Любов і війна зі степу

Не людожери, а серцеїди

"І осе бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл", — "Повість временних літ" згадує напади половців, немовби апокаліпсис. Літописець пише, що розгніваний Бог надсилав на Русь зайд зі степу, щоб покарати за гріхи. 

Степовиків зображали як "інших" і "чужих". Образ половців демонізовували та містифіковували. Літописець стверджує, що князь Боняк перед важливою битвою розмовляв із вовками й отримував від них благословення: «Давид пішов у Половці. І зустрів його Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: "Побіда нам є над уграми завтра"».

Фольклор стверджував, що "поганий Боняк" має зв’язки із темними силами і "не аби з ким знається". Половецького князя описували потворою-канібалом із великими печінкою та легенями або з масивними повіками, що сягають землі. Якщо йому відтяти голову, то вона покотиться світом і вбиватиме на шляху все живе.

Щоб підсилити недобрий образ, половців наділяли і самовпевненістю, і боягузством водночас. Наприклад, літопис згадує зухвальство кипчаків: "Переможуть русь і відберуть їхні землі… Немає нікого такого сильного, хто зміг би врятувати русь від них". Ватажок Кончак хвалився тим, що захопить усі території і спалить їх.

Але водночас згадано, що в половців навіть коні тремтіли з переляку перед появою православного воїнства: "І страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями".

А 1107 року під час сутички з руськими князями "половці перелякалися і од страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, і другі, піші, побігли".

Демонізовували не лише ватажків, а й степових жінок. Їх уявляли чаклунками, які погано впливали на чоловіків. Половчанку Настю Чагрівну галицькі бояри спалили на вогні за те, що вона звабила самого князя Ярослава Володимировича. Із джерел також відомо про зв’язок угорського короля Володислава ІV із половецьким жіноцтвом. Любов так збаламутила монарха, що він відмовився від християнства і став язичником. Папський єпископ вмовляв сердегу, щоб той повернувся до праведного життя.

Варто враховувати: все, що нам тепер відоме про взаємини половців із князями, походить із джерел, написаних при дворах руських та європейських володарів. Степовики не залишили нам писемних свідчень, і ми не знаємо їхнього бачення взаємин із сусідами.

Війна до Дону

Історія дипломатичних відносин починалася добре — у "Повісті временних літ" зазначено, що перша зустріч руського князя Всеволода Ярославича та володаря Болуша була мирною: "Приходив Болуш з половцями, і створив Всеволод мир з ними, і повернулися половці назад".

<p>Шовковий каптан із Чингульського кургану, ХІІІ століття</p>

Пізніше розпочалися війни. Ті конфлікти мали багато різних причин — і не завжди справедливо стверджувати, що степовики безпідставно нападали на сусідів. Відомо, що руські князі використовували половців у сутичках поміж собою за батьківські території. Іноді поплічникам-союзникам обіцяли звабливу винагороду — дозвіл грабувати землі неугодного родича.

Багато збройних конфліктів виникало із жаги помсти. Перша велика русько-половецька війна відбулася 1093 року. Київський князь Святополк Ізяславич посадив у погріб послів зі степу — у відповідь кочівники оточили місто Торчеськ і почали грабувати околиці.

Після Долобського з’їзду 1103 року князі з ініціативи Володимира Всеволодовича (Мономаха) почали серію походів "у половці". Їм вдалося вигнати степовиків "за Дон, за Волгу, за Яїк".

За ХІІ століття Іпатіївський літопис згадує 22 походи русі у степ. Під час першої військової кампанії на південь Святополк із Володимиром "взяли здобичі багато і всякого багатства много — і скоту, і коней, і овець, і колодників багато захопили". Літописець висвітлює ці походи як визвольні — проте видно, що князі скористалися нагодою, щоб пограбувати противників.

У той час, коли руські правителі воювали глибоко в половецький степ, самі кочівники проявляли інтерес лише до сусідніх територій — Переяславської, Київської, Галицької, Чернігівської земель, які становили приблизно сьому частину всіх земель Руси. Північні князівства не зазнавали нападу половців. Мечі Рюриковичів були заклопотані іншим — вони переважно конкурували між собою.

