Постріли в обороні мільйонів

"Наказу стріляти до поліції не було"

На вулиці Набеляка у Львові завжди чатував поліційний патруль. Район вважали престижним і безпечним – неподалік центру міста, забудований віллами, у яких мешкали небідні обивателі. Тільки один будинок вселяв тривогу – двоповерхова кам’яниця під № 27. Тут містилося консульство Радянського Союзу.

21 жовтня 1933 року біля дипломатичної установи чергував Франц Томаля. Близько полудня він зауважив, що якийсь старший чоловік довго тисне на дзвінок вхідних дверей, але йому не відчиняють. Підійшов ближче, щоб допомогти. Раптом пролунав крик.

<p>Усі ілюстрації: Сергій Костишин</p>

– Допоможіть! – з вікна другого поверху висунувся кур’єр консульства Іван Джуґай. Його обличчя було перелякане, руки – закривавлені. – В одного з відвідувачів – пістолет. Він стріляв у товариша секретаря.

Томаля сказав кур’єрові телефонувати до поліційної інспекції. Підмога прибула через декілька хвилин. Спробували розколупати замок – марно. Джуґай відчинив вікно навстіж. По водостічній трубі поліціянти втрапили в середину будівлі. У фойє на першому поверсі вони застали блідого юнака. У лівій руці він тримав револьвера.

– Руки вгору! – скомандували польською і російською.

Нападник підкорився і віддав зброю – пістолет Ortgies калібру 7,65 міліметра.

– Наказу стріляти до поліції не було, – пояснив.

Найкращий спосіб вирішення проблем

Перші звістки про голод в УСРР надійшли до Галичини влітку 1932 року. Тутешні українці взялися шукати шляхів порятунку земляків. Політики намагалися винести питання на міжнародний рівень. Церкви організовували траурні молебні. Журналісти публікували викривальні статті.

"Нищення України Москвою викликало, зовсім природна річ, відгомін у найбільш освідомленій національно частині українських земель поза СРСР – Галичині, – писала газета "Нова зоря". – Правда, той відгомін іще слабий. Та треба надіятися, що він буде чимраз більше кріпнути і поширюватися, аж поки не порушить українське населення поза границями СРСР до одного загальнонаціонального настрою і протесту проти московсько-більшовицької вівісекції на Україні".

ОУН вважала, що українські політики не повинні брати участі у виборах до польського Сейму – після агітаційного мітингу вбили кандидата-українця Сидора Твердохліба. Розпочалася полонізація освіти – посеред вулиці загинув куратор шкільної округи Станіслав Собінський. Депутат сейму Тадеуш Голувко шукав шляхів порозуміння з українцями – його розстріляли під час лікування у Трускавці.

"Авторитетів" не існувало – члени ОУН стріляли в "начального вождя" Польської держави Юзефа Пілсудського й кидали бомбу в президента Станіслава Войцеховського. Безуспішно, але сам факт замахів мав такий бажаний пропагандистський ефект. Поляки усвідомлювали: на Галичині існує сила, яка противиться їхньому пануванню, і на неї потрібно зважати. Українці розуміли, що боротьба за свободу триває. Настав час дати про себе знати й радянським займанцям.

Обитель "ікроїдів"

Консульство СРСР у Львові почало працювати 1927 року. Формально його основним завданням була видавати візи галичанам, які прагнули виїхати до СРСР. Першого року надійшло 538 заяв із відповідними проханнями. Дозвіл отримали 116 осіб.

У той час радянська Україна викликала серед галичан щирий інтерес і навіть симпатію. Краєм ширилися звістки про тамтешні економічні успіхи та українізацію – у Польщі про щось подібне можна було тільки мріяти. Більшовики не шкодували фінансів для галицьких установ і діячів, які в майбутньому могли їм знадобитися. Не дивно, що консул Юрій Лапчинський швидко заприятелював із тутешньою інтелігенцією. Історик Микола Чубатий згадував ті часи: 

Однак коли за кордон почали просочуватися чутки про репресії та колективізацію, ентузіазм швидко зник. Під час однієї демонстрації у вікнах консульства побили вікна. Того дня Лапчинський був змушений стріляти в повітря із револьвера. Незабаром його перевели на роботу до Харкова. Наступний консул Григорій Радченко намагався продовжувати лінію попередника. Однак ряди "ікроїдів" стали стрімко рідшати.

У серпні 1933 року на Кайзервальді застрелився секретар консульства Микола Стронський. Галичанин, колишній січовий стрілець, по війни щиро перейнявся комуністичними ідеями, а потім так само щиро в них розчарувався. Після його самогубства в консульстві влаштували чергову кадрову перестановку. Радченка також відправили до Харкова. Тимчасово його обов’язки виконував віце-консул Михайло Голуб. Саме він і став мішенню українських націоналістів.

