Порти, манатья і колти

Звідки це відомо

Як не прикро, у наших ґрунтах текстиль зберігається погано. Археологи знаходять фрагменти переважно поряд із металевими предметами. Або ж ідентифікують такі металеві предмети як частину гардероба середньовічного русича. До прикладу, на території Києва серед знахідок Х століття виявили парні бронзові овальні фібули. Фрагментів текстилю поряд не було, але відомо, що такими застібками фіксували бретелі сарафана, характерного елементу скандинавського жіночого костюма. 

Чимало згадок про вбрання є у писемних джерелах: літописах, угодах, описах мандрівників, берестяних грамотах. Із них дізнаємося, що весь одяг позначали словом "порти". Наприклад, в угоді Руси з Візантією 945 року йдеться, що за бійку або вбивство раба для руського купця передбачено штраф срібними монетами. Якщо ж він не може заплатити, то повинен зняти з себе й віддати порти. Це підштовхує до думки, що купці з Руси зазвичай носили вбрання із дорогої тканини.

Побачити, як одягалася знать та простолюд, можна на фресках храмів, монетах, актових печатках, літописних мініатюрах. Образи руських музик, воїнів, мисливців можемо побачити на стінах Софії Київської.

Відомі ще ритуальні браслети ХІІ століття з Києва із зображенням жінок в одязі з довгими рукавами. Дослідники вважають, що їх використовували під час язичницьких обрядів, так званих русальних ігор, які, ймовірно, передбачали хороводи, застілля, танці та музикування. Браслети-наручі могли підтримувати довгі рукави, а перед танцями їх знімали. Подібне зображення постатей у танці та схожому вбранні є у пізнішому Радзивіллівському літописі. За іншою версією, сценки на срібних браслетах могли бути відголоском візантійських зображень із циклу видовищ на іподромі.

Що у скрині

<p>Князь Святослав Ярославович з родиною. Мініатюра з "Ізборника" 1073 року</p>

Знахідки із поховань свідчать, що жіночий та чоловічий спідній одяг був подібним. Сорочку носили всі верстви населення. Була вона глухого крою і спереду мала невеликий розріз, що міг застібатися на ґудзик. Чоловічі сорочки були до коліна або ледь за коліно. Їх носили на випуск та підперезували поясом. Пояси слугували також і прикрасою. Найчастіше в археологічних матеріалах натрапляємо на залишки поясів знатних дружинників, прикрашені металевими бляшками-накладками з орнаментом, пряжками, наконечниками, з'єднувальними кільцями.

Жіночі сорочки завжди були довгими. Ймовірно, їх поєднували зі стегновим вбранням на зразок плахти чи обгортки: у писемних джерелах його називають "понявиця". Або із верхнім платтям: саме в таке одягнена княгиня на зображенні з "Ізборника Святослава" XI століття. У тому ж "Ізборнику", а також на фресках Софії Київської можна побачити чоловічий поясний одяг — це вузькі штани або ногавиці.

Цікава знахідка трапилася у селі Городище на Хмельниччині. Так зване плаття з Ізяславля ХІІІ століття спершу вважали видом сорочки. Але, докладно дослідивши, виявили, що це чоловіче вбрання східного типу. Зшите воно з тонкої бавовни, на лляній підкладці. Декороване шовком по талії та бавовняною тканиною.

Про теплий одяг дізнаємося з різних джерел. У Середньовіччі на нашій території зими були відносно теплими. Період від X до XIII століття ще називають "середньовічною кліматичною аномалією", що передувала так званому Малому льодовиковому періоду ХIV–ХVІІІ століть. Найчастіше в писемних джерелах згадують кожух: шкіряний чи хутряний одяг з рукавами або на зразок накидки, який шили хутром досередини. Окрім кожуха, у джерелах натрапляємо і на шуби.

Від XII століття з’являються згадки про свиту — верхній одяг із рукавами, пошитий із грубої лляної або вовняної тканини. "А одежа его свита власяна остра на тѣлѣ", — йдеться про ігумена Феодосія у "Києво-Печерському патерику".

Знаємо також про різні види накидок. Луда — пошита із важкої матерії і вишита золотом. Коц — ймовірно, князівський плащ. Манатья — верхній одяг духовенства. Мятль — дорогий сукняний плащ. Корзно — міг бути довгий плащ із застібкою на правому плечі. У Новгородській берестяній грамоті XII століття є згадка, що майстру замовили пошити корзно синього кольору: "Замовили за гроші у мене корзно. … Як позбудуся боргу цього, то пошлю по пряжу і пофарбую у синє; а ти мені зараз не роби пакостей". 

Кольори і тканини

<p>Музиканти. Фрагмент фрески із Софії Київської</p>

Чи був одяг русичів грубим і безбарвним? Знахідки останніх десятиліть свідчать, що ні. У княжому Києві носили вбрання блакитного, червоного, жовтого, зеленого та інших кольорів та відтінків.

Також імпортували готові кольорові тканини. Влітку 1903 року на території Михайлівського Золотоверхого собору археологи знайшли скарб із золотими та срібними предметами жіночого убору. Там були фрагменти тонкого шовку, на зразок фати, пофарбованого пелюстками сафлору в насичений, яскраво-рожевий колір. На деяких фрагментах тканини збереглися сліди орнаменту — вишиті золотою ниткою прямокутники. Ймовірно, це були залишки головного убору — убруса. Подібну витончену тканину могли доставити з Ірану.

