"Не озлобитись": одинадцята заповідь Мирослава Мариновича

1987

Біля прохідної управління КДБ на столичному Печерську стояв молодий чоловік. Уже хвилин двадцять чекав на слідчого Олександра Березу. І ось він нарешті з’явився — повільно, ледь переставляючи ноги, спускався сходами. Запнутий на всі ґудзики, наче у скафандрі. Зніяковілий. "Я ж вам казав, що прийду через десять років!" — незваний гість широко всміхнувся. Продовжив щось жартома. Але відповіді не було: слова застрягли Березі в горлі. Він явно не очікував ще раз зустрітися із колишнім підслідним.

"Ну, не буду вас мучити. Бувайте здорові!" — Мирослав Маринович вийшов із будівлі КДБ.

1978

— Які у вас плани на життя? — після року слідства й уже перед самим судом зловтішався слідчий Береза. Цинічні гебістські жарти — він запитував про плани в людини, якій загрожувало багато років неволі.

— Через десять років прийду до вас, щоб запросити на каву, — не знітився Маринович.

Береза гучно розреготався. Він не сумнівався, що суд впаяє "клієнтові" всі 12 років.  

2021

У Львові негода. У квартирі дисидента та політв’язня Мирослава Мариновича — тепло й пахне чаєм. Дружина та господиня дому пані Люба з порогу запропонувала гарячого, щоб зігрітися, і почастувала львівським сирником.

Ми сидимо в затишній кімнаті з білою фісгармонією — інструментом, схожим на фортепіано — і не здогадуємося, що ця "рушниця" наприкінці ще "вистрелить".

Пан Мирослав ділиться спогадами, а пані Люба періодично перевіряє, чи все в нас гаразд. Приносить іще чаю. Мені й фотографу — трав’яного. Чоловікові — чорного з вершками.

Галичанин у Києві

На початку 1970-х, коли я приїхав до Києва, мені він видався дуже вільним. Як подих свіжого повітря. А Галичина виглядала дещо притлумлено. Я одразу потрапив у коло патріотичних людей і просто залюбився в них. Бо, знаєте, на Галичині люди не сприймали радянської влади, але відкрито не виступали. Пригадую, якось на весіллі заспівав стрілецької пісні, а всі одразу: "Тихо, тихо, припини". Ту пісню всі знали, але так само і знали, що її не варто співати на людях. У Києві було інакше. Досі перед очима, як біля станції метро "Більшовик"тепер "Шулявська" ми збиралися одягнені у вишиванки. Море вишиванок! Це таке враження... У той час, коли все затиснуте, 1972 рік… Мене страшенно розчулило!

"Без Миколи я б ніколи не вийшов на цей шлях"

Треба знати Миколу Матусевича! Він такий яскравий. Інтелект гострий. Всі мої галицькі штучки, — а в Києві їх зчитують одразу: поведінкові, звичаєві, — брав на язик і висміював. По-доброму, по-дружньому. Він мене переплавлював, робив сміливішим, самостійнішим, упевненішим. Умів надихнути, дати енергію. Микола — заводіяка, епіцентр усього життя. Без нього я б ніколи не вийшов на цей шлях.

Він був з того тіста, з якого колись ліпили козацьких ватажків. Отаман, осавул. І його сім’я мене прийняла. Я дотепер дивуюся, як вони мене витримували. Звалився на голову бідний чоловік — товкся то в Таміли, сестри Матусевича, то у Василькові в батьків. Жив, їв у них. І жодного разу мені не дорікнули. Зараз пригадую навіть із жахом: як ти міг собі таке дозволити, чоловіче?!

До самого арешту Маринович із Матусевичем були нерозлийвода. Навіть носили однакові персні з вигравіруваними літерами "ММ" — гонорово, на мізинці. На Різдво ходили містом з колядою. У березневі дні читали Шевченка. Були завсідниками патріотичних вечорів і зборів. Влаштовували таке, що нині б назвали флешмобами. У театр один одягнув синю сорочку, другий — жовту. Вибралися на сцену, зійшлися по центру і злилися в прапор. Публіка вибухнула оплесками.

