Хто ставав до лав УПА? Портрет повстанця

Хлібороби у військовій формі

Кістяком особового складу перший загонів УПА взимку-навесні 1943 року були члени ОУН, адже саме її підпілля займалося організацією партизанки. Та зі зростанням чисельності армія не могла комплектуватися тільки з-поміж оунівців. До рядового складу долучалося все більше людей, які належали до інших чи взагалі до жодних політичних організацій. 

Не існує якогось усеохопного реєстру вояків УПА, на основі якого можна було б скласти точну статистику за демографічними, соціальними та іншими параметрами. Проте в архівах зберігся масив так званих "евіденційних" (облікових) карток, заповнених на 1426 бійців групи "Богун" УПА-Північпівденна Рівненщина — північна Тернопільщина за осінь 1943 — зиму 1944 років. Вказані там дані дають уявлення про вік і соціальне походження волинських упівців, їхню освіту, склад сімей, військовий досвід тощо. З певною похибкою цю вибірку можна поширити на всю УПА.

Отже, 78,5% вояків групи "Богун" народилися в районах, які охоплювала ця військова округа, тобто були місцевими. Решта походили з Наддніпрянської України, інших республік Радянського Союзу, ба навіть з інших держав. 91% бійців народився в селі.

79% облікованих повстанців мали фах хлібороба, ще 16,5% були робітниками чи ремісниками. Відсоток з лишком у минулому були службовцями, трохи менше відсотка — медиками. Одиниці мали інші вузькі спеціальності, які передбачали високу кваліфікацію чи вищу освіту. Щоправда, у галицьких формуваннях УПА частка інтелігентів була вищою. 

Основна маса рядових бійців і молодших командирів (близько 65%) мали початкову чи неповну середню освіту. Люди з повною чи незакінченою вищою, чи принаймні спеціальною освітою зазвичай перебували в УПА та її запіллі на керівних посадах високого рангу. Візьмімо головних командирів: Василь Івахів закінчив гімназію і польську офіцерську школу, Дмитро Клячківський — гімназію та торговельні курси, Роман Шухевич мав диплом інженера-будівельника, Василь Кук навчався на юриста. 

Більшість борців за Україну становила молодь. Майже 75% повстанців групи "Богун" мали вік від 18 до 28 років. Молодих чоловіків до 35 років було майже 14%. Аналогічна ситуація спостерігається серед командного складу: більшість з понад трьох десятків командирів куренів, загонів і груп в УПА-Північ та УПА-Південь були люди у віці 25–35 років. Жоден з них не прожив понад 40. Тому не дивно, що 75% бійців були неодруженими та бездітними.

Новобранці й ветерани

Трохи більш ніж половина вояків (58%) не мали досвіду військової служби до УПА. Решта ж були вихідцями з різноманітних військових і поліційних формувань, що діяли на українських землях до та під час Другої світової війни. 

У міжвоєнний період тоді ще єдина ОУН заохочувала своїх членів до служби в польському війську. На фронті німецько-польської війни 1939 року билося близько 120 тисяч українців, серед яких були й майбутні упівці. Тож частка повстанців групи "Богун", які відслужили у Війську польському, була найбільшою — 15,5%.

8,5% прийшли з німецької поліції. У її лавах протягом 1941–1943 років (в Галичині — до 1944 року) перебувало чимало "агентів впливу" ОУН. Вони крали в нацистів для підпілля зброю та спорядження, а в вирішальну годину за командою Організації цілими відділками виводили людей до лісу. Так у березні-квітні 1943 року щойно народжена повстанська армія отримала потужну "ін’єкцію" з приблизно 700 підготовлених кадрів, які обійняли командні посади й могли передати знання новобранцям.

Тільки дві людини в групі "Богун" здобули військовий досвід у Дружинах українських націоналістів упродовж 1941–1942 років. В цілому ж по всій повстанській армії таких налічувалося не менше 115. Ідеться про батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" і створений на їхній базі 201-й шуцбатальйон у складі німецької армії. Ці формування виникли за домовленістю між ОУН і німецьким командуванням, але в грудні 1942‑го 201-й батальйон відмовився продовжувати службу і був розпущений. Вихідцями з ДУН були Головний командир Роман Шухевич, шеф Головного військового штабу Олекса Гасин, командувачі УПА-Захід Олександр Луцький і Василь Сидор, двоє членів першого штабу УПА — Юліан Ковальський і Семен Снядецький, які загинули в німецькій засідці.

