Ідейно (не)правильний театр

На гастролі по рояль

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР влада взялася активно просвічувати новонабутих радянських громадян. Показувати переваги соціалістичного мистецтва доручили, серед інших, Робітничо-колгоспному театру імені Панаса Саксаганського, що діяв у Білій Церкві. Навесні 1940 року трупа вирушила до трьох галицьких міст — Стрия, Дрогобича й Перемишля. Окрім акторів, режисерів і техперсоналу, в тур поїхав агент НКВС, що підписувався у звітах як "Ніколаєвський". 

Майже завжди зали були переповнені. Найбільший успіх мали класичні українські п’єси: "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" Михайла Старицького, "Наталка Полтавка" Івана Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки-Основ’яненка, "Украдене щастя" Івана Франка. "Ніколаєвський" нарікав на неувагу до театру з боку місцевої преси та чиновників: "Від поїздки театр мав тільки господарський ефект. Культурно-політичний зміст поїздки був зовсім незначний".

Та й самі театрали поставилися до гастролей недбало. Більше часу присвячували не репетиціям, а "барахольству". Після знецінення польських грошей, а отже, втрати всіх заощаджень, галичани за безцінь розпродували своє майно. Хтось із білоцерківців навіть придбав собі рояль, який повіз додому з реквізитом. 

— Вас швидко Сталін візьме в шори. Втікайте швидше до Германа! — кричав актор Дахно в ресторані. А потім пішов на сцену грати в "Украденому щасті". 

"Ніколаєвський" описує настрої місцевого населення: українці незадоволені русифікацією, поляки бояться депортацій. У Перемишлі разом з актором Іваном Терещенком він поспілкувався з педагогом Богданом Загайкевичем. Той необачно довірився митцям — дозволив собі відверті антирадянські вислови. А ще спитав: 

— Так що ж москалі зробили з Курбасом? 

Агент не уточнив, яка була відповідь. Лесь Курбас на той момент уже загинув в урочищі Сандармох, але влада цей факт приховувала. Після таких балачок Загайкевича теж чекали проблеми — НКВС попросив місцевих співробітників звернути увагу на діяча. Врятував початок німецько-радянської війни, під час якої той виїхав до Німеччини, а згодом до США.

Нерадянська реакція

Тим часом у Києві єврейський театр показував "ідеологічно невитримані" вистави. Одна з них — "Бар-Кохба" за п’єсою Самуїла Галкіна — присвячена єврейському народному герою, лідерові повстання проти римського панування. «Постановка "Бар-Кохба" викликає у багатьох глядачів нерадянську реакцію. Автор у лірично-зворушливих тонах описує звільнення Палестини від нашестя римлян», — йшлося у повідомленні НКВС. 

Державу Ізраїль офіційно проголосять аж через 8 років. Тоді ж прагнення євреїв панувати на якійсь території чекісти розглядали як потенційно небезпечне для СРСР. Особливо авторам документа не сподобався фінал п’єси. У ньому поранений Бар-Кохба передав меч хлопчику та сказав:

— До бою, до бою, боротьбу не закінчено! 

Дія п’єси відбувалася в Юдеї — так історично називалися ті землі. У НКВС чомусь вирішили, що відмова від актуальної назви Палестина — це маскування "націоналістичної сутності п’єси". Єврейський театр також готувався до гастролей Галичиною. У більшості тамтешніх великих міст значну частку населення ще становили євреї. Показувати їм "Бар-Кохбу" було особливо небажано. Про "шкідливий" спектакль попередили Микиту Хрущова, першого секретаря ЦК КПУ. Чи зняли її після цього з репертуару, у документах не вказано.

Опера для Бессарабки

Доповідали Хрущову і про Київську оперу. Того ж 1940-го в Театрі імені Тараса Шевченка панували "творчий застій" та "нездорова атмосфера". Винним чекісти називали художнього керівника Миколу Смолича. Він не так давно переїхав із Москви, де обіймав посаду головного режисера Большого театру. Смолич вилучив із репертуару опери "Кармен", "Фауст", "Демон" та "Тарас Бульба". 