Українська Гельсінська група

Якось увечері ми зустрілися з Оксаною Мешко (співзасновниця Української Гельсінської групи). Вона нас ошелешила: "Нам потрібні молоді люди. Руденко створює правозахисну групу. Якщо хочете, приїжджайте до Руденка в Конча-Заспу". Сказала — і побігла. На нас як шафа впала. Йдемо приголомшені, бо зрозуміло: приєднатися до такої групи — це арешт, раніше чи пізніше.

Не знаю, як би я вчинив, якби був сам. Але я був з Миколою. Ми черпали один від одного сміливість, впевненість. Сказати тоді: "Ні, не підемо, бо це може закінчитися погано" — це стати боягузами і вже не мати поваги до себе. Поїхали до Миколи Руденка (співзасновник Української Гельсінської групи, перший її голова). Він приязно до нас поставився. Ми підписали декларацію, перший меморандум. А через кілька днів наші прізвища прозвучали по радіо.

"У них не було напівтонів. Тільки біле і чорне"

Уже наступного ранку я виходжу і йду на роботу. Це листопад, ще досить темно. Углибині стоїть авто. Вмикаються фари. Авто поволі їде, і я весь час рухаюся у світлі фар. Думаю собі: зараз арештують чи ні?

Відтоді стеження було постійне, прицільне. Таке, щоб ми помітили, щоб злякалися. Але ми були удвох — почали бавитися. Позірно тікали, один раз сховалися. Пробігає один повз із рацією та кричить: "Они где-то здесь, где-то здесь". Я був вражений, скільки людей задіяли на нас, двох хлопчаків.

Якось із Руденком гуляли в лісі біля його дому. Обговорювали, як будемо поводитися, коли нас заарештують. І він казав тоді, що ми не підпільна злочинна група, ми хочемо захистити права людини. Зійшлися на тому, що покази будемо давати, але тільки про себе. Інших людей не згадуватимемо. Це стало моєю моделлю поведінки під час слідства. Микола Матусевич і Оксана Мешко вибрали інший спосіб — жодних контактів зі слідчими. Бо вони й у житті такі були — різкі, непримиренні. У них не було напівтонів. Тільки біле і чорне.

Дилема від Левка Лук’яненка

Їздили до Лук’яненка в Чернігів. І це було важливо, бо він запитав прямо. Щось у моїй поведінці було таке юнацьке, романтично-ідеалістичне, несерйозне… А він раптом: "Ви розумієте, що це арешт? Ви готові до нього?". І я без вагань відповів, що готовий.

Треба вміти поставити правильне запитання у правильний час. Відповідь на це запитання, коли мене арештували, рятувала. Бо в моменти слабкости я згадував: ти ж гордо відповів Лук’яненку, що готовий. То давай, чоловіче, тепер будь готовий. 

Арешт і мізерія

5 лютого 1977 року нас схопили на одній з вуличок біля тодішньої площі Жовтневої революціїтепер – майдан Незалежности. Під’їхало авто, вискочили дяді, запхали в машину, завезли на тодішню вулицю Рози Люксембургтепер – вулиця Липська, там було міське відділення КДБ. Нас тримали кілька годин. Кадебіст дав мені прочитати попереджувального листа: якщо ми не припинимо нашої діяльности, то будемо арештовані. Хлопців це не зупинило. Залягати на дно ніхто не збирався.

За місяць на вечорі пам’яті Шевченка в київській філармонії Маринович вибіг на сцену й закликав гуртом заспівати "Заповіт". Сів за рояль, взяв ноти — та його перервав молодик із-за лаштунків: "Никакой самодеятельности! Прекратите!" У той момент на сцену вистрибнув Матусевич: "Люди! Вам не соромно?" "Соромно!" — відповів зал. Обидва спустилися зі сцени й почали співати. Решта приєдналася. Щоб припинити акцію, у філармонії вимкнули світло. "Як умру, то поховайте…" — на сотні голосів лунало в суцільній темряві.