"Так" для Ксавера Брудаса

До загибелі Миколи Стронського ще було два місяці, коли в Берліні відбулася конференція ОУН. На ній крайовим провідником організації – тобто керівником на підпольських землях – обрали 24-річного студента агрономічного відділу Політехніки Степана Бандеру. Підпільні псевда – "Лис" і "Баба". Деякі дослідники пишуть, що тоді ж націоналісти постановили знищити радянського консула. Інша версія: амбітний провідник запропонував це дещо пізніше в листі до голови ОУН Євгена Коновальця. Той відповів ствердно.

Підготовкою замаху займалися досвідчені бойовики Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Це вони сім років тому стріляли в куратора Собінського. Поліція давно підозрювала Шухевича в підпільній діяльності, за ним пильно стежили. Тож практично всю роботу той мусив виконувати, не виходячи зі своєї квартири. Паралельно готував креслення для випускного іспиту в Політехніці.

Художник Роман Сеньків кілька разів ходив до консульства – начебто хотів виїхати до СРСР. Він намалював план консульства й портрет консула, які передав підпільникам. Ще один план надав адвокат Степан Шухевич – рідний Романів дядько.

– Наша розвідка цілий час обсервує дім консуляту з винаймленої нами хати, – доповідав Підгайний під час однієї зустрічі. – Дім під охороною сильної польської мундирової і немундирової поліції. Але дістатись можна. Йде лиш про атентатника.

– Переведи анкету поміж бойовиками, хто з них зголоситься на роботу, з якої нема виходу, – давав настанови Шухевич. – Відповідь хай дадуть листовно: "так" або "ні". Писати можна на адресу Політехніки, скажімо, на Ксавера Брудаса.

Протягом тижня на ім’я вигаданого студента надійшло декілька десятків листів. Більшість містила тільки одне слово: "так". Вибір зупинився на Миколі Лемику. Шухевич кілька разів зустрівся з ним. Дав револьвера й набої.

– А чи можна позичити десь черевики? – перепитав юнак. – Якщо загину, організації буде соромно, що пальці вилазять. А мої черевики вишліть батькові. Як направить, то зможе ще ходити.

Переночувати хлопця відвели до готелю "Народна гостинниця". Богдан Підгайний згадував той вечір: "Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене. Перед вечерею Роман хотів зробити Миколі ще останню приємність і запропонував йому з’їсти щось добре – мовляв, щоб мав силу. Подумавши хвилину, Микола ніяково попросив гречаної каші й кислого молока".

Келія без вікон

Коли Микола Лемик прийшов до консульства, у фойє чекали декілька чоловіків. Більшість хотіла вирішити питання виїзду з СРСР знайомих. А електромонтер Станіслав Міхаловський мав намір поцікавитися, чи можна запатентувати його винахід у "країні Рад".

Через кілька хвилин кур’єр оголосив, що консул готовий приймати відвідувачів. Лемик викликався першим. Коли зайшов до кабінету, знітився. Йому показували портрет дипломата: поважний чоловік 34-річного віку, з круглими щоками й русявим волоссям. Натомість за столом сидів молодий брюнет. 

– Що вас цікавить? – спитав той польською.

Часу на роздуми не було. Лемик пробурмотів завчений текст: в УСРР живе його сестра, до якої хоче виїхати. Потягнувся рукою до кишені, у якій нібито лежав лист від сестри. Дістав пістолета і двічі вистрелив у брюнета. Той упав на підлогу. На шум прибіг кур’єр. Побачив зброю і сховався за дверима. Лемик випустив кулю йому услід, пробив шибу дверей і поранив того в руку. Спробував вийти на вулицю, але замок заклинило. Тоді зачинив двері, що вели на хідень сходовий, і взявся чекати поліцію.

Віце-консул Михайло Голуб тоді перебував у своєму кабінеті на другому поверсі. Відвідувачів приймав секретар Олексій Майлов. Саме він і впав жертвою підпільника. Розтин показав, що смертельними були обидва постріли. Одна куля застрягла в голові, друга – пошкодила серце.

Наглість борзописців

Тіло Олексія Майлова забальзамували, поклали в труну й у супроводі представника посольства відправили до Підволочиська, де проходив кордон із СРСР. Звідти спеціальний вагон доставив його до Москви.

Прощання відбулося у конференц-залі Народного комісаріату закордонних справ. Виставили почесну варту. Далі – цивільна панахида. Тіло кремували. Про місце поховання не повідомляли.

"Протягом кількох місяців на Західній Україні триває розгнуздана кампанія, яку влаштували українські фашистські угруповання різних напрямів, – писали "Известия". – На неї витрачають величезні гроші. Створений спеціальний центральний комітет і ціла мережа провінційних комітетів, які організовують антирадянські мітинги. Резолюціями цих мітингів була заповнена вся українська фашистська преса. Наглість борзописців перейшла всі межі. Поряд з цим близькі до ОУН організації та їхня преса закликали до "прямих дій" і "демонстрації сили".

