Поляки на службі у Вермахті

Польща в окупації 

Після розгрому Польщі Німеччиною поляки перетворилися на одну з найбільш дискримінованих груп. Гірше нацисти ставилися тільки до євреїв і циган. На початку окупації польську інтелігенцію масово винищували — кількість жертв становила до 20 000 осіб. Були прийняті десятки дискримінаційних законів, які всіляко обмежували права польського населення і його суспільне життя.

Західні області Польщі, які до 1918 року входили до Германської імперії, нацисти приєднали до Райху. На іншій території утворили "Генерал-губернаторство для окупованих польських земель". З анексованих територій поляків депортували в Генерал-губернаторство, щоб заселити ці землі німецькими переселенцями. В тих умовах для поляків єдиним засобом захистити свої права і майно було назватися німцем.

Зазвичай стверджують, що поляків у німці записували примусово. Навряд чи це правда. Якщо поляк "ставав" німцем, то він автоматично підвищував свій статус — громадянські права, більше раціонування продуктів, краща освіта, перспективи у працевлаштуванні, соціальні пільги. Тому багато поляків раптом згадували про своє німецьке коріння, часто дуже давнє. І оголошували себе німцями, щоб залишитися вдома, зберегти майно і отримати різні блага. Не тому, що вони раптом полюбили нацизм. Просто в умовах краху звичного способу життя, людям доводилося шукати своє місце в новій реальності з мінімальними втратами. "Онімечування" це якраз і давало. До того ж, у 1939-1940 роках ніхто не знав як закінчиться війна, і багатьом видавалося, що Райх — це вже назавжди. Тому для більшості це був добровільний, суто практичний вибір.

Далеко не всі поляки, хто назвали себе німцями, щиро сприймали себе ними. Чимало обрали "статус" німця з кон’юнктурних міркувань. А з часом, побачивши, що Німеччина програє війну, різко згадували про своє польське походження.

Як поляки ставали німцями

Масовому "онімечуванню" сприяла відсутність єдиного погляду на цей процес із боку нацистів. В кожній області ставлення було своє і залежало від позиції місцевої влади. У Вартеланді гауляйтер Артур Грейзер ініціював ретельну расову перевірку поляків. Хто її не проходив — тих депортували. Натомість керівництво трьох великих райхсгау — Верхня Сілезія, Східна Померанія, Данциг і Західна Прусія прагнуло зберегти кваліфіковану польську робочу силу. Тому майже все населення там оформлювали як німців, максимально спростивши всі процедури. В німці могли записати навіть тих поляків, хто німецької крові не мав, аби був корисним членом суспільства.

"Німецьке населення" Польщі було поділено на чотири групи:

— I група — фольксдойче 1-ї категорії. Ті, хто до війни підтримували нацистів;

— II група — фольксдойче 2-ї категорії. Ті, хто не були активними нацистами, але визнавали свою німецьку ідентичність;

— III група — "онімечені поляки". Поляки, які мали німецьку кров, і тому їх вважали цінними з расової точки зору.

— IV група — "сумнівні елементи". Полонізовані німці, які були залучені до участі в польських громадських організаціях, або поляки, німецьке походження яких було мінімальним або сумнівним, але нацисти допускали їхню майбутню германізацію.

Перші дві групи вважали "надійними", тому отримували громадянство і всі супутні права та пільги. В 3-тю групу переважно записувались вихідці з польсько-німецьких родин, нерідко з малою часткою німецької крові, а також кашуби, мазури, сілезці. Вони також отримували різні права і пільги, проте громадянство їм надавалося "пробне", на 10 років, протягом яких вони мали довести свою вірність німецькому народу. Зробити це чоловіки призовного віку могли через мобілізацію до лав Вермахту — загальний військовий обов’язок на них теж поширювався. Тобто туди вони призивалися як німці, а не як поляки, і користувалися усіма пільгами німецьких солдатів.

"Німці" 4-ї групи мали показати, що гідні права називатися німцем. Громадянства вони не отримували до моменту "підвищення" в групі, на військову службу їх не мобілізовували. До них ставилися з підозрою. Проте в окремих випадках, особливо наприкінці війни, вони могли вступити до війська добровільно, переважно у допоміжні частини.