23 квітня 1977 року на вулиці Івана Лепсетепер – бульвар Вацлава Гавела у квартирі сестри Матусевича ще всі спали. Була п’ята година ранку. Раптом усіх розбудив стукіт. У дверях стояли кадебісти із понятими. Слідчий показав ордер на арешт та обшук. Микола своїм рішучим громовим голосом сказав: "Ми не поїдемо, поки не поснідаємо і не вип’ємо кави". Пригадую, ми їли салат з огірків, по-галицьки — мізерія. Нарізали, мішали зі сметаною, а кадебісти чекали. І лише після того, як ми поїли, забрали нас і привезли на Володимирську, 33.

Цемент і зелена бадилинка

Коли вперше вивели на прогулянку, мене настільки шокував оцей "цементний мішок", що я відмовився гуляти і два місяці не виходив. Потім відчув, що брак свіжого повітря починає впливати на мене. Коли нарешті вийшов на прогулянку, побачив, що в тому суцільному "цементному мішку", де лише згори повітря, у куточку виросла зелена бадилинка — видно, пісок закинуло. Ви собі не уявляєте, яка вона гарна! Я після тих двох місяців постійної камери дивився на це чудо Господнє — яке воно прекрасне! Дотепер пам’ятаю це враження: подив перед Божим творінням. Приголомшило мене.

Якось слідчий Береза мене запитав про моє ставлення до релігії. І я відповів, що мені байдуже. Ці слова пам’ятаю все своє життя. Я виріс у віруючій сім’ї. Дід був греко-католицьким священником. Але я був швидше агностиком. Часи були такі. Нащо тобі церква, якщо ти спокійно можеш жити без неї? І тоді Бог вирішив зі мною побавитись… Дав мені доброго прочухана — одкровення, після якого в мене не лишилося сумнівів, чи Він є. Бог має добре почуття гумору.

Одного дня я повернувся з допиту і впав у сомнамбулічний стан. Планету Земля бачив наче збоку. В мене ніби вливалася різна інформація. Своїми думками я був за межами камери. Три доби — немов у відключці, але робив усе, що треба: вставав, вмивався, ходив по камері, їв. Та на слова співкамерника не реагував — я його не бачив, не чув, я був в іншому місці. Отямився на четверту добу. Була неділя, я почув дзвони Володимирського собору і спитав співкамерника: "А чого це дзвони дзвонять?" А він такий: "Ну, наконец-то. Я думал, ты с ума сошел".

"Мирославе, будь ласка, не принижуйся"

Майже через рік після арешту мене вивезли з Володимирської, 33, щоб ознайомити зі справою. Я в "уазику", дивлюся через шпарку на вулиці. Цікава була моя реакція. З одного боку — гострий жаль, бо я — невинний, рік пробув під арештом, бачу заклопотаних людей, хлопці дівчат обіймають. Таке враження: Господи, вони й не помітили, що я рік вже сиджу! Гострий жаль краяв серце… Та головою я розумів, що так і має бути.

Микола від участи в судовому засіданні відмовився. Виходячи із зали, він звернувся до мене: "Мирославе, будь ласка, не принижуйся". Він боявся, що моя м’яка манера поведінки мене підведе. На суді я захищав себе сам. Як свідок виступала Надійка Світлична й запитала, чому не пропускають людей, які хочуть прийти на суд. Був повний зал, але всі — їхні. Після того я встав і сказав: "Оголошую протест через те, що не запускають моїх друзів. Доки їх не запустять, я відмовляюся брати участь у засіданні". Як тільки мені давали слово, я вставав і повторював це.

Коли оголошували вирок, я переживав, щоб мені не дали менше, ніж Миколі: якщо буде хоч на рік менше, Микола подумає, що я принижувався. Але нам дали однаково, і моя перша реакція була — ну, слава Богу.

Перший етап: Харків, Сизрань, Куйбишев, Казань, Перм

Я знав, що везуть на схід. Куди саме, не говорили. Везли в окремій "клітинці": політичних в’язнів завжди відокремлювали. Решта вагона була заповнена кримінальниками.

