Наглухо зачинена брама життя

120 охоронців на 30 в’язнів

"Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відчинилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас", — писав Василь Стус про 1979-й — рік "свободи" між своїми двома вироками.

Відчуття щодо тюремної брами його не підвело. Вона зачинилася за ним у травні 1980-го, як тоді говорили під час "олімпійського набору". Термін 10 років ув’язнення і 5 років заслання розпочався і передчасно закінчився у ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської области.

Цей табір створили як виправно-трудову колонію. Спочатку він називався ВТК-36, там відбували кару за різні провини співробітники правоохоронних органів. До 1980-х заклад змінив профіль — його контингентом стали політв’язні. Євген Сверстюк описував: "36-та зона — щонайбільш концлагерна, злісна. Це була каральна зона в усіх її формах: режим каральний, нагляд каральний, праця каральна, цензура каральна, побут каральний, зв’язок із зовнішнім світом, з родичами — каральний. Ми не просто відбували строк — кожен наш день був пов’язаний з каральними акціями. Совєтська каральна система була людиноненависницькою".

В’язнів утримували у двох дерев’яних бараках, кожен із яких поділений на два відділення. Також на території були їдальня, склад, лазня, бібліотека та медчастина. Усе це обтягнене сімома рядами колючого дроту. Наглядали за табором приблизно 120 охоронців і працівників. "Мешканців" було у кілька разів менше. Василь Овсієнко стверджує, що протягом 1980–1987 років через кучинську в’язницю пройшло 56 ворогів режиму. Пересічно тут утримували не більше трьох десятків осіб.

Перед побаченням — до гінеколога

Підйом — о 6:00, відбій — о 22:00. Працювати доводилося 8 годин на день, 6 днів на тиждень. Робочу зону обладнали в житловому бараці — у частині камер збирали деталі до електропрасок. Прогулянка у дворі зводилася до оббитого бляхою квадрата, зверху накритого решіткою. Чотири рази протягом дня — особистий обшук. Формально в камері дозволяли тримати до п’яти книжок чи журналів. Насправді охорона могла забрати їх без жодного приводу.

Обмежене харчування "компенсовував" ларьок, у якому раз на місяць можна було придбати продуктів на 5 карбованців. Після відбуття половини терміну дозволено раз на рік отримувати посилку завважки до 5 кілограмів. Цій можливості заздрили наглядачі. Як згадує Мирослав Маринович: «Чусовський район Пермської області на той час — це таки класичне "задуп’є", куди смаколики московських універсамів ніколи не потрапляли. Деяких продуктів ті нещасні люди в очі не бачили, а мусили ж видавати їх, і то кому — "ворогам народу", "злочинцям"!»

Зрештою, покупку в ларьку чи передачу адміністрація могла заборонити. Як і конфіскувати листи. Достатнім аргументом для цього були "умовності в тексті". "Вітаю з Новим роком! Бажаю здоров’я" — так якось написав рідним Іван Кандиба. Цього тексту вистачило, щоб святкова листівка не дійшла до адресатів.

Дозволяли одне побачення з рідними на рік — до трьох діб, що на практиці означало одну. Також — дві розмови до двох годин телефоном через скляну перегородку. Часто вимагали спілкуватися російською. Навіть це не завжди вдавалося. Траплялося, на час візиту рідних в’язня запроторювали в ШІЗО за надуману провину. Або оголошували карантин. Один арештант написав: «Додумалися до того, що вирішили родичів, які приїжджали на побачення, перевіряти на гінекологічному кріслі. Щоб не допустити витоку інформації. Дружина одного дисидента запитала в мента, який її перевіряв: "Комунізму там не видно?"»

А все ж дружині литовського "лісового брата" Баліса Гаяускаса після побачення вдалося вивезти з Кучино "контейнер" — герметично запаяний пакет з аркушами тексту. Серед них був і таборовий зошит Василя Стуса. 

Без зустрічей, без листів

"Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна, — писав Стус. — Таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучині, сягає політичного апогею". Він згадав, як його тричі позбавили побачення, ларька, як три тижні відбув в ізоляторі. 1983-го ці нотатки опублікував діаспорний журнал "Сучасність". Для автора це обернулося роком осібної камери.

