Лінія солі. Тор — Бахмут — Соледар

Тор

Тор — давня назва поселення, яке було на місці теперішнього Слов’янська. Слово “тор” має арабське походження і потрапило на наші терени через тюркські мови; воно означає “шлях”, “дорога”. 

Ці шляхи були небезпечними, вони ставали місцем звитяги чи загибелі. Тор і Торські соляні озера в середині XVII cтоліття були яскравим виявом фронтиру, точкою, де сходились найрізноманітніші спільноти, а людські долі піддавали надзвичайним випробуванням. 

Торські озера були розташовані практично у степу, віддалені від фортець і населених пунктів. Року 1599 Москва спробувала створити поблизу Тора, у місці, де річка Оскіл впадає в Дінець, свою найпівденнішу фортецю — Цареборисів. Ця спроба закінчилася невдало. За Смутних часів початку XVII cтоліття Цареборисів запустів.

Торські небезпеки перейшли у фольклор. Патетичною щодо Тору є українська дума про Сіркову вдову та Сірченків. Син відомого козацького лідера Івана Сірка, підрісши, хоче побачити тата, якого сім літ в очі не видав. Він запитує у матері: “Де ж шукати батька?” — Вдова відповідає: “Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати, там став він свою голову козацькую покладати”.

Якщо приміряти місцевість старого Тора та Торських варниць, особливо терени на південь — Бахмут та Соледар, на нинішні реалії, то ця дума видається злободенною. Власне в бою з татарами за Тор і поклав свою голову герой думи Петро Сірченко.

Згадки про Тор частіше траплялися наприкінці 1630-х років. Козакам було заборонено виходити до моря, тож найбільші відчайдухи вирушали на цей фронтирний пункт, а відтак на Дон, де донське козацтво прагнуло зберегти фортецю Азов. Із цими теренами пов’язані біографії чільних діячів Козацької революції (1648—1676) Івана Богуна та Мартина Пушкаря.

Утім це прикордоння мало і власних героїв. Там тоді зібралися козаки, яких спочатку очолював полковник Іван Рябуха. Потім з’явилися два інші лідери, які осіли на Тору, — отамани Семен Забузький та Грицько Торський. Згідно з тодішніми скаргами, основним промислом торської вольниці було не виварювання соли. Закликані з Миргорода та Полтави козаки грабували купців, а також вправлялися з “бусурманами”. Остання згадка про Грицька Торського датована 3 травня 1648 року, “у переддень великого перелому в життю східньої України”, як написав про це Михайло Грушевський, — тобто з початком Козацької революції.

Залюднення цих теренів збігається з ранньою історією Слобожанщини. На запустілий Цареборисів як основну покинуту фортифікацію поклав око московський патріарх Никон. Втім уже від 1654 року самітне місто почали заселяти вихідці з Кременчука та Полтави, їх очолював отаман Іван Світличний. 

Харків’яни після того, як побудували власні хати, згідно зі скаргами воєводи 1656 року, почали споруджувати не укріплення, а вирубували ліси й мостили (власне торували) дорогу на південь, до привабливих соляних варниць. До певного часу на Тору не було укріпленого поселення. Крім постійних небезпек, людям ще і бракувало питної води, бо вода в річках та криницях була солоною. 

<p>Іван Сірко на картині Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану"</p>

Московський уряд від 1647 року прагнув побудувати в околицях Тора фортецю. Мобілізувавши сили, 1663-го містечко спорудили поблизу Маяцького озера (тепер село Маяки, Святогірської громади). Туди прийшло й українське населення, на службі перебували й харківські козаки. Втім історія міста виявилася катастрофічною. Відомо, що вже 1666-го жителі Маяцького потерпали від великого голоду й почали виїжджати. 

Року 1668 козаки на чолі з полковником Іваном Сірком підтримали повстання проти московських воєвод і поруйнували поселення. Через два роки в Маяцьк увійшли загони разінців, які очолював виходець з Опішні Лесько Черкашенин. Повстання суворо придушили, а бунтарів показово покарали. Сіль на Тору наприкінці 1660-х — на початку 1670-х не виварювали.

На деякий час на прикордонні запанувало затишшя. Водночас через Руїну на Правобережжі розпочалося велике переселення українських “колонізаторів”. Це вплинуло на те, що Москва знову звернула увагу на регіон і на соляні промисли.

