Несамовиті козаки у в’єтнамських джунглях

У бій зі смертельним ворогом

<p>&nbsp;Петро Содоль&nbsp;</p>

— Американський вояк у В’єтнамі виконував свій громадянський обов’язок. Ми ж мали ще одну, додаткову причину. Для нас ворог був той самий, що гнобив нашу Україну. Цей ворог — комунізм.

Ці слова промовив в одному інтерв’ю офіцер піхоти Петро Содоль. Він народився в селі Миколаївка на Тернопільщині. 14-річним перебрався до США. А у 30 років добровільно вирушив до В’єтнаму, щоб взяти участь в одному з найбезглуздіших воєнних конфліктів ХХ століття.

— Моя місія — боронити честь свого народу в усьому світі, — вторив йому моряк Ігор Гаврищук. — Б’ючись проти комуністів у В’єтнамі, я одночасно б’юся зі смертельним ворогом України.

Бойові дії між прорадянським Північним В’єтнамом і умовно демократичним Південним В’єтнамом розпочалися восени 1959 року. В американському суспільстві ця війна одразу спричинила напружене протистояння. Тисячі молодих чоловіків щиро прагнули долучитися до боротьби далеких однодумців зі зброєю в руках. Не менше громадян вимагали миру, що висловлювали у велелюдних демонстраціях. Представники української діаспори переважно підтримували дії командування. Багато етнічних українців вирушили до Південно-Східної Азії — добровільно або через військовий призов.

<p>Леонард Демко (1938&mdash;1968)</p>

На початках США формально не брали участі в конфлікті й обмежувались матеріальною допомогою Південному В’єтнаму. Також туди відправляли військових спеціалістів — льотчиків, зв’язківців, техніків. Серед них був і пілот Леонард Демко. 10 березня 1963 року під час пошукової операції його гвинтокрил втратив підйомну силу, впав на землю і згорів. Українець добу чекав на евакуацію поруч із тілами двох побратимів з екіпажу.

У той самий час четверо українців — уже згадуваний Петро Содоль, Микола Кравців, Богдан Бариляк та Іван Чомко — брали участь у бойових діях проти в’єтконгівців й отримали державні нагороди. Перші двоє були поранені.

"Серед нас є капітан з України"

8 березня 1965 року в Південному В’єтнамі висадилося два батальйони американської морської піхоти. Цей момент вважають початком втручання США у конфлікт. Військові частини широким потоком хлинули в Індокитай поборювати комунізм. І кількість українців в їхніх лавах невпинно зростала.

— Серед нас є капітан з України, — говорить герой Мела Ґібсона у фільмі "Ми були солдатами". Драма 2002 року знята за однойменним романом полковника Гарольда Мура та журналіста Джозефа Гелловея. Твір оповідає про битву в долині Я-Дранг в листопаді 1965 року — перший значний бій В’єтнамської війни.

<p>Мирон Дідурик (1938&mdash;1970)</p>

Мур брав участь у тому побоїщі. Капітан з України — також реальний персонаж. Мирон Дідурик народився 1938 року в селі Мужилів на Тернопільщині. 1950-го його родина осіла в США. Він командував ротою "Браво" 2-го батальйону 7-го кавалерійського полку, що входив до складу експериментальної аеромобільної 1-ї кавалерійської дивізії.

Підрозділ Дідурика перекинули в Я-Дранг гвинтокрилами в розпал бою. Гарольд Мур так описує капітана: "Це був несамовитий козак (Mad Cossack), агресивний і запальний, але водночас надзвичайно фаховий офіцер. Упродовж наступних трьох діб він проявив себе як безумовно найкращий командир роти, якого я будь-коли знав. Діяв за принципом: завдати ворогові максимальних втрат і звести до мінімуму свої".

Дідурик не був вояком "однієї битви". Він заслужив репутацію фахівця з висадки із гвинтокрила посеред джунглів під вогнем супротивника. На початку 1966 року залишався єдиним з п’яти перших ротних командирів у своєму батальйоні. Решта або загинули, або були переведені на інші посади.

Після закінчення річного відрядження українець отримав звання майора. Року 1969 вирішив повернутися до В’єтнаму. Цього разу дістав посаду операційного офіцера 2-го батальйону 12-го кавалерійського полку 1-ї кавалерійської дивізії. 24 квітня 1970 року він поліг у сутичці на покинутій базі вогневої підтримки поблизу камбоджійського кордону. Мав 32 роки.

"Командир батальйону наказав гелікоптерові управління обшукати в’єтнамського вояка, якого вбив бортовий стрілець, — переповідає Мур. — Та щойно "Г’юі" торкнувся землі, його обстріляли. У цю мить майор Дідурик готувався вийти з машини. Куля влучила в живіт. Так загинув один із найкращих офіцерів, які брали участь у битві в долині Я-Дранг".