— Ставив їх не я, то й показувати не буду, — пояснив він. 

"Фауста" згодом повернули. Нову постановку деякі працівники театру вважали вкрай невдалою. Нарікали на Івана Паторжинського в ролі Мефістофеля: "Вийшов не той гнучкий, лукавий та стрімкий образ, який має бути в цій опері, а важкий дядько, якому не хочеться не лише грати з вогнем, але навіть співати".

Смолич зневажливо відгукувався про опери "Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського та "Наталка Полтавка" Миколи Лисенка. "Травіату" Джузеппе Верді схарактеризував як твір для слухачів "з Бессарабки". Провальними вийшли постановки "Івана Сусаніна" Михайла Глінки та "Пікової дами" Петра Чайковського. Виконавець ролі Сусаніна Михайло Донець уже втратив потрібну вокальну форму. "Виразне читання замість співу та хороша гра не можуть компенсувати недоліків його голосу", — зазначали в НКВС. Наступного року Донця заарештували як націоналіста. Подальша його доля — не відома. 

Продажі квитків стрімко знизились. Щоб якось поліпшити фінансовий стан, керівництво почало запрошувати московських і ленінградських артистів. Крім того, Смолич та його оточення заговорили про русифікацію театру. Мовляв, тоді люди почнуть ходити. Повідомлення ніяк не вплинуло на художнього керівника — він залишався на посаді до 1947 року. Його син Дмитро 1970 року став головним режисером цього ж театру. Батько й син поховані поруч на Байковому цвинтарі в Києві.

Агітатори з квитками

Згаданий раніше Київський єврейський театр під час війни перебував в евакуації у Середній Азії. А потім переїхав до Чернівців. Це були важкі часи. Влада в рази скоротила дотації. Багато театрів, зокрема всі єврейські, залишилися без державної підтримки й існували тільки із продажу квитків. Оригінальні єврейські п’єси, які любила публіка, опинилися під забороною як "міщансько-буржуазні". Замість них тепер мали показувати нудні твори "радянської тематики". 

— Змушують нас ставити перекладені п’єси, а на них єврейські глядачі ходити не хочуть, — бідкався художній керівник театру Мойсей Гольдблат. Цю фразу агент МДБ процитував у доповідній записці. 

Така політика цілком відповідала курсу боротьби з "космополітизмом", яка розгорнулася у ті роки. Розуміючи, що театр під приводом нерентабельности може бути ліквідований, керівництво вдавалося до махінацій. Наприклад, актори формально йшли у відпустку за власний кошт, насправді ж продовжували працювати. "Щоб збільшити відвідуваність театру, керівництво призначило осіб для поширення квитків на підприємствах, — доповідав чекіст 1949 року. — Ці особи проводять серед єврейського населення націоналістичну агітацію, поширюючи вигадки про нібито упереджене ставлення радянської влади до єврейських театрів, та закликають у зв’язку з антисемітською обстановкою, що нібито склалася, відповісти частим відвідуванням театру". 

У колективі ширилися розмови, що уряд планує закрити всі єврейські трупи. МДБ постійно вживало слово "нібито" — це мало б означати, що насправді нічого такого не планують. Але митці мали рацію. Протягом наступного року всі єврейські театри СРСР припинили існування. І чернівецький серед них. Мойсей Гольдблат ще попрацював в Казахстані й Харкові, а потім емігрував до Ізраїлю.

