Союз двох диктаторів

Привітання та інструкції

У вересні 1939 року німецький Вермахт стрімко просувався польською територією. Декілька армійських корпусів групи армій "Південь" перетнули Віслу та Сян, спрямувавши передові підрозділи до Перемишля, Львова, Стрия, Замостя та Любліна. На півночі німецька група армій "Північ" розбивала сили противника в так званому Польському коридорі та біля Варшави. XIX армійський корпус, яким командував генерал Гайнц Гудеріан, стрімко наближався до Бреста. 

За цей час на рівні посольств відбулося чимало консультацій. 3 вересня 1939 року Йоахім фон Ріббентроп поставив перед німецьким послом у Москві Вернером фон дер Шуленбургом завдання з'ясувати позицію радянського уряду щодо введення Червоної армії до Польщі, а також довести до його відома необхідність перетину демаркаційної лінії з огляду на протистояння польським військам.

У зворотній телеграмі до Берліна від 5 вересня 1939 року посол Шуленбург повідомив про визнання радянською стороною тимчасової вимушеності перетину демаркаційної лінії між їхніми "сферами інтересів" однією або обома сторонами. Ці дані не підтверджують популяризованих наративів деяких російських дослідників про те, що просування німецьких військ радянською "сферою інтересів" свідчило про відсутність координації дій. Як випливає з документів, радянська сторона не висувала відкритих протестів проти німецького просування й поставилася до цього факту та його причин із розумінням.

Уранці 17 вересня 1939 року близько пів мільйона червоноармійців і частини прикордонних військ НКВС вторглися до Західної України та Західної Білорусі. Нечисленні польські війська та загони Корпусу охорони прикордоння не змогли втримати оборону й переважно були взяті в полон та роззброєні. До вечора 17  вересня радянські війська захопили Тернопіль, Рівне, Несвіж, містечка на річці Збруч тощо.

Того ж дня наказом Верховного командування Сухопутних сил (OKH) німецькі війська було зупинено на лінії населених пунктів Сколе — Стрий — Лемберг (Львів) — Володимир — Влодава — Брест — Кам’янець-Литовський — Білосток. Згодом лінію було продовжено від Білостока до Лика (нині Елк). Ця лінія була так званою "першою демаркаційною лінією". 

На нормативному рівні командуванню груп армій "Південь" і "Північ" було доведено інструкції щодо дій у разі зустрічей із радянськими військовослужбовцями. Увечері 17 вересня 1939 року оберквартирмейстер IV (посада в структурі OKH, яка передбачала керування напрямом, до якого належали військова розвідка щодо іноземних армій і військово-політичні питання) надіслав відповідні телеграми: "Сьогодні вранці війська Радянського Союзу перетнули польський кордон у західному напрямку. Невдовзі німецькі та радянські війська зустрінуться на демаркаційній лінії".

Разом із телеграмою було передано текст привітання, призначений для таких зустрічей: "Німецька армія вітає радянські війська. Як солдати, ми висловлюємо бажання підтримувати добрі товариські взаємини із солдатами Радянського Союзу. Російський солдат завжди користувався в нас високою повагою. Це повинно залишатися чинним і надалі". Згадки про цей привітальний формуляр трапляються в документах багатьох дивізій, а його вручення та прочитання зафіксовано на світлинах і в кінохроніці. 

Важливим було й те, що наступною телеграмою до обох груп армій було доведено розпізнавальні знаки для радянських літаків. Передбачалося розкладати білі хрести, бажано у формі свастики, а також використовувати зелені та червоні сигнальні ракети. Ці ракети використовувалися німецьким Вермахтом як засіб взаємодії військ та візуального зв'язку з авіацією. У контексті німецько-радянської військової взаємодії сигнальні ракети використовувалися як розпізнавальні знаки не лише для літаків.

