Як Росія переписує українську історію. 7 міфів про "братні народи"

Ідея про "один народ" є продуктом радянської історіографії. Після більшовицького перевороту 1917 року та постання СРСР у 1922-му слід було наново аргументувати, чому в політичному тілі цієї держави опинилися росіяни, українці і білоруси. Низка вчених розробляла цю концепцію, опираючись на старі російські кліше про Велику Русь, Малу Русь та Білу Русь. Найбільшого успіху досяг Владімір Мавродін, який надав максимальної, наскільки це можливо, стрункості цій ідеї — вона мусила відповідати й офіційній марксистсько-ленінській ідеології.

Абсурдність ідеї про "один народ" — у відсутності аргументів на її користь і в присутності в російському історичному ґранднаративі старих підходів до оцінювання історії Русі. Цей історичний міф транслюється в підручниках та медіа, закріплюючи у хворому на імперськість російському суспільстві відповідні стереотипи про минуле. Офіційний Кремль добре усвідомлює: остаточна втрата України зі своєї орбіти впливу — це кінець імперським амбіціям та ідеї Третього Рима, зв’язуючою ланкою яких слугує Київ як династичний, політичний і церковний центр Русі. 

Україна через свою історію є важливим елементом конструкції "російської величі". Визнання Кремлем українців окремою самодостатньою нацією із власним правом на самовизначення, незалежність і соборність – неприпустиме в теперішніх реаліях політичного режиму цієї держави. Адже таке визнання означатиме історично спершу відкотитися у XV–XVII століття, а згодом — і ще далі. Зрештою, ми всі є свідками й учасниками процесу відкату Росії в минуле — він пришвидшився після російського вторгнення в Україну. Історія у цій частині континенту заходить на свою чергову спіраль.

Владімірські князі, а згодом великі московські князі, государі і царі після монгольського вторгнення відчували причетність до спадщини Русі не завжди чітко і зрозуміло навіть для самих себе, аж поки не прийняли наприкінці ХІІІ століття у своїх володіннях київських митрополитів. Митрополит змінив Київ на Владімір-на-Клязьмі (а з часом — Москву), бо саме монголи визначали, хто буде київським князем — і цей вибір випав на владімірських князів. Митрополит просто переїхав на двір нового князя Києва, який не резидував у Києві. Саме освічений вищий православний клір був носієм знань про божественність влади, її походження та спадкоємність. До певної пори ідея "Русі" відображалася хіба що у титулі митрополитів, але не князів Москви.

Однак заявити про "право приватної власності" на історію Русі Москва тривалий час не могла — не мала на те сил і підстав. Навіть поява Русі у титулі Івана ІІІ наприкінці XV століття носила радше декларативний і пропагандистський характер. Хоча землі колишньої Київської митрополії московські володарі вже тоді активно "збирали" — нерідко в силовий і дуже брутальний спосіб. Промовистим прикладом було упокорення Новгорода.

Іншими спадкоємцями Русі були нащадки Володимира Мономаха і його сина Мстислава-Гаральда, відомі, як династія Романовичів. Упродовж ХІІІ–XIV століттях вони почергово правили у волинському Володимирі, Галичі, Холмі і Львові, обіймаючи також престоли Перемишля, Берестя та інших дрібніших центрів. Вони були справжніми нащадками "самодержця всієї Русі", князя Романа Мстиславовича— і то не лише в спадковому сенсі, а й у політичному та ідеологічному. Саме король Данило вважався останнім легітимним князем Києва домонгольської доби. Його амбіції створили шанс для постання у другій половині ХІІІ століття та подальшої інституалізації королівства Русі, яке мало шанс увійти до кола суверенних монархій Європи. Для цього 1253-го року спершу коронувався сам Данило Романович, а на початку XIV століття його онук Юрій І подбав про створення окремої православної Галицької митрополії. Однак до початку XV століття справа зазнала поразки.

У XV–XVI століттях Іван ІІІ та Іван IV Грозний чи не вперше відкрито заявили претензії на Русь, що з часом ледь не коштувало Московії державності в роки "Смути" на початку XVII століття. Церковне підґрунтя цих претензій також було хитким: його підірвало самовільне проголошення власної митрополії в Москві 1448 року. Зміцнювали авторитет цих сумнівних церковних утворень у XVII столітті переважно православні єпископи Речі Посполитої — вони шукали захисту у "сильного православного царя" через тиск католицизму і Берестейську унію 1596 року. Саме київські інтелектуали додали аргументів на користь того, що московські царі можуть претендувати на спадщину Русі. Від XVIII століття це "право приватної власності" підсилювалося постійним фінансуванням наукових досліджень, які мали б довести, що Русь належить Росії. Відтоді нічого не змінилося.

