По бразильській землі, на галицькому небі

Першим не вистачало світла

Більше ста років тому мої предки потрапили до Бразилії під час першої хвилі міграції. У квітні 1896 року прибула фамілія — по батьковій лінії — Пашко. У липні — материна родина — Тарнавські. Осіли у штаті Парана, поблизу міста Прудентополіс, десь за два роки після його заснування. Тепер у Прудентополісі — 52 тисячі жителів, 75 % із них — українського походження.

Перші роки для українських переселенців були напрочуд складними. Усе нове — клімат, мова, рослинність і ґрунт. Усі були дуже бідні, доки не освоїли землі. Не було геть нічого. Навколо — тропічний ліс. Сусіди спільно зводили оселі та фойсувалиІз порт. foice — знаряддя праці у вигляді маленької коси зі хвилеподібним лезом ділянки для ведення сільського господарства. Мій дід Йосип Пашко був столяром сільської громади. І сам збудував хату, у якій народився і я. Так само змайстрував там усі меблі. Коли ж хтось із селища помирав, він виготовляв і труни.

Призвичаїтися допомагала Церква. Отці, які емігрували, вчили дітей писати та читати. Коли з’явилися школи, люди були настільки бідними, що туди ходили не завжди.

Уже друга хвиля еміграції принесла на бразильську землю професорів, лікарів, політичних біженців, упівців і тих, кого називали "бандерівцями". Це була нова генерація. Ті найперші разом із другим поколінням зуміли створити потужну українську громаду.

Наша родина все життя працювала в селі й вирощувала хліб. І мій прапрадід, і прадід, і дід, і мої батьки — усі хлібороби. У хаті, в якій я народився, донедавна не було світла. Світили гасовими лампами. Нині є усе.

Школа, булінг, професорка

80 років по тому, як наша родина перебралася у сільську колонію Кеімадас, народився я. Сюди від Прудентополіса ґрунтовими дорогами — 18 кілометрів.

Я перший син у багатодітній українській родині Івана й Сесилії. Нас було п’ятеро хлопців і шестеро дівчат. Поблизу жили лише нащадки українців із тієї найпершої хвилі. Тож у дитинстві знав тільки українську. До початкової школи чотири роки ходив у нашому селі. Далі потрібно було вирішувати. Один із варіантів, який існував для дуже бідних сімей, як наша, — відправити дітей на подальше навчання до семінарії чи монастиря.

Мій батько Іван казав, що перший син — для Бога. Мої рідні мріяли, щоб я став священиком. На навчання хотіли віддати в Українську католицьку духовну семінарію Святого Йосифа у Прудентополісі. Тоді я ще був зовсім малим і таке рішення мене розлютило. Через це в 11 років, 1988-го, я пішов із дому. Жив у рідної тітки в місті Куритиба. Віддалився від громади. Не хотів визнавати себе українцем. Самотужки будував життя. Ми багато років із рідними не розмовляли. Я не хотів їх знати. Відтоді і до 2019-го ніколи не бував вдома більше однієї доби.

Спершу заробляв на життя у тітчиному ресторані. А потім ким тільки не працював: і продавцем книг, і будівельних матеріалів, і навіть хот-догів на нічних вулицях Куритиби. Попри це, університету не залишав, бо знав, що це єдиний шлях змінити свою реальність.

Лише багато років по тому, вже як актор і режисер, усвідомив, що означає бути українцем і мати українську душу. Почав розуміти батьків і те, як українське виховання вплинуло на моє становлення. Поглянув на історію свого роду як режисер і захопився нею. Тоді вирішив відзняти свій перший фільм про історію української еміграції — "Made in Ucrania", який вийшов 2005 року.

Бути українцем не було просто. Коли я перебрався до Куритиби, то дуже мало що розумів з португальської. У школі через мову з мене насміхалися — тепер це називають булінгом. Професорка з португальської побачила, що мене це дуже засмучує. Підійшла і сказала: "Ти маєш багато читати". Вона щотижня приносила мені книгу, а потім у п’ятницю я мав їй переповісти сюжет. І так вивчив португальську. Це дало мені можливість, першому з усієї родини за понад сто років, навчатися в університеті.

