Шість тверджень про Русь, які спростовують російську пропаганду

1. Київська Русь чи Давня Русь: яка назва правильна

Назви Русь, Київська Русь, Давня Русь, Україна-Русь, Київська держава вигадали історики, у джерелах їх немає. Кожна з них по-своєму зручна. Їх можна використовувати, якщо розуміти їхню умовність.

Іноді лунають заклики називати Русь просто Руссю. Але тут є одна пастка. Згадаймо, наприклад, XIV–XVI століття і таких знаних людей, як Острозькі. Вони – руські князі, і простір, у якому вони діяли, – це теж Русь. Про Русь писали довго. Найдовше – на Галичині та Закарпатті, ще навіть у XX столітті. 

Отже, в українській історії є Русь новіша та давніша. Тож термін Давня Русь доцільно вживати на позначення періоду від IX до XIV століття. Вислів “Давня Русь” зафіксований в історико-політичному творі “Історія русів” – українській пам’ятці початку XIX століття. 

Тоді імперська історіографія цей термін не використовувала. У XX столітті в ній виник термін Древнерусское государство. У новітній російській історіографії поняття “Давня Русь” має свої значення, хоч доволі розмиті й дивні. Але то не наші проблеми. В українській традиції вислів “Давня Русь” має власну історію і в межах українського ґранднаративу він цілком логічний.

“Київська Русь” – це радше про політичну ситуацію, яка склалася у Східній Європі наприкінці Х – у середині ХІІІ століття. Тоді на північ від степів монополію на владу мав рід Рюриковичів. А політико-символічним центром його володінь був саме Київ. 

Термін “Київська Русь” виник у XIX столітті й означав не те, що ми тепер зазвичай розуміємо. Його почав вживати у своїх працях історик Михайло Максимович. Тоді йшлося суто про територіальне значення без політичних конотацій. Географічно він охоплював Середню Наддніпрянщину з осередком у Києві.

2. Варяги принесли державність слов’янам

Східна Європа IX–X століття – це східний фланг явища, відомого як Епоха вікінгів. Підприємливі, воєнізовані нормани полювали на срібло та коштовності. Для цього вони потребували доступу до східних та південних ринків арабських країн і Візантії. Східна Європа була простором, через який вони туди проїжджали та з якого вивозили продукти, що можна було вигідно продати. 

Цих норманів називали русами. Ймовірно, їхня назва походить від германського кореня зі значенням “веслувати”, що цілком пояснюється тим, що вони переміщувалися суднами по річках.

Про державотворчі ідеї норманським ватагам не йшлося. Вони не могли стати носіями готових державних традицій, бо в Скандинавії нічого подібного не було. Там ранньодержавні структури виникли паралельно зі Східною Європою, з українськими теренами – у присмерках Епохи вікінгів, наприкінці Х – на початку ХІ століття. 

Руси не становили монолітної структури, це були окремі групи. Одна з них (руси), яка торгувала з Візантією, осіла на Середньому Дніпрі. Як наслідок – наприкінці Х століття їхні очільники почали розбудовувати свою державу. І таким провідним ватажком був майбутній князь та хреститель Руси Володимир Святославич. 

На той момент, уже понад століття, принаймні на Середній Наддніпрянщині руси жили серед слов’ян й активно з ними контактували. У результаті взаємодії виникла рання руська державність і територіальний домен на Середньому Дніпрі на чолі з Києвом.

На початку та в середині ХІ століття слов'янське населення Середньої Наддніпрянщини вже мало назву “русь”. Цей етнонім органічно і швидко перейшов на місцевих слов’ян, які й були основним населенням ранньої Київської держави. 

3. Що про Русь вигадали московити

Путін неодноразово вживав у своїх виступах та інтерв’ю антинорманські висловлювання. Ця теорія походження Руси (заперечення ролі норманів в утворенні Руської держави) – суто російське явище, яке виникло в середині XVIII століття і навіть згодом стало офіційним баченням витоків Руси вже в Радянському Союзі. 

<p>Портрет Михайла Ломоносова (1757 рік). Російський вчений кілька місяців навчався у Києво-Могилянській академії у 1734 або 1735 році</p>

Засновником антинорманізму можна вважати російського вченого Михайла Ломоносова. Приводом до появи антинорманізму стала праця  запрошеного до імперії німецького історика Герарда Фрідріха Міллера, написана 1749 року. Він був одним із перших, хто обґрунтував концепцію скандинавського походження князівської верхівки Руси на підставі критичного аналізу відомих на той час джерел.

У чому ж полягала ідея “антинорманської теорії”? Це була емоційна ідеологічна реакція російських вищих кіл XVIII століття на результати перших наукових студій із початків історії Руси. Точніше, на те, як ці результати сприймали профани. Це власне й не теорія, а заперечення будь-якого (або головного) впливу скандинавів-германців на економічні й політичні процеси у Східній Європі VIII–X століть. Антинорманісти упродовж двох із лишком століть намагалися довести, що походження Руси (як терміна, як держави, як спільноти, відомої як “русь” у текстах ІХ–Х століть) було яким завгодно, але не норманським. Пропонували слов’янську, литовську, сарматську, навіть кельтську версії. Зрозуміло, аргументацію добирали під уже готовий висновок.