1944 року лави українського визвольного руху поповнили до тисячі солдатів дивізії військ СС "Галичина", розбитої під Бродами. Порівняно невеликий відсоток упівців становили ветерани періоду Української революції. На Волині до загонів УПА долучалися колишні військовики Армії УНР, у Галичині — ветерани Галицької армії та Легіону УСС. Найчастіше їх ставили на штабні посади.

З Червоної армії — до повстанців

У групі "Богун" не бракувало і колишніх червоноармійців. Вони опинялися в лавах УПА кількома шляхами. Багато солдатів з розбитих частин лишилася в Західній і Правобережній Україні під час літнього відступу в 1941 році. Мільйони потрапили в табори для військовополонених, де умови були нестерпними. Вони втікали або вступали на службу до німецької військово-поліційної частини. Наступним пунктом призначення нерідко ставали загони українських повстанців. 15,5% стрільців групи "Богун" прийшли в УПА безпосередньо після Червоної армії або "транзитом" через полон чи німецьку поліцію.

<p>Петро Федун &ndash; "Петро Полтава"</p>

На певному етапі розвитку УПА ветерани РСЧА були незамінними. Шефом штабу групи "Богун" був капітан "Голубенко" (імовірно, Михайло Загній), оперативний відділ і школу підстаршин очолював капітан "Бондаренко" ("Балабан"). Сотнею охорони штабу командував лейтенант Петро Оксенчук – "Петро". З-поміж трьох сотень Кременецького куреня двома командували лейтенанти РСЧА, а курінним господарчим був Григорій Мельник – "Дорошенко", який воював у Червоній армії ще в 1919–1920 роках.

Подібна ситуація була і в курені Миколи Горобця – "Славка" групи "Турів"Волинська область. У певний момент III та V сотнями командували, відповідно, молодший лейтенант Олександр Москаленко і лейтенант Микола Герасименко. А в VI сотні налічувалося до 30 червоноармійців. Двоє з них командували чотами: старший сержант Михайло Драгой — "Вишня" і молодший лейтенант Максим Швець – "Залізняк".

Радянських офіцерів і сержантів охоче використовували як інструкторів у старшинських і підстаршинських школах УПА. Саме червоноармійцями найчастіше були уродженці Наддніпрянської України та інших країн. Певний відсоток становили й західняки, котрі потрапили під призов 1940–1941 років. Найвідомішим з останніх був начальник політвиховного відділу Головного військового штабу УПА Петро Федун – "Петро Полтава", який потрапив до німецького полону, бувши лейтенантом артилерії.

Найбільше вихідців з РСЧА в лавах УПА було за німецької окупації. Проте й за радянської дійсності другої половини 1940‑х деякі військовики Радянської армії долучалися до повстанського руху. Приміром, при штабі загону Омеляна Польового – "Остапа" перебував колишній інструктор політвідділу 318-ї дивізії майор Іван Жеванов, захоплений у полон на теренах ВО "Лисоня" в Тернопільській області. А на Рівненщині стрільцем, відтак підрайонним провідником Юнацтва ОУН і боївкарем Служби безпеки був Іван Килюшик — Герой Радянського Союзу. Це звання він отримав за те, що в складі 801-го полку 235-ї дивізії відзначився під час форсування Західної Двіни.

Сформувати російський легіон не вдалося

Облікові картки та архівні документи свідчать, що абсолютну більшість вояцтва УПА (понад 95%) становили українці. На решту припадають вояки аж 35 національностей. За оцінками дослідника Олега Стецишина, таких у визвольному русі було близько тисячі.

За походженням неукраїнців в УПА можна класифікувати так:

—  Національні меншини України: євреї, чехи, поляки, цигани, албанці, греки.

—  Народи європейських союзних республік СРСР: росіяни (зокрема донські козаки), білоруси, литовці.

—  Народи Кавказу: грузини, вірмени, азербайджанці, осетини, черкеси, дагестанці, кабардинці.

—  Народи Середньої Азії: казахи, таджики, киргизи, узбеки, монголи.

—  Народи Поволжя: татари, чуваші, башкири, мордва, калмики.

—  Європейські народи: німці, австрійці, бельгійці, серби, словаки, словенці, італійці, угорці, французи.

Найбільше іноземців походило з-поміж військовополонених. Внаслідок втечі з табору чи дезертирства з німецької частини вони опинялися в теренах дій українських повстанців і долучалися до їхніх загонів. Цьому сприяла агітація УПА: політичний відділ її штабу випустив серію відозв із закликом переходити на бік повстанців для боротьби проти імперіалізмів Берліна та Москви. Автором цих агіток був Лейба-Іцик Добровський – "Валерій", єврей з Київщини, колишній військовополонений і член Комуністичної партії.