"Нелюдські люди" і "живий вогонь"

Підрахунки істориків свідчать, що половці набагато частіше брали участь у міжкнязівських війнах, ніж билися у походах. Лаврентіївський літопис за 180 років 1055–1236 згадує дванадцять повідомлень про напад кипчаків на руські землі і стільки ж атак русі на степ. Зате там фігурує 30 згадок про участь кочівників у битвах між Рюриковичами.

Один із найсильніших князів кінця ХІІ — першої половини ХІІІ століть Мстислав Мстиславич, за військові успіхи названий Удатним, не здійснив жодного бою без половецьких військ. По військову допомогу до кочівників часто зверталася чернігівська гілка Ольговичів.

Степовиків використовували не лише на Русі. Половці допомогли болгарам у війні з ромеями. Завдяки цим перемогам було створено державу — Друге Болгарське царство. Ромеї ж натомість використовували половецькі загони у війнах проти печенігів. Угорські королі рекрутували їх воювати проти чехів, німців, поляків. Латинські джерела не раз згадували про велику роль номадів на полі бою. Їх характеризували як "нехристиян", "поган", "незліченну кількість нелюдських людей" — які, однак, приносили перемогу своїм союзникам.

Сусідів приваблювала ефективна техніка ведення бою степовиків. Яскравий приклад — битва під Перемишлем 1099 року русько-половецьких сил проти угорсько-польських військ. "Повість временних літ" розповідає, що номади ділили війська на окремі частини. Авангард розпочинав наступ, а коли супротивник наближався, вдавав утечу й так заманював ворогів у пастку.

"Давидових воїнів було сто, а Боняк мав триста. Розділив їх на три полки і рушив до угрів. У напад відправив Алтунопу з п’ятдесятьма людьми, Давида поставив під стягом, а сам розділився на два полки. Алтунопа тоді примчав до першого загону і, стріливши, побіг перед уграми. Угри ж погнали вслід за ними, думаючи, що втікає, а Боняк помчав за ними, рубаючи з тилу. Алтунопа ж повернув назад, і не допускали вони угрів назад… і побігли угри, і багато з них потопились у річці. А Боняк гнав услід за ними два дні, рубаючи їх", — описує "Повість временних літ". 

Знаково, що автор докладно виклав саме дії половців, а не військ Давида Ігорьовича. Попри негативний образ кочівників, літописець визнає їхню користь на полі бою. І коли йшлося про перемоги, то коні їм, звісно, вже не тремтіли.

Іще один яскравий літописний фрагмент описує війну руських князів з угорсько-польською коаліцією на початку 1219 року: "Не було їм допомоги ні від кого, лише від Бога та МстиславаУдатного з половцями". 

Перевагою половецьких військ була легка кіннота та лучники. Стрільці з луками вирішили долю однієї з найбільших сутичок Середньовіччя — битви на Моравському полі між сучасними Віднем і Братиславою. Угорські та австрійські джерела писали про "війська, вправні у стрільбі" та "лучників, які нещадно стріляли і гнали війська супротивника та їхніх коней".

Вправність степових лучників теж містифікували. У літописах згадують стріли в Кончаковому війську, які вражали "вогнем": "Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, ледве п’ятдесят чоловік могли натягти".

Кохання зі степу

У Середні віки найнадійнішим способом домовитися про мир були династичні шлюби. Руські князі у взаєминах із половцями теж використовували цей інструмент. Характерно, що з жодним іншим кочівним народом подібних союзів не укладали.

Руських князівен заміж у степ не віддавали — тільки привозили звідти собі половецьких дружин. Єдиним винятком був шлюб удови чернігівського князя Володимира Давидовича з Башкордом. Та це було особисте рішення Агаф’ї — жінка у прямому сенсі втекла до степового правителя. Про цю історію дізнаємося із Київського літопису: "Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього Башкорд із двадцятьма тисячами, отчим Святослава Володимировича, бо його мати втекла була в Половці і вийшла за нього".

Джерела зафіксували десять шлюбів руських князів із дочками половецьких володарів. Першими на матримоніальні союзи пішли двоє онуків Ярослава Мудрого. Один із них, Олег Святославич, пізніше одружив свого сина із дочкою степового правителя, і правнук також узяв за жону половчанку.

Активно родичалися з номадами і нащадки Володимира Мономаха. І це попри те, що він був головним ініціатором походів у степ. Половецьких дружин мали двоє синів, двоє правнуків і праправнук великого князя. 

Єдиний король Руси Данило Романович мав за тещу дочку половецького воєначальника Котяна, а за невістку — доньку Тегака.

