Китайці в Україні: історія забутої меншини

Китаєць Сергій Манджуренко

Перша хвиля міграції китайців припала ще на час російсько-японської війни 1904–1905 років. Це були біженці із Маньчжурії, які йшли слідом за солдатами царської армії, що поверталися додому. Саме тоді українська та китайська культури вперше масово перетнулися: провідниками цього контакту стали українські вояки імперської армії та їхні маньчжурські союзники cеред цивільних. 

<p>Довідка на Сергія Манджуренка з його особової справи</p>

Під час дислокації поблизу китайського міста Гучжулін прапорщик 5-го саперного батальйону киянин Іван Митрофанов познайомився з 24-річним китайцем Ліфа Лійо, який став його слугою. Після завершення війни Лійо, спокусившись обіцянками доброго життя, вирішив поїхати разом із Митрофановим до Києва. Однак уже невдовзі по прибутті прапорщик більше не мав можливості утримувати свого китайського слугу й відмовився від його послуг — фактично він його виставив на вулицю.

Ліфа Лійо опинився у вкрай скрутному становищі: без документів і без знання мови він не мав змоги ні працювати, ані законно проживати в місті. Тому знедолений маньчжурець звернувся зі скаргою до Київського генерал-губернатора, прохаючи приписати його до якогось податного стану та виписати посвідчення. Влада поставилася до його становища з розумінням. У грудні 1906 року Лійо отримав дозвіл на проживання в Києві, оселився в центрі міста на Бібіковському бульварінині — бульвар Тараса Шевченка, а вже 1909 року був прийнятий у підданство.

Не менш цікавою є історія підлітка Сергія Манджуренка з Канева. У серпні 1911 року за вирішенням долі хлопця до канівської поліції звернувся його опікун, земський ветеринар та надвірний радник Андрій Лаврентійович Касюра. У своїй заяві він пояснював, що безпритульного хлопця привіз до України його брат, штабс-капітан 174-го Роменського полку Михайло Касюра.

Під час рекогносцировки поблизу міста Хайлунчень взимку 1905 року до офіцера пристав китайський хлопчик, який не знав ні свого імені, ні родини і ані слова не казав російською. З жалю Касюра взяв його із собою до розположення підрозділа, де хлопця відгодували та одягнули. Перед поверненням до України Касюра мав намір відправити хлопця додому за свій кошт. Однак у день від’їзду той потайки заліз до солдатського вагона, про що Михайло дізнався лише наступного дня. 

Михайло привіз хлопця з собою до України, до Таращі, де його місцеві прозвали Сергієм Манджуренко. Військовий узявся за його освіту й найняв для нього декількох репетиторів. Однак уже невдовзі мусив виїхати до Курська у справах служби, тож передав хлопця своєму братові Андрію з Канева під опіку. Андрій Касюра взявся за виховання китайського підлітка й віддав його на навчання до поміщика Рудольфа Абеля для опанування ковальського ремесла. Зрештою, досягнувши підліткового віку, Манджуренко виявив бажання охреститися та бути приписаним до міщанського стану, з чим його опікун і звернувся до влади.

Міграція східної медицини

Деякі китайськи мігранти об’єднувалися у мандрівні групи знахарів, які пересувалися селами й містечками у пошуках заробітку, практикуючи китайську народну медицину. Про одну з таких груп повідомляла газета "Рада" у 1911 році: "В Кам’янці по городу ходять якісь китайці-знахурі — Гао-ю-й, її син Люде-Шін та маленький хлопчик, які заходять у кожний дім, видають себе за лікарів і беруться лічити всякі пошесті за 50 коп. Так, вони лікували зуби одному чоловікові, стукали по зубах кийком, а потім виймали з зубів червя. Одну селянку запевняли, що, коли прикладуть пластиря до грудей горбатої дитини, то горба не буде. Ці китайці обійшли багато домів і набрали чимало грошей. Потім їх заарештували, і в поліції знайшли при них багато всяких ліків".

Показово, що вже у вересні 1910 року київський губернатор отримав рапорт про затримання в губернії іншої групи китайських знахарів-шахраїв: Вань Лен Цзи та Чен Кву. Як зазначалося в офіційному документі, вони займалися "лікуванням зубних хвороб шляхом колупання паличкою, якою нібито витягували черв’яків із організму хворого". Такі уявлення про "зубних хробаків" були поширені в традиційній медицині Сходу ще із Середніх віків. Врешті їх затримала поліція та вислали на батьківщину. 

У той час заарештували й депортували ще кількох китайських підданих — Ноу Кон Юя, Лю Меня, Фуко Ко Іна, Ху Мінь Гуя, Тін Гу, Лю Мін Тхіна, а також Кон Юя з дружиною Хан Нюда та їхньою донькою Кой Цу. Усі вони видавали себе за лікарів і, за висновком поліції, "шахрайським шляхом виманювали у киян гроші".