Записаних у 3-тю і 4-ту групи в Райху іронічно називали "розмиті поляки"Wasserpolacken, бо вони здебільшого польською розмовляли краще за німецьку.

Національні особливості 

Через густе переплетення родинних і національних зав’язків, у східних областях Райху проживало багато німців із польським корінням. Також їх вистачало у Рурському  промисловому регіоні, куди в кінці ХІХ — на початку ХХ століття мігрували польські робітники в пошуках роботи і кращої долі. Там вони змішувалися з місцевими і "онімечувались", а їхні діти здебільшого вже були "повноцінними" німцями.

<p>Зігфрід Ямровські (1917&mdash;2012)</p>

В абсолютній більшості всі ці "довоєнні німці" з домішками польської крові поляками себе не вважали, а їхній світогляд був суто німецьким. Зафіксовано чимало випадків, коли вони змінювали своє польське прізвище на німецьке. Мабуть найвідоміший стався у 1939 році, коли етнічний кашуб і группенфюрер СС Еріх фон Зелевські відмовився від свого кашубського прізвища і прийняв "тевтонське" — фон дем Бах. Під ним і увійшов в історію, відмітившись чисельними воєнними злочинами, зокрема, коли керував придушенням Варшавського повстання в 1944 році.

Приблизно тоді ж, як і фон Зелевські, уродженець Верхньої Сілезії Герд Філіпчик, місцевий функціонер організації Гітлерюгенд, поміняв своє польське прізвище на німецьке Гайн. Під ним здобув одну з найвищих військових нагород Райху — дубове листя до Лицарського хреста, а в кінці війни став офіцером військ СС. Історії цих двох людей свідчать, що попри їхнє походження, ніякими поляками ні фон дем Бах, ні Гайн себе не вважали.

Проте чимало з них не заморочувалися зміною, і носили польські прізвища, хоча по духу та світогляду були німцями. В парашутних військах Люфтваффе служили уродженці Східної Пруссії Еріх Лепковські та Зігфрід Ямровські — обидвастали кавалерами Лицарського хреста. Можна зробити висновок, що якщо в документах трапляється польське прізвище, яке належало військовослужбовцю Вермахту, то він не обов’язково був поляком.

Польські спроби військової колаборації з нацистами

Після знищення польської держави дехто з поляків почали міркувати про налагодження співпраці з німцями. Єдиним, хто далі роздумів перейшов до справ, став 73-річний польський політик-германофіл і противник СРСР Владислав Студницький. До війни він відвідував Німеччину, де особисто познайомився з Гітлером, Геббельсом і фон Ріббентропом. Його позиція ґрунтувалася на суто раціональних міркуваннях. Влітку 1939 року Студницький передбачив війну Польщі з Німеччиною, і те, що Англія та Франція полякам не допоможуть. Відтак він виступав за підписання угоди про нейтралітет з Райхом і неучастю Польщі в будь-якому антинімецькому союзі. Тоді Студницького ніхто не послухав, а коли він опублікував свої погляди, весь наклад конфісковувала польська влада.

У вересні 1939 року передбачення Студницького збулися. Він дійшов висновку, що якщо польська державність знищена, то потрібно рятувати те, що можливо. І військовим колабораціонізмом заслужити прихильність німців. А підставою мала стати майбутня війна Райху з СРСР, яку Студницький передбачив ще наприкінці 1939 року.

У 1939-му Студницький виклав свої погляди в меморандумі, який у 1940 році розіслав вищим німецьким урядовцям. На що отримав приватну відповідь від Геббельса: "Я знаю, що ви завжди були ворогом Росії…. Але сьогодні ви для нас незручні. Ви можете стати шкідливим, навіть небезпечним".

Попри це Студницький послідовно просував ідею польсько-німецької воєнної співпраці в подальші роки. Втім він не був засліпленим прихильником нацистів. Навпаки, протестував проти німецької окупаційної політики в Польщі. Його двічі арештовувало гестапо, проте обидва рази звільнили без наслідків.

Гітлер проти озброєння поляків

У серпні 1941 року, після початку війни з СРСР, у кількох місцях у Варшаві встановили великі екрани, на яких демонстрували кадри з іноземними добровольцями, що вирушали на війну, з коментарем: "Вся Європа бореться з комунізмом… На Східному фронті італійці, іспанці, бельгійці, норвежці, голландці, данці, хорвати, словаки, угорці і румуни стоять поряд із німецьким солдатом. А де ти, поляк?".