Під час етапу в пересильній тюрмі мене завели до камери, де було багато кримінальних. А зеки відчувають, хто молодий і недосвідчений. Оголосили статтю — так завжди роблять, коли запускають в’язня у камеру. Ага, "політік". Підійшов один до мене й каже: "Отдавай!" Перша реакція — чого це я маю щось віддавати? Тоді підходять ще кілька, і я розумію, що з мене зараз нічого не залишиться. Я віддав їм свій наплічник. Вони забрали цінні речі, светр, який мама передала мені. Дріб’язок повернули.

Пермський табір ВС-389/36

Сиджу вже тиждень на карантині в таборі, у карцерному будинку. Вивели на прогулянку. Бачу — привідкривається кватирка з іншої камери, просовуються губи: "Я — Семен Глузман. А вы кто?" Я знав, хто такий Глузман. Відповів, хто я. А він далі: "Знаете ли вы, что всех арестованных членов хельсинских групп выдвинули на соискание Нобелевской премии?" Я не знав. Повертаюся в камеру й аналізую: цілий рік слідчий мені говорив: "Ну, що ви з себе корчите? Ви ж ніхто. Ніхто вас не знає, а ви пнетеся. Навіть Дзюба здався". А я гордо йому відповідав: "Я — не Дзюба". За рік у СІЗО мене переконали: справді, хто мене знає, ну, якийсь львів’янин?.. А тут — Нобелівська премія! 

Я це називаю: Господь зробив мені щеплення, дав трохи вірусу слави. Бо я почав фантазувати: Боже, мене випустять, а чи поїду на вручення, а чи мені місця на грудях для орденів вистачить? Така спокуса. Через кілька днів я вийшов з карантину на зону, і аж соромно стало, що я міг себе до цього допустити.

"Ці люди були для мене святими"

Українців у таборі було багато. Навіть табірний кадебівець був українцем і навіть Уральські гори нагадували Карпати.

На той час сиділи Євген Пронюк, Анатолій Здоровий. Через кілька днів привезли Євгена Сверстюка. Вони мене одразу давай пригощати. До чаю була їхня унікальна страва — смажені гриби. І коли вони мені про це сказали, я скрикнув: "Ви що, збожеволіли, які гриби?" Вони були неїстівні, росли на території табору. Хлопці мене заспокоїли, що вони їх три рази виварюють і аж тоді на сковорідку кидають. Їв ті гриби з думкою: може, Господь хоче мені допомогти, щоб я не мучився... Але нічого не сталося.

У таборі була барачна система. Два бараки, два відділення, у кожному по 15 людей. Постійно були конфлікти. Це мене здивувало на початку. Ці люди були для мене ідеалами. Я чув їхні прізвища. Святі мученики. І ось вони переді мною. І, виявляється, всі живі люди. Кожен має свої "мухи", слабинки, десь здають нерви... Бо одне і те саме постійно. А є психологічно несумісні люди, КДБ таких спеціально зводив.

Перший карцер

Сам у карцері. Виникла в мене якась потреба. Постукав у двері, щоб підійшов наглядач. Я чув, що він у своїй кімнаті — а він не підходить. Я голосніше гримаю — а він ігнорує. Я тоді впадаю в лють. І починаю кулаком бити, кричати. В цей момент, коли мені в очах запалали свічки гніву та люті, я раптом ніби побачив себе збоку: "То ти дійшов до такого стану? Ти скотився до такого гніву? Ти зі своїм благословенням Господнім міг отак впасти?". І отаке було — вау! Все мені як рукою зняло, весь той гнів. Я почав ходити по камері, не спав цілу ніч. Настільки мені було дивно й соромно, що я дійшов до такого.

Я себе переламав і вранці покликав наглядача. Він підійшов і я йому сказав: "Гнів — найгірший порадник. Я був сам і я потребував вас. Це недобре, що ви не підійшли, однак вибачте, що я кричав". Він відповів: "А, нічого" — і пішов. А мені душа розквітла, що я зумів це зробити. Бо в таборі не просять вибачення у наглядачів. Там дуже жорсткі та жорстокі стосунки. А я зумів це в собі подолати — я попросив вибачення. І решту 14 днів карцеру був на найвищих духовних висотах. Найвищих.

Яка це перемога над собою! Яке це прекрасне відчуття, коли ти можеш сказати людині "вибач"! Навіть наглядачеві табору.