Варто пам’ятати: історична та географічна Русь — це головно північ сучасної України. Землі Залісся Руссю не називали. З XIV століття Київ перейшов під контроль литовських князів Ґедиміновичів — і до XVII століття московські правителі не мали до нього жодного стосунку. Поруч із Галицькою митрополією 1303 року, 1316-го у Новоґрудку виникла Литовсько-Руська митрополія, яка у зміненому вигляді проіснувала до 1596 року.

У 1685 році Київську митрополію Вселенський Патріарх передав Москві у "тимчасову оренду" — з якої та вже не повернулася. Після 1721 року на Русі було введено Святійший правлячий синод, який до 1917-го напряму підпорядковувався державній владі. Церкву розгромили більшовики і відновили під патронатом НКВС лише 1943 року. У статусі "дочірньої фірми" російських спецслужб ця структура функціонує досі.

Року 2019-го Православна церква України отримала Томос від Вселенського Патріарха і право титулу "Митрополита Київського і всієї України". Фактично материнська Церква визнала за українською нацією право на історичний і духовний спадок серця Русі із центром у Києві.

"Великая отечественная", тобто Німецько-радянська війна 1941–1945 років є однією з найбільших перемог, до якої мали стосунок усі народи СРСР і якою, попри величезні втрати, в цій країні пишалися. В Радянському Союзі розуміли, наскільки великим був внесок у спільну перемогу інших учасників антигітлерівської коаліції. Але в сучасній Росії всі інші фронти Другої світової вважають другорядними. Участь союзників СРСР, особливо США і Великої Британії, у розгромі країн осі (Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників) вважають незначною. Владімір Путін акцентує, що росіяни могли б досягти цієї перемоги над гітлерівською Німеччиною самі. Найтрагікомічніше це виглядає у теперішніх реальних бойових результатах вислову "можем павтаріть". Ні про Голодомор, репресії українців чи інших народів СРСР не йшлося і не скоро йтиметься в навчальних програмах Російської Федерації. Бо, визнаючи злочини минулого, слід понести певне покарання, покаятися, перепросити у своїх жертв, відшкодувати завдані століттями збитки, "перегорнути сторінку" минулого і намагатися вибудувати інше майбутнє. Росіяни до такого не звикли — через нездоланну імперську зверхність та природну рабську природу. 

Кремль чітко заявляє, що воює з неонацистами, під якими слід розуміти усе сучасне українське суспільство. Ще донедавна з точки зору Кремля, більшість мешканців України залишалася прихильною до росіян і російського політичного керівництва, перебуваючи під впливом шкідливої "ідеологічної схеми підступного Заходу". Тому, як донедавна вважали у Росії, військова перемога й окупація України дозволять швидко "відкрити очі" українцям та повернутися до тих часів, коли всі жили в одній країні. Однак останні заяви вищого політичного керівництва держави-агресорки вже відрізняться від сказаних раніше: у Росії не плекають жодних ілюзій щодо можливості "перевиховання" громадян України. Очевидно і цілком зрозуміло, що ці та інші "вологі мрії" ворога не мають шансів на життя.

У російській політичній доктрині та практиці держава і церква діють заодно і ніколи не були відокремленими одна від одної. Ба більше — церковні структури є цілковито залежними, позбавленими власної думки щодо таких подій, як, до прикладу, війна Росії проти України, що триває з 2014 року. У нашій державі, де Російська православна церква у різних формах панувала століттями, складно в одну мить позбутися шпигунської та підривної діяльності її осередків. Складно переконати людей у її відвертій ворожості й шкоді для України, а водночас — у її антихристиянській природі та душпастирських настановах. Адже парафіянами Української православної церкви Московського патріархату залишаються мільйони вірян у більшості областей нашої держави. І навіть події війни, систематичні похорони загиблих українських воїнів дуже повільно змінюють процеси переходу цих парафій під інше керівництво. 

"Русскій мір" — це не лише церковна, а радше філософська доктрина авторства Алєксандра Дугіна, оперта на церковний фундамент. Це не що інше, як нове відродження ідеї про "самодєржавіє, православіє, народность" або "три братніх народи", але під іншим соусом. З погляду російської пропаганди, тих, хто не вірить у "русскій мір" і не вважає себе до нього належним, не варто шкодувати, бо вони підривають основи російської імперської доктрини. 

