"Хіба в тебе, дурню, шаблі немає?"

Революції, які змінили Європу

Ще наприкінці 1930-х років американський науковець із Гарварду Роджер Бігелоу Мерріман опублікував цікаве дослідження про серію політичних та соціальних потрясінь середини XVII століття — від 1640-х до 1650-х років, які своїми наслідками докорінно змінили Європу. Праця мала назву "Шість одночасних революцій»" І саме їй судилося започаткувати новий концепт європейської історії, що від 1950-х років  поширився в західній історіографії: коли війни, повстання, економічні та кліматичні зміни в Європі XVII століття розглядають як загальну кризу цього періоду.

Мерріман у своєму дослідженні аналізував Англійську революцію (1640–1649), Каталонську сецесію (1640–1653), Португальський переворот (1640), Повстання в Палермо та Неаполі (1647–1649) і французьку Фронду (1648–1653). Але проігнорував один із найпотужніших катаклізмів, який саме в часи загальноєвропейської кризи потряс Річ Посполиту, — козацьке повстання Богдана Хмельницького. 

Його наслідки тривалий час впливали на долю не лише центрально-східної частини Європи, а й європейського континенту загалом. Сучасник тих подій Майоліно Бізаччоні присвятив події окремий розділ — "Історія громадянської війни в Полонії" — у своїй праці "Історія громадянської війни в ті недавні часи", виданій у Венеції 1654 року. А коронний підканцлер Гієронім Радзейовський у розмові із французьким послом прямо вказував на генетичну пов’язаність тогочасних процесів у Європі: "Ми бачили Данію і Англію на один крок від загибелі, потім зараза перекинулася до Франції, і ваші заворушення ще не були заспокоєні, як вони вже перекинулися до Польщі".

У всіх згаданих революціях периферія відповідала насильством на диктат центру. Причини ескалації крилися у глибокій системній кризі соціополітичного простору, сформованого у традиціях Середньовіччя. Каталізатором стала Тридцятилітня війна1618–1648, по суті, перша світова війна, яка безжально зруйнувала й без того не надто ефективне господарство Європи та нещадно знецінила людське життя. Війна також масово продукувала професійні жовнірські корпорації. 

А ще обнадіяла ті європейські спільноти, які виборювали собі волю. Адже саме по її закінченні 1648 року незалежність здобули Голландська республіка та Швейцарська конфедерація.

"Хіба в тебе, дурню, шаблі немає?"

У Короні Польській, яка безпосередньо і не воювала, Тридцятилітня війна також спровокувала глибокі кризи в економіці, особливо в західних і центральних воєводствах. Аби компенсувати збитки, магнати і шляхта перенесли свою господарську активність на родючі українські землі, не так давно долучені до Корони за результатами Люблінської унії 1569 року. Слабкість центральної виконавчої і судової влади на периферії компенсували всевладдям місцевих урядників та магнатів. Маючи за собою необмежену владу, надвірні війська та численні мережі слуг і залежних клієнтів, ці "королев’ята" (як назве їх згодом Богдан Хмельницький) стрімко збирали під своє крило найкращі землі, розбудовували на них багатофункціональні фільваркові комплекси. Швидке господарське освоєння краю супроводжувало демографічне зростання, зміни в етнічному й конфесійному складі населення. Тисячі дрібних шляхтичів із Волині та Галичини прямували на Подніпров’я із надією здобути значні маєтності. І при цьому мало хто зважав на інтереси колишніх власників земель.

Саме ці землі віддавна були місцем зростання нової соціальної та військової потуги — козацтва. Вони виносили на своїх плечах оборону краю від нападів войовничих сусідів із Степу та претендували бути повноправними господарями краю. Адже в тогочасному світі саме той, хто боронив землю, сплачуючи так званий податок крови, володів упривілейованим лицарським статусом. Спроби коронної влади ігнорувати це правило, вдаючись до політики жорсткої пацифікації Війська Запорозького, успіху не мали. Навпаки, ще більше посилювали градус конфронтації.

Але для вибуху Козацької революції потрібен був яскравий привід. У добу романтизму — коли чинилися перші спроби переосмислити цей феномен — популярною стала версія, що породжувала алюзію з епосом Гомера. Невідомо звідки прийшла на Подніпров’я молода шляхтянка Мотря й запалила пристрасть одночасно двох немолодих суперників: чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського та чигиринського козацького сотника Богдана Хмельницького. І подібно як викрадення Гелени Прекрасної спровокувало Троянську війну, так і наїзд Чаплинського на хутір Хмельницького запалив полум’я Козацької війни.

