Хотинська війна: як козаки врятували Європу від Османської імперії

Хотинській війні 1621-го між Річчю Посполитою та Османською імперією судилося прославити не польську чи турецьку зброю, а військову вправність українських козаків. Тоді під Хотином на кону стояла доля європейської присутності в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Перемога Туреччини означала посилення тиску з її боку на степове підчерев’я України, доти пригніченого завдяки бурхливій діяльності козаків. Але козаки не дали Туреччині перетворити Чорне море на "внутрішнє озеро". Водночас поразка Варшави надихнула б ще одну претендентку на східноєвропейські землі — Московію. Експансіоністські плани останньої щодо руських (українських та білоруських) земель, виношувані ще з кінця XV століття, у випадку перемоги турків мали б серйозне підживлення.

"Не хочу я з Грицями воювати…"

Хотинська війна визріла не перетині кількох чинників. Маховик напруги почало розкручувати прагнення Речі Посполитої зробити правителем у Молдові ставленика Костянтина Могилу. Згодом, у 1619–1620-х, оливи до вогню підлило втягування Варшави та Стамбула у внутрішні справи Габсбурзької імперії. Чехи і трансильванці звернулися за підтримкою до турків проти Відня, Річ Посполита підтримала Австрію. У зв’язку з цим голландський та англійський посли у Стамбулі підштовхували султана до війни з Варшавою. Але остаточно справу вирішила небачена доти лавина козацьких морських походів 1612–1620 років під Кафу, Сіноп, Трапезунд, Стамбул, Білгород. І Туреччина, і Кримський ханат головною причиною війни називали не втручання Речі Посполитої на боці Австрії у трансильванські й чеські справи, а саме морські походи Війська Запорозького.

Грім вдарив у вересні 1620-го, коли турецький Іскандер-паша, маючи при собі 9 тисяч турків, 15 тисяч татар і ногайців, а також 2 тисячі валахів увійшов до Молдови. Протистояли йому сили коронного гетьмана Станіслава Жолкевського (10 тисяч вояків). Із ним було небагато козаків. Військо Запорозьке проігнорувало запрошення, намагаючись скористатися гострою потребою Варшави, щоб вичавити з неї поступки і станові, козацькі, і національно-релігійні, важливі для буття всього українського світу.

Підсумки генеральної битви, яка відбулася під Цецорою, були для Речі Посполитої жахливими: полягло чи потрапило в полон майже дві третини війська (понад 6 тисяч осіб). Варшава наочно переконалася, що без кількох десятків тисяч козаків годі сподіватися на перемогу. На це відверто нарікали сучасники, докоряючи коронному гетьманові за невміння залагодити козацьку справу. Як підсумовував автор Львівського літопису, "канцлера Жолкевського у Волохах забито, і Корецького взято, бо без козаків почав війну, мовив так: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свиней пасти". Поразка під Цецорою швидко протверезила. На черговому сеймі червоною ниткою прозвучала ідея залучити якомога більшу кількість козаків до майбутньої війни з турками.

Козацькі стратегії

Навесні 1621-го, коли Осман ІІ вирушив походом зі Стамбула, король Зигмунт ІІІ послав до Яцька Бородавки, який на той час був гетьманом, прапор та лист, щоб козаки збиралися "на відсіч тому неприятелеві Святого Хреста і Коронному". У травні листи до Війська Запорозького королівська канцелярія вже строчила, як із кулемета. Король наполегливо закликав "іти на цісаря турецького вогнем і мечем". У попередні роки він суворо вимагав від козаків, щоб вони "на море не ходили, ані в державах турецьких шкод жодних не чинили". Тепер же заспівав іншої. Благав, щоб "частина війська човнами пішла на Чорне море". Та козаки не поспішали. Їхні посланці Марко Жмайло, Павло Санкович та Богуш Гидкович, на превеликий подив короля подавали свої розлогі петиції вже від імені "народу руського"українського. — Ред.. Головна вимога Війська Запорозького полягала у визнанні київського митрополита Йова Борецького та єпископів, яких 1620-го висвятив єрусалимський патріарх Феофан. Саме козакам належала вирішальна роль. Улітку 1620-го, попри лемент і прокльони Варшави, в Україні було відновлено православну ієрархію. На території України патріарха скрізь охороняли й опікували козаки Петра Сагайдачного, не даючи Варшаві жодного шансу поламати гру. Коли Станіслав Жолкевський нещасливо кликав їх до молдовського походу, вони саме вирішували справу загальноукраїнського значення.

