Єдвабне. Що призвело до погрому?

Що передувало вбивствам

У вересні 1939 року околиці польського міста Ломжі опинилися під совєтською окупацією, а згодом були включені до Білоруської РСР. За 21 місяць панування тут нової влади стосунки між поляками та євреями суттєво погіршилися. Причини цього складні. 

Тоді серед багатьох поляків утвердилося переконання , що значна частина євреїв прихильно зустріла прихід Червоної армії, а потім, налагодивши в різних сферах співпрацю з новою владою, включилася в будівництво комуністичного ладу. Це вважалося зрадою польської держави й проявом співпраці з окупантом. 

Однак єврейська громада сприймала ситуацію інакше. Зокрема , вважала, що працевлаштування в адміністративних органах, шкільництві, економічних інституціях — правочинне просування кар’єрною драбиною. Раніше воно було неможливе або дуже складне через владу Другої Речі Посполитої, яка намагалася — особливо у другій половині 30-х років — обмежити впливи національних меншин у різних сферах суспільного життя. Єврейське населення, передовсім у малих містах, для нової влади стало природним опертям — з огляду на його лояльність , брак підозр у пронімецькій орієнтації, відносно добрий рівень освіти, нарешті, високий показник безробіття, через який євреї охоче погоджувалися на пропозиції праці.

Просування євреїв було ще й елементом політики совєтів, які в перші місяці окупації виразно віддавали перевагу етнічним меншинам, а також раніше виключеним групам: симпатикам комунізму, молоді, бідноті. Тож чимало їхніх представників почали співпрацювати з новою владою, наприклад, беручи участь у творенні тимчасових органів влади (різноманітних "революційних комітетів", що діяли до часу встановлення постійних совєтських структур), вступаючи до лав народної міліції та робітничої гвардії, займаючи численні посади у твореній совєтами новій адміністрації, системі шкільної освіти, націоналізованій економіці. Однак ця політика вже 1940 року почала змінюватися й виявилося, що на євреїв також поширюються різні типові для сталінської системи явища: їх можуть заслати до Сибіру, а навіть найпалкіших прихильників нової системи замінити іншими чиновниками.

Однак описані явища викликали в поляків сильне почуття кривди, тим більше, що євреї часто обіймали посади тих, кого нова влада репресувала. Так євреї ставали ворогами потужного в цьому регіоні збройного підпілля. Це почуття наклалося на вже й без того непрості стосунки між етнічною меншістю та кількісно абсолютно переважною більшістю, а також на вельми сильні на західному Підляшші впливи національної демократії (так званих ендеків), які ще в 1930-х роках вилилися в численні антиєврейські ексцесизокрема бойкот крамниць, погром у Радзілуві у березні 1933 року. 

Серед учасників погромів 1941 року були й "ветерани" антиєврейських виступів 30-х років.

Ще 1938 року Юзеф Халасінський у книжці "Молоде покоління селян", спираючись передовсім на аналіз спогадів, окреслив специфіку тодішнього Білостоцького воєводства як "емоційний антисемітизм". 

Після втечі совєтів у ломжинському та білостоцькому регіонах поляки за більшої чи меншої участи німців вчиняли численні акти насильства щодо своїх єврейських сусідів. Як свідчать дослідження Інституту національної пам’яті , такі виступи відбулися в 23 населених пунктах. Окрім Єдвабного, це були: Більськ Підляськийсело Пилики, Васильків, Візна, Вонсош, Ґоньондз, Ґраєво, Кліщелі, Книшин, Кольно, Кузьниця, Наревка, Пйонтниця, Радзілув, Райґруд, Соколи, Ставіські, Суховоля, Тикоцін, Тшцянне, Хорощ, Чижев, Щучин та ЯсьонувкаНаселені пункти з теренів компактного проживання українського населення подано в назвах, які серед цього населення використовуються..

Ці виступи мали чотири спільні риси: антисемітизм значної частини місцевого польського населення; грабіж єврейського майна як один із головних мотивів агресії стосовно єврейських сусідів; прагнення помститися за реальну або уявну співпрацю євреїв із совєтськими окупантами; нарешті, підбурювання з боку німців — різне у різних місцях: від безпосередньої організації погрому до заохочення або мовчазної згоди. Під час деяких із відомих антиєврейських погромів на Підляшші вбили від кількох до кільканадцяти людей, у інших — передовсім у Єдвабному та Радзілуві — рахунок жертв масових розправ ішов на сотні.