Року 1677 вже у зручнішому місці, біля татарської переправи на річці Тор, спорудили невелику фортецю “Соляний острожок” (“Соленый острожек”). Вона швидко наповнилася населенням; домінування “черкаського” (тобто українського) контингенту було очевидним. Утім цей Тор — як називали місто — теж мав проблеми, подібні до Маяцька: брак продовольства, хвороби, нестабільне населення. Місто збереглося, і вже значно пізніше, 1784-го, його перейменували на Слов’янськ.

Татарська небезпека змушувала будувати надійні укріплення. Фортифікуванням активно займалися козаки Харківського, а потому й Ізюмського полків — зводили так звану Торську лінію. Частина цих укріплень, відома як Барвінкова стінка, стала межею між володіннями запорожців та слобідськими полками. За території на південь від Тору спалахнула запекла конкурентна боротьба.

Наприкінці XVII cтоліття на цих теренах спробували виварювати сіль із ропи й інших водойм, окрім Торських озер, і навіть намагалися закласти соляні копальні. Тор поступово втратив виняткове значення. Року 1697 фортецю спалили татари, населення розійшлося. Численні експерименти початку 1700-х доводили, що виварювати сіль на Тору було економічно невигідно. Місцеві озера опріснилися, лісів (для виварювання були потрібні дрова) не вистачало. Натомість терени поряд були “солянішими” і прибутковішими.

Бахмут

Назва “Бахмут” походить від річки Бахмутки, відомої принаймні з 1571 року. Основних версій походження топоніма є кілька. Найвірогідніша пов’язана з трансформацією тюркського імені Махмут. Певне, назву річки ототожнювали з Махмутським шляхом, про який є згадки у XVI—XVII століттях.

Наприкінці 1600-х через залюднення великих просторів прикордоння і пожвавлення торгівлі зросли потреби в солі. Постав виклик: чи здатен був фронтир забезпечити ті потреби — з примітивними засобами виварювання, з нестабільністю, голодом та хворобами? Відбулася екстенсифікація — почали шукати нові кращі родовища; за ними й рухалася вольниця, залишаючи в запіллі купу невирішених соціальних і економічних проблем. 

Новими теренами для колонізації стали місця на південь від Тора понад річкою Бахмуткою, де відкрили значно багатші поклади соли. Це змінило промисел і спричинило конфлікт, пов’язаний, зокрема, з постаттю Федора Шидловського. 

Воєвода прикордоння Федір Шилов дуже вигідно одружився й ушляхетнив своє прізвище як Шидловський. Від свого тестя, харківського полковника Григорія Донця, він успадкував не лише маєтності, а й (після смерти швагра Костянтина 1692 року) полковницький уряд в Ізюмському полку, виокремленому із Харківського.

Донські козаки також потребували соли. Від 1683 року вони наїздами промишляли виварюванням на річці Бахмутці. Ропа тут була кращою, ніж поблизу Тора, але сил опанувати й заселити простір донське козацтво не мало. Під час перерви в сезонних промислах донців у 1700—1701 роках ці території зайняли ізюмські козаки під керівництвом Шидловського. Через рік під проводом підприємливого ізюмського полковника збудували й фортецю Бахмут. 

За першим описом міста 1703 року в Бахмуті проживало — зведених з Тору та Маяцька — 36 осіб, “черкас” (тобто українського населення) з Ізюмського полку — 112 і лише двоє донських козаків. 

Згодом донці посилили присутність при Бахмуті. Їх очолив втікач зі служби з містечка Салтова, що поблизу Харкова, донський козак Кіндрат Булавін.

<p>Кіндрат Булавін, отаман донських козаків, який очолив Булавінське повстання</p> <p>&nbsp;</p>

Бажання централізувати й одержавити економіку призвело до того, що року 1704 цар Петро I видав  Федорові Шидловському вказівку про перепідпорядкування усіх бахмутських солеварень царській скарбниці. Це спричинило незадоволення у місцевих солеварів і поклало початок великому протистоянню між урядом та донським козацтвом, відомого в історіографії як Булавінське повстання.

Року 1708 за активної участи Федора Шидловського повстання придушили. Варниці передали до казни, претензії донського козацтва на землі понад Дінцем на річках Красній та Жеребець скасували, виселили звідти всі “станиці” — відтак великим простором заволоділи козаки Ізюмського полку.