<p>Петро Конашевич-Сагайдачний, картина невідомого автора, кінець XVIII ст</p>

15 червня зібралася козацька рада на Кагарлику, де були присутні і православні ієрархи на чолі з Борецьким, а також 300 священиків. Тодішній гетьман Бородавка наснажував товариство заявою, що "перед Військом Запорізьким дрижить земля польська, турецька, цілий світ". Королівському посланцеві було твердо заявлено, що козаки готові служити, але наперед вимагали виконати їхні релігійні та станові жадання. Рада спорядила посольство до Варшави на чолі з Сагайдачним, яке прибуло туди 20 липня. Потребуючи козаків, як повітря, король через силу пообіцяв посланцям піти на поступки в головних питаннях. Формалізацію королівських слів було відкладено до закінчення війни. Недалекоглядно повіривши "лицарському слову" Зигмунта ІІІ, посольство було втішене, як згодом виявиться, завчасно.

Тим часом Яцько Бородавка повів козаків у бік Молдови, куди прямувало й коронне військо під орудою литовського гетьмана Яна-Кароля Ходкевича. 8 серпня козаки першими перейшли Дністер. Їхні загони пустошили Сороки, Оргіїв і заходили аж до Сучави. Молдовський господар утік до турків. Але козакам таланило не завжди. Кілька сотень їх загинуло, несподівано натрапивши на чисельніші турецькі чи татарські підрозділи. Це Бородавці не зійшло з рук. Його популярність різко знизилась. Коли прибув Сагайдачний, 25 серпня на раді його обрали новим гетьманом. Бородавка чіплявся за булаву, як міг. Дійшло навіть до того, що Сагайдачний особисто лупцював свого затятого конкурента.

Фермопіли під Хотином

Загалом під Хотином перебувало 44 100 козаків. Ще 5—6 тисяч задіяли в операціях на морі. Коронна армія налічувала 34 тисячі вояків. Осман ІІ мав у своєму розпорядженні 210 тисяч війська. Але перевага противника була знівельована тим, що Ходкевич уміло вибрав поле для битви. Польсько-козацький табір тилом був обернутий на річку Дністер. Від фортеці його відділяла болотиста місцина. Фронт табору виходив на порослі лісом пагорби. Тож туркам і татарам банально ніде було розвернутися, щоб задіяти всі сили. Водночас не мала простору й польська кіннота. Усе це заздалегідь віддавало пальму першості піхоті, а отже, і Війську Запорозькому.

Козаки відзначилися уже 27 серпня. Один із їхніх загонів (260—400 осіб), перебуваючи в розвідці, біля Пруту наштовхнувся на татар. Ті, зав’язавши бій, дали знати основному війську. Ось як про подальші події оповідає ґданський каштелян Станіслав Кобержицький: "Сам султан на звістку по козаків потягнув за собою військо і рушив так швидко, ніби від знищення цього невеликого відділу залежала його доля. Оточив їх щільним кордоном і, погрожуючи забити до ноги, зажадав, щоб піддалися. Коли козаки відмовилися, наказав атакувати кожного з них і брати живим. А вони, гордуючи смертю, успішно виривалися з облоги, мордували й рішуче відкидали ворога". Три дні козаки вели бій. Живими залишилося лише кілька з них. Гідну подиву жертовність 400 козаків над Прутом сучасники прирівнювали до подвигу 300 спартанців, які боронили прохід під Фермопілами.

<p>Ян-Кароль Ходкевич, картина невідомого автора, XVII cт.</p>

Під Хотином уже в перші два дні боїв козаки, обороняючи лівий фланг, встигли так насолити противникові, що на 4 вересня Осман ІІ призначив генеральний штурм саме козацького табору. Козаки успішно відбили дві атаки. Тоді схильний до голосних заяв султан прорік, що не буде "ані їсти, ані пити, допоки мені не приведете цього пса сивого Сагайдачного". Яничари пішли на третій вирішальний штурм. Але козаки відбили і його. А ввечері Сагайдачний зробив королевичу Владиславу "лицарський подарунок" — сановитого турецького в’язня.