Отже, китайська міграція до України розпочалася ще на початку ХХ століття. Її основу становили вихідці переважно з північних китайських провінцій — насамперед Хейлунцзяну та Гіріну, на території яких проходив основний театр бойових дій російсько-японської війни. Прикметно, що китайські мігранти доволі швидко знаходили своє місце в новому середовищі, попри суттєві культурні та мовні відмінності.

На українських фронтах Великої війни

<p>Паспорт "кулі" для в&rsquo;їзду до Росії, що працював на Донбасі</p>

Ще до початку Великої війни Російська імперія переживала дефіцит робочої сили в промисловості. Масова мобілізація чоловіків лише погіршила цю кризу. Влада терміново потребувала великої кількості дешевої та невибагливої робочої  сили — і знайшла її у Піднебесній. За домовленостями між царським та китайським урядами до Росії, за різними оцінками, прибуло від 150 до 200 тисяч низькокваліфікованих китайських робітників — так званих "кулі", або китайською хуагун. З них щонайменше кілька десятків тисяч опинилися на теренах України. Більшість походила з провінції Шаньдун та Хейлуцзян на півночі Китаю.

Найбільше "кулі" потрапило на Донбас. Там вони працювали на шахтах і металургійних заводах. У 1916 році в Макіївці проживало близько 600 китайських шахтарів — приблизно 2,5 % населення міста. Китайці селилися окремо, у щільно забудованих халупами-мазанками робітничих поселеннях. Тут життя керувалося власними неписаними правилами й майже не перетиналося із зовнішнім світом. Такі своєрідні "чайнатауни" в народі прозвали "шанхаями". Найвідомішим був "шанхай" у Краснодонінині Сорокине у Донецькій області, описаний радянським письменником Алексєєм Фадєєвим у пропагандистському романі "Молода гвардія". До речі, й досі в деяких українських містах існують райони, що неофіційно називаються "шанхаями" — у Кривому Розі, Харкові, Шепетівці та багатьох інших. 

Окрім Південного Сходу, значна кількість китайців опинилася й на Західному фронті, що пролягав через Волинь, Поділля та Буковину. Там близько шести тисяч китайців у складі інженерних підрозділів царської армії працювали над спорудженням окопів, бліндажів та доріг.

Російські рекрутери та їх місцеві підрядники вербували робочих у селах і портових містах Китаю. Їх заманювали обіцянками високої платні, добрих умов та гарного ставлення. З робітниками укладали трирічні контракти, за якими Росія зобов’язувалася після їх завершення виплатити премію й забезпечити квитками додому. Також у контракті на вимогу китайського уряду була прописана обіцянка не залучати найманців до воєнний дій. 

Проте обіцянки росіян часто виявлялися порожніми. Уже після прибуття китайські іммігранти стикалися з нелюдським ставленням і важкими умовами праці. Як згадував Лі Фуцин, майбутній тілоохоронець Володимира Леніна, у 1916 році він разом із братами найнявся працювати на завод "десь у Росії". Але замість обіцяного заводу їх разом із ще трьома тисячами китайців привезли до лісу на Волині, поблизу лінії фронту. Коли "кулі" запитали, де ж той завод, перекладач відповів: "Завод у лісі, але спершу треба заготовити деревину і прокласти дорогу".

На робітників чекали запліснявілі бараки, де навіть місця всім не вистачало, а годували черствим хлібом і гнилою картоплею. Згодом управління табором перебрав на себе підрозділ російської армії, і китайців гнали ритти окопи. Ставлення росіян до робітників було доволі жорстоким. За спогадами Лі Фуцина, коли один із його товаришів захворів і не зміг вийти на зміну, царський офіцер жорстоко побив його нагайкою й силоміць вигнав на роботу. Того ж вечора хлопець не витримав і вкоротив собі віку. Вже невдовзі лінія фронту посунулася, і китайців разом із російськими солдатами взяли в полон німці. Китайці зрозуміли, що їх ошукали, але вдіяти нічого не могли. Вони опинилися в далекій країні без грошей, без мови й без жодних прав. Тож, не мали змоги ані втекти, ані знайти допомоги ззовні.

Для Європи український кейс не був унікальним. Майже одночасно з Російською імперією уряди Великої Британії та Франції також почали вербувати китайських робітників для роботи в тилу та біля лінії фронту. У 1915–1918 роках до Франції прибуло близько 140 тисяч китайців, які зробили важливий, хоча й досі недооцінений внесок у перемогу Антанти.