Як на пластовому таборі

"Патрулі в джунглях нагадують мені теренову гру, — пише лейтенант Роман Купчинський, командир взводу в 1-й кавалерійській дивізії, у листі до редакції часопису "Пластова ватра". — Виходимо з бази малою групою — 10 осіб. Замасковані природою, ідемо за компасом і мапою. Терен дуже густий і нерідко треба рубати дорогу спеціальними ножами. Як на пластовому таборі, де ми шукали знаки, стрілки на стежках, так тут подібно, бо ворог також має свої знаки, що показують де він має міни, або засідки".

Він — тезка і племінник журналіста та поета Романа Купчинського. Народився в таборі для інтернованих у Відні. Від дитинства був активним пластуном, тож і шукав паралелі на війні. Правда, було їх не так багато: "Коли ворог на нас чекає або ми його побачимо, то можливість бути забитим є дуже реальна. Тому ми дуже обережні. Коли чуємо, що недалеко ламається галузка, ми вже є готові до бою. Вечером нема ані ватри, ані теплої вечері. Їмо C-Rations, тобто консерви. Мало говоримо між собою, кожний дякує Богу, що досі живий. Згадуємо товаришів, котрі згинули або були тяжко ранені".

Вояки чудово усвідомлювали ризики, які чекають їх на далекій землі. Так само і їхні родичі. Богдан Копистянський із 101-ї повітряно-десантної дивізії брав участь у 27 боях. Дістав поранення, частково втратив слух. В інтернеті часто поширюють його фото: в густих хащах юнак у військовій уніформі тримає синьо-жовтий прапор. Стяг вручив батько, родом із Перемишля.

<p>Володимир Степаняк</p>

— Тато був впевнений, що я загину, — пояснював Богдан через 50 років. — Якщо судиться загинути на чужині і бути там похованим, то хотів, щоб тіло загорнули в цей прапор. Раз я був в першому гелікоптері, коло мене зліва і справа летіли "Кобри". Ти летиш. Твій гелікоптер стріляє. "Кобри" стріляють — одна з лівої сторони, друга з правої. Стріляють на все, кидають ракети. І то є таке бурхливе, що ти навіть не думаєш, що то є небезпечно чи ні. То є життя на найвищому рівні. Я ніколи не відчував таких емоцій — ні до того, ні після.

Національний стяг у наплічнику носив і сержант Володимир Степаняк. Мотив такий самий: спочити під прапором предків. Він провів у В’єтнамі понад три роки, брав участь у запеклих боях за місто Хюе. Вижив, хоч і дістав два поранення.

— Моя родина — з України, тож ми любимо воювати з комуністами, — говорив він.

11 несерйозних поранень

<p>Степан Олек</p>

Один з мітів про війну у В’єтнамі — начебто в американських ВПС діяла окрема українська ескадра з промовистою назвою "Літаючі козаки". Насправді такого бойового підрозділу ніколи не існувало. Йдеться про навчальну групу пілотів №66С. Серед її кадетів був один українець — Степан Олек. Він запропонував назву "Літаючі козаки" та емблему — тризуб. Решта пілотів не заперечувала. Після закінчення навчання група припинила існування.

Сам Олек відслужив у В’єтнамі два річних терміни: спочатку як пілот стратегічного повітряного заправника КС-135 Stratotanker, потім — як керманич маленького літака U-10 в окремій ескадрі спецпризначення. Він здійснив 552 бойові вильоти — всі успішні.

Року 1967 над Ханоєм збили винищувач-бомбардувальник F-105 Thunderchief, яким керував капітан Джон Дудаш. Останки передали до Америки тільки через 16 років. У 1968 році обірвався бойовий шлях Леонарда Демка, згадуваного на початку статті. Його гвинтокрил зазнав збили над Хюе. А найбільш чорним українським днем у В’єтнамі стало 22 грудня 1966 року. Тоді на міні підірвалася самохідна-артилерійська установка Ontos. В екіпажі були двоє українців: Віктор Тарасюк помер на місці, Михайло Романчук — у шпиталі через чотири дні.

Більше пощастило сержанту Володимирові Нетребі. Від вибуху міни він втратив обидві ноги нижче коліна. Але згодом повернувся на службу в американському контингенті, який дислокувався в Європі.

— Я отримав поранення в 11 місцях, — оповідав вояк Юрій Голят. — Жодне з них не було серйозним. Мене тричі оперували. Першого разу витягали метал. Другого — витягали метал, який прогледіли спершу. Втретє — щоб закрити рани. Виявилося, що я досі маю трохи металу в тілі. Але це ніяк мене не обтяжує.

Усі ці жертви виявились марними. 1973-го американські військові залишили країну. Через два роки комуністична навала поглинула і знищила Південний В’єтнам.