По суті, протиборства двох “наукових теорій” (норманської і антинорманської) ніколи не існувало. Була наука й паранаука, у межах якої і розквітнув антинорманізм. Сьогодні в науці існує консенсус щодо визначної ролі скандинавів у східноєвропейській історії Епохи вікінгів (кінця VIII – початку XI століть). Так званий антинорманізм варто розглядати не більш як історичний міт, до того ж суто російський. Поряд із антинорманським поглядом на походження Руси антизахідництво та російське слов’янофільство дуже добре вкладалися в політику сталінського СРСР після Другої світової війни. Тепер увесь цей комплекс ідей на офіційному рівні продовжує відтворювати країна-агресорка.  

4. Чи розквіт Руси закінчився після Ярослава 

Період до кінця X століття так, як він описаний у “Повісті временних літ” – це легендарна історія. Така є у кожній першій хроніці багатьох європейських країн. Вона вихоплювала реальні імена з нечисленних писемних джерел чи згадок, але загальний наратив – образ – вигадав перший хроніст. 

Приміром, за “легендарною частиною” першої польської хроніки їхні перші князі з'явилися у IX, а історично – лише у другій половині X століття. Так само було в першій чеській хроніці. Історія франків написана наприкінці VI століття. До першого історичного правителя, хрестителя франків Хлодвіга, там згадано ще низку легендарних діячів, які в серйозних наукових історіях не фігурують (хіба що як літературні або напів легендарні герої).

Так само і в нас. Про початок руської чи києворуської державности можемо говорити від кінця Х століття: це діяльність князя Володимира. Тут не тільки з писемних джерел, місцевих та іноземних, а й з археологічних даних бачимо культурний стрибок. У нас з’явилася   монументальна архітектура, писемність, нова релігія. Виник територіальний вимір влади руських лідерів, яких відтоді можна було впевнено називати князями. Тодішні західні джерела здебільшого застосовували до них слово “король” – rex. 

Період Володимира та його сина Ярослава традиційно, але хибно, вважають періодом розквіту Руси. Хоча насправді це лише початок. Наприкінці X – на початку XI століття ми бачимо початки тих явищ, які надалі, впродовж двох століть, розвиватимуться, набуватимуть яскравіших рис. 

Розгляньмо монументальну архітектуру й обмежмося Києвом. Скільки ми мали архітектурних споруд умовного 1050 року? Їх було не так багато порівняно з XII століттям. Київ розширювався, і не лише він. Між початком XI століття і монгольською навалою зростала кількість міст та інших населених пунктів. Що важливо – збільшувалась кількість князів. Це означало не роздробленість, бо власне та держава ніколи не була централізованою, а розширення освоєних територій Східної Європи.

За часів Ярослава між окремими пунктами, які контролювали руські князі, були величезні прогалини. Ще наприкінці XI століття Володимир Мономах вирушив з Ростова до Чернігова і пробивався через в’ятичів, котрі не підпорядковувались князівській владі, які ще не були християнами. І ця поїздка – пряма дорога між двома пунктами, що підвладні князям, була подвигом. А от у XIII столітті таких прогалин уже не залишилося, територія була освоєна. Це сталося також тому, що збільшилася кількість князів. Кожному потрібен був простір для правління, і вони поступово заповнювали лакуни, будували міста, двори, обкладали населення даниною. 

На початку XI століття те, що ми називаємо давньоруським суспільством – специфічна руська суспільна модель, – існувала лише на Середньому Дніпрі, у домені, що звалась “Руська земля”. Поза нею – лише в окремих містах, наприклад, Новгороді чи Полоцьку. У XIII столітті ця Києво-Дніпровська модель поширилася на великі простори. Тому можемо говорити не про занепад чи роздробленість, а про сталий розвиток – від кінця X і до монгольського завоювання всередині XIII століття.  

XII–XIII століття в Русі радянська наука оголошувала добою “феодальної роздроблености” і навіть символічною датою її початку визначала 1132 рік. Того року помер князь київський Мстислав, син Володимира Мономаха. Але на його місце цілком мирно сів інший князь. Сучасники не вважали це страшною віхою, яка тепер потрапила до ЗНО. 

Ще від початку XI століття і надалі в нас поступово збільшувалась кількість князів, вони перманентно боролися за Київ. Оголошуючи так звану роздробленість на початку XII століття, ми фактично забираємо в себе 110 років київської історії. Київ не втратив свого значення, він був центром тяжіння для князів, тут відбувалися князівські зустрічі чи з’їзди, він був найпрестижнішим столом. Крім того, Київ – центр  Київської митрополії. Ніякого занепаду міста не відбулося. Загалом, розглядаючи історію ХІІ – середини ХІІІ століття, варто зосереджувати увагу не тільки на Волині чи Галичині, а й на Переяславі, Чернігові, на всій території, не забуваючи про Київ.

