Хата як пишна квітка. Втрачена великодня традиція з Поділля

Недовговічна прикраса

Старожили згадували, що звичай розмальовувати хати виник після скасування панщини 1861 року, коли у селян з’явився вільний час. В Ходорівцях розписували лише інтер’єри. Називали це "квітки". Народні художниці малювали як реальні квіти (троянди-"рожі", конвалії, фуксії, лілії), так і вигадані. Часто зображували пташок: голубів або півнів, які клюють ягідки. Стефан Таранушенко занотував у Макові, що розписи тут дуже нагадують місцеву ж вишивку.

Хоч хати розмальовували по всьому Поділлю, Ходорівці славилися найкращими інтер’єрними розписами. Малюнки вибудовувались у чітку загальну і логічну композицію, не змішувалися з трафаретним розписом чи шпалерами, як це часто бувало в інших місцевостях. Марія Щепотьєва писала: "Ходоровецькі малярки, міцно тримаючись старих традицій свого села, вміло використовуючи цілу архітектоніку будови, перетворюють свою хату на пишну квітку".

Розписами займалися переважно дівчата на виданні. У молодих матерів вже не було ресурсу на таку естетику. Коли діти виростали, жінки могли згадати старі вміння. 1927-го найкращими майстринями у Ходорівцях були 20-річна Марія Веселовська і 22-річна Ганна Мазурчак. Вони розписували хати не лише собі, а й рідні та сусідам. Втім, така практика не була поширена: дівчатам вистачало своєї роботи, заробляти малярством вони чомусь не могли або не хотіли.

Переважна більшість хат у ті часи складалася з сінейкоридору і двох кімнат. В одній жили"сиділи" — її називали "хатиною". У другій приймали гостей — це була "чиста хата". В Ходорівцях розписували лише останню, хоч на світлинах з Панівців бачимо розписи й "хатин". Розмальовувати інтер’єри зазвичай брались на Великдень. Якщо хтось не встиг — домальовував на Трійцю, на Різдво або в день храмового свята у селі. Розписи поновлювали щороку, хоч найбільш вдалі могли протривати й п’ять-шість років. Найстаріший розпис Щепотьєва побачила в хаті Ярини Шимкової — йому було вже сім років.

"Підходи тут різні"

Спочатку готували тло — білили стіну і піч вапном. Іноді піч робили світло-блакитною, для цього до вапна додавали синьку. За порошковими фарбами їздили у Кам’янець. Називали їх "хемічними" та "друшпаном". Найпопулярнішими кольорами були червоний, зелений і синій. Рідше використовували жовтий. Порошок розводили у молоці, додаючи до нього яйце. Іноді — лише жовток. Малюнки виходили яскравими та блискучими, гарно виділялися на побіленій стіні. 

До кожного кольору брали окрему щіточку. Їх виготовляли "з пса, з курки, з проса". В одній з ходорівецьких хат авторка побачила щітку зі свинячої щетини. Коли ж малювали зернятка винограду, робили це пальцями або ватним тампоном. Природними барвниками, котрі були під рукою і котрі не треба було везти з міста, лише підводили комини та долівки. Це вирізняло Поділля серед інших регіонів. Скажімо, на Уманщині малювали по глиняній небіленій стіні глинкою. Такі розписи були невиразні й тьмяні. Таранушенко залишив коментарі до деяких своїх чорно-білих фотографій. Про один з розписних сараїв у Макові писав: "Сарай — жовта глина, біла обвідка, чорні стовпи, білі квіти".

Спочатку жінки продумували, де і що хочуть малювати. Найпросунутіші наводили контури майбутньої картини на стіні олівцем. Одна літня ходорівчанка робила попередні ескізи на папері. Але під час малювання так захоплювалася, що на них навіть не дивилася. Працювали швидко: на один розпис витрачали не більше пів дня, часом — дві-три години.

Центром композиції завжди була піч з грубкою. Марія Щепотьєва писала: "Основа розпису — це заповнення квітчастими гілками поглиблень на печі між пілястрами й гранчастої груби. Підходи тут різні. Од смаку малярки залежить, чи заповнити цілу таку площу вщерть густою й рясною гілкою, використавши кожний виступ, як це роблять старі малярки, чи кинути на неї маленьку прозору гілочку, не боючись білої, нічим не заповненої площини тла, як роблять молодші. Марія Громишна заповнює площу щільно. Молода дівчина Тетяна Наглюк кидає на пічці дві делікатні гілочки зі спіральними вусиками внизу. Ясні, блискучі, тонко виведені, вони грають на широкім білім полі. Цікаво підкреслює єдність чола в пічці теж молоденька, 15-літня малярка Надія Олійникова, нахиляючи свої асиметрійні гілки до центрального пілястру й цим надаючи їм єдиної симетрійної композиції. Гілка на грубі завжди рясна, хоч на пічці вона й тоненька. Її центральну квітку звичайно вміщують в глибині між виступами гзимсу. Зовсім оригінально розмістила гілочку на грубці Ганущакова. Замість традиційної гілки, що на центральній площині має основне стебло, а паростки його заповнюють дві бокові площини, вона на одній грані вмістила вазон з легенькою, стрункою квіткою, а на дві бокові кинула маленькі гілочки. Отже, кожну грань трактовано як окрему площину, які об’єднує гзимс з його виступами. У Тетянин Наглюк намальовано на пічці централізовану півкруглу гілку з центральною круглою квіткою, вміщеною просто над пілястром. Нижні ягідки лягають уже просто на пілястрі, грушки вміщено на виступах поміж зубцями. У Ганущакової намальовано хвилясту централізовану гілку, й паростки від неї заповнюють площини поміж зубцями, а центральний бант падає на пілястр. Віра Чорненька вміщає над поглибленням між пілястрами по дві гілочки, схилені до центру, обводячи гнучкими лініями їхніх паростків зубчасті виступи".

