Рівні та солідарні

Середньовічне та ранньомодерне суспільство було поділене на три нерівні частини. Найбільшу групу становили люди праці — laboratores — селяни та містяни. До другої групи належали люди слова, а радше молитви — oratores — священики та ченці. Третю групу утворювали люди війни — bellatores. Та не всі, хто воював або ж мав при собі зброю, належали до привілейованої верстви — шляхти.

У XIV—XVII століттях шляхетська верства пройшла крізь довгу вервицю змін — від воїнів з оточення князя, короля, імператора до землевласників, урядників, олігархів та тих, хто нічого не мав за душею, окрім спогадів про своє походження. Останніх називали голотою або ж безземельною шляхтою. Попри такі зміни упродовж кількох сотень років засадничими для шляхетської верстви залишалися уявлення про свій рід, станову солідарність, право спілкування з монархом та відповідальність за країну.

Від воїнів до панів

Спочатку були воїни. Саме з них найчастіше формували привілейовані верстви у світі. Битися поруч із вождем, підставити йому плече, допомогти у важкий час, а за це отримати від нього ласку чи нагороду — все це типові шляхи поповнення привілейованих верств у середньовічній Європі. Разом із вождями, яких невдовзі назвали князями, герцогами, королями чи навіть імператорами, їхні вправні та досвідчені воїни створили окрему категорію населення, що аж до XX століття визначала життя більшості мешканців Світу.

На українських землях поява еліт такого ґатунку сягає ще X століття від згадки про перших князів із дружинниками. Перші привілейовані родини на Русі походили від тих, хто на початку 900-х разом із князем Олегом посвідчили угоду з Візантійською імперією. Згодом князів побільшало, а дружинники стали князівськими урядниками, та все більше перетворювалися на землевласників. Наявність землі, а не статус воїна, визначала належність до шляхетської верстви. У XIII століття на сторінках Галицько-Волинського літопису галицькі та волинські бояри вже не безіменна група осіб біля князя. Вони стали тими, хто мав розлогі маєтки та вирішував долю своєї держави.

У XIV столітті Руське королівство через згасання династії Романовичів перестало бути цілісною державою. Колишніх бояр, у збережених на сьогодні документах, називали панами з відповідним впливом та статками. Наступний щабель посідали зем’яни, а вже за ними йшли ті, кого просто окреслювали на ім’я та прізвисько. Поряд із ними через належність інших частин Руського королівства до різних держав — Галицька Русь, а згодом частина Поділля — у Польському королівстві, а Волинь та Київщина — у Великому князівстві Литовському, з’явилися нові особи. Вони прийшли на ці землі з країн, де вже на той час була усталена й регламентована структура суспільства, у якій кожен знав своє місце та призначення. Саме тоді появився термін “шляхта”.

Мати спільного предка

Слово “шляхта” з’явилося завдяки польському посередництву, куди воно потрапило з німецької мови. Термін походить від середньоверхньонімецького slachte (рід, плем’я), що утворилося від slahan (удаватися в когось, бути подібним). Це слово прижилося у Польському та Чеському королівствах у XIII столітті й саме в такому західнослов’янському варіанті звучання стало нормою на українських землях. Що було ознакою шляхетства?

Кожен шляхтич мав свій герб. Ця традиція, що з’явилася в XI—XII століттях, мала свою генезу зі старих родових знаків, де певне зображення було означенням якогось роду. Під ним рід виступав на війні. Згодом традицію використання певного знака оформлювали в герб — зображення на певному типі щита з обрамленням та використанням родових закликів, що стали девізами роду. Саме герб давав відчуття спорідненості тим, хто його носив. На відміну від Західної та Південної частини континенту, де шляхта мала індивідуальні герби, у нашій частині Європи герб часто об’єднував більше ніж одну родину. Доходило до того, що деякі “популярні” герби використовували сотні родин. Говорити про кровну спорідненість у таких випадках не випадає. Та для тогочасної шляхти це означало уявну гербову спільноту, яку пов’язував спільний предок.

Важливою ознакою шляхетства було почуття належності до окремої спільноти. Їхня солідарність походила з уявлень про спільних предків, що колись відзначилися героїчними вчинками, і не важливо, що це — тільки оповідки. Чи не головною прикметою цього була повна рівність усіх шляхтичів. Після 1572 року в Речі Посполитій будь-який шляхтич формально міг стати королем. Ця рівність та солідарність шляхти стала з’єднувальним елементом, який довгий час сприяв вправному існуванню середньовічних і ранньомодерних держав. Така співдружність часто нагадувала родинну опіку. Проявами солідарності були прохання до короля та шляхти піклуватися про полонених, їхніх дружин та дітей, які залишилися без батьківської опіки або ж стали сиротами.