Перебіг подій

Прелюдією до кровопролиття в Єдвабному були події 25 червня 1941 року. Тоді трьох євреїв убили, а двох жінок із малими дітьми примусили вчинити самогубство, утопившись у ставку; жертви вбивств були місцевими комуністами, а жінки, що втопилися, — дружинами двох інших євреїв-комуністів, яким вдалося втекти під час відступу совєтів. Того ж дня смерть спіткала ще трьох поляків, яких звинуватили в колабораціонізмі. 

Але якщо в перші дні німецько-совєтської війни в Єдвабному вбивали і поляків, і євреїв, звинувачуючи їх у приналежності до комуністів, то вже 10 липня 1941 року хвиля насильства вдарила тільки по євреях і перекинулась на всю спільноту.

Те , що відбулося в Єдвабному 10 липня 1941 року, складалося з низки послідовних подій. За словами численних очевидців, уранці до містечка приїхали ґестапівці, які й відіграли роль підбурювачів і, вочевидь, організаторів масового вбивства. Спершу євреїв вивели з будинків — без сумніву, це здійснили поляки — а відтак відвели на ринкову площу. Там уже чекав натовп роззяв, зокрема чимало селян із навколишніх сіл. Частина з них прийшла подивитися на насильство (уже було відомо, що за три дні до цього під час погрому в Радзілуві євреїв спалили живцем). А інші були радше розгублені й нажахані, але залишалися там із послуху ініціаторам погрому, побоюючись покарання за ухиляння від виконання наказів. Невідомо, чи в Єдвабному, як у інших місцях, присутні утворили живий ланцюг і, тримаючись за руки, не давали зігнаним євреям жодної можливости втекти.

Тон задавала група зі щонайменше 40 жорстоких убивць. Їх підтримували кільканадцять озброєних німців, що надавало погрому легітимності від імені окупаційної влади. Не виключено, що ця група виводилася з ефемерної, самозваної польської допоміжної поліції, яка "наводила порядок" в околицях в період між поразкою одного окупанта і стабілізацією апарату іншого.

Євреїв примусили розбити пам’ятник Лєніну і вигукувати: "Війна через нас". Після цього кількадесят із них носили ринковою площею уламки пам’ятника у своєрідній процесії на чолі з рабином , який розмахував червоним прапором. Таврування євреїв як відповідальних за комуністичну владу перейшло у побиття і приниження жертв. Це тривало кілька годин. А потім почалися перші вбивства. Усе на очах німців: ґестапівців та жандармів. За словами деяких очевидців, саме вони віддавали накази.

Цей "ритуал", який "проводили" і в інших населених пунктах, тут переріс у масове вбивство. Банда злочинців погнала євреїв до стодоли Броніслава Слєшинського. Спочатку там убили близько 40–50 чоловіків — тих самих, яких перед цим змусили носити уламки пам’ятника Лєніну. Потім до тієї ж стодоли загнали, вірогідно, ще близько 300 євреїв, яких привели з ринкової площі, зокрема жінок і дітей. Стіни облили гасом і підпалили. Число жертв погрому в Єдвабному оцінюється в кілька сотень.

Наслідки й дискусія

Після війни погром у Єдвабному став предметом кількох розслідувань. Слідство, яке в 1948—1949 роках провело Повітове управління публічної безпеки у Ломжі, завершилось судовим процесом в окружному суді в травні 1949 рокутак званий процес Рамотовського та інших. Обвинувальний акт стосувався 22 мешканців Єдвабного, обвинувачених на основі декрету "про міру покарання для фашистсько-гітлерівських злочинців". 11 обвинувачених були засуджені до позбавлення волі строком від 8 до 15 років, а один — до смертної кари, яку пізніше змінили на 15-річне ув’язнення. 1953 року в ломжинському суді відбувся так званий процес Собути у цій самій справі — обвинуваченого виправдали через відсутність достатніх доказів. Чергове слідство у справі Єдвабного в 1967—1974 роках провела Окружна комісія з розслідування гітлерівських злочинів у Білостоці. У ході слідства було апріорі прийнято , що єдвабненських євреїв винищили німецькі жандарми з місцевого відділку. Прокурор проігнорував участь поляків у масовому вбивстві, не згадавши про нього в кінцевій постанові. 