Націоналістичний марш в антракті

Сезон 1968 року Львівський драмтеатр імені Марії Заньковецької відкривав спектаклем "Сестри Річинські" за однойменним романом Ірини Вільде. Твір переробила для постановки сама письменниця у співавторстві з Богданом Антковим. Це історія галицької родини на тлі історичних подій 1930-х. Книга відповідала радянським ідеологічним настановам, хоч сьогодні дослідники розцінюють низку деталей у ній як приховане фрондерство. Та й авторка, хоч і належала до кола "офіційних" письменників, неодноразово зазнавала критики як націоналістка.

Під час прем’єри стався інцидент. Голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко доповідав у ЦК КПУ: "На початку другого акту вистави, коли в залі було вимкнене світло, а на сцені встановлювали декорацію, оркестр заграв націоналістичний марш, який виконували у Львові до 1939 року, а також у період німецької окупації. Під час виконання цього маршу залом пройшов шум, а деякі глядачі були шоковані почутою музикою". Йдеться про марш "За Україну", поетичною основою якого служить вірш Миколи Вороного, одного із засновників Центральної Ради.

Небажану реакцію в публіки викликав і монолог одного з героїв, націоналіста Маркіяна. Формально — це негативний персонаж. Але змальований він так, що викликає симпатію. Серед тих, хто аплодував після його промови про волю України, КДБ виокремив двох дисидентів — Івана Геля, який нещодавно звільнився з таборів, та Олену Антонів, дружину В’ячеслава Чорновола.

Наступного дня директор театру Федір Сандович викликав композитора вистави Ізраїля Вимера. Той пояснив, що додав марш за порадою Антківа. Про його зміст нічого не знав. Чекіст зазначив, що драматург вже потрапляв у поле його зору через націоналістичні висловлювання. "Прошу розібратися, вжити заходів. Доповісти", — таку вказівку залишив на документі голова УРСР Петро Шелест. Очевидно, обійшлося профілактичною бесідою. Антків і далі працював у театрі. 

Партія замість Ісуса Христа

Київський молодіжний театр був створений 1979-го. Через 2 роки тут готували виставу "Стійкий принц" за однойменною п’єсою іспанського драматурга XVII століття Педро Кальдерона. В основі сюжету — подвиг португальського принца Фернандо. Він потрапив у полон до маврів у Марокко й заради християнської віри відмовився обміняти свою волю на здавання міста Сеута. Критики чекали прем’єри. Це мала бути не просто ще одна постановка, а сміливий експеримент. Творчий прорив, який би вивів трупу на рівень сучасного європейського мистецтва.

У КДБ думали інакше. Чекісти доповідали головному комуністу республіки Володимирові Щербицькому: «Фінальна сцена спектаклю поставлена у вигляді символічної загибелі героя, його "вознесіння та зустрічі з богом". Крім того, постановка містить низку сцен та епізодів, у яких навмисно наголошено на нібито позитивному впливі релігії на людину». Як це виглядало зсередини, пригадує актор Валерій Легін у статті для газети "Дзеркало тижня": «Чиновник, який опікувався постановкою, по-своєму переписував Кальдерона, вимагаючи замінити Христа на партію, а слова "Не моя вона, а Божа" на "Не моя вона, а народна"». 

Згаданий у документі й виконавець головної ролі Григорій Гладій. Його гру схарактеризували як "не високопрофесійну, а манірну та пластичну". А ще чомусь вказано, що той "захоплюється йогою". В афішах Гладій вписаний як режисер "Стійкого принца". Однак чекісти розкопали, що насправді постановкою займається Марк Нестантінер. Нещодавно його звільнили з театру поезії "у зв’язку з серйозними недоліками у творчій роботі". 

Влітку 1981-го виставу показали художній раді театру та чиновникам. Митці були вражені. Але владці вже визначилися щодо її майбутнього. Генеральну репетицію, на яку прийшли десятки глядачів, зупинили. Мовляв, негайно потрібно провести протипожежне оброблення декорацій. Публіку вивели під наглядом міліції. Відстояти "Стійкого принца" не вдалося. Директора театру Михайла Марущака та художнього керівника Олександра Заболотного звільнили.