Коли іноземці приходили цілими групами, з них формували національні відділи. Так на Волині при загоні імені Богуна групи "Турів" створили відділ вірмен (35 осіб) під командуванням капітана Серго Арутюнянца – "Ашота" і відділ узбеків (40 осіб) старшого лейтенанта Міра Олієва – "Ташкента". Восени в групі "Богун" з’явилася азербайджанська сотня (160 бійців) колишніх військовослужбовців Азербайджанського легіону Вермахту на чолі з Гумбатом Намазовим – "Чавлі". Були ще відділи грузинів (29 бійців) і узбеків (26 осіб). Відділи з цих двох народів існували також у групі "Заграва". Відділ узбеків мав курінь "Скажені" під командуванням Василя Андрусяка – "Різуна" в Карпатах. Невеликі підрозділи по 10-15 осіб створювали з литовців, кубанських козаків, калмиків.

Спроба організувати російський легіон не вдалася: восени 1943-го СБ викрила в ньому радянських агентів. Проте росіян вистачало в інших відділах.

«Сотенний "Чумак" сказав, що моя російська національність не має жодного значення, що в УПА на рівні з українцями служать грузини, казахи, узбеки та інші», — розповідав на радянському допиті уродженець Таганрога Ростовської області Росії Ілля Ляшенко. Окрім нього в цій сотні загону "Пилявці" УПА-Північ служило двоє росіян-чотових командирів, один ройовий. А також двоє французів, що втекли з німецької армії, один тернопільський поляк, представники азійських народів. Земляк Ляшенка з Азова Петро Черепко під псевдо "Нежурись" служив сотенним у курені Олексія Поліщука – "Лиха". У Самбірському районі сучасної Львівської області діяла сотня під командуванням росіянина Василя Скворцова – "Ведмедя", уродженця Павлодарської області Казахстану.

УПА як порятунок від Голокосту

Для євреїв українське націоналістичне підпілля слугувало притулком від нацистських репресій Голокосту. Натомість для УПА вони були носіями дефіцитних професій, передусім — медичних. На Волині в сотні Івана Климишина – "Крука" працювали лікарями євреї Абрам Штрейкер – "Поппер" і Самуїл Лібергаль – "Гіль". Абрагам Штерцер – "Андрій" лікував стрільців куреня "Льви" ВО "Буг" УПА-Захід. На теренах ВО "Говерла" працювали лікарі Самуель Нойман – "Максимович", Антін Кольман – "Вугляр", "Кум" та "Амікус". Хірург Шая Варм – "Скрипаль" вилікував близько 200 стрільців загону імені Богуна.

Європейці з-поза меж СРСР найчастіше опинялися в УПА як перебіжчики з ворожих армій: німецької, угорської, італійської, словацької. Або ж це були військовополонені чи примусові працівники. У старшинській школі "Олені" в Карпатах викладав серб Трифун Гачич – "Гот". Як поручник югославської армії він потрапив до німецького полону, поневірявся в таборах по всій Європі, аж поки в листопаді не втік з табору в Стрию на Львівщині.

<p>Альберт Газенбрукс &ndash; "Західний"</p>

Після вигнання нацистів частка іноземців у визвольному русі різко впала. Здебільшого ці люди не стали ідейними борцями за незалежність України й мали одне бажання — повернутися додому. Тож за першої ж нагоди колишні червоноармійці залишали УПА й переходили на радянський бік. Інші, як-от євреї, намагалися легалізуватися і повернутися до мирного життя. Хоча дехто щиро перейнявся ідеєю боротьби проти СРСР і був готовий іти з націоналістами до кінця.

Таким був бельгієць Альберт Газенбрукс – "Західний". В Україну він потрапив за німецької окупації як примусовий робітник. Після втечі його перехопили українські повстанці й запропонували посаду диктора передач французькою та англійською мовами на підпільній радіостанції "Вільна Україна". Під час ліквідації радіостанції Газенбрукса захопили чекісти. 

У сотнях "Хріна" і "Стаха" на Закерзонні та в Карпатах воював казах Омар Саройот (або Салойот, псевдо "Коля") — сержант РСЧА. Брав участь у рейді до Словаччини, загинув у бою з радянськими прикордонниками на території Старосамбірського району Львівщини.

Серед повстанців, які в оточенні підірвалися в криївці неподалік Стрия, був росіянин Анатолій Смирнов родом з сучасної Нижньогородської області Росії. На Підкарпатті він опинився в складі Радянської армії, нав’язав зв’язки з ОУН і перейшов у підпілля. У бою з військами НКВС під селом Іванківці Лановецького району Тернопільщини загинув учасник боївки "Тичини" Михайло Литвинов – "Альберт" з Кемеровської області.