Романтична історія про степову Гелену Прекрасну мала цілком реальне підґрунтя. Але значно важливішим є господарсько-правове тло цієї події. Витоки конфронтації Хмельницького з коронною владою крились у неспроможності козацького сотника законно захистити успадкований від батька хутір Суботів, на який поклав око чигиринський староста Олександр Конецпольський. Відстоюючи свою власність, Хмельницькому пощастило отримати захисний королівський привілей. Коли це не допомогло і Хмельницький вкотре поскаржився Владиславу IV на утиски, той меланхолійно промовив латиною: "Хіба в тебе, дурню, шаблі немає?" Навряд чи здогадуючись, наскільки ретельно козацький сотник візьметься реалізовувати натяк.

Як ворог стає союзником

Важливим є контекст, у якому прозвучав заклик короля. Як ревний католик Владислав Ваза з молодих літ марив ідеєю хрестового походу проти Османів, визволення Гробу Господнього та звільнення всіх християн від мусульманського гніту. Остаточного вигляду план набув уже в середині 1640-х років: спершу усунути з європейської політики правлячу в Криму династію Ґереїв, по тому — визволити з-під влади султана придунайські князівства та Балканський півострів і врешті Святу Землю. Однак рішучість короля розбивалася об нехіть шляхти. Наявне ж правове поле — Генрікові артикули та пакти-конвенти — забороняли монарху без згоди Сейму розпочинати війну. Щоправда, коли безпеці держави загрожували б ззовні, король міг провадити оборонну війну. Тобто щоб реалізувати королівський задум, потрібно було спровокувати хана на війну. А хто міг упоратися з цим завданням якнайкраще? Владислав IV знав відповідь на це запитання — козаки. 

Тож у перших числах квітня 1646 року козацьку старшину, серед якої був і Богдан Хмельницький, запросили до королівського палацу на таємну нічну авдієнцію. На ній Владислав IV доручив збудувати на отримані від нього 6 тисяч талерів 60 козацьких чайок і бути готовими до виправи на Чорне море. За цю послугу король пообіцяв удвічі збільшити кількість реєстрових козаків і суттєво розширити їхні привілеї. 

Проте уберегти плани від розголосу не вдалося, і шляхта виступила проти. Це змусило Владислава IV публічно зректися своїх планів. Утім підготовка до війни приховано тривала. Власне допоки восени 1647 року Конецпольський не відібрав у Хмельницького хутір і не кинув його самого до в’язниці, нібито за незаконне посідання маєтків. Запопадливий же його клієнт — підстароста Чаплинський — по тому висунув проти сотника звинувачення у підготовці несанкціонованого владою походу козаків на Чорне море, потрактувавши це як державну зраду. За неї карали найсуворіше — ганебною смертю через четвертування чи саджання на кіл. І оскільки король та його помічники не поспішали оприлюднювати свої таємні оборудки із козацькою старшиною, для Хмельницького залишався єдиний вихід — шабля, на яку так необачно перед тим натякав Владислав IV.

Король помер на самому початку війни — 20 травня 1648 року. Мабуть, так і не дізнавшись про ту ганьбу, яка спіткала його армію за п’ять днів до цього в урочищі Княжі Байраки під Жовтими Водами. А за шість днів по його смерті сталася ще більша Корсунська битва. Тоді в полон потрапили обидва коронні гетьмани — Миколай Потоцький і Мартин Калиновський. 

Як злу іронію долі можна сприймати те, що Військо Запорозьке, яке Владислав IV готував до війни із Кримським ханством, насправді воювало проти Речі Посполитої в союзі з Кримом. Наявність численної татарської кінноти як союзної сили компенсувала повстанцям переваги коронної кавалерії та дала змогу відійти від суто оборонної тактики ведення війни й міцно утримувати стратегічну ініціативу у власних руках.