Почути рідну пісню

Був у нас вірменин Вардан Арутюнян, натхненний патріот Вірменії. Як бджола, яку витягнули з вулика й закинули в осине середовище. Дуже страждав у таборі від того, що не може чути рідної мови, що нема з ким поговорити вірменською.

Коли нас на шість місяців посадили разом у ПКТпомещение камерного типа, я вирішив йому трохи полегшити життя — запропонував навчати мене вірменської. Він страшенно втішився. Бо навіть те, що він вимовляв слова й чув від мене якусь відповідь, для нього значило багато. Я вивчив одну пісню вірменською і співав. Тяжко також було грузинам та естонцям, бо вони були по одному, як правило.

Голод

Якось у мене була 20-денна голодівка. На 7-й день вставляли шланг і заливали кашку. І це таке дивне відчуття. З одного боку, ти протестуєш, а з іншого — організм так любить ту кашку, так її потребує.

Коли я припинив голодівку, то кадебіст вирішив мене покарати й відправив на етап в іншу тюрму. А на етапі видають на день 450 грамів хліба й оселедець. А я хочу їсти! Я хочу жерти! Знаю, що після голодівки не можна багато. Вщипнув, ковтнув — потрошки, потрошки. Минуло дві години — у мене вже нема нічого, все з’їв. А я далі хочу їсти.

Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: "Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб".

Торти в таборі були моєю коронкою. Російський письменник Борис Черних із Сибіру мені вже на волю писав листи і згадував ті торти. Ми збирали табірний хліб, сушили його, тоді перетирали на борошно, потім з водичкою я робив такі коржі на сковороді й підсушував їх. Змішував маргарин і яблучне повидло — єдине, що могли купити в ларьку, — робив масу й давав між тими коржами. Сьогодні я б і не вкусив такого. А там це була фантастика.

Із листа до мами. 1982-й: «На закінчення хочу переписати для вас цитату із "За рубежа" про дослідження американських вчених. Вона мене дуже розвеселила, тож хочу потішити й вас: "Длительное ограничение питания до сих пор остается единственным известным нам методом задержки старения". Нема зла, щоб на добре не вийшло!».

— І ті вчені таки мали рацію, — попиваючи чай, усміхається пан Маринович. — Голодування діє. Хіба ви не бачите, що моє обличчя не відповідає сьогоднішнім рокам?

"У вас такой хороший мальчик, но такой преступник"

За сім років у мене було два чи три довгих побачення з рідними. Мама приїжджала з сестрою Надійкою. Одного разу наглядачка сказала мамі: "У вас такой хороший мальчик, но такой преступник".

Короткі побачення — годину через скло — дозволяли двічі на рік. Якось приїхала мама, а мені поставили ультиматум: дадуть змогу побачитись, лише коли будемо розмовляти російською. Я в". І я погодився заради мами. Було фатально говорити з мамою чужою мовою під примусом. І вона ще й добре не вміла. Але вона мала вишиванку, яку для мене вишивала. І тримала сорочку все побачення так, щоб я бачив.

А Євген Сверстюк завжди відмовлявся від побачень, якщо вимагали розмовляти російською. Навіть коли родичі вже були на місці.

Коли пан Маринович розповідає про свою маму чи сестру, він наповнюється любов’ю та світлом — а з ним і вся кімната. Між ними були дуже близькі й теплі стосунки, для Мирослава вони були опорою. У кімнаті на стіні — кілька світлин у рамках. Одна фотографія, де вся родина разом, оточена портретами мами, сестри та тещі.

— Мене й теща дуже любила, — усміхається пан Мирослав.

— Дуже, — підтверджує дружина.

Гуманність зашкалювала

Табір — це свій мікросвіт. Людина не може весь час страждати і плакати. Були дуже важкі хвилини — але була й неймовірна підтримка. Ми всім ділилися один з одним. Там я знайшов близьких друзів. Перший рік товаришував зі Сверстюком, потім з російським поетом Віктором Некіпеловим.

В останні роки гуманність табірної системи зашкалювала, — Мирослав Франкович іронічно всміхається, — нам дозволили телевізор і ми періодично дивилися новини та фільми.