5. Андрій Боголюбський – не руйнівник Києва

<p>Андрій Боголюбський. Скульптурна реконструкція антрополога Михайла Герасимова, 1941 рік</p>

Популярні історичні виклади твердять, що в березні 1169 року ­війська коаліції давньоруських князів на чолі з Володимиро-Cуздальським князем Андрієм Боголюбським захопили і сплюндрували Київ. Ця подія дуже переоцінена. Чому? Ситуація схожа з антинорманізмом. Це також елемент “важливого” російського історичного міту, який представили класики російської історіографії XIX століття. Його некритично засвоїла й українська наукова думка.

Міт полягав у тому, що внаслідок походу 1169 року відбулося приниження Києва і столиця переїхала на північний схід до Володимира-Суздальського, а звідти пізніше й до Москви. Таким чином київську історію закінчували на середині XII століття. Далі увага істориків, серед яких Микола Карамзін та Сергій Соловйов, перемістилася на північний схід. Вони вважали, що суздальські князі стали найголовнішими і що там тепер столиця. Це давало можливість провести пряму лінію спадковости від Києва через Володимир до Москви. Інакше виявилося б, що ці традиції існують окремо, що суздальська місцева політична традиція виникла і деякий час існувала паралельно з київською. Таким чином уривався зв'язок, пряма тяглість між Києвом і Москвою.

Щодо наслідків самого походу 1169 року, то Київ не був зруйнований, нічого подібного до Батиєвого завоювання не траплялося, археологічно цю подію не фіксують у столиці. Економічний поступ тривав. Показником цього є ті самі  монументальні споруди, їх будували і наприкінці XII століття. Князі так само прагнули київського столу. Отже, люди того часу не помітили нічого катастрофічного.

Важливе уточнення: Андрій Боголюбський участи в цьому поході не брав, лише його син і ще 19 князів. Чому ж Андрія Боголюбського пам’ятають як головного? Частково через прийом тодішнього київського хроніста, який хотів перекласти відповідальність з одного клану князів, до якого він був лояльний, на суздальський. 

Але більшою мірою цьому посприяв той образ Боголюбського, який йому створила давня російська історіографія, бо для них він був особою, яка перенесла столицю, а отже, забезпечила “переїзд історії” з Києва до Володимира-Суздальського. Він насправді був першим окремим суздальським князем і доволі екстравагантною персоною. Але його вплив і потужність дуже переоцінені. 

Якщо відкинути старий, але живучий міт і критично переглянути наявні джерела, то Андрій залишається князем із невдалою кар’єрою, а важливість взяття Києва 1169 року суттєво зменшується. Отже, доведеться визнати, що “столиці” ніхто нікуди не переносив, що Київ не втратив свого значення, а Суздальське князівство не відігравало такої ролі, яку йому приписали.

6. Новгород – перша жертва денацифікації Москви

Якщо ми розгорнемо історію УРСР 1953 року, то побачимо там схему поділу Руси XIII століття на північно-східну і південно-західну. До того ж північно-східній (“російській”) частині очікувано віддавали першість, а південно-західна (“українська”, власне галицько-волинська) посідала “друге місце”. 

Така схема була тенденційним спрощенням. З неї випадав Новгород, який не завоювали монголи. Його внутрішнє життя мало змінилося після 1240-х років. Це місто і землю, яку воно очолювало, не можна розглядати як частину московської історії, там відрізнялося абсолютно все. Зрештою, Новгород, який називають ще Новгородською республікою, став чи не першою жертвою московської експансії наприкінці XV століття. Проводячи паралелі, Новгород фактично пережив денацифікацію. Еліту й частину населення депортували, його символ – вічевий дзвін –  вивезли до Москви, політичну систему зруйнували, а до Новгородщини заселили московських людей. За такою моделлю російська експансія відбувалася і надалі.

Щодо витоків Москви, то власне Московське князівство виникло наприкінці XIII століття, тобто в добу монгольського панування. Воно виростало на руїнах старої Суздальської землі, яку російські історики хотіли бачити прямим попередником майбутньої Московії. Проте між ними насправді був розрив у сенсі політичної культури, політичних традицій і практик, вони були дуже різні.

Москва належала до тих молодих центрів, які заступили старі – Ростов, Володимир, Суздаль. Вона стала одним із нових осередків, до того ж її князі одразу запровадили дуже специфічну політику. На початку XIV століття вони зробили ставку на Орду в тому сенсі, що почали позиціонувати себе перед татарами як перших і головних провідників їхньої політики. 

Була така річ, як виплата данини, і відомий московський князь Іван Калита домігся у хана права збирати данину з усіх тамтешніх земель і передавати її в Орду. Тобто фактично став її посередником, адміністратором. Збирати могли більше, ніж вимагалося,  різниця між зібраним і відданим до Орди залишалася у нього. Це стало ключем до успіху, це дало змогу московським князям боротися зі своїми конкурентами, активно залучивши татар. Мовляв, ми для вас збираємо данину, а вони порушують норми із хлібозаготівлі – як би сказали в радянський час.