Дипломатичні пасьянси кінця 1640-х

Кримська карта була доволі потужною у зовнішньополітичній грі Хмельницького. Але одночасно гетьман намагався грати й іншими. І першою з-поміж них була османська. Адже кримський хан усе ж був васалом Османів. І аби мати хоч якусь певність щодо намірів хана, гетьманові необхідною була приязнь Порти. Успіхом на цьому напрямку став привілей, який султан Ібрагім І в червні 1648 року надав українським купцям на морську торгівлю в усіх володіннях Османської імперії — і на Чорному морі, і на Середземному. Купців звільнили від мита, а їхні кораблі не відбирали на воєнні потреби. Навзаєм козаки зобов’язувалися припинити піратство, утримувати донських козаків, а також побудувати нижче від порогів міста, відкриті для торгівлі з Османською імперією. Привабливі торговельні зв’язки гетьманський уряд спробував суттєво доповнити політичною компонентою: у жовтні він звернувся із проханням прийняти Військо Запорозьке під протекцію султана.

Тим часом 27 грудня після блискучих воєнних звитяг 1648 року Хмельницький урочисто в’їхав до Києва, де його прославляли як "Мойсея Руського", який "звільнив народ руський з неволі лядської". У давній столиці Руси гетьман мав змістовні зустрічі з присутнім там на той час патріархом Єрусалимським Паїсієм. Той підтримав визвольні змагання козацтва, а ще, вочевидь, наполегливо радив звернути увагу на московського царя як можливого протектора України.

<p>"Султат Магмед IV Мисливець (Авджі)", невідомий художник, 1682 рік</p>

Підо впливом цих розмов Богдан і відправив до Москви першого посла — полковника Силуяна Мужиловського, щоб той спробував отримати від царя військову допомогу. У відповідь цар Олексій Михайлович у квітні 1649 року спорядив до Чигирина свого посла. Відповідно, Хмельницький у травні вирядив до Москви вже повноцінне посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вишняком. 

Але московський напрямок не став ексклюзивним в українській дипломатії. Готуючись до майбутньої воєнної кампанії, Хмельницький розгорнув масштабну підготовку, щоби створити широку антипольську коаліцію. Козацький гетьман активно розвивав стосунки з правителем Трансільванії князем Дьєрдєм ІІ Ракоці, закликаючи того за допомогою зброї здобути польську корону, претензії на яку висував ще його батько. Деякі сподівання Хмельницький покладав і на литовських протестантів на чолі з польним гетьманом Янушем Радзивіллом, який роком раніше так і не прийшов на допомогу коронним військам у війні з козаками. Тож Богдан сподівався повторити сприятливий сценарій. До Литви вирядили козацьких дипломатів, а в середині березня 1649-го джерела зафіксували прибуття до Чигирина посольства від Радзивілла.

Ще наприкінці листопада 1648-го Хмельницький вирядив до Стамбула прилуцького полковника Филона Джеджалія (народженого на Дону татарина), доручивши клопотатися про прийняття Війська Запорозького під протекцію Високої Порти. Йшлося про підтримування високого рівня політичних відносин, аби зберегти непорушним союз із Кримським ханством і їхніми степовими васалами. Адже налагоджені перед тим відносини з Портою втратили свою актуальність: у результаті палацового перевороту влітку 1648 року влада перейшла від Ібрагіма І до його сина Мегмеда IV Мисливця (Авджі).

До слова, гетьман не цурався розвивати дипломатичні відносини і з головним на той час ворогом Порти — Венеційською Республікою. У червні 1650-го до Чигирина прибуло венеційське посольство на чолі з Альбертом Віміною да Ченеда. А ще Хмельницький намагався провадити самостійну політичну гру в придунайських князівствах — Молдавії і Волощині. Намагаючись одружити свого старшого сина Тимофія з донькою молдавського господаря Василя Лупула, Богдан вирішував нагальну для себе внутрішньополітичну проблему — заснувати власну правлячу династію. Але, з іншого боку, цим самим він поширював політичний вплив козацької держави на регіон, що здавна перебував під протекцією Порти.

Московсько-османська альтернатива

Утім досягнути суттєвого успіху в розіграші цього дипломатичного пасьянсу Хмельницькому не вдалося. Москва, пам’ятаючи гіркоту поразки від військової потуги Речі Посполитої у Смоленській війні початку 1630-х років, боялася провокувати Варшаву допомогою Україні. Трансільванія також поки що була неготовою атакувати Корону Польську. Спроби ж Хмельницького утвердити українські впливи в придунайських князівствах призвела до протилежного результату: у Молдавії та Волощині до влади прийшли пропольські сили, які на середину 1653 року разом із Трансільванією сформували антиукраїнський союз. Тож єдиним союзником України й надалі залишалося Кримське ханство. 