Далі почалася позиційна війна, у якій козаки чулися як риба у воді. А 15 вересня Осман ІІ наказав зробити генеральний штурм по всьому фронту. Запеклі бої тривали з полудня до вечора й закінчилися поразкою турків. Усі їхні штурми були відбиті, зокрема й на козацький табір. Проти ночі 18 вересня понад 2 тисячі козаків, непомітно прокравшись берегом Дністра до турецького табору, налетіли на підрозділи Сіваш-паші та Караман-паші. Переполошені турки довго не могли оговтатися. Козаки зуміли не тільки добряче підживитися чужим добром, а й вивести з собою 200 коней та 30 верблюдів. Два захоплені прапори подарували королевичу Владиславові.

Проти ночі 22 вересня козаки вкотре продемонстрували свій військовий хист. 3 тисячі непомітно переправилися на лівий берег Дністра і зненацька вдарили на тутешні турецькі намети. Ворога вдалося оточити й завдати дошкульної поразки. У полон потрапив Тоганджи-паша. Злякався і ледве втік сам візир Гусейн-паша, який "цілу ніч напівмертвий від страху сидів, затаївшись, в діброві аж до дня". 25 вересня турки знову напосіли на козацький табір і знову безрезультатно. Наступного дня вони обстрілювали його з лівого берега Дністра. А 28 вересня Осман ІІ, "бажаючи останнього свого щастя ухопити", наважився на вирішальний для нього штурм. Але й він не приніс перемоги.

<p>Запорожці на чайках атакують османські галери, XVII ст.</p>

Війна на морі

Паралельно козаки вели активну морську війну. Ще навесні вони здійснили потужні походи під м. Ризу. Осман ІІ мусив відрядити 43 галери для патрулювання Чорного моря. У червні козаки розгромили турецьку флотилію під Білгородом. 11–14 червня султану доповіли про "спалення та пограбування козаками містечка Ахіолу, розташованого нижче Місіврі". Невдовзі 16 козацьких чайок опинилися на Босфорі. Винищивши на своєму шляху кілька фортець, козаки наблизилися до Стамбула. Посланий для відсічі Фазлі-паша побоявся вступити з ними бій і повернувся знеславленим. "Жах в цьому місті був таким великим, що неможливо описати", – підсумовував французький посол Філіп де Сезі. Та козаки не наважилися штурмувати міста й обмежилися плюндруванням околиць.

У липні 60 чайок українських та донських козаків взяли порт Агйоли в Болгарії, а на початку вересня під час бойових дій під Хотином напали з моря на кримське узбережжя. Тероризуючи турків на морі та завдаючи відчутних збитків, козаки змушували Османа ІІ спрямовувати немалі сили на оборону морських комунікацій. А для захисту Стамбула залучали навіть французьких купців.

"Рятівники від турецької чуми"

Невдача наступу 28 вересня остаточно визначила курс Османа ІІ на замирення з Річчю Посполитою. У протилежному таборі теж схилялися до миру: відчувалася нестача припасів, а через брак якісної питної води спалахнула епідемія. Козаки вимагали підвищення платні, а 24 вересня помер Ян-Кароль Ходкевич. Тож 8 жовтня сторони підписали перемир’я, яке означало крах планів Османа ІІ. Невдачу добре відтінював той факт, що турецьке військо першим вирушило з поля бою (10 жовтня).

Достеменно невідомо про козацькі втрати під час Хотинської війни. Понад тисячу козаків загинуло напередодні в походах до Молдови. Ще біля трьох тисяч полягло зі зброєю в руках під Хотином. Якась частина померла від голоду та хворіб. Втім внесок Війська Запорозького у перемогу над Османом ІІ під Хотином був величезним. Сучасники називали козацтво рятівником Речі Посполитої від турецької чуми, бо ж долучення козаків до польського війська та ефективність на полі бою виявилися вирішальними. Без понад 40 тисяч козаків Ходкевич не міг сподіватися на успішне протистояння з понад 200-тисячним турецьким військом.

Нечуване досі діло: гетьман Сагайдачний та полковники були учасниками усіх військових нарад. Як писав шляхтич Яким Єрлич про Петра Сагайдачного, "він тримав на собі увесь тягар війни і давав їй раду, а що радив, то приймали панове гетьмани і королевич його милість". Автори щоденників про Хотинську війну 1621 р. в один голос співали Сагайдачному осанну. Словом, своїми діями під час Хотинської війни козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного виразно продемонстрували, як багато вони важать для військової потуги Речі Посполитої та загалом для захисту загальноєвропейських інтересів у протистоянні з Османською імперією.