Незнайомці серед нас

У Бразилії ще можна почути українську. Люди розмовляють в оселях, але рідко. Якщо я змалку говорив тільки українською, то вже моя молодша сестра зовсім нею не спілкується. Не знає жоднісінького слова. Це трапилося з різницею у двадцять років — у моїй родині, де шанують традиції. Жоден онук мого батька не знає української. Мої діди не мали освіти, батьки закінчили три класи, а вже наше покоління навчається в університетах і говорить португальською. Така ситуація у всій громаді. Тим, хто молодший за 30 років, історія походження є нецікавою. На це передусім вплинула глобалізація.

Перші сто років усе було стабільно. А за останні двадцять трапилися епохальні зміни. Іще за стільки ж українська мова у Бразилії зникне. Сьогодні у Бразилії є приблизно 280 українських храмів. 90 % — греко-католицького віровизнання, а інші — православного. У деяких правлять службу і португальською. Молоде покоління молиться українською у храмі і звертається "Богородице Діво", але не знає, що то означає "Богородице". Так само із молитвою "Отче наш". Кажуть, але не розуміють. Співаючи пісню, не вловлюють суті. І якщо церква та громада не трансформуються, то через кілька десятків років мови прадідів тут узагалі не почуєш.

Коли приїжджаю додому, люблю розмовляти з батьками українською. За паспортом я — бразилець, але з українською душею. Тому через десять років після виходу фільму "Made in Ucrania" я вирішив показати життя української громади у Прудентополісі без прикрас. За допомогою камери й живих діалогів. Без жодних запитань і голосу за кадром. Стрічка "Незнайомець серед нас" — свідчення того, що процес акультураціїНівелювання етнокультурної самобутності національних меншин підо впливом потужного інонаціонального середовища неминуче настав.

У фільмі можна побачити, як відбувається процес поглинання української культури. Фільм яскраво демонструє конфронтацію, коли одночасно із гаївками з автівок лунає бразильський фанк. Сто років тому у Прудентополісі хто не був українцем, не мав роботи. У ресторані чи магазині у Бразилії розмовляли українською. Але тепер все навпаки, інша генерація. Не знаю, що ми маємо з тим робити, як попри глобалізацію вберегти українську культуру у Бразилії.

Така ситуація не лише в українській громаді. У Парані є чималі польська, німецька та італійська спільноти, але вони вже не знають мови своїх предків. В інших громадах акультурація вже відбулася. Українці ще трималися і тримаються, бо віддавна жили в окремих колоніях, подалі від міста. Лише тепер молодь змінює усталений спосіб життя і намагається вирватися у велике місто.

"Іван — назад у минуле"

Якось на показ фільму "Made in Ucrania" до кінотеатру прийшов бандурист Іван Бойко. Я давно хотів його записати, але раніше він не погоджувався. А після прем’єри зателефонував і сказав: "Хочу з тобою говорити. Приходь у мій дім". Я здивувався.

Іван Бойко — емігрант третьої хвилі, родом із села Конюхи, що на Тернопільщині. У 1942 році його вивезли на примусові роботи до Німеччини, 1948-го він разом із дружиною Анною емігрував до Бразилії. Боявся повертатися у радянську Галичину, бо раніше був у Юнацтві ОУН. У Бразилії Іван працював на різних роботах, а на пенсії самотужки змайстрував бандуру, навчився на ній грати й навіть відкрив спеціальну школу. Нині є дві. Одна — в Куритибі, друга — у Прудентополісі. Мене зачепила його історія. Іван добре знав, яке значення має бандура для українського народу.

На той момент Іван мав 86 років. І коли я завітав до нього, він мовив: "Мій час минає. Я пережив війну, але не знав, кому лишати те, що маю. Тепер знаю". Із цими словами він довірив мені свої щоденники зі спогадами. У них — усе Іванове життя: що робив, де був і кого бачив в Україні й Німеччині. Казав, що не може померти, не знаючи, що буде з його історією. Я взяв ті щоденники і три роки їх просто перечитував. Не знав, що маю з ними робити. Але потім зрозумів: Іван має сам розповісти свою історію світові. Він казав, що має дві країни-батьківщини: одну, у якій народився, і другу, яка дала йому нове життя.

У мене виник задум документального фільму-мандрівки Івана в рідне село. Він жив у Бразилії 68 років і відтоді ні разу не був в Україні. Просто не мав на це грошей. Я розповів про ідею Іванові, вона йому сподобалася. Проект погодилася профінансувати Petrobras — державна нафтогазова компанія Бразилії.

У 91 рік він знову ступив на поріг рідної хати. Оселя, у якій виріс Іван, була схожа радше на руїну. Він упав біля порогу навколішки й цілував підлогу. Усе плакав і плакав. Це найемоційніший момент у фільмі.