Для регулювання безпосередньої взаємодії, встановлення зв'язку з радянськими військовослужбовцями, уточнення оперативної обстановки та усунення можливих непорозумінь до штабів 4-ї, 3-ї, 10-ї та 14-ї армій було скеровано офіцерів зв'язку. Одними з них були майор Вальтер Нагель — начальник оперативного відділу 206-ї дивізії — та підполковник Рольф Гайгендорф, колишній заступник ад'ютанта штабу VIII армійського корпусу. Останній дуже добре володів російською мовою та був перекладачем, зокрема з інших місцевих мов, можливо, польської чи української.

Під час бесіди з начальником відділу зовнішніх зносин полковником Осетровим німецький посол Вернер фон дер Шуленбург повідомив про призначення офіцерів зв'язку, попросивши підтримувати з ними зв'язок, а також поінформував про місцеперебування штабів німецьких армій.

Відомості про будь-які радянські інструкції чи вказівки на випадок зустрічей із німецькими військовослужбовцями майже відсутні. Проте стверджувати, що їх узагалі не було, було б помилково. 18 вересня 1939 року частини РСЧА після захоплення міста Рокитного на Рівненщині виявили та доправили 64 полонених німецьких солдатів, троє з яких були офіцерами. Цими офіцерами виявилися дехто Вштадтюк та Пернс. Народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія розпорядився звільнити цих офіцерів та, за можливості, доставити їх або до німецького посольства, або до німецьких частин. "Надалі аналогічних випадків чиніть відповідно до цієї вказівки", — зазначалося в телефонограмі Берії від 21 вересня 1939 року. У документальних свідченнях трапляються випадки виконання цієї вказівки.

Перші зустрічі

Географія німецько-радянських офіцерських та генеральських контактів була вражаюче широкою, як, власне, і предмет цих контактів. Підофіцер і перекладач з польської мови Нава не стільки у фактичному, скільки в метафоричному сенсі охарактеризував їх словами: "Адже, без сумніву, рукостискання, яким сьогодні обмінювалися німецькі та радянські офіцери на різних ділянках фронту від Латвії до Румунії, означало гарантований мир для Польщі".

На підставі доступних проаналізованих документів вдалося встановити факти офіцерських зустрічей у 20 населених пунктах або їхніх околицях — від Сувалок на самій півночі Польщі до українського Стрия. Першою зустріччю як у географічному, так і в хронологічному плані слід вважати німецько-радянські переговори після інциденту у Винниках 19 вересня 1939 року.

Того ранку радянські бронемашини потрапили під обстріл протитанкових гармат 137-го єгерського батальйону 2-ї гірсько-піхотної дивізії, що наближалася до Львова. У відповідь радянські екіпажі відкрили вогонь із 45-мм гармат, завдавши німцям втрат і втративши від трьох до шести червоноармійців загиблими. Інцидент став наслідком обопільного хибного сприйняття сил одне одного як польських.

Бій було припинено, і на місці встановили контакт. Радянська делегація складалася з полковника Фотченкова, начальника артилерії Українського фронту Миколи Яковлєва та інспектора кавалерії РСЧА Оки Городовікова. З німецького боку були присутні полковник Ернст Шлеммер — командир 137-го єгерського полку — та генерал Валентін Фоєрштайн, командир 2-ї гірсько-піхотної дивізії.

На запитання Миколи Яковлєва, чому німецькі війська штурмують Львів, якщо кордон із Німеччиною проходить по Сяну через Перемишль, Шлеммер відповів, що має намір продовжити виконання наказу вищого командування (ймовірно, XVIII армійського корпусу, до складу якого входила дивізія). Зав'язалася палка суперечка, під час якої Яковлєв заявив, що Львів тепер є радянським містом, тому німецькі війська мають бути відведені в західному напрямку. Шлеммер, однак, продовжив посилатися на наказ вищого командування.

У відповідь Яковлєв запропонував особисто відвідати містечко Комарно, де перебувало вище командування, та прояснити ситуацію. За спогадами радянського маршала, Шлеммер розгубився та заявив, що дорога на Комарно є доволі небезпечною, тому він зв'яжеться з командуванням по радіо. Також німецький Полковник погодився утриматися від штурму Львова, на що Яковлєв погодився.