Після завершення війни в Європі доля китайських трудових мігрантів у цих країнах склалася по-різному. Китайці у Франції здебільшого повернулися на батьківщину, привізши з собою сучасні уявлення про освіту, працю та гуманістичні цінності. Натомість китайці в Російській імперії, всупереч власній волі, стали активними учасниками визначальних історичних подій. 

Між червоними і синьо-жовтими

У 1917 році внаслідок Лютневої революції в Росії впав царський режим, а в Петрограді проголосили Тимчасовий уряд. Зміна влади лише поглибила політичний хаос і економічну кризу в регіонах. Багато шахт і заводів закривалися, що вдарило безпосередньо по китайських мігрантах: їх просто почали викидати на вулицю.

У багатьох губерніях ситуація стала критичною: сотні й тисячі китайців скупчувалися у великих містах або розбрідалися по навколишніх селах у пошуках заробітку. Подекуди вони збивалися в банди так званих "хунхузів" — озброєних грабіжників, які нападали на поїзди й місцевих мешканців.

Тимчасовий уряд намагався організувати репатріацію китайців на батьківщину. Але вже восени, після Жовтневого перевороту, до влади прийшли більшовики, і процес евакуації фактично зупинився. Тим часом у Києві Центральна Рада Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Це означало, що саме Україна тепер мала розраховуватися з китайськими робітниками за царські борги.

Київ перетворився на головний центр скупчення китайських мігрантів, які чекали на відправлення додому. За спогадами сучасників, на київському вокзалі можна було побачити чимало китайців. Та повернутися на батьківщину тоді вдалося далеко не всім.

У цій ситуації доволі швидко зорієнтувалися більшовики, які ще на початку 1918 року не мали широкої підтримки в Україні. У натовпі ошуканих голодних "кулі" вони побачили ідеальний ресурс для досягнення власних цілей. Оскільки китайці російську мову розуміли доволі погано, то ідеї комуністів про Леніна та світову революцію пролетаріата їм ні про що не казали. Натомість їх до Червоної армії заманювали грошима та харчами. 

Як згадував Лі Фуцин, коли він разом з іншими китайцями звільнився з німецького полону й "бродив степами України", до них пристав "якийсь росіянин на ім’я Іванов", який закликав "організовуватися і бити царські війська", бо в їхніх пакгаузах є хліб і одяг — інакше, мовляв, "усі вони подохнуть з голоду". Так китайці приєдналися до загону Іванова й разом із ним почали здійснювати напади на поліцейські частини. Лише за місяць Лі Фуцин зрозумів, що фактично перебуває у складі більшовицького партизанського загону.

Загалом за час Визвольних змагань, згідно з даними українських істориків, у складі Червоної армію воювало від 21 до 24 тисяч китайців. Вважається, що саме інтернаціональні підрозділи, які складалися з латишів та китайців, були найжорстокішими у поводженні із полоненими та місцевим населенням. Ще у часи правління Павла Скоропадського утворення китайських "кулі" почали стійко асоціювати саме з більшовиками. 

Насправді китайці ставали добровольцями там, де могли. Зокрема, відомі імена щонайменше тридцяти китайських "козаків", які служили у 4-й Київській дивізії Армії УНР під проводом Юрія Тютюнника. Ба більше, вони брали участь у Зимових походах і були нагороджені орденом Лицаря Зимового походу. Історія зберегла ім’я вояка Мон-За-Літа з Харбіна, якого разом із 359 українськими полоненими більшовики розстріляли в містечку Базар у жовтні 1921 року.

Доволі яскраво цю ситуацію проілюстрував письменник Мирослав Ірчансправжнє імя – Андрій Баб’юк. У своєму оповіданні "Лі-Юнк-Шан і Лі-Юнк-По" 1926 рік він змалював історію двох братів, які через злидні й голод у власній країні вирушили до Росії в пошуках кращого життя. Уже там їхні дороги розійшлися. Лі-Юнк-Шан зустрів Жовтневу революцію на фабриці й одразу записався до Червоної армії, а згодом опинився на українському фронті. Після бою з військами Директорії він потрапив у полон до українців — і з подивом побачив серед них свого брата, озброєного й одягненого в українську уніформу. 

— А за віщо ж ти борешся? — глузливо запитав брата парубок у довгохвостій шапці.

— Я? За родной Украйна, — відповів Лі-Юнк-По.

Юрба залилася реготом. І Лі-Юнк-По сміявся разом з усіма. А коли стихло, додав:

— Петлюра дєньгі — большевік рєзать. Большевік дєнгі — Петлюра рєзать…

Китайські мігранти стали заручниками колапсу Російської імперії. В один момент просто не залишилося нікого, хто мав би займатися їхніми проблемами. Опинившись на вулиці в далекій країні без засобів виживання, вони були змушені шукати будь-які шляхи виживання, чим і користувалися воюючі сторони.

