Не пережив СРСР. Пережила музика

Понад півтори тисячі людей ночували в черзі за квитками під нью-йоркською концертною залою Carnegie Hall у травні 1965 року. Вони чекали на фортепіанний виступ Володимира Горовиця. Минуло понад десятиліття відтоді, як "король королів піанізму" дав останній концерт і зник зі сцени. Коли його дружині поскаржилися на нічну чергу, вона відповіла: "Я стояла в цій черзі дванадцять років!".

Після успішного повернення на сцену Горовиць отримав листа з України. Сестра Регіна, викладачка Харківської консерваторії та піаністка, писала: "Здається, ти грав краще, ніж будь-коли!". Регіна тішилася: якщо брат повернувся до виступів, то зможе приїхати з концертом і до СРСР. Але більше вони не бачилися.

А якщо нездібний?

Горовиць – киянин у третьому поколінні. Народився 1903 року в асимільованій єврейській родині. Батько Самуїл мав власну фірму і продавав німцям електрообладнання. Мати Софія була талановитою піаністкою і вчила музики своїх дітей — Якова, Григорія, Регіну та Володимира. Сім’я жила в 7-кімнатній квартирі на Хрещатику, поряд із музичним училищем.

Є легенда буцімто 9-річним хлопчаком Горовиць пройшов на концерт популярного піаніста під полами пальта одного слухача. Гра так зачарувала його, що дитина більше не відходила від рояля. Насправді Володимир не мусив прокрадатися до зали. Із батьками він ходив ледь не на всі концерти в Києві, а в їхньому домі постійно гостювали музиканти.

Коли до Києва приїжджав авторитетний композитор та піаніст Сергій Рахманінов, мати Софія дуже просила його послухати сина. Він не знайшов часу. Через роки Рахманінов вважав, що Володимир грає його третій концерт краще, ніж він сам. Композитор розповідав: він тоді не прийшов до Горовиців, бо не любив "прослуховування". Що казати матері, коли дитина виявляється геть нездібною?

Розрубаний рояль

Більшовицький переворот змінив життя Горовиців. Старший син Яків не став піаністом – загинув на фронті. Радянці забрали в родини квартиру та бізнес. Батько вже не міг співпрацювати з німцями – і стояв у чергах. "За двадцять чотири години ми втратили все, що мали. Власними очима я бачив, як вони розбили мій рояль, бо не могли витягти його через двері, і викинули, розрубаний, через вікно на вулицю", — писав дорослий Володимир.

Горовиць мав навчатися у консерваторії ще чотири роки, але родині бракувало грошей. Викладачі заспокоювали: хлопець – здібний і вже достатньо навчений. Серж Лифар, майбутній "бог танцю", бачив випускний концерт Володимира — він зіграв найблискучіше.

Музиканти революції

Зовні тендітний, дещо схожий на молодого Шопена, Володимир Горовиць почав виступати 1920 року. Він об’їздив разом зі скрипалем Натаном Мільштайном увесь СРСР, кавказькі столиці – і до 1925 року відіграв приблизно 80 концертів. Уже тоді він був самозаглибленим, прискіпливим до себе та одержимим нюансами виконання.

<p>Сторінка з паспорта Горовиця</p>

За два роки виступів хлопці прокинулися відомими. Офіційна владна газета опублікувала статтю, у якій нарком просвіти проголосив їх "дітьми революції", які відчувають епоху інтуїтивно, у яких не чути старої академічної школи. Їхня гра — "емоції революції". Хлопці так не вважали. Проте стаття дала їм "перепустку" до від усіх радянських концертних зал і цілковите довір’я. На той момент їм було двадцять.

Водночас влада переслідувала батька "дитини революції": Самуїлові Горовицю присудили два роки неволі за спротив революції, адже за Центральної Ради й Гетьманату він їздив на перемовини з німцями як спеціаліст із торгівлі.

Іноді Володимир концертував без відпочинку. Протягом трьох місяців він відіграв у Петрограді 20 концертів, де виконав півтори сотні творів. Грав Ліста, Шопена, Шумана, Баха, Моцарта, Рахманінова, Чайковського.

У Петрограді Горовиця почув австрійський піаніст Артур Шнабель. Він порадив йому йти далі — тобто в Європу. Петроградський імпресаріо Олександр Мерович узяв хлопців під опіку й відправив за кордон, доки ще можна було. Узимку 1925 року Горовиць перетнув кордон СРСР як радянський громадянин та піаніст, що офіційно виїжджав у концертне турне й на навчання до Берліна. Турне не закінчилося ніколи.

Добре, що існуєш, сумно, що не з нами

Спершу берлінська публіка приймала хлопця обережно / насторожено, проте вже в Гамбурзі він зробив фурор. 

"Після серії концертів у Парижі критика зарахувала піаніста до розряду "артистів-королів", — писала науковиця Леся Турчак. Вона ділилася: на одному з концертів довелося викликати жандармів, щоби вивести із зали шалених прихильників музиканта, які відмовлялися виходити.