Промислова цінність соли була досить важливою. До Бахмута скерували російських чиновників, місто підпорядкували Камер-колегії і особливому Соляному правлінню. Року 1715 до казенної опіки приєднали й Торські варниці.

Бахмут залишався поселенням на кордоні — зі своїм устроєм, козацтвом і множинністю соціальних та економічних практик. Водночас місто було доволі осібним, сюди направляли для служби та охорони слобідських козаків; церкви ж підпорядкували Воронезькій єпархії. 

Яскраві приклади повсякденних практик нам відомі з численної документації. Наприклад, зі скарг настоятеля Троїцької соборної церкви Бахмутської фортеці Артемія Коншина 1735 року дізнаємося про втечі бахмутських попів до Воронежа та за “турецький кордон”, про відкопування небіжчиків, щоб забрати ставлені грамоти, про велику кількість чародіїв та відьом (про те, що 1718-го під час епідемії мору кількох “відьом” спалили, і хвороба зникла), про складання “чарівних” листів та — буденно — бездіяльність місцевого чиновництва.

Соляна монополія Бахмута на цьому просторі була перервана 1757 року зі скасуванням внутрішніх митниць в імперії. Із новоприєднаних територій сучасного західного Казахстану почали постачати елтонську сіль, що була дешевшою і її можна було давати худобі. У 1773 році до Харкова почали завозити сиваську кримську сіль. Анексія імперією Криму дуже підірвала промисли, змінивши традиційні чумацькі шляхи, що пролягали й повз Бахмут. 

Року 1782 казенне солеваріння у Торі й Бахмуті припинили. Спроби відродити заводи, зокрема замінивши дрова на кам’яне вугілля, не вдалися. Бахмут опинився на іншому кордоні новоствореної Новоросійської (Катеринославської) губернії зі Слобідсько-Українською (Харківською) губернією, куди поступово відійшов Тор. 

Відкриття нових покладів корисних копалин, налагоджена комунікація з іншими центрами створювала з Бахмута цікавий приклад майбутньої модернізації, поєднання села і міста, приватних ініціатив та спроб державного контролю. Та поряд із помітними змінами можна було зауважити велику провінційну безвихідь, відчуття тимчасовости й бажання покинути цей край. Такі наміри зокрема помітні в біографії українського поета Миколи Чернявського, уродженця тих місць і викладача тамтешньої семінарії.

Соледар

Влітку жителі Бахмута покидали місто, вирушаючи і за двадцять кілометрів, щоб виварювати сіль. Займатися цим промислом на сковородах чи в казанах було важким і затратним процесом. 

Територія Бахмутського повіту поволі залюднювалася не лише завдяки солеварінню. Прикордонність потребувала службового населення козаків та нащадків російських служилих (однодворців), і навіть переселенців із Балкан (можна згадати про творення Слов’яносербії поблизу Бахмута після 1764 року). 

Німецький академік Йоганн Гільденштедт після наукової подорожі 1774 року згадував про буйну рослинність та родючі ґрунти, наявність численних мінералів та глин, описував українські села поряд із поселеннями російських однодворців.

Приватний видобуток соли сприяв відкриттю інших родовищ. Так поблизу Бахмута виникло кілька сіл — Брянцівка (Білоуспенівка) у місці, де в Бахмутку впадає річка Мокра Плітка, та поміщицьке село Михайлівка. У цих поселеннях переважало українське населення. Річки пожвавлювали соляний промисел та обробіток землі.

Наприкінці XVIII і все ХІХ століття на українському півдні селилися німецькі селяни. Нові колоністи приносили й нові методи ведення сільського господарства, протестантську культуру поведінки. На ці терени переселялися і католики з півдня Німеччини — саме вони замешкали в Михайлівці, яка від 1889 року називалась Деконським. Колоністи доклали чимало зусиль, щоб створити багатокультурні взаємини, а також заклали підвалини нової соляної промисловости.

