Мрія, яка так і не стала реальністю

<p>"Єднаймося, братаймося ...". Поштівка, 1918 рік</p>

Потай від Антанти

"От військові оркестри заграли "Ще не вмерла"! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: "Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..." Та от усе стихає, як на команду. Ледве знімають шапки – по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі», – описує день 22 січня 1919 року педагог Віктор Андрієвський.

Ініціатива об’єднати частини України, протягом понад століття розділених між двома імперіями, виникла восени 1918 року. На Наддніпрянщині вже існувала Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. На Галичині розпочалася війна між українцями та поляками, які намагалися перехопити владу після розпаду Австро-Угорщини. Уряд тільки-но проголошеної ЗУНР вирішив звернутися по допомогу до гетьмана. На переговори до Києва вирушили публіцист Осип Назарук і старшина артилерії Володимир Шухевич.

Скоропадський поставився до гостей прихильно. Пообіцяв 10 мільйонів крон – майже 2 мільйони доларів за тогочасним курсом, ескадру літаків, два панцирні автомобілі, батарею гаубиць, кілька вагонів амуніції і загін січових стрільців. Єдина умова – допомогу надаватиме цілком таємно, аби не псувати добрих відносин з Антантою. До реалізації справа не дійшла. Через кілька днів почалося повстання проти гетьмана. Назарук підтримав опозиціонерів. Шухевич ні з чим повернувся додому.

21 листопада поляки витіснили українців зі Львова. До Києва відправили нових посланців – адвокатів Лонгина Цегельського та Дмитра Левицького. Їх уповноважили укласти угоду з Українською Державою. Вже на місці виявилося, що такої не існує – влада перейшла до Директорії УНР, яку очолив Володимир Винниченко.

 “Банька з мила, що висіла в повітрі”

У спогадах "Від легенд до правди" Лонгин Цегельський залишив характеристики членів Директорії, що брали участь у перемовинах. Усі, крім головного отамана Симона Петлюри, викликали у нього доволі скептичне враження.

Проректора Українського університету Федора Швеця описав так: "Показався справжнім професором, що тяжко орієнтувався в положенні. Величезний ростом та плечистий, з буйною ясною чуприною, яка спадала йому щохвилини на очі, в сильних окулярах, з глибоким басовим голосом і повільний, він робив на мене враження величезного ведмедя. В політиці він був "як табака в розі", не орієнтувався зовсім".

Про директора департаменту Міністерства шляхів Андрія Макаренка писав: "Малий ростом, худощавий та чорнявий, живого темпераменту, говіркий та скоро хапаючий усе, був антитезою Шевця. Сам залізничний урядовець, він заступав у Директорії залізничників, що вважались "партією" для себе. В Макаренка було чимало щирости та доброї волі, але політичного досвіду мало".

Найбільш зрілим видався Опанас Андрієвський: "Малий ростом, барилкуватий та лисий, як місяць в повні. Вирізнявся логічною спокійною мовою, ясною думкою, прецизним висловом, бистрою орієнтацією та юридичним умом". Другим щодо розуму визнає Винниченка: "До війни бував в Европі, жив які два-три роки в Галичині, скоро орієнтувався та скоро рішався. Один Винниченко не показував, що думає. Тільки його очі дещо всміхалися. А що я знав його дуже добре, то читав з тих хитрих очей його думки".

Загалом Цегельський охарактеризував нову владу коротко: "Банька з мила, що висіла в повітрі".

Дискусія через автономію

Галичан прийняли 31 листопада 1918 року в колишній царській "сальонці" – ошатному вагоні для привілейованих осіб – на залізничній станції Фастів за 57 кілометрів від столиці.

– Нам донесено, що ваша влада не хоче лучитися з Україною, – розпочав Винниченко. – Як же ми можемо вам помогти?

– А чого ж ми приїхали? – відповів питанням на питання Цегельський. – Саме для об’єднання. Це Вам кажуть повновласники влади. А що говорять приватні інформатори, то ми не будемо тим займатися. Якщо не хочете з нами говорити, то ми можемо ще й нині від’їхати.

У розмову втрутився Опанас Андрієвський. Він наголосив, що Цегельський і Левицький є офіційними представниками ЗУНР, а члени Директорії – УНР. Перемовини будь-кого іншого не мають значення. Розмова пішла спокійніше. Приїжджі погоджувалися підписати передвступний договір. Однак попереджали – його повинні затвердити уряд і парламент ЗУНР.