Коли Горовиць перебрався до Німеччини, його родина переїхала до Москви. Батькові запропонували роботу в Інституті проектування цукрових заводів — вона стала фатальною. 

Сестра Регіна стала концертмейстеркою у Харкові. Як згадують, вона була не менш талановитою музиканткою. Хотіла виїхати з братом – та потреба опікуватися маленькою донькою та батьками зупинили її. Невдовзі, зокрема через втечу брата, Регіна стала "невиїзною".

Горовиць підкорив Європу й вирушив до Америки. Він дебютував у Carnegie Hall наприкінці 1920-х. На його концерті був і Рахманінов, який емігрував після революції. Горовиць композиторові сподобався. Після виступу він запропонував юнакові зіграти свій третій концерт разом. Вони потоваришували.

Горовиць виступав у Бостоні, Філадельфії, Сент-Луїсі та Вашингтоні – у Білому домі. Він повертався до Європи і планував літній відпочинок у Швейцарії. Водночас вдома все летіло шкереберть. На операційному столі померла мати. Брата Григорія, скрипаля, радянці на кілька років заслали на Соловки.

На одній із вечірок Горовиць познайомився з іменитим італійським диригентом Артуро Тосканіні. Почали виступати разом. Диригентова донька Ванда закохалася у Володимира, і вони одружилися. Здавалося, життя покращилося. У сім’ї Горовиців – теж радість: Григорій повернувся із заслання. Родина зробила два знімки для Володимира. Одне фото, де вони радісні, друге – серйозні. На звороті першого написали — щасливі, що ти існуєш. На другому — сумуємо, бо ти не з нами. Був 1933 рік.

Я — невдаха, мій брат — американський піаніст

Фотокартки привіз Володимирові батько. Горовиця-старшого дивом випустили на кілька місяців до сина. Самуїл мав змогу обійняти невістку й онуку Соню. Пожив із сином у Парижі, був на його виступі на Єлисейських Полях. Бачив успіх Володимира, а той – бачив смуток на "благородному обличчі батька". 

Це була остання їхня зустріч. Через кілька років почалися сталінські репресії. До Самуїла постукали енкаведисти. Горовиця-старшого звинуватили в тому, що він ненавидів радянську владу й погано проектував заводи. Батько всесвітньо відомого піаніста отримав п’ять років заслання — там і помер.

Одночасно енкаведисти забрали другого чоловіка Регіни — економіста Овсія Лібермана. Оголосили його терористом і дали 15 років. Коли почалася війна, Лібермана, на щастя, випустили.

У той час Горовиць як піаніст мовчав. Протягом 1936—1938 років не з’являвся на сцені. "Рутина, рутина, з того часу, як поїхав із Росії, я не зупинявся ні на секунду. Мав всього три місяці відпочинку влітку, коли майже не грав. Я – не конвеєрний піаніст!", — пояснював він.

За життя Володимир зникав зі сцени щонайменше тричі. Тоді його діймали депресія та невпевненість у собі. Дехто вважає: він картав себе за те, що не зміг допомогти родині.

У серпні 1939 року, за тиждень до початку Другої світової війни, Володимир та Ванда назавжди відплили до Америки. Благодійний концерт для військового відомства в Нью-Йорку зібрав "епохальну" суму — 10 мільйонів доларів. Через чотири роки Горовиць відмовився від радянського громадянства й отримав американське. Він склав усі свої заощадження, щоби придбати власний будиночок на Мангеттені. Виступав не так часто, як раніше, але завжди з успіхом.

Тим часом енкаведисти знову взялися за брата Григорія. Востаннє його бачили в Таганрозі 1943 року. Він викладав у дитячій музичній школі, всюди ходив у благенькій шинелі й носив у руках скрипку. Був сумний і називав себе невдахою. Розповідав, що його брат — відомий піаніст в Америці, а сестра викладає в Москві. У Таганрозі його знову арештували. Ще через півроку він помер. 

Залишилася лише Регіна.

Просто втомився від цього всього

Володимира Горовиця називають останнім представником романтичного віртуозного піанізму. Із ним закінчилася епоха, яка розпочалася ХІХ століття. Дослідники вважають: Володимир перебував у полоні великого минулого піанізму й там хотів залишитися.

Горовиць був дуже технічним. Завойовував своїх слухачів емоційністю та пристрасністю. Дослідники порівнювали його з гіпнотизером. Він знав сотні композицій і ніколи не грав однаково — мав "власну версію Вагнера".

<p>Піаніст у краватці та пальто біля афіші суботнього концерту, де він зіграє Третій концерт Рахманінова. 1978 рік</p>

"Парадоксальність його музичного мислення вражала. Часто, з погляду здорового глузду прийнятих у музичному світі трактувань, його інтерпретація була неправильною, не вкладалась у рамки відомих та пізнаваних концепцій", — писав дослідник Юрій Зільберман.