Дев’ятнадцяте століття принесло в регіон разючі зміни. Насамперед Бахмут опинився у межах Донецького басейну з великими покладами корисних копалин, особливо кам’яного вугілля. Гірський інженер, виходець із слобідської шляхетської родини, українофіл Євграф Ковалевський у 1820-х роках провів ретельне геологічне обстеження регіону. Власне Ковалевському й завдячуємо появою словосполуки “Донецький басейн”. Він описував величезні поклади корисних копалин, що залягли у глибинах, і особливу увагу звернув на бахмутські солі, котрі потребували шахтарського видобутку. Євграф Петрович констатував те, що було очевидним: приватна й неофіційна розробка місцевих родовищ тривала вже кілька десятиліть. Скажімо, доктор хімії, німецький емігрант Орест Шуман ще 1817 року описав у харківському часописі “Украинский вестник” шахти і “ламання” вугілля у Бахмутському повіті.

<p>Євграф Ковалевський, гірський інженер</p>

Нові розробки видобутку доводили, що сіль резонніше отримувати не через випарювання ропи, а в шахтах, адже на глибині залягали багатометрові пласти мінералу. Геологічні розвідки у 1870-х роках виявили, що найбільші поклади сховані саме поблизу Брянцівки (тепер частина Соледара). Генерал Микола Летуновський, який добре розумівся на цій місцевості, скористався нагодою і за безцінь викупив у місцевих жителів землі. У 1879 році він заклав шахту, залучивши німецьких інженерів, і від 1881-го почався постійний виробіток.  

Перші роки принесли великий успіх. Російська імперія вже не  імпортувала соли, адже новий солевидобуток та відновлене солевиварювання у самому Бахмуті покривали всі потреби. Втім імперія не була спроможна опанувати цих просторів технічно й потребувала суттєвих іноземних інвестицій. Приватні капіталовкладення Летуновського, його компаньйонів та конкурентів не могли замістити потреб повноцінного видобутку.

Активне зацікавлення видобутком соли пов’язане ще й з поширенням штучного виробництва звичної нам сьогодні соди. Року 1861 бельгієць Ернест Сольве винайшов завершений цикл створення соди через аміачний обробіток кам’яної соли. Компанія “Сольве” зацікавилася родовищами поблизу Бахмута. Бельгійці почали скуповувати землі, передусім у Деконському поселенні. На цій території вони заклали шахти “Деконську” та “Покровську” і завод “Новий Карфаген”.

За бахмутськими копалинами стежили і французи. У лютому 1882 року їхні агенти Євгеній Глушков та Семен Глевтієнко підтвердили рентабельність і багатство покладів біля Бахмута. У червні 1883 року в Парижі утворили Societe Sels Gemmes & Houilleres Russie Meridionale — Акціонерне товариство з розроблення кам’яної соли й вугілля в Південній Росії — яке очолив граф Ґабріель Поль Озенін Бернард де Клерон віконт д’Оссонвіль. Спочатку свої капітали у фонд офірувало десять фінансистів, потім компанія зросла до понад сорока вкладників. 

Французьке товариство викупило соляну шахту в селі Харламівка, а згодом і Брянцівську копальню. Року 1896 вони придбали й деконські шахти. Згодом їх затопили та законсервували, щоб не допустити конкурентів. Капіталізм на цьому просторі мав “суворе обличчя”. 

Французи знайшли і творче застосування для соли. Року 1896 на виставці у Нижньому Новгороді товариство серед своїх товарів представило соляні статуї. Серед фігур були дві жінки: одна тримала в руці різець, а друга — книгу та перо. 

Довкола Брянцівської копальні виникло робітниче селище. У 1926 році більшовики назвали його іменем німецького революціонера Карла Лібкнехта (вочевидь, зважаючи на німецьке представництво з Деконівки). У липні 1991 року Карло-Лібкнехтівськ перейменували на Соледар. 

Тривалий час цим багатим землям не вистачало доброго транспортного сполучення. Курсько-Харківсько-Азовську залізницю збудували ще 1872 року, та вона не врахувала зростання економічних потреб у регіоні. Лише 1911-го цю гілку вирішили поєднати з Катеринівською залізницею у наш час входить до складу Донецької, Одеської, Придніпровської та Південної залізниць України, проклавши колію через основні промислові райони Донбасу. Будівництво закінчили 1913-го, і поблизу затоплених деконських шахт заклали станцію Сіль, за кілька кілометрів від робітничого селища. 

Обриси краю, про який ми так багато читаємо у новинах, було окреслено.