– Якщо це буде передвступна умова, то яка це злука? – обурювався Федір Швець. – Так ви можете відділитися, а ми не можемо післати до Галичини нашого губернатора.

– Губернатора ви, панове, і так до нас не пішлете, хоч би злука була й остаточна, – відповів Цегельський. – Ви царських порядків в Україні не заводіть. Якби ми лучилися з вами, то тільки зі застереженням широкої автономії для Галичини. Ми хочемо мати свій сойм і свою провінційну владу, бо наші відносини дуже відмінні від ваших. Галичина від 1848 року привикла до конституційно-парляментарного ладу, а ви його ще не мали. Галичина католицька, і Церква в нас національна та займає поважне становище. А ваша Україна православна, і Церква у вас зросійщена, поки що неприхильна українству. Галичина звикла до західньо-європейського права, а у вас закони російські, інакші.

Зняти напругу спробував Володимир Винниченко:

– Ви, товаришу Швець, не знаєте Галичини. А я там жив, то знаю. Галичанам краще дамо автономію. Аби тільки закордонна політика, армія, закордонна торгівля, залізниці, пошта та телеграфи були в завідуванні центральної влади в Києві. А школи, суди, здоров’я, місцеву адміністрацію нехай вони самі ведуть. Знаєте, це добра ідея! Те саме треба зробити з Кримом та Кубанню. А може і з Поліссям. Їх життя цього вимагає.

Обід під двоголовим орлом

Учасники переговорів перейшли до іншого вагона. Там для них накрили стіл. Галичан вразила пишнота прийому і… різьблений двоголовий орел на стіні. Порцеляновий посуд і срібні прибори були позначені царськими ініціалами. Кухарі в білосніжних блузах внесли величезну срібну миску з борщем.

– Вип’ємо на здоров’я! – підняв склянку горілки Володимир Винниченко.

"Обід був царський, – згадував Цегельський. – Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліну, знав ще до війни ресторани Києва, їв і при галевому цісарському столі в австрійському Бургу, і в намісників та міністрів, їв і в гетьмана. Але обід, яким нас гостила соціялістична Директорія УНР трудового народу, закасував всі ті прийняття. Після галицької мізерії, де ми – члени влади – харчувались по малих трактієрнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло".

Наступного дня перед полуднем до Фастова прибув Симон Петлюра. Він погодився на автономію Галичини та пообіцяв матеріальну допомогу, про яку домовлялися зі Скоропадським. Договір про злуку наказав підписати негайно, бо через кілька годин мав повертатися на фронт. Гостям дали папір і олівець.

– Сідайте в другій кімнаті та скомпонуйте текст, – сказав Винниченко.

Два примірники документа набрали на друкарській машинці. До обіду його підписали обидві сторони.

"Західньо-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну Велику державу з Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням як складова частина державної цілости в Українську Народню Республіку", – йшлося там.

3 січня 1919 року договір зачитали на засіданні Української Національної Ради – парламенту ЗУНР – у великій залі станіславівського готелю "Австрія". Майже 150 депутатів затвердили його одноголосно. Наступного дня текст документа опублікувала тамтешня газета "Нове життя".

Свято за 100 тисяч карбованців

18 січня 1919 року до Києва прибуло 65 представників ЗУНР. Це були люди з різних повітів Галичини та Буковини, переважно селяни. Жодного священника – вони не могли залишити своєї пастви, бо ж наближалося свято Водохреща. Очолював делегацію віцепрезидент Української Національної Ради, адвокат Лев Бачинський. На вокзалі їх чекали прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, комендант Києва Євген Коновалець і командир його штабу Андрій Мельник. Військовий оркестр виконав "Ще не вмерла Україна".

Для гостей така урочиста зустріч стала несподіванкою. "Привичні до галицької ощадності, вони самі таскали свої клунки чи валізки й боялися лишити їх хоч би на хвилину на пероні – хоч я надармо намовляв їх це зробити. Ось так, обвантажені клунками, приймали вони привіт від почесної чоти, від прапору і від штабу старшин команди Києва", – згадував Лонгин Цегельський.