Чайнатауни радянської України

У 1921 році тисячі китайців демобілізувалися з лав Червоної армії та осіли в українських містах. Ті з них, хто вирішив залишитися в Україні, приймали громадянство й одружувалися з місцевими жінками. Доволі швидко вони змогли зайняти власну нішу в суспільстві радянської України.

Нині це важко уявити, але в 1920-х роках у Харкові, Полтаві та Києві можна було зустріти чимало китайців. Жили вони компактно — здебільшого в гуртожитках поблизу ринків, у межах однієї вулиці чи кварталу. У Києві існували китайські гуртожитки на Жилянській, 43 та на П’ятакованині Саксаганського, 92. Працювали китайські їдальні й пральні, окрема секція в міському Будинку народів Сходу та навіть Китайський театр. 

У Полтаві й досі комплекс гуртожитків навпроти Центрального ринку на вулиці Новий Базар називають "Китайським двориком". У Харкові з 1921 року діяв Союз китайських робітників України; працювали пральня "Кантонська комуна" та китайський гуртожиток на Рибній площі, 6.

Окрім артілей, китайці працювали на заводах, залізниці, у сфері обслуговування, в міліції й навіть у ЧК. Та найбільше їх було серед дрібних торговців та збирачів утильсировини — і заробляли вони доволі непогано.

Китайський посол у Москві навіть звертався до голови УСРР Християна Раковського з пропозицією відкрити окреме консульство в Харкові для "захисту інтересів чотирьох тисяч китайських громадян, що проживають у республіці". Однак у Москві цю ідею не підтримали, і пропозицію відхилили.

Традиційно китайські діаспори доволі ізольовані від навколишнього середовища, намагаючись не перетинатися з ним без нагальної потреби. Не стали винятком і китайські громади в Україні, які жили за власними правилами. У 1935 році в Київському трибуналі відбувся закритий судовий процес над китайськими таємними братствами, що діяли в різних містах республіки. Тоді на лаві підсудних опинилися 11 осіб, більшість із яких були колишніми товаришами по службі в Червоній армії.

Членам «контрреволюційної підпільної організації "Кхе-Ту"» інкримінували шпигунство, організацію валютних махінацій і спекуляцій, замовні вбивства, торгівлю наркотиками та незаконне зберігання зброї. Як стверджували обвинуваченими, їх спільнота була чимось на кшталт земляцтва, однак по факту вона мала усі ознаки мафії. Під час обшуку в харківській квартирі її ватажка Сю Шена вилучили тисячі карбованців, коштовності, а також зброю й опіум. Сам Сю Шен, який у минулому очолював Союз китайських робітників України, перебував у такій тяжкій наркотичній залежності, що слідчі НКВС дозволили йому вживати опіум навіть у камері.

Однак більшість кримінальних звинувачень під час слідства було відкинуто, і трибунал засудив обвинувачених переважно за політичними статтями. На диво, вироки виявилися відносно м’якими: від трьох до п’яти років таборів, а для декого строк скоротили навіть до півтора року. Чекісти вважали, що мають справу з політичною підпільною організацією. Вони, однак, не здогадувалися, що "Кхе-Ту" з китайської мови перекладається як "Братство" — так у Китаї називали ритуал принесення клятви між побратимами. Саме на ґрунті таких братств і виникала китайська мафія.

Трагічний фінал китайської громади

Якщо раніше радянська влада воліла заплющувати очі на темні справи всередині китайської громади — не в останню чергу через їхній статус "героїв громадянської війни", — то на тлі японської окупації Маньчжурії це ставлення кардинально змінилося. Репресії проти китайців особливо посилилися під час Великого сталінського терору 1937–1938 років. Тоді нарком внутрішніх справ УРСР Успенський оголосив по республіці операцію "Схід" з "виявлення та знешкодження японських шпигунів" серед китайців України.

Унаслідок цієї кампанії постраждали сотні безвинних китайських мігрантів. Навіть ті, хто ніколи не служив в армії й не мав жодного стосунку до братств чи політики. Через незнання мови або повну неписьменність багатьох із них змушували підписувати зізнавальні протоколи, які чекісти штампували сотнями за одним і тим самим шаблоном. Чимало цих людей розстріляли або вислали за межі України.

Так завершилася яскрава й водночас трагічна історія однієї з найменш досліджених національних меншин України першої половини ХХ століття. Після Другої світової війни, у 1950-х роках, в Україні почала формуватися нова китайська діаспора — переважно зі студентів і запрошених спеціалістів. Однак між нею та північнокитайськими "кулі" доби Першої світової та революції вже не було ані соціальної, ані людської тяглості.