Найкоштовнішу та найбажанішу для знаті тканину — шовк — привозили з Китаю, Середньої Азії та Візантії. Від кінця XI століття, коли налагодили активну торгівлю із Західною Європою, почали постачати тонкі вовняні тканини, тканий золотом шовк. На території Десятинної церкви знайшли фрагменти тонкої бавовни, датовані XII–XIII століттями. А також клаптики тканини, схожої на дуже тонкий льон рамі, що везли з Китаю або Середньої Азії.

Щоб забарвити матеріал, зазвичай використовували рослинні екстракти. Відтінки червоного – від помаранчевого до малинового — досягали, фарбуючи тканини відваром марени красильної. Щоб отримати синій колір, у Середньовічній Європі й на Русі використовували рослину вайду, європейський аналог індиго. Коричневі відтінки дають кори дуба, вільхи, волоський горіх. Зелені — кропива чи полин. Жовті — листя берези, тополі, польовий хвощ.

На Полтавщині в селі Манжелія під час розкопок 2016 року трапилася цікава знахідка — житло, що згоріло від раптової пожежі. Там виявили горщики, усередині яких зберігся ворс. А поряд — плоди нетреби звичайної, що зафарбовує вовну в теплі золотаво-зелені відтінки. Тож можемо припустити, що навіть прості люди не ходили в сірому.

Розкіш та прикраси

Період Руси охоплює понад 300 років, упродовж яких модні тенденції суттєво змінювалися. У Х столітті повністю шовковий одяг шили хіба що для князів та знаті. Міське населення використовувало лише недовгі стрічки тканого шовку: щоб оздобити головні убори, коміри, манжети, пояси. Шовк був настільки бажаним предметом розкоші, що орнаментацію з нього за допомогою вибійки навіть намагалися імітувати на місцевих тканинах.

З часом торгівля та ремесла у княжій державі розвивалися, одяг ставав багатшим. У ХІ–ХІІ століттях серед містян поширилася вишивка золотими нитками — гаптування. З’явився цікавий елемент: комірці-стійки, які могли бути частиною вбрання або знімною прикрасою. Їх виготовляли на основі тонких смужок берести або шкіри, які покривали кольоровим шовком. А декорували вишивкою шовковими та золотими нитками, дрібними річковими перлами, бісером, нашивними бляшками. Застібали комірці бронзовими або скляними ґудзиками.

Знать також оздоблювала одяг тисненими бляшками з коштовних металів, вставками з каменю та скла, перлами, вишитими шовковими стрічками, витонченою тканою золотою тасьмою, позументами — плетеними з дроту елементами. 

Популярною чоловічою прикрасою на всій Русі стала гривна — плетений шийний обруч зі срібла або золота. Таку носили представники заможних верств, жертвували монастирям і навіть кріпили до ікон. Натомість серед простолюду фаворитами були невеликі фібули та персні з кольорових сплавів. Відомо про майстерні у Києві, які обробляли бурштин, створювали скляні прикраси.

Жінки прикрашали себе скроневими кільцями, намистами з підвісками, а також перснями і браслетами. Тоді ж з’явився окремий вид київських прикрас: тринамистинні кільця, якими декорували зачіску, носили як сережки або кріпили до головного убору.

Елементом святкового князівського убору стали розкішні підвіски-колти. Золоті, прикрашені емаллю, або срібні, декоровані черню. Іноді їх додатково по краях оздоблювали дрібними перлами. Зазвичай колти прикріплювали до головного убору на ряснах. Дешевші зразки колтів створювали переважно в техніці литва, вони траплялися в уборі простих містянок.

На Русь такі прикраси потрапили, ймовірно, з Візантії. Руські ювеліри створили свої оригінальні особливості емалевого декору колтів. Вони любили зображати на цих прикрасах птахів, рослинні та геометричні орнаменти, дівочі обличчя та образи святих.

Серед прикрас вельмож були також скляні намистини із Близького Сходу, Єгипту та Сирії, індійський сердолік та арабські дирхеми.

Головні убори та взуття

Обов’язковою складовою чоловічого та жіночого костюмів був головний убір. Чоловіки носили шапки. На керамічних іграшках-вершниках із Києва, Вишгорода, Воїня, Галича можемо розрізнити високі головні убори. Хоча це могли бути й захисні шоломи воїнів.

Шапки створювали з повсті — нетканого текстилю, виготовленого з овечої вовни. Таку вцілілу шапку знайдено під час розкопок стародавнього міста Берестя Білорусь. Також шапки шили з дорогих матеріалів, обшивали хутром.

Жінки могли носити стрічку, яку зав’язували навколо голови. А голову покривали убрусом. Існували і складні вироби, які поєднували кілька елементів. Ймовірно, що незаміжні дівчата не покривали голови.

З усіх елементів руського костюма, мабуть, найкраще збереглося взуття. Чоловіки та жінки на Русі носили чоботи, черевики, туфлі, поршні. Виготовляли їх зі шкіри. А в холодну пору року утеплювали устілками з повсті, можливо, одягали плетені шкарпетки, обмотували онучами. Під час розкопок Звенигорода Галицького виявили фрагменти шкіряного взуття ХІІ століття: чоботи, чоловічі та дитячі черевики, поршні та жіночі вишиті туфлі. Реконструйовані варіанти можна побачити в колекції місцевого музею.