Не українські романи про Україну: що тепер їм про нас цікаво знати? Частина ІІ

Війна як перманентний стан українського суспільства

У романах про Україну, які не рефлексують тему геноцидів напряму, відбуваються насправді ті самі процеси. Але значно менш очевидним способом і тому значно цікавішим.

Йоганнес Літман "Колінг Юкрейн" (2023) — роман комедійний і сатиричний. Літман писав його в 2019—2020 роках, а готував до друку 2022-го. До цього мав помітний дебют — роман "Така хороша робота". У поясненні-передмові до "Колінг Юкрейн", а точніше ритуальному вибаченні, автор повідомляє: з початком повномасштабної війни він почав сумніватися в своєму тексті і засів його переписувати, адже писав про Україну в сатирично-комічному ключі, а в часи, коли країна чинить спротив потужному ворогу, такий тон може здатися зневажливим. Більше того — герой Літмана обговорює вибори 2018-го, вивчає серіал "Слуга народу" і збиткує з ситуації, де комік стає президентом. Тепер, — пише в передмові автор, — Зеленський є героєм для цивілізаційного світу, і мені незручно за те, як я про нього писав. Коротше кажучи, автор пробував переписати роман, але повернувся до першої його редакції.

2018 рік. Друг-стартапер пропонує Джону Тернеру переїхати з США до України, де в Луцьку налагодити роботу кол-центру з питань короткострокової оренди. Там працюють п’ятеро українців і їм погано дається американська манера спілкування. Тернеру 30 років, він журналіст-фрілансер з Портланду, щойно розлучився, щойно поховав батька, живе у іще немебльованій квартирі.

У Луцьку в підпорядкуванні Тернера опиняється кілька операторів і розробників. Тернер зближується з Дмитром, який щойно почав бізнес з виготовлення і продажі беруші. Тернер поволі закохується в Наталію, яка одружена з колишнім філософом, а нині — кур’єром з доставки води Анатолієм. Сусіди Тернера щоночі скандалять і він чує, як чоловік б’є жінку. Скоро Тернер з’ясовує: Наталія — його сусідка. Тоді він вирішує підкупити Анатолія, щоби той полишив дружину, але випадково убиває його. Наталія стає коханкою Тернера. Офіс в Луцьку закривають. Наталія відхиляє шлюбну пропозицію Тернера, говорить, що закохалася в Дмитра. Джон повертається в США, де вирішує змінити професію, покинутися журналістику і стати викладачем англійської для іноземців та вперше відвідує могилу батька.

Тернер не раз міркуватиме, чому українці такі скупі на слова і на емоції, чому в нашому спілкуванні відсутня культура смолтоків. Одна з його версій — українці емоційно-комунікаційно неповносправні через війну: "Технічно Україна охоплена громадянською війною на сході, най і організованою Росією, а така війна означає, що принаймні деякі українці повинні боятися контактів одне з одним". Далі будуть роздуми героя: війна — перманентний стан українського суспільства. Він бачить пам’ятники на вулицях Луцька, які вшановують жертв попередніх воєн і репресій та пробує уявити: "Як воно дорослішати з пам’яттю про війну на рідній землі між двома арміями, які хотіли вбити вас... Вирости під диктатурою та таємною поліцією, де навіть добре слово незнайомої людини може бути пасткою. А потім прийшла свобода — воля жити у умовах беззаконня та задушливою диктатури. Можливо, насильство було вашою ціною, яку ви готові платити за стабільність". У такий спосіб оголошено конче важливий орієнтир у сприйняття України: іманентний воєнний стан.

Американець також обмірковує насилля: те, яке по відношенню до нього спричинив батько (емоційний тиск), те, на яке він раптом видався сам готовим (убивство). Він міркує, що американці заводять смолтоки, бо бояться на самоті із собою дізнатися про межі, яких вони готові сягнути. "Колінг Юкрейн" — не так про Україну, як про американця, що усамітнився в Україні і почав себе слухати. Уже історія його стосунків з Наталією — це міркування про межі, точніше про переступ. Тернера люто бісить, коли він отримує поради, як іноземцю легко зклеїти кралечку в Україні. Він обурюється: це секс-злочин, а не секс-туризм! Він в шоці, що розмовники і сайти з вивчення мов пропонують йому змоделювати діалог з секс-працівницею. Він обурюється: невже всі українки автоматично бачать американця як товстого агресивного невдаху, який купує секс з жінкою, якої апріорі не вартий. А потім Тернер зніме з кредитки 50 000 гривень і піде у Анатолія викуповувати Наталію.  

Єдиний твір з впливових романів про Україну, який обійшовся без ритуальних передмов, що обґрунтовують існування України, — "Невидимі" Франка Неллена (2023). Можливо тому, що Неллен пише не про Україну як таку, а здебільшого про УССР, що уже й не існує. Автор — з Нідерландів, він університетський викладач, спеціалізується на митному праві. 