Коли новини про ці "кіносеанси" дійшли до Берліну, демонстрацію фільму швидко припинили. Проте протягом усього періоду окупації в польських містах періодично спалахували чутки щодо створення польських частин Вермахту. Особливо ширились вони в 1943 році, коли німецька пропаганда експлуатувала тему катинського розстрілу НКВС польських офіцерів в 1940-му. Коли ж у польській пресі повідомляли про створення дивізії військ СС "Галичина", то особливо наголошували на тому, що до неї записалося багато колишніх військовослужбовців Війська польського, хоча й українців. Насправді жодного вербунку поляків не здійснювалося.

У 1941 році в Польщі виникло угрупування "Меч і плуг", одним із лідерів якого був Анатоль Словіковський. У травні 1943 року він став на шлях Студницького, і написав меморандум, адресований Гітлеру. В ньому йшлося, що група "Меч і плуг" є "абсолютно новим рухом", чий світогляд "заснований на суворій реальності". І пропонував створити польські збройні сили "за допомогою Німеччини, Вермахту та сил безпеки", які боротимуться з більшовизмом під німецьким керівництвом. Крім того, планували всебічне співробітництво з німцями та "нещадну" боротьбу з "бандитами, партизанами, євреями, масонами і всіма іноземними агентами". При цьому жодних умов не висували, натомість озвучували готовність нести "криваві жертви" за свій вибір. Бо "ми повністю усвідомлюємо, що тільки таким чином можемо врятувати польський народ і нашу батьківщину від більшовизму та загибелі". Нацисти відмовилися від співпраці, пославшись на обмежений вплив цієї групи.

Головною проблемою Студницького, Словіковського та багатьох німецьких посадовців, зокрема Ганса Франка і Генріха Гіммлера, які періодично закликали залучити поляків до війська, була позиція Адольфа Гітлера. Фюрер не довіряв полякам, не хотів їх озброювати і, особливо, не бажав робити з них німецьких союзників.

21 травня 1944 року Гітлер заявив, що з колишніх громадян Польщі в добровольчі частини можна приймати лише українців і білорусів. Дійшло до того, що на початку червня у Львові почалась рекрутингова кампанія для чоловіків у віці від 16 до 35 років. Українців закликали вступати до війська, а поляків — до будівельних загонів, які мали працювати на фортифікаційних роботах. Бо на думку Гітлера, поляки мали працювати, а "від більшовизму поляків захистить німецький солдат".

Міф про "Легіон Білого орла" 

<p>Вербувальний плакат до набору польських гіві восени 1944 року</p>

Розповіді про "Легіон Білого орла" є важливою складовою легенди про масову участь поляків у Вермахті. Ця історія розпочалась 24 жовтня 1944 року, коли Гітлер раптом змінив свою думку щодо військової служби поляків. Того дня він дозволив командуванню сухопутних військ вербувати їх до лав "добровільних помічників" Вермахту (так звані Hilfswilliger, відомі за скороченою назвою "гіві"). Невідомо, чому фюрер раптом перемінив свою думку, проте навряд чи з меркантильних міркувань залучити побільше нових солдатів — у своїх переконаннях Гітлер завжди був непохитним. Ймовірно, через те, що хоча гіві вважали військовослужбовцями, вони все одно не були "повноцінними солдатами".

Після дозволу Гітлера, 4 листопада 1944 року командувач групи армій "Центр" генерал-оберст Ганс-Георг Райнгардт ініціював проєкт під умовною назвою "Справа Білий орел"Unternehmung Weißer Adler. За кодовою назвою приховувався набір поляків до допоміжних підрозділів 2-ї, 4-ї і 9-ї армій. Райнгардт сподівався завербувати до 12 000 добровольців у віці 16-50 років, які мали пройти медичну комісію і були готові прийняти німецьку військову присягу коритися Гітлеру, як головнокомандувачу Вермахту.