Однак нещира гра Іслама ІІІ Ґерея під час Зборівської кампанії 1649-го й особливо в битві під Берестечком 1651 року, що призвела до важких політичних наслідків, вимагала від гетьмана суттєво посилити цю непевну зовнішньополітичну конструкцію. Найочевиднішими ж потенційними центрами її зміцнення були Оттоманська Порта та Московське царство. Тож немає нічого дивного в тому, що відразу після поразки в Берестецькій битві український гетьман 14 липня в таборі під Паволоччю зустрівся із царським послом Григорієм Богдановим, через якого передав Олексію Михайловичу прохання взяти козацьку Україну під свою протекцію й оборону. А наступного дня відправив посольство до Стамбула з аналогічною пропозицією Мегмеду IV. 

Але жодна зі сторін не поспішила на допомогу ослабленому поразкою Війську Запорозькому. Тож наступні роки гетьману довелося витратити на те, аби довести потенційним протекторам цінність українського активу. Насамперед цього вдалося досягти на османському напрямку. У травні 1653 року до Чигирина прибуло велике посольство Мегмед-аги з повідомленням про готовність султана прийняти Військо Запорозьке під протекцію. Власне посол уже привіз гетьманові атрибути влади залежного від Порти васала: булаву, бунчук, каптан і знамено. На словах же він запевнив Богдана, що той "буде в братерстві не так, як кримський хан, не буде (султан) йому утиски ніякі чинити".

Щоправда, з розмови стало зрозуміло, що допоки триває війна Порти з Венецією, військова допомога Україні надходитиме переважно від султанового васала — кримського хана. І це неабияк знецінювало запропоновану протекцію. Тож Хмельницький узяв час на роздуми, а тим часом генеральний писар Іван Виговський (ймовірно, з відома гетьмана) допустив витік дражливої інформації в Москву. І тільки-но в оточенні царя стало відомо про перспективу переходу Війська Запорозького під протекцію султана, як Олексій Михайлович таки погодився прийняти Україну під своє покровительство, аби та "не стала ворогом хреста Христового в притчу і на ганьбу".

Цікаво, що Хмельницький, визнаючи 1654 року протекцію царя, аж ніяк не прагнув розривати "братерство" з ханом. Намагаючись переконати кримську старшину зберегти союз, гетьман нагадував про сім років співпраці, коли козаки й татари "разом хліб і сіль їли, уклавши дружбу". Однак обставини складалися не на користь Богдановим планам. 

У червні несподівано помер Іслам ІІІ Ґерей (підозрювали отруєння), який, власне, і пам’ятав про ті самі роки дружби. Обраний же на його місце у вересні Мегмед ІV Ґерей почав стрімко зближатися з Варшавою. Чи не головним мотивом такого зближення були значні успіхи московських і українських військ у війні з Річчю Посполитою влітку-восени 1654 року. Неписані закони кримського володарювання вимагали: у війні Москви та Польщі, аби не допустити істотного зміцнення конкурентів, завжди ставати на бік сторони, яка програвала. 

Тож 12 листопада хан розірвав угоду з Україною та уклав союз з польським королем. А вже в січні 1655-го Україна вповні відчула жахливі наслідки від цього: у результаті вторгнення коронних і татарських військ на українські землі Брацлавщина була вщент спустошена — і демографічно, і економічно. Москва ж у той час усі сили кинула на завоювання Литви й ефективної допомоги Хмельницькому в захисті українських теренів не надала.

Шведський розворот

Ще одна стрімка зміна відбулася в середині 1650-х, коли зовнішньополітичні тренди у Європі починало диктувати Шведське королівство. У червні 1654-го покровителька мистецтв, витончена й миролюбна королева Христина поступилася троном войовничому кузенові — Карлу Х Ґуставові, і той відразу ж заходився повертати Швеції минулу військову славу. У липні 1655 року шведська армія з Помор’я атакувала Польщу, спровокувавши так званий Шведський потоп. 8 вересня шведи зайняли Варшаву, а 17 жовтня капітулював Краків. А перед тим, 25 вересня, Ян ІІ Казимир у супроводі королеви й сенаторів залишив межі своєї держави та попрямував до Сілезії під захист імператора Священної Римської імперії.

