Як зберегти родинні історії? 11 порад від Музею Голодомору

У липні 2021 року Музей Голодомору оголосив про збір свідчень та проведення експедиції у пошуках людей, котрі пережили голод у 1932-1933 років. Українці поділилися контактами сотень свідків Голодомору. На жаль, у дослідників не завжди є змога записати усі ці історії особисто. 

Тож закликають українців зберегти історичну пам’ять рідних самостійно.

Про те, як зробити це правильно, розповіла Юлія Коцур, кандидатка історичних наук, заступниця директора Музею Голодомору, яка опитала кількасот свідків Голодомору. 

Підготовка до інтерв’ю залежить від вашої мети. Дослідники, котрі систематично збирають усні свідчення, користуються спеціальними питальникамидекілька запитань ми розмістили наприкінці цієї статті.

Якщо ви хочете опитати своїх рідних, щоб зберегти їхні спогади, спершу ознайомтесь з історичним контекстом подій, про які будете говорити, щоб у разі потреби вміти поставити уточнювальні запитання.

Насамперед попросіть у людини дозволу на те, щоб її розповідь записували на диктофон чи камеру. Поясніть, де і як використаєте її слова (передасте запис до музею, чи він залишиться у домашньому архіві). Це допомагає зменшити хвилювання, адже респонденти часто бояться камер. 

Бажано домовитися про розмову наперед, за кілька днів. Пам'ять у літніх людей дещо повільніша, і, щоб згадати своє дитинство, їм може знадобитися трохи часу. Часто вони роблять нотатки, аби під час запису нічого не забути.

Записувати спогади краще у тихому місці. Дослідники Музею Голодомору зазвичай роблять це у свідків удома, у знайомому для них просторі та невимушеній атмосфері. Оскільки зайві звуки відволікають, двері варто зачинити. Розмову краще записувати на відео, а не тільки на диктофон, адже це найкращий спосіб передати емоції, реакції на питання.

Для багатьох важливий зоровий контакт – він додає людині певності, що її чують і розуміють. Інколи літнім людям потрібно тримати когось за руку, щоб впоратися з емоціями. 

Ще один можливий виклик – респондентові буває складно говорити. Тоді є сенс провести інтерв’ю у кілька етапів, чи навіть впродовж кількох днів.

Починати варто із загальних питань. Наприклад, “розкажіть про ваше життя, дитинство”, “як ваша родина пережила Голодомор” (або ті події, про які ви хочете розпитати). Такі питання допомагають людині налаштуватися на тему і згадати найважливіше. Часто вже тоді ви почуєте найбільш травматичні історії.

Однак інколи люди відповідають коротко: “Я не пам’ятаю” або загальні фрази про те, що колись жилося важко. У такому разі можете розпитати про дитинство і юність, про імена батьків, братів і сестер, де жила і чим займалася родина. Так людина отримає стартову точку, звідки може починати розповідь.

Запитуйте коротко і просто, про конкретні події та явища. Абстрактні запитання, наприклад, “що ви відчували, коли вмирали ваші родичі?”, викликають розгубленість, розгорнутих відповідей на них, швидше за все, ви не отримаєте. Також не варто ставити одразу кілька запитань, бо респондент може відповісти тільки на одне з них. 

Якщо ви не отримали відповіді на важливе, на вашу думку, запитання, його можна поставити ще раз, перефразувавши. Наприклад, це стосується “закону про п’ять колосків”: на пряме запитання “Чи чули ви про такий закон?”, відповідь часто негативна. Однак якщо запитати “Чи можна було збирати колоски на полях?”, то зазвичай свідки детально розповідають, чому цього не можна було робити. Аналогічно, після негативної відповіді на питання “Чи розкуркулили вашу родину?”, можна ще раз перепитати “Чи забирали у вашої родини землю, хату або худобу?”.

Іншими словами, уникайте термінів або пояснюйте їх. Якщо ви володієте діалектом, яким говорить людина, можна користуватися ним, а не літературною мовою. Крім того, витримуйте паузи і не спішіть переходити до наступних питань. 

Після відповіді зачекайте кілька секунд, можливо, людина згадає ще щось. І навпаки, коли респондент “перескакує” на іншу тему, паузи варто використовувати, аби повертатися до періоду, який вас цікавить.