Вже у незалежній Польщі в 2000—2002 роках справу погрому в Єдвабному розслідував Інститут національної пам’яті. Попри те , що допитали 98 свідків, так і не вдалося відтворити всіх деталей злочину. 

Дискусія довкола погрому в Єдвабному, яка розгорілася на початку XXI століття, була однією з головних польських громадських дискусій після 1989 року. Вона вплинула не тільки на бачення польсько-єврейських стосунків, але й на картину всієї історії Польщі XX століття, причім у її найдраматичніших аспектах, як-от Друга світова війна, німецька і совєтська окупації, ставлення поляків до євреїв та німців. Частина учасників дискусії навіть поставила питання про правомірність традиційних уявлень про історію Польщі загалом , які завжди зосереджувалися на боротьбі за свободу, національних повстаннях, а особливо на стражданнях, яких полякам завдавали інші народи.

Головним елементом дискусії про Єдвабне було питання участи поляків у вбивстві євреїв — не як вимушених свідків , які не могли відвернути страждань єврейських сусідів, а як співучасників і виконавців цього жорстокого злочину. 

Першим про участь поляків у погромах улітку 1941 року написав 1966-го Шимон Датнер — історик , пов’язаний із Єврейським історичним інститутом та Головною комісією розслідування гітлерівських злочинів у Польщі. У своєму невеличкому тексті він згадав, зокрема, Єдвабне і Радзілув, відзначаючи, однак, координаційну роль німців: "До злочину на цих теренах німці залучили покидьків із місцевого населення. Там, де німці не знайшли покірних виконавців, вони самі здійснили криваву справу". 

1992 року тему Єдвабного порушив Анджей Жбіковський у статті "Місцеві погроми євреїв у червні та липні 1941 року на східних рубежах Другої Речі Посполитої". У тексті містечко згадувалося серед 31 населеного пункту , де антиєврейські інциденти "потягнули за собою смертельні жертви". Автор підсумовував , що "акти ворожости щодо єврейського населення набули масових форм переважно на теренах , де проживало українське населення", а також піддавав сумніву інформацію про спалення радзілувських і єдвабненських євреїв, наголошуючи на неправдоподібності кількості жертв. 

Ці тексти , опубліковані у фахових періодичних виданнях, не викликали широкого резонансу. Варто зауважити, що про участь поляків у масовому вбивстві в Єдвабному в негалузевій пресі вперше писали ще 1998 року — йдеться про репортаж Данути й Алєксандра Вронішевських "…щоб жити", який теж залишився практично непомічений. 

Широка дискусія про події в Єдвабному вибухнула лише в листопаді 2000 року. Спровокувала її видана за пів року до того гучна книжка "Сусіди. Історія знищення єврейського містечка" Яна Томаша Ґросса. Вона спиралася на матеріали кримінальних процесів Рамотовського та інших1949 рік і Собути1953 рік, а також на свідченнях Шмуля Васерштейна і Менахема Фінкельштейна. Дискусія щодо Єдвабного сягнула апогею навесні 2001 року. Тоді щомісяця з’являлося понад сотню різних публікацій у пресі. Наприклад, деякі історики, ознайомившись із документами 1949 року, закинули Ґроссу вибіркове ставлення до джерел. Ще одним предметом дискусії стала кількість загиблих — їхні оцінки суттєво відрізняються.

Згодом дискусія раптово згасла — це відбулося з відкриттям пам’ятника у Єдвабному 10 липня 2001 року. Наступні згадки стосувалися головним чином ходу слідства польського Інституту національної пам’яті. Саме стараннями ІНП 2002 року з’явилося двотомне видання "Довкола Єдвабного", над яким кільканадцять дослідників працювали майже два роки. 

Згодом публікувалися й інші книги і статті на цю тему. Загалом погрому в Єдвабному присвячено понад 300 публікацій. Вже самі тільки назви й місця видань розкривають масштаб і напруження , а часом і рівень змістовності суперечок і дискусій про Єдвабне. 2008 року з’явилася наукова робота Пйотра Форецького, присвячена самій полеміці та її сприйняттю. 2012 року Вітольд Мендиковський у своїй книзі показав, що погром в Єдвабному був частиною хвилі антиєврейських виступів, яка влітку 1941 року прокотилася колишньою совєтською окупаційною зоною — від балтійських країн через ломжинський, білостоцький регіони і Східну Галичину до самої Румунії.