Вербунок відбувався під неофіційним гаслом "Вермахт веде рішучу боротьбу до самого кінця, щоб захистити Європу від більшовизму. Кожний чесний помічник у цій безкомпромісній боротьбі вітається як побратим Вермахту". Використання терміну "гіві" було заборонено, бо він мав певний зневажливий характер. Німецьку уніформу та екіпірування їм мали видати за наявності. Єдине, що гарантувалося — це нарукавна пов’язка з написом "Im Dienst der Deutschen Wehrmacht""На службі Вермахту". Спеціальних національних відзнак для поляків не планували. Добровольці отримували соціальний пакет німецького військового — продовольчий пайок, медичне обслуговування, страхування на випадок поранення чи смерті, в останньому випадку — виплати вдовам і сиротам. Зарплата була невисокою — 90 злотих для рядового, 108 злотих для унтер-офіцера і 150-210 злотих для командира взводу. Термін служби — від чотирьох місяців і до кінця війни.

Щодо зброї, то за вказівкою Райнгардта, поляки її мали отримати лише після двомісячного випробувального терміну. Важлива ремарка — допоміжні частини з іноземців у німецькій армії в кінці війни були призначені суто для будівництва ліній оборони. Участі в бойових діях від них не вимагали, і зброї вони зазвичай не мали.

Після початку рекрутингу Польщею ширилися різноманітні чутки. Деякі вербувальні пункти прикрасили польською символікою, хоча рекрутери самі достеменно не знали для чого вони вербують добровольців. Через це почали говорити про створення польської дивізії "Білого орла". Також говорили про загальну мобілізацію поляків до Вермахту, що подекуди викликало паніку. В інших регіонах люди говорили про налагодження співпраці нацистів з Армією Крайовою на тлі боротьби з СРСР. Влада Генерал-губернаторства ініціювала низку пропагандистських акцій, зокрема "паради польських добровольців", невеликі групи яких маршували вулицями деяких міст у німецькій уніформі. Щоб прискорити набір почастішали випадки, коли поляків змушували підписати контракт. 

Попри всі зусилля вербунок повністю провалився. До кінця грудня 1944 року рекрутували лише 471 особу. Переважно це були примусово мобілізовані, силоміць залучені до оборонних робіт, або в’язні концтаборів, яким пообіцяли звільнення, пайок і пільги. Мотивація була низькою. Одну роту зі 170 вояків обмундирували у словацьку уніформу, замість німецької. Традиційна "пруська" муштра швидко згасила ентузіазм тих небагатьох, що прийшли добровільно, і в роті розпочалось дезертирство. Тому німці згорнули акцію "Білий орел", а тим, кого завербували — зброю так і не видали.

Отже, жодного підрозділу з поляків під гучною назвою "Легіон Білого орла" в Вермахті не існувало. Не було і окремої символіки цього підрозділу. Варто зауважити, що основним джерелом інформації про збройні сили Третього Райху є багатотомна праця Георга Тессіна, яка вийшла в 70-х роках ХХ століття. Вона містить інформацію про всі офіційно існуючі підрозділи Вермахту, від груп армій до окремих рот. Зокрема й про інонаціональні, укомплектовані українцями, росіянами і білорусами. Жодного "Легіону Білого орла" Тессін не згадує, це лише доводить, що такий підрозділ ніколи не існував.

"Разом боротися проти більшовизму"

Паралельно з вербунком польських гіві, Люфтваффе у Варшаві вирішило набрати польських юнаків 15-20 років для обслуговування зенітних гармат. Це були так звані "юнаки ППО", в лави яких активно вступали юнаки з країн Балтії, України та Білорусі. Рекрутингова кампанія відбувалася під гаслом: "Польська молодь прагне виправити помилки батьків та дати полякам шанс на розвиток". Подейкують, їм мали видати спеціальну символіку — нарукавні пов’язки з гусарськими крилами. Невідомо скільки саме юнаків вдалося завербувати, але навряд багато. 