Приїжджих посадили в автомобілі та відвезли до "Ґранд Готелю" на Хрещатику – одного з найкращих у місті. Передбачили триразове харчування. Хто не був у столиці раніше – влаштовували екскурсії. Показували лавру, Хрещатик, панорами Дніпра, княжу частину міста. Водили в театри – виділили квитки на найзручніші місця. Кияни з інтересом приглядалися до гостей. Їх зупиняли посеред вулиць, розпитували.

22 січня на Софійській площі відбулося урочисте проголошення злуки двох держав. З державної скарбниці на церемонію виділили 100 тисяч карбованців. За підготовку відповідав міністр освіти, ректор університету в Кам’янці-Подільському Іван Огієнко. Постановкою займався режисер театру корифеїв Микола Садовський.

"З самого ранку місто прийняло урочистий вигляд: доми прибрано національними прапорами і транспарантами, – писала газета "Українська Ставка". – На балконах домів повішано коври і полотна з яскравими українськими рисунками. Особливо гарно удекоровані доми на Софійській площі й сусідніх вулицях. З-поміж них виділяється дім, у котрому поміщається центральна контора телеграфу та будинок губерніального земства. На балконах цих домів було поміщено портрети й бюсти Шевченка, прибрані національними стрічками і прапорами. Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці було прибрано зверху і по боках старовинними гербами України й Галичини. По всій площі до стовпів було прибито різні герби українських губерній і плакати".

Плечем до плеча на оборону

Тисячі людей заполонили площу та прилеглі вулиці. Представники духовенства вийшли з хоругвами та іконами. Першим слово взяв Лев Бачинський:

– На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, – говорив він. – Запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народньої Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа.

<p>Універсал &ndash; "Акт Злуки" Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину державу</p>

Лонгин Цегельський зачитав грамоту Української Національної Ради. Для іноземців текст повторили французькою. Його офіційно вручили Володимиру Винниченкові. Федір Швець виголосив універсал Директорії. Далі з трибун на чотирьох кінцях майдану грамоту й універсал зачитували глашатаї. Священники відправили подячний молебень.

Всі рушили до Оперного театру, де мав почати роботу Всеукраїнський трудовий конгрес, – передпарламент УНР. На місці з’ясувалося, що не всі делегати приїхали до Києва. Засідання перенесли на наступний день. Мітинг продовжився біля будівлі губернського земства – нині приміщення СБУ на вулиці Володимирській.

– Сьогодні день великого національного свята, свята об’єднаних частин, роз’єднаних нашими ворогами. Дивіться ж, бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй! – коротко заявив Володимир Винниченко.

– Тільки тоді ми будемо кричати "слава" вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій на нашій землі, – говорив Симон Петлюра. – Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я кажу вам, що зо всіх боків ми оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї. Доведіть, що ви гідні сьогодняшного свята. Я сам буду кричати з вами "слава", коли ні одного ворога не буде на нашій території.

Словом, але не ділом

Акт злуки став тільки декларацією намірів. Обидві частини України й далі зберігали окремішність – мали свої уряди, системи державної адміністрації, військо. Між ними встановився зв’язок, подібний до конфедеративного.

Галицькі лідери сповідували європейські ліберально-демократичні принципи. Вони вважали членів Директорії популістами, здатними хіба що збунтувати селянство. Наддніпрянські політики закидали галичанам сепаратизм і нерозуміння їхнього революційного пориву. Різними були й зовнішньополітичні орієнтири. "Західняки" готові були співпрацювати з будь-ким, окрім поляків. "Східняки" вважали головним ворогом росіян.

Трохи більше як через два тижні після урочистостей – 5 лютого 1919 року – всі урядові установи УНР були змушені залишити Київ під натиском більшовиків. До літа більшість території Галичини зайняли польські війська. Північну Буковину окупували румуни, Закарпаття відійшло Чехословаччині.

"Лише скоординованою акцією обох частин – наддніпрянців і галичан – можна було досягнути ідеалу державної самостійності, – визнавав Симон Петлюра. – Цієї скоординованості не було в самому початкові боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі щодо того плану і програми, на яких ця боротьба мусіла провадитися. Фактично ідея Соборної України перетворилася на фразу, якою користувалися для святочних промов і декларацій, і з якої не вміли й не хотіли здобути логічних зобов’язуваних висновків".

Ці слова головний отаман написав у листі до товариша Юрія Гуменюка 10 травня 1926 року – через 7 років після проголошення злуки. І за два тижні до своєї смерти.