Часто мене запитують, чому Іван голосив і кликав свого тата португальською, а не рідною, українською, мовою. Відповіді на це питання я не знаю. Щось із ним там сталося. Певне, сильне потрясіння.

На Тернопільщині залишилися його батьки та дві рідні сестри. І він навіть зустрів одну з них, коли ми приїхали. Це драматичний і важкий момент. Як писав один бразильський кінокритик, це сцена замерзання душі.

Іван помер шість років по тому. Ми стали з ним справжніми друзями. Часто зідзвонювалися, і я приходив у Куритибі в його дім. Цей фільм якоюсь мірою став доленосним і для мене. Іван все казав, що життя добре. І це після того, що він пережив. Він любив життя і хотів жити. Згодом я замислився над власним життям. І тепер дивлюся на світ по-іншому. Іван і його історії — це справжня школа життя.

Мені вдалося випустити повноцінну трилогію про українських емігрантів: фільми "Made in Ucrania", "Іван — назад у минуле" та "Незнайомець серед нас".

"Село" і предки

Мені було соромно за конфлікт із батьками, який тривав 31 рік. Я фактично не знав, хто мої батько й мати. І подумав: що я можу зробити для них і для себе? Розповісти нашу родинну історію і пройти разом з ними шлях, як колись Іван. Вирішив так попросити пробачення. Ми поговорили про те, про що колись думали вони, а про що я. І тепер ця історія буде у фільмі такою, як вона є. Я — і кінорежисер, і сценарист, і головний герой стрічки "Село".

Працював своєрідним слідчим. У родині казали, що ми з Галичини, а звідки — невідомо. Почав шукати відомості про перших іммігрантів в державних архівах Ріо-де-Жанейро, Сан-Пауло. Проглянув церковні записи Прудентополісу. Ім’я за іменем, пасажир за пасажиром — і так знайшов повний перелік імен усієї родини Семена Тарнавського, котра прибула в порт Ріо-де-Жанейро 11 липня 1896 року.

Торік ми разом з батьками вирушили в Україну дослідити історію фамілії від 1896-го і дотепер. Два місяці поспіль, з жовтня по грудень, ми ходили стежками пращурів і шукали родинні обійстя. Тепер знаємо села, з яких походимо. Мамин рід — із Скваряви, що на Золочівщині, а татів — із Ясенова, що на Бродівщині. Із Пашків не знайшли нікого, лише поховання на цвинтарі в Ясеневі. А от із Тарнавських рідню зустріли. Попри 123 роки, нам вдалося відновити втрачений сімейний зв’язок. Тепер мама спілкується з українськими родичами через WhatsApp. Це хіба не фантастично?

Мандрівка знову зблизила мене з батьками. Попри те я зумів відзняти великий шмат фільму. Цього якраз прагнула моя українська душа. Відзнятий матеріал містить 58 годин, а світ побачить 80–90 хвилин. 

Мораль така: ми можемо не знати, куди дійдемо, бо це життя. Але треба знати, звідки приїхали, хто ми. Досі ніхто з родини цього не знав.

Після зйомок я зрозумів те, що одного разу сказав мій дід по татовій лінії Йосип Пашко. Ми з ним розмовляли українською і весь час про Україну. Я був дитиною і ходив усюди слідом. Дід завжди носив із собою у штанах часник і їв його із сіллю. Ще любив горілку, як справжній українець. Історії з України у нього ніколи не закінчувалися. Він так розповідав, ніби сам там був.

І коли я вперше побував в Україні 2005-го із фільмом "Made in Ucrania", то мій дід ще жив. Я прийшов до нього в хату й гордо мовив: "Діду, я був в Україні!". І все говорив і говорив. Гортав фотографії зі Львова й Тернополя. Дід трохи випив собі, але мовчав. Я не витримав: "Діду, ти не думав колись сам поїхати в Україну? Глянути, як там живуть?". Він задумався, налив горілки і ствердно сказав: "Нє". Я не міг всидіти на місці: "Як це? Чому, діду?!". А тоді він як скаже: "Як я помру, то, ти думаєш, де я буду? На Галичині. Там є наше небо". Два роки по тому мій дід помер.

Коли ми з батьками були в Ясеневі, то я відчував, що і він був разом із нами. Тепер, як ніколи, я зрозумів, що таке українська душа і кров. Та, яку мав мій дід, і та, яку маю я. Більше не соромлюся свого українства, а навпаки — радію.