Попри невдачу акцій рекрутингу, німці розгорнули пропагандистську кампанію, скеровану на прорадянське Військо Польське. Прагнули створити ілюзію, що поляки активно воюють у лавах Вермахту, і цим спонукати до дезертирства. Крім того, опублікували звернення "від польських добровольців, що борються на боці німецьких збройних сил проти більшовизму!", нібито підписане "офіцерами і солдатами польських добровольчих антибільшовицьких частин у складі німецьких збройних сил". У ньому йшлося: "Брати-поляки! Якщо ми, поляки, підтримуємо німецьку армію боротьби з азійським більшовизмом, ми робимо це не через співчуття до німців. Ми просто глибоко переконані, що Радянська Росія є найлютішим ворогом Польщі, якого необхідно перемогти, щоб відродити Вітчизну…. Брати! Ми звернулися до німецького Верховного командування з проханням поступитися нам тими ділянками фронту, де ви змушені боротися за більшовизм і проти інтересів Польщі… Брати, ми закликаємо вас — якщо тільки надасться така можливість — приєднатися до нас як вільні польські солдати, щоб разом боротися проти більшовизму". Цікаво, що у відповідь 15 грудня 1944 року Відділ агітації та пропаганди Червоної Армії випустив спеціальну листівку: "Жодного поляка до армії німецьких окупантів!".

Останню спробу вербувати поляків до Вермахту в березні 1945 року намагався ініціювати згадуваний Владислав Студницький. Він звернувся до Гіммлера з проханням звільнити польських в’язнів концтаборів і скерувати їх на фронт. Це абсурдне прохання так і залишилося без відповіді.

Бригада "Святого хреста"

Розповідь про польський військовий колабораціонізм буде неповною без згадки про так звану бригаду "Святого хреста" полковника Антона Шацького, яка була створена у серпні 1944 року. Її загальна чисельність становила до 1500 осіб. Всі вони були ультраправими польськими націоналістами, котрі влітку 1944 року відмовилися від підпорядкування Армії Крайової. В основі світогляду вояків цієї бригади лежав антикомунізм, а свою задачу вони вбачали у боротьбі за відновлення Польщі. Коли східні польські кордони перетнула Червона армія, пліч-о-пліч із якою воювали дивізії комуністичного Війська Польського, радикальним націоналістам стало зрозуміло, що радянська окупація Польщі лише справа часу. В перемогу Райху вони не вірили, але були переконані, що через кілька місяців після розгрому Німеччини антигітлерівська коаліція розвалиться і спалахне війна західних союзників із СРСР, яка і призведе до відновлення незалежної Польщі.

<p>Післявоєнна відзнака ветеранів бригади "Святого хреста"</p>

Тому вони відмовилися від підпорядкування Армії Крайової й активної боротьби з німцями — бо навіщо допомагати СРСР? Ба більше, загроза потрапляння Польщі під радянську окупацію змусила Шацького піти на співпрацю з нацистськими спецслужбами. Останні з готовністю підтримали бригаду, сподіваючись, що радикальні націоналісти очолять польський визвольний рух і підпорядкують його собі, а також прагнучи використати бригаду проти радянських військ. Зв’язок із німцями підтримували через капітана Губерта Юра, котрий був на зв’язку з представником німецького командування в бригаді гауптштурмфюрером СС Паулем Фуксом.

На території Польщі ця бригада воювала здебільшого з комуністичними партизанами Армії Людової і радянськими партизанами. Також відмічено до 10 локальних сутичок із німцями, в яких, за даними польського історика Б. Вуйчика, загинуло від 6 до 10 німецьких солдатів.

У січні 1945 року бригада разом із Вермахтом відступила на територію Чехії. В активних бойових діях вона більше не брала участі, а в травні 1945 року вдарила по німцях, звільнивши в’язнів концентраційного табору в Голішові. І відразу здалася американцям у статусі учасників боротьби з нацизмом. На тому її бойовий шлях закінчився, а більшість вояків опинилися у складі створених американцями охоронних рот, а згодом — в еміграції.   

Таким чином бригада "Святого хреста" була польським антикомуністичним формуванням, яке з політичних міркувань погодилося співпрацювати з нацистами. Найближчі аналогії — це український Волинський легіон та угорський "Антикомуністичний Союз ветеранів війни". Відмінністю між ними було те, що обидва останні підрозділи офіційно влилися у війська СС — Волинський легіон став часткою дивізії військ СС "Галичина", а угорський союз ветеранів склав основу окремого угорського полку СС оберштурмбаннфюрера СС Кароля Нея. Проте, бригада "Святого хреста" залишилася окремим польським формуванням, яке в деяких випадках воювало з противниками Німеччини. На думку автора, вважати її колабораціоністським формуванням можна лише умовно.