Вибирати короля

Солідарність шляхти давала змогу на рівних спілкуватися з монархами, і досить часто спільна позиція сприяла тому, що князі, королі та імператори мусили йти на поступки.

Будь-який володар нічого не вартий без оточення, війська та фінансів, які забезпечувала шляхта. Прикладів перемог шляхти було чимало. Це і знана Велика хартія вольностей

1215-го в Англійському королівстві, Золота булла 1222-го та 1242-го в Угорському королівстві та Золота булла 1356-го у Священній Римській імперії. Безпосередньо української шляхти стосувався Кошицький привілей 1374-го в Польському королівстві, згідно з яким король погоджувався на зниження податків в обмін на те, щоб одна з його доньок посіла королівський престол. Ці події стали початком формування парламентаризму, де шляхті належала провідна роль. Особливістю парламентаризму на українських теренах було те, що шляхта повністю підпорядкувала його собі та не допустила до вирішення державних справ представників міст.

На регіональному рівні ще у XV столітті шляхта Львівської землі солідарно виступила проти зловживань королівського старости Анджея Одровонжа й домоглася його усунення. Того ж року шляхта Подільського воєводства зібралася на сеймик та наклала на себе податок (два воли з господарства), сплатила за короля борг родині панів з Бучача, викупивши з їхніх рук місто Кам’янець із замком. Вміння шляхти самоорганізовуватися і виступати солідарно привело до появи такого явища, як конфедерація — тимчасового зібрання для досягнення власної мети. Дуже часто поштовхом до конфедерації була незгода шляхти з королем, коли вважали, що король зловживає владою, порушує давні права та свободи стану. У 1572—1587 роках конфедерації допомогли випрацювати засади виборності короля у Речі Посполитій і цим самим встановити демократичні правила функціонування змішаної монархії на наших землях. Та згодом, у XVII cтолітті, конфедерації стали деструктивними елементами політичної боротьби між олігархічними угрупованнями. Демократію не завжди вміло використовували для суспільного блага, оскільки тільки шляхта мала право вирішувати долю країни — починаючи від обрання володаря і закінчуючи усіма аспектами управління державою.

Не призначають, а обирають

Проблемою Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, до яких входили українські землі в XIV—XVII століттях, була відсутність бюрократичного апарату (в сучасному розумінні правильної держави). Попри наявність парламенту — сейму та регіональних зібрань шляхти — сеймиків, бюрократії не було. Існували лише уряди, які займала шляхта. Якщо з вищими урядами (воєводи та каштеляни, яких призначав король) було простіше, то з нижчими урядами (судді, підсудки, земські писарі, підкоморії, хорунжі, підстолії, чашники, ловчі, мечники та інші) було складніше. Їх обирали з грона місцевої шляхти, що проживала в конкретному повіті чи землі. На сеймику обирали чотирьох кандидатів, з яких король призначав одного й виставляв для нього привілей на уряд. І це було пожиттєво.

Кожен шляхтич міг змінити свій уряд протягом життя. Призначення мечником означало початок кар’єри, адже існувала ієрархія (престижність) урядів, де титулярні уряди на кшталт мечника, ловчого, підстолія, чашника були лише декором. Жодних функціональних обов’язків, але вони виокремлювали його носія із загалу. Урядів — мало, а шляхти — багато. Тож така ситуація вимагала від шляхти чималої залученості у справи і на рівні своєї локальної спільноти, і всієї держави. Власне їхнє уявлення про відповідальність за державу і призвела до такого парадоксального явища, як відсутність чиновників, тобто тих, кого призначають, адже їх шляхта на урядування обирала серед рівних.

На шляху до занепаду

Втім із такою демократією не все було добре. Успіх перемог на війні, впевненість у тому, що тільки шляхта має право вирішувати справи держави, а не містяни (про селян годі й було казати) зіграв із ними злий жарт. На це впливала залежність від великих магнатів, де не останнє місце займали старі князівські роди з Волині, які в XVII столітті стали справжніми олігархами.

Вони примножували свої землі, намагалися отримати від короля престижні уряди воєводи чи каштеляна, єпископські кафедри для синів або племінників, прагнули мати своїх людей на сеймі і при дворі, де б лобіювали їхні інтереси. Там, де вони проживали, у своїх родових маєтках, вони були панами-богами. До них зверталися по ласку, менш заможні брати-шляхтичі шукали їхньої прихильності та заступництва. І все це в XVII столітті майстерно прикрашали риторикою про свободи, вольності, рівність та демократію. Тогочасні олігархи були майстрами пропаганди. Під опікою місцевих магнатів-олігархів Річ Посполита, в якій вони проживали, поступово занепадала.