Найпоширеніша помилка – строго дотримуватися питальника. Він хоч і універсальний, але історія кожної людини – унікальна, а кожна деталь у ній – важлива. Якщо ви відчуваєте, що респондент може розповісти ще щось, не спішіть переходити до наступного питання. 

Крім того, не сперечайтеся з людиною, коли ваш погляд на історичне минуле не збігається з її позицією. Поважайте право кожного на власну думку.

Під час опитування про травматичне минуле емоції завжди будуть, причому і у респондента, і, можливо, у вас теж, особливо якщо на цю тему ви раніше з рідними не розмовляли. Залежить від рівня проговореності теми – деякі люди більш спокійні, бо вже знайшли потрібні слова, щоб пережити горе. 

Науковці та психотерапевти Віталій Климчук та Вікторія Горбунова вказують, що висловлювання травматичного досвіду впливає на подолання посттравматичних та постгеноцидних синдромів.

Однак, якщо людина розповідає про Голодомор вперше, вона може засмутитися і плакати досить довго. У такому випадку дайте їй час заспокоїтися. Перепитайте, чи готова вона говорити далі. Якщо відповідь ствердна, продовжуйте опитування, але до складних тем більше не повертайтеся. Коли ж респондент не може вгамувати емоції, варто припинити інтерв’ю і дати людині випити чаю або в крайньому разі – заспокійливого.

Причин відмови може бути кілька.

Ви можете почути “Я нічого не пам’ятаю, я був (була) ще дитиною, тому нічого вам не розкажу” або “Я недостатньо освічений/-а, щоб вам щось говорити”. Тоді поставте кілька інших питань, наприклад, “Чи голодувала ваша родина у 1932–1933 роках?”, “Чи забирали у вас їжу?”, “Що ви їли під час Голодомору?”, “Чи помер хтось із вашої родини в той час?”. Так ви зрозумієте, чи справді людина не пам’ятає нічого, чи відмовляється говорити через скромність.

Часто літні люди думають, що їхня доля нікому не цікава, і наступним поколінням знати про трагедії необов’язково (“Нащо воно вам? Пережили, і досить”). Поясніть, чому родинні історії слід зберігати, розкажіть, що дітям і внукам буде цікаво дізнатися про минуле не з підручників, а з перших уст.

Також трапляється, що літні люди відмовляються говорити зі страху. Зараз таких випадків менше, але ще 10–15 років тому багато свідків Голодомору не називали своїх прізвищ або прізвищ виконавців геноциду (останніх вони часто не називають дотепер). Не тисніть на респондента, не наполягайте проводити запис, тим більше, не записуйте розповідь потайки.

Наприкінці дізнайтесь ставлення людини до подій, які вона пережила, а також кого вона вважає винним у них. Перепитайте, чи респондент сказав усе, чи він ще має, що розповісти. З’ясуйте, чи є в розказаному щось, чого не можна використовувати згодом (зазвичай це ті ж імена активістів). Хоча своїм родичам люди довіряють більше, діти виконавців злочину можуть досі жити в тому самому селі, і тоді постає етична проблема.

Врешті, завершуйте на позитивних моментах. Аби вивести людину з меланхолійного стану, розпитайте, які щасливі моменти були в її житті. Пам’ятайте, що навіть у найтрагічніші моменти історії завжди було місце для добра і співчуття. І найголовніше – не забудьте подякувати за інтерв’ю.

Родинні історії важливі для нащадків тих людей, які їх розповідають. Під час Голодомору траплялося так, що вмирали цілі родини, не залишивши нікого по собі. Розповіді їхніх сусідів (а вони можуть і не пам’ятати деталей, скажімо, імен, особливо імен дітей) – це чи не єдиний спосіб зберегти пам'ять про те, що колись ці люди взагалі жили.

Із записаних історій ви можете формувати сімейний архів, цінність якого зростатиме з кожним роком. Їх можна (і варто) віддавати в музеї та інші установи, що працюють з історичною пам’яттю – тоді розповіді ваших рідних стануть національним надбанням. 

Приміром, Музей Голодомору запустив проєкт “Свідчення” – це онлайн-ресурс, де публікують оцифровані спогади очевидців. Тому якщо у вашій родині є розповіді про Голодомор, якими ви хочете поділитися, надсилайте їх на електронну скриньку проєкту memoholod@ukr.net. 

Насамкінець, приватні історії про Голодомор важливі для відновлення історичної справедливости та недопущення таких злочинів у майбутньому.