Імениті піаністи захоплювалися його грою і зауважували магічний доторк, "коли звук ширяє". Рахманінов зізнавався, що не уявляв собі всіх можливостей рояля, доки не почув Горовиця. Та з роками, звісно, з’являлися нові музиканти та критики, які вже не так захоплювалися романтизмом генія і критикували його. Казали: де потрібна простота, Горовиць схильний дражнитися, а де потрібна енергія — грає мляво. 

Утім найбільшим критиком Горовиця був він сам. У 1950-х піаніст чувся геть розбитим. Помітив, що грає одні й ті самі двадцять творів, хоч колись грав сто. Це дратувало його. Депресія діймала з новою силою. Його постійно болів шлунок, і він панічно боявся, що колись біль змусить зупинити концерт – Горовиць би не пережив цього.

У 1953 році він зіграв концерт на честь 25-річчя свого дебюту в Carnegie Hall і зник зі сцени на дванадцять років, продовжуючи записуватися. Був дуже незадоволений собою і хотів щось змінити. "Тридцять три роки я роз’їжджав, тридцять три роки безперестанні поїздки… Повірте мені, я просто втомився від цього всього", — розповідав журналісту.

<p>Публіка плескає Володимиру Горовицю в Карнегі-хол 1965 року після дванадцяти років "тиші". Квитки на концерт продали за кілька годин</p>

Повсюдно бігали пальці

Коли навесні 1965 року Горовиць нарешті оголосив про майбутній концерт, газети написали про "повернення найвеличнішого піаніста всіх часів". Імениті музиканти та композитори ринули до Америки з різних країн.

Гарольд Шонберг, біограф піаніста, описав атмосферу виступу: "У залі перебувало стільки професіоналів, що, поглянувши в будь-який бік, можна було побачити повсюдно пальці, які бігали, рухаючись за солістом у такт музиці".

Попри меншу кількість концертів, слава Горовиця не стихла. У 1962 році він отримав першу премію Grammy, а згодом — ще 24. Але депресія й загибель доньки 1975 року змусили піаніста знову зникнути на шість років.

У СРСР залишалася сестра Регіна. Вони не бачилися відтоді, як він поїхав. Сестра писала листи — і радісні, і сповнені болю — і поплатилася за них кар’єрою. Її цькували в консерваторії і не підвищували. Регіна зробила дуже багато для майбутніх піаністів як викладачка, але сама так і не змогла реалізуватися.

Запізнення

У 1958 році Регіна зі смутком писала: їй прикро, що брат не приїхав до Москви, щоби побути в журі музичного конкурсу. Вона так хотіла побачити його, адже вони попрощалися ще дітьми. Через два роки — у листах те саме: Регіна сумує, мріє побачити братову дружину та доньку. За рік вона нагадувала, що їй скоро 60 — не варто відкладати зустрічі.

Горовиць і вдруге не зміг приїхати на конкурс до Москви. Сестра була в розпачі. На свій 62-й день народження вона влаштувала вечірку й запросила друзів послухати братові платівки.

Перше запрошення до США Володимир надіслав сестрі 1963 року. Проте Регіна відповіла, що не приїде, бо через спеку не змогла потрапити до посольства, щоб отримати візу. Сумнівно, щоби Регіні, яка так довго хотіла побачити й почути брата, завадила спека. Ймовірно, втрутився КДБ.

Несподівано через рік до Регіни прилетіла Ванда, братова дружина. Вочевидь, поїхали до Москви, щоби випрохати візу. Чому не приїхав сам Горовиць? Не хотів? Боявся?... Регіна не отримала візи. Їй залишалося писати листи. 

В одному з листів сестра написала, що Москвою шириться поголос, буцімто Горовиць їде з концертом — студенти вже шукають квитки. Регіні самій хотілося вірити чуткам – та він не приїхав. А додаткові запрошення не допомогли Регіні виїхати. Ще багато років сестра просила й натякала, а 1984 року померла.

Горовиць прилетів до Москви з концертом аж через два роки. Його зустріли представники компартії, прихильники й Регінині онуки.

Невідомо, що ж стримувало його від приїзду. В інтерв’ю 1980 року він розповідав журналістам про СРСР: "У мене нема бажання повертатися. Мені не подобається російській підхід до музики, мистецтва, чого завгодно. Я втратив всю свою родину там. Я не хочу повертатися і ніколи не повернусь". 

А вже за кілька років, напередодні від’їзду, він говорив, що хоче побачити землю, де народився, і родичів — хоч когось. Але не хотів їхати як турист. "Я хотів грати".

Піаніст дав сольний концерт у Москві та Ленінграді, де й починав свій шлях. Просив, щоби квитки дісталися студентам та простим громадянам, але вони однаково потрапили до чиновників компартії. Здається, втілилося саме те, що говорив Горовиць журналістам про "російський підхід".

У рідний Київ Горовиць не потрапив. Усе, що піаніст залишив 1925 року, — там і залишилося. 

За два роки, 1989-го, "король королів піаністів" помер. Так і не побачивши, як СРСР зник.