Цей інцидент запустив цілу низку консультацій на рівні посольств. 19 вересня Вернер фон дер Шуленбург передав пропозицію німецького керівництва провести спільну операцію проти Львова з подальшою передачею міста в руки радянського керівництва. Цю пропозицію, однак, відхилили і наголосили на необхідності відведення німецьких військ. Унаслідок цього 20 вересня 1939 року об 11:40 німецький військовий аташе Ернст Кестрінг передав наркому оборони СРСР Клименту Ворошилову повідомлення про рішення Адольфа Гітлера відвести німецькі війська на 10 км від міста. Уночі 21 вересня 1939 року наказ про відступ було передано також 1-й гірсько-піхотній дивізії.

Начальник Генерального штабу ОКГ Франц Гальдер назвав відступ німецьких військ перед радянськими "ганьбою німецького політичного керівництва". Настрої серед німецьких солдатів розділилися. Дехто вважав відступ зі Львова невиправданим з огляду на пролиту німецьку кров, а дехто, як-от Петер Інфельд, службовець 137-го єгерського полку, навпаки, був задоволений тим, що Львів залишили на завоювання радянцям, "яке знову коштувало б чимало німецької крові".

Утім, попри суперечки, на інституційному рівні німецькі та радянські представники 21 вересня 1939 року зафіксували домовленості в протоколі, який регулював відведення німецьких військ із зайнятої ними території радянської "сфери інтересів" та встановлював механізм предметної взаємодії. Особливо цікаві четвертий і п'ятий пункти цього протоколу. У першому випадку, під час передачі німецькими військами міст, населених пунктів чи об'єктів інфраструктури, мав відбуватися контакт між представниками обох сторін. Уздовж головних трас відступу мали бути призначені спеціальні делегати.

П'ятий пункт передбачав допомогу радянських військ німецьким у разі звернення останніх по допомогу проти окремих польських частин чи так званих банд, які перешкоджали їхньому руху. Аналізуючи пункти цього протоколу, російський дослідник Павло Сутулов доходить неймовірного висновку, що ні про яку співпрацю це не може свідчити, оскільки радянське керівництво "хотіло якнайшвидше спровадити німців зі своєї території", а тому було готове забезпечити їх "конвоювання до демаркаційної лінії"!

Однак того, наскільки політичні мотиви радянського керівництва спростовують зафіксовані факти взаємодії, Сутулов у своїй статті не пояснює. Ба більше, автор наголошує переважно на проблемах взаємодії, переносячи індивідуальний досвід на характеристику всього явища взаємодії без належного пояснення кожного інциденту. Розглянемо обидва пункти протоколу на конкретних прикладах.

Від Сувалок до Стрия

Першим зафіксованим випадком передачі міста був німецько-радянський контакт у Бресті 22 вересня 1939 року. У науково-популярному полі побутують передусім уявлення про парад як основну складову цього контакту. На цю тему існує достатньо наукових статей, у яких дослідники аналізують основоположний документ — домовленість із десяти пунктів про передачу міста та подальші дії радянських військ, її радянський відповідник і мемуарні свідчення. Наскільки правомірним було б застосування терміна "парад" для характеристики контакту, а наскільки — "спільне проходження військ", є темою для окремого великого дослідження. Щоправда, слід розуміти, що незалежно від того, як саме дослідники називають цю подію, сам її факт жодним чином не применшує масштабу взаємодії.

Подібним чином радянській стороні були передані Білосток (22 вересня), Стрий (22 вересня), Хирів (27 вересня) і Перемишль (28 вересня). Особливо цікавим випадком був Перемишль. Річка Сян, яка водночас була складовою демаркаційної лінії, розділяла місто на дві частини — північну (німецьку) та південну (радянську). У німецьких документах цей поділ міста закріпився у назвах "Deutsche Przemysl" та "Russische Przemysl". Місто було передано радянцям комісією XVIII армійського корпусу о 8:00.

