Як хворіла та лікувалася Київська Русь

Безкультурний пласт

Є переконання, начебто Київська Русь вирізнялась чистотою та меншою кількістю інфекційних хвороб з-поміж інших держав. Це міт. То була типова брудна середньовічна держава. І одна з основних причин смерти — інфекції.

Тодішній медицині було не під силу боротися з інфекційними хворобами. І не лише через брак антибіотиків, а й через те, що люди важко працювали, недоїдали, мали виснажену імунну систему.

До сьогодні збереглося не так багато писемних джерел, які могли би повністю задовольнити нашу цікавість щодо теми здоров’я у часи Руси. Частково на ці запитання відповідають археологічні розкопки й антропологічний аналіз.

— Археологи досліджують так званий культурний пласт. Це все те, що полишає після себе людина. Що багатший культурний пласт, то некультурніше жили люди. А культурна верства давнього Києва — дуже багата! Це добре для нас, археологів. Однак це свідчить, що з гігієною в середні віки в Русі було не найкраще, — розповідає історикиня, молодша наукова співробітниця Інституту археології НАНУ Наталя Хамайко.

Залишки їжі викидали за хату, десь на подвір’я. Каналізації не було. Тодішні містяни рили туалети — санітарні ями на 50–70 сантиметрів завглибшки — десь за декілька метрів від будинків.

— Давній Київ оточувало багато боліт. Там були не лише комарі, а й фекалії свійських тварин. Поряд з тими болотами, а також у дворах, за стайнями, кізяками цілком могли гратись діти, яких іще не вчили, що руки перед обідом варто мити, — розповідає антрополог, авторка книги "Кияни Княжої доби" Олександра Козак.

Дитяча смертність у часи Середньовіччя була високою. Роберт Скотт у книзі "Дива зцілюють" подає дані, що в ті часи зі 100 народжених дітей 60 помирало до 16-ліття. Щотретя дитина гинула впродовж перших шести років життя.

Серед дітей дуже поширеними були паразитарні хвороби, цинга, менінгіти, респіраторні інфекції, зокрема й туберкульоз, розповідає Олександра Козак. За даними антрополога, навіть у XVIII столітті серед дітей віком до року помирала приблизно третина. 

Археологічні знахідки часів Київської Руси свідчать: кількість поховань дітей та підлітків на некрополях Подолу та Щекавиці в Києві становила 22,7 %, з Верхнього міста — 33,1 %.

Сліди від перебутого менінгіту науковці можуть спостерігати на кістках. Пані Козак у книзі "Кияни Княжої доби" розповідає, що частота туберкульозного менінгіту серед дітей 7–14 років у Верхньому Києві сягала 45,5 %.

Дуже поширеною була малярія. У давньому Києві існували цілі малярійні болота — Дніпровські плавні.

— Дитячі останки свідчать про те, що діти неймовірно часто страждали від анемії. Її могли спричиняти різноманітні чинники: та сама малярія, недоїдання, глистяні інвазії, — перелічує антрополог.

Гангрена — від зерна, чума — від біса

Наслідком антисанітарії сбули численні епідемії. Науковцям не завжди вдається встановити, які саме захворювання ставали масовими. Однак дослідження свідчать, що подібні спалахи були регулярними.

Згідно з підрахунками Євгенія Борисенкова та Василя Пасецького, у XI столітті було чотири епідемії. У XII — сім, у XIII — одинадцять. А, наприклад, у XVI — 24 повальні хвороби.

В історичних джерелах серед середньовічних пошестей найчастіше згадана чума. Дуже часто описують ерготизм.

Ерготизм — не інфекційне захворювання. Утім кількасот років тому ця недуга набувала масштабів справжньої епідемії. Хворобу спричиняє заражене грибом ріжком зерно. Доля людини, яка споживала отруєний хліб, квас чи брагу, переважно була трагічною. Тіло вкривалося виразками й зараження призводило до  гангрени кінцівок.

— Найжахливіші наслідки описували під час "епідемії" 1089 року, коли від тіла часто залишались лише тулуб та голова. Смерть наставала не відразу, а лише після ураження внутрішніх органів, — пише Олександра Козак у своїй книзі.

У давньоруських літописах згадано "коркотну хворобу" з "корчінням" рук та ніг. На думку дослідників, ідеться саме про описи ерготизму.

Із документуванням чуми трохи складніше. До середини XIV століття прямих літописних згадок про чумні епідемії в Києві немає. У 1346 році "чорна смерть" пробралася до Криму. А 1351-го — до Чернігова й Києва.

Найбільш надійні згадки про чуму датовані набагато пізніше, у XVIII столітті.

— То була дуже спустошлива епідемія. Року 1720 вона лютувала в Марселі, пройшлась Францією та ненадовго затихла. А 1780-го знову косила Європу. До Києва потрапила з північних територій. Саме в ті роки і практикували карантин у класичному розумінні цього слова. Якщо в родині був чумний померлий, хату спалювали, а всіх контактних відсилали на Труханів острів. Люди намагались приховувати чумні смерті, щоб не позбутися майна. Закопували їх прямо на подвір’ї. Тільки такі суворі заходи й дозволили врятувати Київ від цілковитого спустошення, — розповідає Олександра Козак. 