Польські солдати Вермахту

Переважну більшість умовного "польського контингенту Вермахту" складали мешканці Сілезії та інших регіонів польсько-німецького прикордоння, віднесені до 3-ї німецької групи. Точна кількість цих солдатів невідома, бо після 1943 року відсутня будь-яка статистика. Оцінки істориків варіюються від 250 000 до 500 000 осіб. Різниця залежить від того, кого враховують. Дехто обліковує лише поляків із окупованих земель. Інші враховують до них поляків, які напередодні війни були громадянами Райху. А дехто взагалі додає всіх громадян міжвоєнної Польщі, тобто також етнічних німців, західних українців, білорусів і литовців.

Іноді враховують і різні поліційні структури Райху, де служили колишні польські громадяни: "гранатова" поліція Генерал-губернаторства і добровольча допоміжна поліція шуцманншафт в Східній Польщі та у Правобережній Україні. В обох структурах могли служити навіть "чисті поляки", бо ці підрозділи формально призначалися для підтримки порядку, а не для військової служби.

Здебільшого мобілізація етнічних поляків, які записалися німцями, була примусовою. Для них це виявилося супутнім дуже неприємним елементом "онімечування". І якщо в період німецьких перемог ще можна було говорити про добровільний вибір частки цих людей, то в середині і в другій половині війни добровольців вже не було.

Силоміць мобілізовані солдати немотивовані воювати. Ці поляки виключенням не були. Більшість з них погано знали німецьку мову, що заважало комунікації. Вишкіл, яким керували німецькі інструктори, багатьом видавався занадто жорстким. Солдат Ернст Бічковські, уродженець Данцига, який здався в полон 9 серпня 1942 року під Сталінградом, свідчив на допиті: "Поповнення, що прибуло до нас наприкінці липня і на початку серпня, приблизно по 8-10 осіб на роту, складалося виключно з поляків. Всі вони абсолютно не знали німецької мови і скаржилися на грубе та нетовариське ставлення німців".

Рівень і якість служби таких бійців, їхня ефективність у бою залежали від низки факторів: командування, побратимів, ступінь довіри в підрозділі, ситуації на фронті, які задачі отримував підрозділ, власні особисті якості. Іноді навіть немотивований солдат міг гідно виконувати свій військовий обов’язок, якщо так робили інші його товариші по службі. Якщо підрозділ зазнавав невдач, а командування не могло навести лад, то дисципліна швидко розпадалася. Проблем додавало нерозуміння позиції німецьких командирів, жорстке ставлення яких до солдатів часто сприймалося проявом дискримінації. Унаслідок цього дезертирство або добровільна здача в полон були неминучими.

"Поляки" тікають з Вермахту

За підрахунками польських істориків, у 1941-1943 роках, здебільшого на Східному фронті, в полон здалося від 48 000 до 57 000 "поляків Вермахту". Ернст Бічковські так описав свої причини здатися: "Я був у кулеметному підрозділі, і під час бою мені доводилося носити важкі ящики з боєприпасами, через що я не міг швидко пересуватися і, під час наступальної операції 8 серпня, трохи відстав від передових ліній. До мене негайно підійшов фельдфебель, і попередив мене, що при найменшому натяку на щось подібне надалі, я буду розстріляний. Я вирішив не чекати такого випадку і 9 серпня, навпаки, пішов попереду всіх, намагаючись, однак, не бути вбитим чи пораненим. Потім, коли атака була відбита росіянами, я сховався у вирві і після відходу наших частин здався в полон".

Саме з полонених етнічних поляків у СРСР в 1943 році почали формувати 1-шу дивізію Війська Польського ім. Т. Костюшка, куди переводили колишніх солдатів Вермахту. Загалом, за підрахунками історика  Ришарда Качмарека, у лавах прорадянського Війська Польського було щонайменше 90 000 колишніх "польських солдатів Вермахту".

Наймасовіше дезертирство розпочалося з кінця 1943 року, коли стало зрозумілим, що Німеччина програє. У 1944-1945 роках поляки масово дезертирували з підрозділів, дислокованих на Західному фронті. За перші тижні союзної висадки в Нормандії у червні 1944-го в полон здалися близько 2000 солдатів Вермахту польського походження, і ця кількість постійно зростала. У червні 1946-го військовий міністр Великобританії повідомив парламенту, що з довоєнних польських громадян, які згодом служили у Вермахті, 68 693 особи були захоплені або здалися союзникам у північно-західній Європі. З них 53 630 осіб згодом вступили до Польської армії на Заході та воювали проти Німеччини.