Колонки під припічком у Ходорівцях фарбували червоною глиною або сажею. Припічок робили жовтим або сірим. Край припічка обводили червоною глиною, а над долівкою підводили пічку синьою, червоною, іноді зеленою смугами, часом продовжуючи їх і навкруги кімнати.

Спочатку гілки, потім — квіти

Порядок розпису був усталений. Перш за все жінка створювала гілки: основне хвилясте стебло, більші паростки, менші. Тоді бралися за квіти: спочатку виконували всі сині, приміром, потім бралися за червоні. Переважно на одну гілку використовували не більше як три кольори включно з зеленим. В цьому бачили й природний процес: спершу з’являється гілка, а розквітає вона згодом.

Розмальовували й сволоколовну балку під низькою стелею. Авторка пише: "Найчастіше прикрашено його рядом похилих гілочок чи букетиків. Часто ці намальовані гілочки в хаті з розписним же комином замінюють паперовими квітками, розміщуючи їх в тому ж таки скісному напрямку. Друга композиція — хвиляста гілка з квітками. Таку ж саму гілку або ряди скісних гілочок малюють, починаючи від печі, попід стелею над дверима, чільною стіною, а іноді загинають цей фриз, перекидаючи його за ікони, й на причілок. Групу скісних гілочок, часто з птичкою, вміщують над ліжком, малюючи їх теж у формі фриза попід стелею".

Іноді малюнки прикрашали й простір над вікнами чи між дверима і кутом. Робили своєрідну розписну раму навколо ікони в кутку або дзеркала. Бували орнаментовані бордюри й біля дверей, і під скринями на підлозі (часом скриня слугувала столом — і подібний бордюр імітував килим).

Деякі жінки розмальовували ще й сіни. Хоч стеля тут найчастіше була нерівною, бо мала отвір для виходу на горище, та розписували і її: у центрі — розетка з квітів, від котрої відходили симетричні квітучі гілочки. У Приворотті стіни в сінях розписували на кшталт шпалер: всю їхню площину покривали одноманітним орнаментом. Та для Ходорівців таке не було характерно. Хоч зі шпалерами тут були знайомі: у деяких хатах ними обклеювали шафу з посудом або вішали на стіні біля ліжка чи на причіпку. Часом шпалерами прикрашали піч у "чистій хаті".

Сакральний зміст?

Всі ці гілочки, букети та пташки з часом перетворилися на міцну традицію. Дівчата-малярки її майже ніколи не порушували. Хіба от вряди-годи розписували не "чисту хату", а "хатину", де часто розпалювали піч. Зараз люблять шукати сакральний сенс у всіх старих традиціях і знаходити у старих орнаментах зашифровані обереги. Та ніякого прихованого сенсу розписи не несли: "В них не можна знайти ані давніх символічних знаків, як хрестик, свастика тощо, ані примітивності чи якоїсь сухої стилізації. І в старих розписах, де окремі квітки ще далекі від будь-якого натуралізму, все-таки ясний сюжет вазону з листям і квітками, чи гірлянди або гілки. В нових же ці старі, суто стилізовані квіти перемішуються з натуралістичними, або їх зовсім відкидають".

Марія Щепотьєва згадувала: "Одна з найкращих ходоровецьких малярок Марія Веселовська казала, що найбільше любить малювати влітку, коли в садку багато квіток. Живі квітки часто бувають зразками для ходоровецьких малярок. Іноді, але рідко вони запозичають квітку з чашки, тарілки, шерстяної хустки. Але всі ці зразки, всі запозичення видно тільки на формі окремої квітки, загальна композиція всіх цих гілок має один характер плоскосно виконаної гнучкої гілки, а од неї часом зовсім симетрійно, а частіше з певним ритмом одходять такі ж самі гнучкі гілочки з листям, квітками чи ягідками, що схиляються донизу. Найчастіше це вазон більш чи менш стилізований й іноді гілка, часом перехвачена стрічкою. На сволоку, попід стелею, теж гнучкі, хвилясті гілочки, чи тягнуться вони цілою гірляндою, чи вміщені окремими букетиками. Ті ж букетики — в банти круг речей на стіні. У Марії Веселовської біля комина ворона. Але більшість птичок не мають назв". А от людей в Ходорівцях не малювали ніколи. 

Закінчується книжка Щепотьєвої оптимістично: "І не можна сказати, щоб розписи зникали: старі традиції підтримує й молоде покоління". Та час показав інше. Тяга подолян до естетизму яскраво проявляла себе ще у 1980-х, коли стало модно прикрашати хати орнаментами з керамічної плитки й дзеркалець. У 1990-ті стали популярними орнаментальні трафаретні візерунки, які наносили поверх цементної "шуби". Та новітні будівельні технології повністю вбили потяг до краси. Сучасні великі хати в селах зараз ніхто не прикрашає.