Ще в переддень війни, 9 січня 1655-го, Карл Х Ґустав відправив листа Хмельницькому, у якому дуже позитивно відгукувався про попередні шведсько-українські контакти, запевнював у своїй доброзичливості та висловлював сподівання встановити постійні приязні відносини. Тож звістку про початок Шведського потопу Речі Посполитої гетьман сприймав з ейфорією. У листі до царя він декларував щире бажання, "щоби неприятелі ляхи вже цього літа всі пропали — щоб більше крові християнської не проливали і церков Божих не розоряли". 

Однак в Москві Швецію розглядали як супротивника. Тож Олексій Михайлович не дозволив пропустити московськими землями до Стокгольма українське посольство Кіндрата Бурляя. До того ж на початку літа 1656 року він оголосив Шведському королівству війну. А в липні відправив до Вільна посольство на перемовини щодо умов польсько-московського замирення.

Реакція українського керівництва була різко негативною. Хмельницький активно листувався із Москвою, переконуючи в помилковості обраного курсу й застерігаючи про небезпеки: "Коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять", то король і шляхта неодмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов’язань і "всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти". 

Утім у Москві до застережень Хмельницького не дослухалися і 3 листопада 1656 року підписали з Варшавою Віленське перемир’я. За його умовами, сторони не лише припиняли війну між собою, а й узгоджували спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу — якщо курфюрст останнього не змінить своєї політики стосовно Речі Посполитої.

Для політичних амбіцій Хмельницького Вільно стало вкрай болісним ударом. Загроза зовнішньополітичної ізоляції в боротьбі з Річчю Посполитою змушувала гетьманський уряд шукати дієву альтернативу московській протекції. І саме таку альтернативу сформували шведсько-трансільванські перемовини про воєнно-політичну співпрацю. У жовтні 1656 року гетьман підписав договір про дружбу з Трансільванією. А в січні 1657-го поновив українсько-шведський діалог. 

<p>Шведський король Карл Х Ґустав, Себастьян Бурдон</p>

Тим часом 6 грудня 1656 року Швеція та Трансільванія підписали амбітний Раднотський трактат, що мав докорінно змінити політичну мапу Європи. Йшлося про те, щоб перетворити Люблінську унію на музейний експонат, а Річ Посполита як суб’єкт міжнародної політики припинила би існування. Пруссія, Куяви, північна частина Мазовії, Жмудь, Інфлянти та Курляндія мали відійти шведському королю. Курфюрст Бранденбурзького маркграфства Фрідріх Вільгельм І — отримати Великопольщу. Під владу трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці мала перейти решта коронних земель, серед інших — і давня польська столиця Краків із належними до нього землями Малопольщі та західноукраїнські воєводства Корони Польської. А за гетьманом Хмельницьким було "зарезервовано" Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства.

Москва була однією із небагатьох європейських держав, що висловила рішучий протест раднотським домовленостям. Посол царя вимагав у трансільванського князя негайно вивести війська з Польщі, погрожуючи війною. Одночасно царські війська атакували Інфлянти, аби відтягти шведські сили з коронних земель. 

А от Богдан Хмельницький, навпаки, 10 січня 1657 року відправив на допомогу трансільванському князеві експедиційний корпус наказного гетьмана Антона Ждановича. Козаки спільно з союзниками воювали із коронними військами на теренах Польщі та навіть 7 червня здобули Варшаву. Зрозуміло, що такі дії відверто суперечили умовам Віленського перемир’я і свідчили про те, що українська сторона його цілковито ігнорує. 

Утім і до підписання союзної угоди зі шведським королем справа також не дійшла. Згідно зі звітом Ґотара Велінґа, якого Карл Х Ґустав відправив на перемовини до Чигирина, приєднання Війська Запорозького до Раднотської коаліції було можливим лише за умови визнання за гетьманом "права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра й мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею". І якби посол мав таке скріплене підписом і печаткою Карла Х Ґустава запевнення, "то можна було б легко покінчити з союзом". Але він її не мав — оскільки Червону Русь король пообіцяв трансільванському князеві. Тож й угода підписана не була. Її у жовтні 1657 року уклав уже наступник Хмельницького, гетьман Виговський. Але зиск з неї тоді був мінімальним — час втрачено, а разом із ним втрачено і шанс вирвати Україну з орбіти Москви.