За підрахунками польського історика Чеслава Мадайчика, в 1944-1945 роках від 80 000 до 90 000 поляків мобілізованих у Вермахт, потрапили в полон до британців, американців або французів у Північній Африці, Нормандії та Італії. Переважна більшість із них долучилися до Польських збройних сил на Заході. Відтак, основу польських підрозділів антигітлерівської коаліції складали колишні солдати Вермахту.

"Розмиті поляки" б’ються за Райх

<p>Альфонс Бялецький&nbsp;</p>

Було б помилково вважати, що всі солдати Вермахту польського походження виявилися ненадійними. Свій внесок у воєнні зусилля Райху вони все ж зробили. Історик Юрій Рудницький наводить цитату гауптманна Ганса Апеля, який відповідав за набір рекрутів на приєднаних польських землях: "в цілому верхньосілезький солдат бився добре, чим показував, що поважно трактує свою німецькість". Певна іронія була в тому, що багато з них так і не вивчили німецьку мову. Попри це, в 1945 році близько 60 000 мобілізованих залишалися на службі. До 70 000 поляків у лавах німецьких збройних сил загинули в боях.

Найбільше мотивованих було серед молоді, чимало з них шукали у війні дух героїзму і побратимства. Тоді це не було пустим звуком, бо у всіх країнах молодь виховувалася на приблизно однакових героїчно-романтизованих цінностях. Військова служба повністю задовольняла цей запит.

Найвідомішим тоді став Альфонс Бялецький, який у 1940-му 21-річним юнаком почав війну звичайним кулеметником у штурмовому парашутно-саперному батальйоні, і за п’ять років доріс до обер-лейтенанта та командира роти у 225-й піхотній дивізії. Бялецький заслужив вищі німецькі нагороди за особисту хоробрість, а командир дивізії характеризував його як "фронтовик, який найкомфортніше себе почуває в бою…, виключно хоробрий солдат, який надихає своїх людей". При цьому Бялецький погано володів німецькою мовою, про що його командир окремо зазначив: "говорить дуже поганою, місцями ламаною німецькою мовою з яскраво вираженим сілезським акцентом. Бялецький народився в Сілезії і, мабуть, має польське походження". Нібито, він навіть використовував свій авторитет для звільнення деяких земляків із Аушвіца.

Бялецький став єдиним "розмитим поляком", який заслужив Лицарський хрест. Загалом серед кавалерів цього ордена було близько 20 польських прізвищ. Проте вони були або нащадками "рурських мігрантів", або німці з польським корінням, які на початок війни вже були німецькими громадянами.

***

Так звані "польські солдати Вермахту" — це поляки, які після краху польської держави з різних причин обрали стати німцями. Переважно їх мобілізували примусово. Найближча історична аналогія — це ельзасці, яких нацисти оголосили німцями й змусили воювати за Третій Райх. "Чистих поляків" у німецьку армію не брали, Гітлер категорично заборонив давати їм зброю.

Тому говорити про якісь "масові польські сили Вермахту" некоректно. Вони ніколи не виступали під польським прапором чи хоча б символікою. Ба більше, до 200 000 поляків із Вермахту здалися в полон і згодом воювали вже у складі сил антигітлерівської коаліції. Водночас десятки тисяч із них залишалися у німецьких частинах до кінця війни.

У сучасній Польщі ця тема досі болюча. Ґданський музей, який організував виставку "Наші хлопці", пояснив свою позицію так: "Ми показуємо страждання людей, позбавлених вибору. Вони — жертви, а не колаборанти". Та навіть така подача викликала гостру суспільну реакцію.

Нинішні апеляції до "польських солдатів Вермахту" можуть зіграти злий жарт з Україною. Сьогодні Росія масово роздає паспорти і мобілізовує громадян України з окупованих територій. Схоже на ситуацію в Польщі в 1939-1940 роках. Чи можна на цій підставі заявляти про "українських солдатів Путіна"? Чи говорити про те, що "не все так однозначно" в нашій війні? І чи робить цей факт українців співучасниками російських злочинів? Тому будь-які історичні маніпуляції є небезпечними. Бо жертви окупації не стають добровільними союзниками окупанта лише тому, що їх змусили воювати.