Надання Православній церкві України у 2019 року Томосу на незалежність мало стати вирішальним поштовхом для того, щоб Владімір Путін за кілька років вирішив розпочати повномасштабне вторгнення. У Москві чітко відчули, як з-під ніг російського політичного і церковного керівництва вибили ідейне підґрунтя претензій на український простір.

Майже кожен українець знає і розуміє російську. Але коли українець починає з росіянином спілкуватися українською, росіянин мало що зрозуміє — лише окремі слова. Цей досвід свого часу пережив цар Іван IV Грозний, який приймав послів Речі Посполитої — носіїв руської, себто, української мови. Виявилося, що без перекладача він їх не розумів. 

Знищення, послаблення впливу, марґіналізація української мови через систематичні заборони нею користуватися, до прикладу, у літературі — мало на меті охопити і зросійщити весь культурний простір Російської імперії. Адже інші мови для освіти і науки підкорених і колонізованих народів були не потрібними. Орієнтуватися могли на французьку чи німецьку, але аж ніяк на "язик малоросов". Навіть політика підтримки місцевих мов у СРСР не дала того ефекту, на який спершу можна було сподіватися: до 1991 року Українська РСР була зросійщеною.

Вичавлення з українського села всіх можливих ресурсів дозволило більшовицькому керівництву залучити значні кошти на купівлю іноземних, переважно американських, технологій для розвитку в СРСР важкої промисловості. До виявлення і розробки в Сибіру покладів газу і нафти у 1950-х роках до Москви блакитне паливо надходило Магістральним газопроводом "Дашава — Київ — Брянськ — Москва". Україна, окрім всесвітньо відомих сільськогосподарських переваг, завжди мала величезні поклади корисних копалин, туристичну привабливість і колосальний науковий потенціал. Люди були і залишаються її головним капіталом. 

Агенти впливу Кремля в Україні та політики, які на початку української незалежності будували власний бізнес на російському енергопостачанні, завжди підкреслювали залежність від московського газу. Їм не йшлося про перехід до альтернативних джерел енергії. Значна частина українських політиків залишалася під контролем російських спецслужб, які мали на них різного роду компромат. А відтак — чинили сильний тиск на політичні процеси, публічні заяви представників української влади, впливали на формування економічних зв’язків. Так російський газ поволі перетворився на інструмент політичного впливу, шантажу та, зрештою, зброю. Після газової угоди 2009 року, вона вистрілила 2010 року підписанням Харківських угод, а у 2014-му — окупацією Криму і початком війни на Донбасі.

Натомість Україна завжди була цілковито самодостатньою економічно. Країни Європейського Союзу небезпідставно хвилюються через можливий перерозподіл ринків усередині Європи після вступу України до ЄС і стабільного постачання на Захід української сировини і продукції. Тепер очевидно, що розрив усіх економічних зв’язків із Росією жодним чином не завдав збитків Україні, адже підтримка з боку Європи дала змогу українській економіці вистояти і працювати.

Якщо в Російській імперії йшлося про такий собі малоросійський сегмент імперської культури — хай навіть і без української мови у ХІХ столітті — то в СРСР 1920-х роках більшовицьке керівництво було змушене "повернутися обличчям" до народу. Не помічати його існування після подій Української революції 1917–1923 років уже було неможливо. Це дало свій результат як на рівні науки, так і в повсякденному житті — коли Українська мова, культура і наука отримали короткотривалий шанс на розвиток. 

Однак згортання підтримки місцевих мов у 1930-х, події Другої світової війни, репресії 1930–50-х років, зрештою курс на послідовне зросійщення Української РСР у 1970–80-х — все це дало свій результат на початку Української незалежності. Тоді після розпаду СРСР Українське суспільство радше думало про те, як вижити економічно. А культурно залишалося під російським впливом музики, кіно, наукових і освітніх зв’язків, спортивних пріоритетів — не кажучи про політичні еліти України, тісно пов’язані з Москвою. З точки зору Кремля, це мало дозволити зберегти Україну у своїй орбіті, щоб із часом повернути "в рідну гавань".

Нині не існує жодних поділів України за регіональними ознаками. Вона єдина, а тому вистоїть і переможе у війні з російським агресором. А відтак стане одним із ключових світових гравців на геополітичній карті. Усі ми вже є свідками цих глобальних змін і перетворень, зрештою беремо у них безпосередню участь.