Однак головною відмінністю взаємодії в Перемишлі від взаємодії в інших містах було спільне використання польської енергетичної інфраструктури. Документи обох сторін підтверджують наявність домовленості щодо постачання електроенергії до німецької частини Перемишля від електростанції, розташованої в радянській частині міста. Ба більше, ця домовленість передбачала отримання перепусток для працівників електростанції, які проживали в німецькій частині міста.

У звіті прикордонних військ НКВС повідомляється, що в радянській частині міста були розташовані металургійний завод із дев'ятьма сотнями робітників, заводи сільськогосподарського машинобудування, на яких працювали 600 робітників, два цегельні та один кахельний завод. "Водопровід і електростанція працюють і дають воду та світло на німецьку сторону за угодою з останніми", — зазначається у звіті.

Що стосується дорожньої інфраструктури, то поляки підірвали шосейний міст, тоді як залізничний залишився стояти. Генріх Траунер, службовець штабу Зальцбурзького єгерського батальйону, побачивши зруйнований міст, доволі іронічно висловився: «Спочатку ми пройшли через ту частину Перемишля, яка сьогодні належить Росії. Міст, що сполучав меншу частину міста за Сяном зі старим містом, являв собою жахливу картину руйнівного спустошення. Поляки ще встигли його підірвати. Навіщо? Гадаю, тут значну роль відіграв вислів: "Vive la mort!" — "Хай живе смерть!", тобто "Хай живе руйнування!"».

У звіті "Про переговори з російськими офіцерами" від 29 вересня 1939 року начальник Генерального штабу 3-ї армії Герберт фон Бекманн яскраво згадував привітання від командира VI кавалерійського корпусу, комдива Андрія Єрьоменка:

«Близько 17:00 нам назустріч під'їжджає легковий автомобіль. На наш вигук з автомобіля виходить командир VI кавалерійського корпусу. Відбувається надзвичайно сердечне привітання. Він одразу запитує, чи нам уже відомо, що укладено німецько-російський пакт про дружбу. Повідомляє, що пересування військ його корпусу було припинено. Нова демаркаційна лінія ще невідома. Коли ми повідомляємо йому її, він зі сміхом відповідає: "Тоді нам доведеться знову повертатися назад"!»

Ще більш парадоксальною була урочиста передача радянській стороні фортеці Осовець. Генерал-майор Антон Брандт, командир групи "Брандт", передав Осовець радянському полковнику Бердникову 25 вересня о 16:00. Важкий ескадрон 173-го розвідувального дивізіону стояв у парадному строю. Після прибуття радянського полковника генерал Брандт урочисто сказав: "Мені приємно цим передати законному власникові фортецю, завойовану тут моїми військами".

Під час Першої світової війни, у 1915 році, у цій фортеці відбулася найвідоміша контратака російського гарнізону під час відбиття німецької газової атаки. Не меншим символом можуть бути Сувалки, передані, ймовірно, 6 жовтня 1939 року. На південь від міста, в Августівському лісі, була розгромлена 10-та російська армія. Доволі парадоксально спостерігати, як колишні противники перетворилися на партнерів. 

<p>&nbsp;Антон Брандт</p>

З радянського боку у звіті "Про політичне становище військ Українського та Білоруського фронтів" зафіксовано передачу німцям міста Соколув-Подляскі. 5 жовтня 1939 року частини 6-ї кавалерійської дивізії відійшли на лінію нового державного кордону. Місто було передане о 19:30.

Зазначається, що на Білоруському фронті траплялися випадки контактів радянських військ із німецькими, коли німецькі офіцери прибували до місць дислокації частин РСЧА раніше встановленого терміну. За радянськими поясненнями, саме через це відбулися німецько-радянські зустрічі 4–5 жовтня 1939 року. Наприклад, у селищі Сеньковиці під час встановлення прикордонного поста німецький вартовий нібито кричав радянському вартовому, що між "Німеччиною та СРСР є дружба", і демонстрував це потисканням руки.