Був акордеон у кімнаті для відпочинку. Я грав і співав. Потім з’явився в таборі оперний співак з Росії з прекрасним баритоном. Але Юрій Бумейстер (політв’язень з Латвії) все одно любив, коли співав я.

Ми багато інформації передавали на волю. Світличний це називав ПЕН-клубом. Домовлялися, що треба написати. Писали досвідчені — ті, котрі вміли об’єктивно все викладати і дрібним почерком. Без емоцій. Хроніка мусила мати характер інформування. Передавали через родичів, які знали, до кого в Москві віднести. А звідти інформація через дипломатів потрапляла на Захід.

Написані дрібними буквами листи скручували в трубочку й замотували в целофан. Перед довгим побаченням з родичами в’язень ковтав листа, який під час дво- чи триденної зустрічі "виходив". Його мили й тоді ковтав хтось із родичів. Так інформація з-за ґрат потрапляла у світ.

Заслання

Після табору мене відправили до Казахстану. Я заприятелював з місцевими: якщо ти шануєш їх, вони тебе теж. Працював теслею. Там були безхатьки, їх називали "бичами" — "бывший интеллигентный человек". Казахи їх не любили, а чеченці брали для праці. Я завжди наварював більше їсти — чи супу, чи борщу – і годував їх. Тільки вони попереджали, щоб ховав від них одеколон. Так я повертав той хліб, що мені в пересильній тюрмі зеки пожертвували.

Освідчення

У квітні 1986 року Люба приїхала мене провідати як приятелька. Готувала щось, допомагала, ми багато спілкувалися. Коли вже поверталася, заплакала. І в мені щось ворухнулося.

Через пів року мені дали відпустку. Назад до Казахстану вертався з Києва літаком. У Жулянах я Любі освідчився. Але чесно сказав, що зі мною важка доля, непевна. Та вона погодилась і переїхала до мене на заслання.

— Чи не було сумнівів і чи родичі не відмовляли? — запитую пані Любу.

— Я авантюристка була. А мама і брат мені довіряли. Я сказала, що їду до Мирослава, і вони це прийняли, — відповідає дружина. Заради Мирослава вона покинула Київ і переїхала в глухе казахське село.

Село патріархальне. Ми — офіційно не одружені. У перший же вечір я організував гостину, покликав старших жінок. Представив їм Любу. Сказав, що ми не можемо поки офіційно оформити стосунки, але вона вже моя дружина і я прошу її прийняти. Дуже гарно було. Ми це вважаємо нашим казахським весіллям. Це було на католицьке Різдво 1986 року.

У березні 1987 року мене викликали в контору радгоспу. Там міліціонер оголосив, що прийшов папір про помилування, і мусить мене звільнити. Виїжджали ми через три-чотири дні. Весь цей час ходили в гості прощатися. Нас всі запрошували на обіди, вечері й навіть на сніданки.

***

1987-го, коли колишній в’язень прийшов на зустріч до свого слідчого, той не зронив ані слова. Маринович намагався пробитися жартами. Та від дотепника, що десять років тому кпинив із затриманого, не залишилося і сліду.

— Чи він злякався, що я витягну ніж і вб’ю його, не знаю. Прямо в КДБ помщуся? То вже була перебудова. Він уже боявся, що тепер сам може сісти. І, може, до нього доходило, у чому він брав участь.

Одразу після розпаду СРСР Олександр Береза чкурнув до Москви. Маринович не планував мститися. Іще перед судом, перед довгими роками таборів та заслання, перед етапами, перед голодними тижнями та холодними карцерами на запитання прокурора: "Яке завдання ставите собі на час покарання?" — спонтанно відповів: "Не озлобитись".

І він зумів. Саме тому й переміг.

На прощання Мирослав Маринович сідає за фісгармонію.

— Я вам заграю і заспіваю ту пісню, що співав Любі на засланні.

Кімнатою котяться тужливі акорди:

На чужині тяжко жити,
Мов той камінь підіймати,
Камінь здійму, відпочину,
На чужині марно згину.  
Бо чужина — не родина
Плаче серце, мов дитина,
Плаче воно, знає чого, 
Нема правди нi від кого.