Іще в середньовічну добу люди розуміли: інфекційні захворювання передаються від особи до особи. Тоді це називалось "повєтріє".

— Звичайно, раніше це пов’язували не з мікроорганізмами, а з бісами. Вважали, що саме біси бігають містом та наганяють хвороби на людей. Проте вже тоді існувало уявлення, як важливо ізолюватись під час епідемій, — розповідає Наталя Хамайко.

Інфекційні хвороби мали сезонність. Наприклад, чума починалась наприкінці осени та сягала піку взимку. Найбільшу смертність від поліомієліту спостерігали в жовтні, а від туберкульозу — у травні. Спалахи ерготизму траплялися у неврожайні роки, після суворих зим або дощового літа.

"Рєзаніє" князя

З літописів відомо, що тодішні лікарі мали спеціалізації. Цей поділ був властивий і світським фахівцям, і монахам.

Знаємо, що ченець Алімпій добре знався на шкірних захворюваннях. Були лікарі, які рвали зуби, а також ті, хто знався на "рєзанії", себто на хірургії.

— Відома історія, як видаляли пухлину великому князю київському — Святославу Ярославичу. Втім операція — як і більшість таких втручань у той час — закінчилась смертю, — розповідає Наталя Хамайко.

У літописах можна знайти згадки про цю операцію як "рѣзаньӕ желве". Із різних джерел відомо, що пухлину видаляли Святославу на шиї.

Київська Русь після хрещення мала змогу інтегруватися в Європу. Це дало можливість здобути доступ до знань, і медичних також. Водночас терапія дуже часто обмежувалася закликами молитися та вірити. Багато людей воліли звертатися до травників та зелейників. Це, звичайно, засуджувала Церква.

Наталя Хамайко цитує "Слово про злих духів" яке приписують єпископові Кирилу: "А ми сьогодні, хоча й легко захворієм (чи жінка, чи дитина), то, полишивши Бога — лікаря душі й тіла, шукаємо проклятих баб-чарівниць, наузів, і слова спокусливі слухаємо, які говорять нам ті, хто нав’язує наузи, щоб бісове дитя бісом же вигнати. О, горе нам, спокушеним бісами і поганими бабами".

Тодішнє законодавство теж передбачало заборону на знахарство. В уставі князя Володимира Святославовича "Про десятини і церковних людей" і в розширеній редакції уставу князя Ярослава Володимировича "Про церковні суди" згадано статті про "ведство, урекание, узлы, зелье".

"Якщо жінка буде чарівниця, наузниця, чи волхва, чи зелейниця, чоловік, виявивши [це], покарає її, але не розлучиться", — йшлося в Ярославовому уставі.

Зате силу молитви не ставили поза законом. Особлива слава ширилася про ченця Алімпія. Олександра Козак переповідає історію про неправедного киянина, який страждав від лепри і звернувся до монаха по допомогу. Той наказав недужому молитися. Коли сердега щиро покаявся Алімпію, ченець помазав його фарбами, якими розписував ікони, і чоловік зцілився. Є великі сумніви, чи грішникові справді дошкуляла лепра, проте, як пояснює пані Козак, фарби могли містити цинк або ртуть і справді могли залікувати певні шкірні недуги.

У подібних описах згадано лікарні, що діяли при монастирях. Дослідникам вдалося знайти викопні останки на території зруйнованого 1240 року Іринінського монастиря на нинішній вулиці Володимирській у Києвісьогодні там будівля СБУ — поховання людей зі специфічними змінами черепа, що могли вказувати на різні екзотичні інфекції, зокрема й на проказу.

Череп, що мав доброго травматолога

Археологи знаходять побутові речі, які вказують на те, що принаймні заможні кияни дотримувались гігієни. Для чищення вух використовували прилад у вигляді маленької ложечки — каповушки. Також Наталя Хамайко розповідає про знахідки гребінців із дрібними зубчиками. Вони не зовсім зручні для зачіски — зате явно помічні для вичісування вошей.

Понад те, археологам вдалося знайти останки, котрі свідчать про високу кваліфікацію тодішньої травматології. Спеціалістам Руси вдавалося складати переломи й лікувати навіть черепно-мозкові травми.

— Одного разу я вивчала розтрощений череп — тріщини були по всьому черепу, але це була залікована травма. Після цієї травми людина прожила ще доволі довго, — розповідає Олександра Козак.

На свій час Київська Русь хоч і не мала якогось видатного медичного шляху, але перебувала на одному рівні з іншими європейськими країнами. Медики на теренах сучасної України використовували всі можливі методи лікування і мали доступ до інформації, яку вважали сучасною для Середньовіччя.