"Невидимі" — його другий роман, прозу Неллена добре сприймають, ним опікується велике успішне видавництво. Роман починається так: чоловік проголошує промову перед натовпом студентів: закликає дослухатися до Бакуніна, засуджує політику Леніна і в запалі зіштовхує його бюст на землю. Триває грудень 1989 року. "Скоро по всій країні падатимуть бронзові статуї — Дзержинського й чекістів", — повідомляє герой-розповідач. І тут же акцентує, чому він взявся цей роман писати-розказувати: "Соціалізм — бронзовий гігант, якого повалили, я хочу знати, чому це сталося, чому імперія впала, а ми нічого не отримали навзаєм".

На початку 1970-х в селі Тарановка, яке сформувалося навколо уже закинутого цементного заводу, зустрічаються двоє хлопців: Дені (він за розповідача) і Павло Дорошенко. Батьки останнього загинули в залізничній катастрофі, тому хлопець переїхав в село до родичів. Він не має одного ока: коли ще був немовлям, йому в око потрапила крихітна скалка із золотої обручки хлопця, який підірвався на міні часів Другої світової. Павло страх який начитаний, до того уміє захопити розповідями інших хлопців. 

Дені — відлюдник, тут же закохується в Павла. Павло вступає в Київський національний університет, очолює комсомольську спілку, вивчається на русиста-філософа, Дені закінчує ПТУ і працює на ламповому заводі. Павло зустрічається з розкішною Аліною, Дені одружений із Софією, яку не зносить, якій зраджує і з якою іде в забух час від часу. Після вибуху на ЧАЕС Тарановка опиняється в зоні відчуження, чоловіки евакуюються і втрачають контакти. 

Дені побачить Павла під час вуличних заворушень кінця 1989 року: працюючи судомийником в ресторані "Континенталь", він випадково потрапляє на той мітинг дорогою з роботи додому. Наступний раз Дені почує Павла по радіо: той на короткій хвилі буде розказувати історії про невідомих людей. Він починає шукати Павла і знаходить: той повернувся жити в зону відчуження, викрив таємний склад, де влада переховувала проілюстроване особисте листування і відновлює втрачені історії. Дені нарешті залишається з Павлом.

Гротескний роман Нелена й не намагається бути чимось іншим. "Кожне покоління має свою відзнаку — Революція, Голодомор, війна, Гулаг. У нас — брежневських — був Чорнобиль", — так нам розкаже Дені. І от тоді ми нарешті зрозуміємо: перед нами історія генерації, що пережила апокаліпсис. В одній неіснуючій країні живуть ті, хто мали б давно померти.

Принести в жертву і відтворити рід

"Я помру на чужині" — дебютний роман 2021 року Калани Пікхарт, американки з Аризони. Він абсолютно ніяк з Україною не пов’язаної. Але ця дуже жанрово грамотна історична проза зібрала шквал схвальної критики і стала для багатьох першою книжкою про Революцію Гідності. Цей роман — просто таки фулхауз історично-травмованих українців, перетворених на меми.

Каті під сорок, вона українсько-американська лікарка, яка працює у медичній палатці у Михайлівському монастирі. У Каті недавно в Бостоні помер син Ісак, якому було 6 років. Шлюб не витримав такого удару, і чоловік покинув Катю. Потім вона отримала поранення під час теракту на марафоні в Бостоні: "Її син мертвий, її шлюб мертвий, країна, де вона народилася, горить. Катя курить на балконі". Колись її всиновила родина зі Львова, яка потім вони емігрували у США. Ім'я дівчина отримала на честь імператриці Катерини Великої. Біологічна матір Каті — з Чорнобиля.

З Чорнобиля ж походить Міша Ткаченко. Ба більше: його мати і досі живе в Прип’яті, до якої Міша їздить через блокпости. Він — інженер, після смерті дружини живе в Києві, перед тим багато працював на Донбасі. Дружина Міші так само жила в Чорнобилі, вона була безплідна, Міша теж себе вражає стерильним. На Майдані він знайомиться з Катею, яка вагітніє від Міші і народжує йому доньку, але Міша на той час уже загинув в Донецькому аеропорту, а Катя поїде з України, щоби ніколи не повертатися.

Іще одна лінія. Ярослава Орлик — одна з Femen, родом з Одеси, має в анамнезі підліткову проституцію, живе в Парижі, але зараз повернулася в Київ. В неї був роман з Мішею, вони  познайомилися на виставі про Голодомор. На Майдані Слава знайомиться з Дашою Бандурою. Даша — журналістка, режисерка, лесбійка з Луганська, народилася в Криму, їй 27 років, її викрадає і убиває Беркут. Дашу зі Славою знайомить один із коханців Слави — Адам Воаден, американець. Він допомагає Славі емігрувати в Лос-Анджелес, де Слава виступає з промовами в університетах, як було бути бісексуальною феміністкою на Майдані.

