“Працюй і не жалійся”. Сім порад Омеляна Антоновича, як облаштувати життя у США

За спогадами Антоновича, стара еміграція в Америці сприйняла “нових” повоєнних українців з відкритими обіймами й бажанням допомогти. Проте інколи виникали й курйози. Так, ті українці, які перебралися з бідної галицької провінції за океан ще на початку століття, намагалися здивувати новоприбулих різними благами цивілізації, проте: “Не дивувала нас туалета (убиральник), яку разом з її діяннями з вдоволенням і наче почуттям вищого досягнення старалися, на словах чи на ділі, спускаючи воду, демонструвати новим прибульцям колишні вихідці українського галицького села, які просто з нього, не маючи ніякого досвіду перебування у великому місті, прибули в Америку і тут уперше випробовували досягнення цивілізації”.

“Старим” українцям подобалося, що нова еміграція не гребувала простою роботою, аби лиш зачепитися в Америці. “Професори середніх і вищих шкіл, хоч у старшому віці й зовсім незвиклі, замітали й прибирали офіси, вокзали та ресторани й готелі, мили посуд, стояли при конвеєрах у фабриках. Лікарі-спеціалісти починали послушниками у лабораторіях і шпиталях, адвокати-правники робили, що попало, збирали сміття в чистильних міських улаштуваннях”. Більшість з подібних робіт знаходили для новоприбулих саме старі “американські співвітчизники”, які хоч часто були бідні й неосвічені, все ж трималися разом, зводили церкви, створювали нові осередки національного життя.

Звісно ж, знайти працю за професією було мрією. Америка не визнавала європейські дипломи про освіту. Економіка США на межі 1940–1950-х переходила на мирні рейки, тому з державних оборонних підприємств звільнили мільйони людей, які шукали нове місце праці. “З уст до уст, з хати до хати передавали інформацію про можливу роботу новоприбулі емігранти. Так і я дістав першу роботу. Це було мініатурне підприємство”. Власниками цього бізнесу було подружжя ірландця та українки. Обов’язком Антоновича було пакувати великі рекламні афіші: “Руки в мене скоро почервоніли й мало того – одразу набігли піхурі. Та я приховував цю мою фізичну неадекватність, бо треба працювати. Працюй і не жалійся”. За вісім годин робочого дня платили 4 долари, а в кінці тижня, після сплати податків, виходило 19 доларів: “Здобувши таку суму першої п’ятниці після роботи, я тішився тими заробленими вперше зеленими, які допомагали починати життя в Америці”.

Антоновичі вирішили придбати автомобіль. У цей час мало хто з новоприбулих українців зважувався на такий крок. Друзі радили Антоновичам швидко вирішувати, адже війна в Кореї змусить уряд США перевести автомобільну індустрію на воєнні потреби, що призведе до здорожчання. Після тижнів розпитувань вдалося знайти вдалу модель – “Шевроле” з автоматичною трансмісією. Машина обійшлася у майже тисячу доларів, з яких половину суми довелося брати у позику. Перший досвід водіння Антоновичів був доволі неоднозначний – всі думали, що автомобіль поламаний: “Але запримітили ми всі, що авто видає якийсь незвичайний і дивний звук, так, неначе побіля коліс під сподом щось стукає. Ми пристали збоку дороги, ліземо під авто, заглядаємо – нічого ушкодженого не бачимо. До нас наблизився і став якийсь чоловік і питає, чи щось допомогти, раз ми заглядаємо і непокоїмося. Американець лише усміхнувся, сам заглянув під машину, потім уже добре розсміявся і каже, що це не машина ушкоджена, бо усі машини так стукають, і наша також”. Річ у тім, що американські шосейні дороги у цей час часто будували із залитих бетоном плит, між якими утворювались нерівності, що призводило то стукоту коліс.

Купивши авто, Антонович одразу захотів його використати для заробітку. Натрапивши на оголошення, став працювати кур’єром. Робота полягала у доставці стоматологічних виробів (зуби, протези тощо) до приймалень дантистів. Платили 60 доларів на тиждень плюс 10 доларів на пальне. В доінтернетну епоху робота кур’єра була доволі важкою: “Окремо дали мапу, де позначені усі ті місцевості. Прибув у місцевість – шукай вулицю і номер. Треба було поставити десь машину, а тут, як звичайно, паркування не дозволено. Але поставив, далі усе відбувалося бігом, щоб поліцай не дав штрафного тікета до авта”. З часом Омелян набрався досвіду і розвозив пакунки швидше, але в кращому випадку звільнявся через 7 годин.

1960 року Антоновичі придбали ферму на 200 гектарів у штаті Вірджинія: “Довкруги нашої фарми, а може й на ній самій, розігрувалися події американської історії – передколоніальної, колоніальної, становлення державності, громадянської війни”. Холодна війна між США та СРСР певною мірою торкнулася і ферми Антоновичів. Поряд стали будувати секретний об’єкт – великий залізобетонний бункер. На випадок “гарячої війни” і ядерної загрози він мав стати прихистком для керівництва державного банку США.

Подружжя Антоновичів жили у самому Вашингтоні, а на ферму приїздили лиш на вихідні або в часі відпустки. Тому облаштування ділянки зайняло певний час. Омелян купив вживаний трактор Bush Hog (у перекладі “кабан у кущах”), за допомогою якого цілими днями, навіть у неділю, обстригав чагарники та бур’яни. Завдяки пораді ветеринара Юрчинського Антоновичі купили собі однорічну німецьку вівчарку, якого назвали Рашід: “Кажуть, що собаку називати треба коротке, найкращим двоскладовим словом, в якому літера “ер” щоб чулася найрізкіше. Цей величний пес прибув до нашого дому і був прийнятий не на невільного ланцюгового сторожа коло хати, а до господи на товариша-приятеля”.

На фермі розводили телят на продаж: “Маємо реєстровані расові корови ангус і расового реєстрованого бугая. Телята по кількох тижнях треба щепити від кількох хвороб, які найбільше трапляються в худоби, окрім того, їм причіпляється до вуха плястиковий значок з моїми ініціалами “О. А.”, щоб позначити, що вони наші”. Молодих телят, які набирали 200 кілограмів, продавали місцевим підприємцям. Після років важкої та виснажливої праці ферма нарешті почала давати непоганий прибуток.

На зароблені кошти Антоновичі заснували власну Фундацію для підтримки українських інтелектуалів. Упродовж 1981–2011 років лауреатами премій Фундації стали 63 науковці, політологи, культурологи й письменники з 10 країн світу. Подружжя надало кошти на встановлення пам’ятника “Борцям за Українську державу” в Долині, будівництво музею “Бойківщина” там само і ремонт приміщення Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.