Жодного імені половчанок, виданих заміж на Русь, ми не знаємо. Згадують лише їхніх батьків та дідів. Натомість автор літопису демонструє надзвичайну обізнаність із родоводом половецьких князів. Завдяки його свідченням відомо, що дружинами Рюриковичів були дочка та онука Тугоркана, дві дочки Аепи, дві представниці роду Кончак, по одній дочці Осолука, Белука, Котяна, Тегака.

На середину ХІІІ століття значна кількість руських князів мала половецьких пращурів. І майже всі тутешні правителі, які заручалися підтримкою номадів у війнах, були родичами кипчаків — синами, внуками, чоловіками.

Політична мотивація русько-половецьких шлюбних союзів цілком себе виправдала. Але якими були ці стосунки? Чи було там кохання? Очевидно, що князівна-втікачка та Башкорд палали почуттями. Сам факт втечі до степу свідчить про те, що вона усвідомлювала заборону такого заміжжя, і Башкорд чекав на кохану — так, як буває у класичних романтичних історіях.

Галицький князь Ярослав Володимиркович, названий за свою мудрість і розум Осмомислом, не зумів погамувати пристрасти і мав позашлюбні стосунки з Настею із половецького роду Чагровичів. Це кохання, як згадано вище, закінчилося нещасливо — жінку спалили: "І галичани, розіклавши вогонь, спалили її, а сина її в заслання вигнали, а князя водили до хреста, що буде він по правді жити з княгинею". До речі, дружина невірного Ярослава також була дочкою половчанки.

Очевидно, що нетипова степова зовнішність викликала зацікавлення на Русі. У "Слові про похід Ігорів" згадані "красні дівки половецькі".

Культ Христа і дракона-змія

Сусідство, війни, торгівля, родичання зблизило два цивілізаційно різні світи. 

Як шлюбні посаги та подарунки половчанки привозили на Русь елементи кочової культури та побуту. Екзотичні речі використовували як дари для особливих випадків. Коли Котян приїхав до свого зятя Мстислава просити про допомогу проти монголів, він привіз "дари многі: коні, буйволи, верблюди, дівки". 

Німецькі хроністи були вражені багатим караваном із приданим, який прибув до Саксонії разом із Євпраксією, дочкою руського князя та половчанки. Вони описували, що наречена приїхала "із незліченним багатством, з верблюдами, навантаженими дорогими полотнами й камінням".

Симбіоз двох культур підтверджують знахідки матеріальної культури. Половецькі поховання в українському степу та літописному Пороссі містять значну кількість інвентарю руського, ромейського та західноєвропейського походження. У захороненні поблизу села Таганча на Черкащині знайшли європейські та східні атрибути влади. Серед артефактів були скіпетр руського типу, типово руські жіночі прикраси, зокрема гривни. Також знайшли два медальйони – один із зображенням тотемної тварини дракона-змія, на другому — Христос. Правдоподібно, у тій могилі був похований вельможа, що походив зі змішаного шлюбу.

Артефакти з найбагатшого половецького поховання — Чингульського кургану на Запоріжжі — теж є яскравою ілюстрацією запозичень і взаємовпливів між Сходом та Заходом. Орнаменти на ножах схожі на руські. Поясні набори — характерні зразки західної рицарської культури, аналогічні до німецьких та угорських знахідок. Курильниця подібна до церковних посудин із Франції та Німеччини. Золототканий каптан оздоблений ромейськими стрічками. На стелах, що залишили половці у степу, так званих "бабах", вирізьблено прикраси та елементи руського зразка.

Науковці досі не мають відповідей на низку питань про русько-половецькі відносини. Звідки автори літописів добре знають родоводи кочівників і дати смерти тамтешніх князів? Як до нас прийшла легендарна степова історія про євшан-зілля? Звідки в Данила Романовича взявся вірний слуга на ім’я Актай? І зрештою, якою мовою спілкувалися між собою номади та Рюриковичі, і чому руські імена поширювалися серед половців? Ці питання, навіть якщо не знати на них відповідей, свідчать про те, що відносини зі степом були тісними та різнобічними й не обмежувалися війною.

Половці не мали власної державности чи єдиного лідера. Були окремі роди, кожен із яких самостійно вирішував власну політику — із ким воювати чи укладати мир. Подібно було й у руських володарів.