У липні 1984 року до нього приїхали дружина з сином Дмитром. Адміністрація скасувала побачення, сказавши, що в’язень сам відмовився від нього. Дмитро Стус пригадував: "Мама в одну мить постаріла років на десять. Всю дорогу до Києва (а, враховуючи пересадку в Москві, це зайняло понад 40 годин) вона проплакала. Я не міг відійти від неї ні на крок. Біль і образа — на світ, на обставини, владу, тата — були настільки сильними, що я не міг писати батькові листів майже пів року".

Надалі Стус нотував у товстому зошиті із блакитною обкладинкою. На початку 1985-го там було понад сто віршів. Назвав цю збірку "Птах душі". Наглядачі забрали зошит "на перевірку". Поет розумів, що всі записи втрачено назавжди. "Вважаю, саме з цього моменту він захворів. Захворіла душа", — зауважив його співкамерник, російський письменник Леонід Бородін. Адміністрація свідомо помістила їх разом, вважаючи, що між в’язнями різних національностей і поглядів обов’язково виникатимуть конфлікти. Їхня камера № 12 мала площу приблизно 1,65 на 3,25 метра. Навіть два ліжка тут не поміщалися, тож нари були двоярусними.

Останній лист до рідних датований 15 травня 1985 року: "Були тут гості з України — бесідував із ними. Сказав, що не проти і в Києві вести бесіду, але на засадах справедливості, а не з позиції сили". Неважко здогадатися, що це за "гості" були та про яку "силу" йшлося. Наприкінці того місяця до табору надійшла телеграма — у Стуса народився внук. В’язневі її не показали, лише переповіли зміст. Так само назад до Києва поїхала посилка від рідних. На офіційний запит про причину повернення — відповідь: "Помилково". "Уже пів року не маю ні від кого листів, — скаржився поет Левкові Лук’яненку. — Дружина часто пише, а вони не пропускають. І мої листи усі ріжуть. Пів року не можу й слова передати. Конфіскували й червневий. Хотів ударити телеграму до дружини, що писати нічого не дають і заткнули геть чисто рота".

Імпульсивний Стус реагував різко. Після розмов із представниками табірної адміністрації міг довго кричати в камері. Бородін не втручався, поступово той заспокоювався сам.

"Голодовка… До кінця!"

Однієї ночі влітку 1985-го вартові голосно сміялися, на що Леонід Бородін викликав наглядача — попросив їх заспокоїти. Наступного дня за це покарали... Стуса. Його відправили до карцеру, позбавили побачення і ларька. Незабаром — ще одне зауваження. Після роботи в’язні читали: Бородін — лежачи знизу на нарах, Стус — стоячи, сперши книжку на подушку верхньої полиці. Черговий прапорщик, глянувши у вічко дверей, зауважив, що Стус порушив форму застеляння постелі. Покарання не забарилося — 15 діб карцеру.

— Оголошую голодовку! — заявив поет співкамернику.

— Яку?

— До кінця!

Карцер був у тому самому приміщенні, що й житлові та робочі камери. Наприкінці коридору, найближче до вахти. У той час зіпсувалася погода, вночі були приморозки. Наглядачі регулювали тепло в камерах, та в карцері свідомо тримали низьку температуру — це належало до екзекуцій. В’язень перебував там у тонких бавовняних штанах, блузі з написом "ШИЗО" й шапці. Спав на голих нарах, підкладаючи під голову взуття. Додатково виснажувало голодування.

Левко Лук’яненко був останнім, хто контактував зі Стусом. Його робоча камера містилася навпроти карцеру. Чув кроки, що їх міряв Стус. 2 вересня 1985 року Василя викликали до керівництва. Повертаючись, той голосно повторював: "Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!"

Наступного дня хтось чув, як Стус просив валідолу. Наглядач не відреагував. В’язні самі передали прохання лікарю. 4 вересня 1985 року до карцеру зайшло кілька осіб з керівництва. Вони тихо перемовлялися. Про те, що Василь Стус вже не живий, таборяни дізналися аж через 10 днів.

Рідні отримали телеграму про смерть. Коли прибули, тіло вже поховали. Офіційна версія — смерть настала від раптової зупинки серця. Згодом говорили, що ослаблений поет міг померти від удару важкими металевими нарами, які опускали наглядачі перед відбоєм. Адміністрація поширювала чутку про самогубство. Через 10 днів чи то повісився, чи застрелився начальник табору майор Журавков. 1987-го втопився лейтенант-оперативник Журавков-молодший. 1989-го помер 46-річний начальник відділку особливого режиму майор Довлатов. Імовірно, причина смерти поета так і залишиться таємницею.