І третя лінія. Олександр Аркадійович Іванович, капітан, колишній агент КДБ, одягнений у балаклаву, приєднується до щоденних протестів, де він грає на піаніно. Тепер він один із пацієнтів Каті. Народився наприкінці 1940-х від татуся-військового в Ленінграді, жив в Москві. Сам воював в Празі в 1968 році, потім був там засланим агентом, де по ходу зробив підпільниці Ярі доньку Анну, потрапив до таборів, де відсидів 15 років. Анну, котра народилася в ГУЛАГу, всиновив українець-тюремник. А Адам, коханець Слави — племінник Олександра, син його сестри-солістки Большого театру, яка втекла за кордон.

Щодо назви "Я помру на чужині". Це страх американки Каті. Але помирає на чужині Олександр: він росіянин в Києві. Пікхарт, окрім іншого, осмислює тут різницю між причетністю і належністю. Причетність — дія чи бездіяльність, яка пов’язує нас із вчинком іншої людини. Належність — стан, пов'язаний з буттям частини від цілого. В належності Іншого не має, хіба що Відносний Інший, Інший-такий-же-як-Я. Саме в цьому контекст і ведеться розмова про дітей, народжених не в Україні, врятований, перепрошую, з України.

Майже в кожному романі про Україну є цей топос: на могилах емігрантів першої хвилі, які померли у 2000-і, діти-онуки встановлюють пам’ятники, де зазначають імена тих, хто загинув у Другу світову війну чи у Голодомор. Діаспора зберігає історії — процеси меморіалізації в дуже буквальному їхньому втілені. Так от тепер ця ремарка про загублених дітей України стає ще буквальнішою. Як та дитина лікарки-активістки Каті, народжена від героя-воїна – стерильного чоловіка, десь там по "ситих-мирних закордонах".

У блискучому "Собачому майданчику" 2019 року фінська письменниця Софі Оксанен пише безжальну соціальну прозу про жінок зі сходу і півдня України, які уміють виживати попри все, і про їхніх дітей, які стали громадянами спокійних європейських країн, самі того не відаючи.

Роман починається з того, що у Гельсінкі на дитячому майданчику за подружжям з сином і донькою спостерігають дві жінки, українки, включені в кримінальну схему з продажу послуг сурогатних матерів. Вони — біологічні матері тих фінських дітей на майданчику. 

І ненавмисним пачлайном до "Собачого майданчику" звучить одна зі сцен з "Листа в Україну" Вальтрауд Міттіх 2023 року. Південнотирольська матуся народила Вальтрауд від українця-військовополоненого. Вальтрауд називає його "той росіянин із Києва". Тепер уже літня жінка хоче порозумітися з неіснуючим батьком і його батьківщиною. В фіналі роману вона дивиться новини з ковідного Києва, де в готельному номері плачуть немовлята, народжені сурогатними матерями, які не можуть потрапити до своїх батьків за кордоном. 

В усіх романах про Україну, які ставали популярними останні роки, є повторювані техніки. По-перше, паралельна оповідь: картинка з України чергується з картинкою з рідної для автора країни. При чому картинка зі знайомої реальності виступає як віддалений коментар до картинки з України. Так, в одному з романів пандемія ковіду має якось пояснити Голодомор і в певному сенсі пояснює. 

По-друге, флешбеки. Картинки з минулого вторгаються в актуальний художній час, вони не слугують руху сюжету, а спеціально гальмують сюжет, письмо складається нервове і переривчасте. Про Україну пишуть тими ж техніками, якими література пише травму. Це апріорі мають бути некомфортні тексти. 

По-трете, рушієм дії завжди є викриття таємниці, зав’язка в дусі чарівної казки: піди в невідомі землі здобувати цінний артефакт. Україна максимально екзотизована навіть у творах авторів, які належать до першої генерації еміграції. І нарешті, персонажна система таких романів дуже герметична, герої весь час перетинаються у часі і просторі, хтось комусь тато і сестра.  Малочисельнісь народу і щільність діаспори — так пишуть мультикультурний роман про малі народи.

Україна як гарант безпеки світу. Наше послання, яке ми передаємо світу, почули і підхопили. А от інтерпретація цього послання іноземними реципієнтами значно відхиляється від того курсу, на який ми мали б сподіватися. Україна може врятувати світ, якщо акумулює і відтворить всі свої історичні травми, в тому числі й геноцидні. Той, хто умів виживати тоді, уціліє й зараз. Україна уявляється такою собі буферною зоною, де мешкають ті, які мають винятковий досвід виживання.

Простір України — це територія сакральної жертви. Світ схибнувся і щоби він прийшов в норму, йому треба офірувати найсильнішого воїна, сакральну жертву. Але перед тим попіклуватися, щоби його рід був продовжений, адже плем’я не може втрачати таку цінну для виживання спадковість. Про меморіалізацію попіклуються ті, хто уцілів і вчасно вийшов з простору жертви. Такою є ситуація на осінь 2024-го і її шалена динаміка буде спостерігати далі.