До Львова прибув радник радянського посольства. Він відвідав воєводу і представника прокуратури, з якими спілкувався про хід слідства. Тимчасом у Варшаві посол Володимир Антонов-Овсеєнко вручив міністру закордонних справ Польщі Юзефу Беку офіційну ноту. "Уряд СРСР очікує термінового й усебічного розслідування цього нападу, виявлення його прямих і опосередкованих винуватців і натхненників, а також покарання винних", – йшлося у зверненні.

Ніякої політики

Під таким тиском розраховувати на справедливий вирок суду було марно. Польська влада не хотіла сваритися з непередбачуваним, проте потужним сусідом. "Наглий" – себто надзвичайний – суд відбувся вже 30 жовтня. У будівлі й довколишніх кварталах чатували посилені наряди поліції. Українська молодь влаштувала демонстрацію. Дійшло до сутички і стрілянини, внаслідок якої загинула випадкова перехожа.

За процесом стежили три десятки журналістів – довелося доставляти стільці. Вступ до репортажу газети "Діло" вирізала цензура. Там були такі слова: "Присутні українці відчували найважніший для них момент справи: це ж уперше на вулиці Баторія вели українсько-галицький політичний процес за акт терору, доконаний не на особі представника державної адміністрації чи політики Польщі, а на особі представника Росії".

Обороняти Миколу Лемика зголосилося одразу дев’ять адвокатів-українців. Хоч регламент дозволяв таке, трибунал допустив до процесу тільки двох – Степана Шухевича й Володимира Старосольського, а також помічника Степана Біляка.

Одним зі свідків був віце-консул Михайло Голуб, який і мав стати жертвою Лемика. Спілкувався російською мовою, української і польської не розумів – довелося кликати перекладача. На запитання про релігійну належність відповів – жодної. "Обличчя типічне для московського комуніста, зате одяг – першої західноєвропейської буржуазної елеґанції", – описував його журналіст "Діла". Це речення цензура також не пропустила.

Адвокати били на те, що Лемик діяв у стані афекту. Вимагали оглянути будівлю консульства та вислухати додаткових свідків. Наприклад, гімназійного катехита Гаврила Костельника, який підтвердив би нестійку психіку юнака. Усі ці прохання суд відхилив.

– Чи ви знали, що цілий ряд визначних комуністів-українців скінчив самогубством? – питав підсудного Старосольський.

– Відхиляю це питання, – перебив суддя Владислав Мединський.

– Чи ви знали про розстріляння на УСРР цілого ряду визначних українців, навіть комуністів?

– Відхиляю, – знову втрутився суддя. – Ніякої політики тут робити не можна.

Процес тривав трохи більше 6 годин. Микола Лемик відмовився від останнього слова. Суддя оголосив вирок: довічне ув’язнення з позбавленням громадянських прав. Від страти врятував юний вік.

Смерть за Державу

"Політичний сенс атентату, судового процесу й демонстрації краще, ніж усі писані комунікати й заяви з’ясовував кожному чужинецькому спостерігачеві, що українці на західних своїх землях солідарнo стоять із своїми братами на східних землях України в боротьбі проти московсько-більшовицького окупанта, а українські націоналісти скеровують вістря своєї революційної боротьби однаково проти всіх займанців українських земель", – підсумовував історик Петро Мірчук.

Справжнє прізвище Михайла Голуба – Тимошенко. Сам факт роботи під вигаданим прізвищем свідчить, що він був непростим дипломатом. Ще один момент, який приховав віце-консул – він народився у Катеринославі, жив і працював у різних українських містах, прекрасно знав українську мову. Голуб-Тимошенко – досвідчений чекіст. Його завдання у Львові – збирати інформацію про українське націоналістичне підпілля. Судовий процес, хай і швидкоплинний, дав змогу оцінити ситуацію "зсередини".

Насправді чекіст кпинив з оунівців, які так і не змогли викрити його справжнього становища.

Тимошенка арештували 1938-го, звинувативши у зв’язках із троцькістами і шпигунстві на користь Польщі. Відсидів за ґратами 14 місяців, відтак вийшов на волю "за відсутністю складу злочину". Повернувся до роботи в НКВС, воював під Сталінградом, викладав у київській школі МВС. Помер 1987 року в Чернігові.

Микола Лемик не відбув покарання до кінця. На початку Другої світової війни він утік під час етапування в’язнів. Разом із похідними групами ОУН вирушив на Наддніпрянщину, жителів якої захищав своїми пострілами на вулиці Набеляка. Біля Миргорода його затримали й розстріляли гестапівці.

Переказували, останніми словами Лемика були:

– Я – український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу.