Непереможний герой Дюнкерка. Сім міфів про Івана Сірка

Міф 1. Жодної поразки

Отаман за життя прославився як успішний полководець. На жорстокі набіги татар і турків він відповідав не менш жорстокими рейдами на кочовища ординців і Крим. "Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв", — читаємо в "Історії Русів", яку написав невідомий автор через століття після смерти Сірка. І хоч цей твір варто сприймати радше як публіцистичний, а не науковий, факт про непереможність підхопили історики. 

Та схоже, удача не завжди була на боці отамана. Про поразку його загону від татар 1660 року йдеться у діаріуші смоленського підкоморія Яна Антонія Храповицького(1612—1685). Коли і де відбулася битва, невідомо. Вказано лише, що Сірка вислав туди гетьман Юрій Хмельницький. 

Шляхтич Ян Дробиш-Тушинський(1640—1707) у своєму діаріуші повідомляє про перемогу війська полковника Речі Посполитої Себастьяна Маховського над запорожцями Сірка, донськими козаками та калмиками. Тут вже відомі конкретні дата та місце — на Великдень (себто 13 квітня) 1664 року "під Сарадзиним Лісом за Чечельником". 

Веспасіан Коховський(1633—1700) у праці "Історія панування Яна Казимира" згадує прикре для Сіркових козаків закінчення облоги містечка Городище на Черкащині в серпні того ж 1664 року. До обложених, якими знову командував Маховський, прийшла допомога. Багато козаків загинуло, потрапило в полон, вони втратили корогви. Самого отамана ледь не схопили під час втечі.

Міф 2. Характерник

"Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тільки синє буде. Не те, що кулею, а шаблею", — такий факт про Сірка записав дослідник Дмитро Яворницький(1855—1940) у Нікополі. В іншому переказі йдеться, що отаман ловив кулю з пістолета, м’яв її пальцями й кидав назад. Тож його цілком можна називати магом-характерником. 

Одним із перших про містичні здібності козаків повідомив Єнджей Кітович (1728—1804)  — ксьондз, який служив у війську Барської конфедерації. У книзі "Опис обичаїв і звичаїв за панування Августа ІІІ" він написав: "Поляки дуже вірили, що між гайдамаками багато було характерників, котрих кулі не брали. Вони не раз повідали під присягою, що бачили гайдамаків, які змітали з себе кулі, що потрапляли їм в обличчя або у груди, що, виймаючи такі кулі з-за пазухи, кидали їх назад у поляків". 

Непереможний (чи пак майже непереможний) Іван Сірко цілком вписується у таку містичну історію. Однак "заговореним" наш герой точно не був. У 1960-х антрополог Сергій Сегеда дослідив його кістки. Він виявив на отаманових лівій ключиці та лівій великій гомілковій кістці сліди серйозних прижиттєвих поранень. За висновками пана Сегеди, вони мали саме бойове походження. 

Міф 3. Герой Дюнкерка

Року 1922 публіцист Ілько Борщак (1894—1959)  опублікував у газеті "Українська трибуна", що видавали у Варшаві, статтю "Козаки Хмельницького під Дюнкирхенем". Там стверджував: приблизно 1645-го, коли в Європі вирувала Тридцятилітня війна, король Франції найняв на службу 2,5 тисячі українських козаків. Командували ними Богдан Хмельницький та Іван Сірко. Саме наші вояки відбили в іспанців фортецю Дюнкерк. 

Цю звістку неодноразово як факт переповідали фахові історики, як-от Наталя Полонська-Василенко чи Іван Крип’якевич. Хоч уже сам заголовок статті мав би насторожити — назва фортеці подана неправильно. Облог Дюнкерка було дві — 1646-го (а не 1645-го) і 1658-го. Року 1645 Іван Сірко ніяк не міг допомагати французам, бо бився з татарами під Азовом. 

Франція під час Тридцятилітньої війни справді хотіла взяти на допомогу козаків. У 1637 році її посли просили дозволу в Сенату Речі Посполитої відпустити 3 тисячі вояків для боротьби з габсбурзькою Австрією. Але Варшава саме зближалася з Віднем, король Владислав IV узяв шлюб із Цецилією Ренатою, донькою цісаря Фердинанда ІІ. Питання відпало само собою.

Року 1644 Цецилія померла. Французи поновили спробу вербунку. Але тепер Владислав IV планував війну з Туреччиною, одну з передових ролей у ній відводили козакам. Він справді відправив Богдана Хмельницького до Парижа. Фактично, це була "ввічлива відмова". 

Найманці з Речі Посполитої воювали під Дюнкерком. Ними командував польський полковник Зигмунт Пшиємський. Теоретично, серед них могли бути й вихідці з України. Чи належали вони до козаків — це вже інше питання. Прояснити його могли би "компути" (списки) найманців. Поки що історики таких не віднайшли. 

Міф 4. Барон де Сіро

Так звідки Ілько Борщак взяв інформацію про присутність Івана Сірка під Дюнкерком? Одним із героїв тих боїв був барон де Сіро. Публіцист вирішив, що це і є перекручене прізвище запорозького отамана. 

Бароном Сірко точно не був. Року 1638 Сейм скасував чинність усіх іноземних звань, крім тих, що підтвердила Люблінська унія. Якби отаман прийняв і вживав баронський титул, то мав би великі неприємності на батьківщині. До того ж і з Сеймом, і з січовим товариством. 

Насправді повне ім’я барона — Клод де Летуф де Прадін. Йому, як і полковникові Пшиємському, випало нещастя командувати найманцями з Речі Посполитої. У своїх мемуарах де Сіро зізнається: ці хлопці "спричинили більше клопоту, аніж допомогли". Вояки погано піддавалися дисципліні, кілька сотень дезертирували, були й випадки переходу на бік ворога. Їхня заслуга у взятті Дюнкерку, щиро кажучи, мінімальна. 

Міф 5. Лектор Сорбонни

Кардинал Мазаріні, який найняв Івана Сірка з козаками на службу, не виплатив їм обіцяної винагороди. Очікуючи на чесно зароблені кошти, отаман оселився у Парижі. Щоб не гаяти часу, викладав історію Польщі та України в Сорбоннському університеті. Такий міф тепер часто ширять соцмережами. Дитяча письменниця Лариса Ніцой нещодавно написала у фейсбуці: "Як гадаєте, що Сірко робив у Франції, чекаючи оплати? Пиячив? Гульдебасив? І отут я була шокована відкриттям. Іван Сірко читає в Сорбоні лекції латиною". 

Ймовірно, це ще одна "діаспорна легенда", подібна до тих, що їх витворював Ілько Борщак. Вона сповнена кричущої неповноти. Ну, оселився Сірко в Парижі — а решта козаків? Чим вони займалися, доки їхній отаман вбивав у французькі голови граніт науки? Проводили час у бібліотеках і філософських диспутах? Чи, як усі нормальні найманці, грабували обивателів, а награбоване просаджували в тавернах і борделях?

Почнімо з того, що викладати в Сорбонні могли лише особи з ученим ступенем магістра або бакалавра. А для цього треба було здобути освіту в одному з європейських університетів. Сірко такої освіти точно не мав. Як стверджує Дмитро Яворницький, він взагалі був неписьменний. Для отамана грамотність — не обов’язкове вміння. 

Інша перепона — віровизнання. Тогочасні французькі університети контролювали єзуїти й інші католицькі ордени. Православного туди б не пустили. 

І третє — Сірку би просто не дозволили читати студентам лекції ані з історії Польщі, ані тим паче з історії України. В тогочасній Європі курс історії обмежувався давньогрецькими та давньоримськими авторами. 

Тож про що міг Сірко розповісти французьким студентам?

А от платню найманцям справді затримали. І кардинал Мазаріні якраз робив усе, аби виправити ситуацію. Однак домовлявся він про це не з Сірком, а з полковником Пшиємським. 

Міф 6. "Рубайте всіх!"

Самійло Величко(1670 — після 1728) у своєму "Літописі" подає моторошну історію. Після ще одного рейду на Крим 1675 року козаки Івана Сірка вивели звідти нащадків полонених українців. Майже половина з них не хотіла повертатися додому. 

"Сірко вийшов на могилу, що там була, і дивився на них, аж доки стало їх не видно. А коли побачив, що вони непремінно простують до Криму, відразу звелів тисячі молодих козаків сісти на коні і, догнавши, всіх їх без найменшого милосердя вибити та вирубати вщент, маючи на меті й самому поїхати вслід за ними й доглянути, чи сталося за його наказом. Оті козаки, одержавши прецінь таке розпорядження від Сірка, догнали тих згаданих людей і вчинили згідно з тим розпорядженням, так що жодної живої душі не лишили в живих". 

Цей сюжет історики часто подають як зразок нетерпимости до "запроданців". Але "Літопис" — єдине джерело, де міститься повідомлення про ту подію. Треба розуміти особливості текстів Величка. Окрім реальних фактів, він наводив власні домисли. Міг придумувати цілі епізоди, навіть документи.

Найімовірніше, одне з двох. Перше: Величко зафіксував тогочасний переказ про Сірка. Прижиттєвий чи посмертний — неважливо. Друге: Величко сам його придумав з метою перестороги тогочасній козацькій старшині, яка саме почала масово переходити в російські дворяни.       

Міф 7. Магічна рука

Дмитро Яворницький у життєписі знаменитого кошового наводить ще один переказ: "Подейкували, ніби запорожці після смерті свого славного вождя п’ять років возили його тіло у труні й суходолом, і водою, твердо переконані, що Сірко й мертвий наводить страх на ворогів, і що з ним, навіть мертвим, можна перемагати бусурманів. Та й тепер діди розповідають, що після смерті Сірка козаки відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і в разі біди виставляли її наперед, приказуючи: "Стій, душа й рука Сіркові, з нами!". І на ті слова вороги, мов зайці, втікали геть од козаків".

Сіркову могилу в селі Капулівка на Дніпропетровщині дослідили 1967 року. У звіті керівниці розкопок Людмили Крилової читаємо: "Скелет похованого лежав випростано на спині, головою на захід, права рука зігнута в лікті так, що кисть її була на грудях, ліва також зігнута, кисть — у ділянці живота". 

Дослідниця також дійшла висновку, що поховання пограбували, але не переносили. Після розкопок теж дослідили останки і зробили за черепом пластичну реконструкцію його обличчя. Остаточний спокій кістки кошового отамана знайшли в кургані "Сторожова могила" біля Капулівки.