У четвертому пункті протоколу від 21 вересня 1939 року також зазначалося, що німецьке командування має вжити заходів у містах та місцевостях, які передаються Червоній армії, щоб уникнути можливих провокацій [з польської сторони — авт.]. Міста, містечка та важливі оборонні й господарські споруди мали бути збережені від пошкоджень і передані Червоній армії.

У проаналізованих німецьких документах зафіксовано щонайменше два випадки охорони міст до їхньої передачі радянській стороні. У вже згаданому Перемишлі спокій і порядок до прибуття радянських військ забезпечували дві роти.

Ще показовішою була ситуація в Любліні, захопленому німцями ввечері 18 вересня 1939 року. Згідно з розпорядженням корпусного рівня (точно встановити це не вдається через пошкодження документа), 4-та піхотна дивізія мала забезпечити передачу радянцям важливих об'єктів Любліна — "залізничних станцій, депо, аеродромів, господарських об'єктів, електростанцій тощо, які можуть опинитися під загрозою саботажу".

Точніше, як ар’єргардний підрозділ було залишено 103-й піхотний полк 4-ї піхотної дивізії під командуванням полковника Карла Едельманна. У підсумковому звіті IV армійського корпусу зазначено: "Щоб не допустити перетворення цього міста на місце анархії". Як зазначається у звіті, 103-й полк у наступні дні неодноразово вступав у бої з польськими частинами, що атакували зі сходу, і нібито зміг захопити майже 1000 полонених.

Офіцером зв'язку командування 10-ї армії, до складу якої входили IV армійський корпус і, відповідно, 4-та піхотна дивізія, залишався підполковник Генерального штабу Альфред Кречмер, призначений на цю посаду 17 вересня 1939 року. Він також виконував обов'язки перекладача з російської мови.

Військова допомога радянських військ фіксується як у німецьких, так і в радянських джерелах. В одному зі звітів командування Українського фронту вказується, що радянські частини нібито звільнили з польського оточення один німецький батальйон. Це, однак, не підтверджується документами XVII армійського корпусу, з яким нібито радянські війська встановили зв'язок.

Командування XVIII армійського корпусу натомість закликало радянське командування взяти участь у німецькій операції в районі Томашува (Томашув-Любельський, Люблінське воєводство) проти польських військ, які мали наступати 23 вересня. І хоча достеменно невідомо, чи була реалізована ця пропозиція, генерал Іванов (за радянськими джерелами Іванов був командиром дивізії), з яким у Львові нібито спілкувався офіцер розвідки Макс Йозеф Пемзель, підтвердив, що радянські війська наступатимуть на Белз через Великі Мости, що й було запропоновано німцями.

Водночас у Підбірцях, біля Львова, 22 вересня відбулися переговори з німецькою делегацією, наділеною повноваженнями командиром XVIII армійського корпусу генералом піхоти Ойгеном Беєром. До складу делегації увійшли Рольф Гайгендорф, підполковник Генерального штабу сухопутних військ Еріх Гофман та ротмістр Віллі Бюрклін. Предметом переговорів були відведення німецьких військ до демаркаційної лінії за Сяном, а також повідомлення про оперативну обстановку на північ від Львова й евакуація двох літаків "Junkers" зі Львівського аеродрому для Вермахту.

Насамкінець важливо не забувати й про конфліктні ситуації, що супроводжували подібні зустрічі. Вони полягали як у розбіжностях у часі (на дві години), що ускладнювали реалізацію угод про передачу тих чи інших міст, так і в політико-ідеологічному чиннику та втручанні комісарів у військові справи.

У цій статті було наведено доволі стислий огляд цих подій. Однак він, безперечно, показує, що німецько-радянська військова взаємодія мала чіткі хронологічні та географічні рамки, а також чіткий механізм реалізації.