Фольклорна картина світу й українська ментальність

Українська мрія

У 1982 році фахівці ЮНЕСКО намагалися узгодили дефініції щодо фольклору, адже кожна країна має свої особливості. Найголовнішим критерієм виокремили те, що фольклор — це народна творчість, яка передається усно і мімічно. Вона є колективною, анонімною й існує лише у варіантах. Кожне виконання фольклорного твору є актом творчости. Він ніколи не буде стабільним, на відміну від авторських літературних текстів, тому що одного варіанту фольклорного твору насправді не існує. У цьому і є сила та притягальність фольклору — кожне виконання трохи різниться, або й має кілька версій. 

Через певні обставини українська традиційна культура дуже багата на фольклорний матеріал. Однак часом українці соромилися свого фольклору, недооцінювали його, бо вважали традиційну культуру сільською, простою. Цікаво, що першим про потребу збирати українські народні думи наголосив не українець за походженням. Князь ЦертеліМикола Церетелі (1790-1869) відомий етнограф і фольклорист був у захваті від нашої традиційної культури. Станом на 1819 рік Україна така, якою вона була до приєднання до Російської імперії, уже "відходила", тому Цертелі закликав записувати народну творчість. 

Важливо розуміти, що картина світу в різних жанрах — це картина світу різного історичного періоду. Наприклад, український героїчний епос і думи, визнані ЮНЕСКО культурною спадщиною людства, демонструють бароковий період в Україні. Сучасній людині непросто сприймати на слух такий повільний виклад без спеціальної освіти. Тому навіть кобзар Тарас Компаніченко у своїй творчості робить темп виконання швидшим. 

Картина світу — це наші загальні уявлення про світ, побут, добро і зло. У фольклорі вони відображаються через образи й мотиви, які повторюються. Один із найголовніших концептів в Україні — це образ господаря. Починаючи від Михайла Грушевського, і аж до сучасних дослідників, з-поміж інших рис українця часто визначали крайній індивідуалізм. Мабуть, всі мешканці міст мріяли б мати свій маленький кут десь на кінці українського світу. Виростити своє, зібрати, отримати задоволення від процесу праці — така українська мрія. Помилково стверджувати, що таке бажання "з голоду". Навпаки — для цього треба набратися досвіду. Але такі прагнення справді є: свій хутір, де ти сам собі пан. А всі, хто прожили в селі хоч якийсь час, знає, що найвищий ступінь похвали — це: "О, ну, він господар!", чи "О, вона господиня!". 

Фольклорна культура дуже різниться в часі та просторі: від Закарпаття до Слобожанщини, від Північної Чернігівщини до Причорномор'я. Але всюди на Різдво приходять колядники й співають "Добрий вечір Тобі, пане господарю!" Так навіть найбідніший чоловік, який сидить за столом, відчуває себе паном і господарем. Колядники зичать йому щедрого врожаю, змальовують, яким прекрасним буде наступний рік: за його плугом ходитиме сам Христос, обід принесе Божа Мати, а воликів поведуть Петро і Павло. Так само заведено величати й оспівувати господиню з дітьми.

Давня нація 

Певною мірою фольклор дає відповідь на питання "Чи давня ми нація?". Розглянемо два приклади того, як саме він зберігає архаїчні явища. 

Приспівку "Іди-іди, дощику, зварю тобі борщику" з дитинства знають усі. На Житомирщині, Чернігівщині й Одещині її описували як магічну ритуальну пісню. Жінки старшого віку там не лише співали її під час викликання дощу, а й виконували спеціальні дії з кочергою чи хлібною лопатоюспеціальна дерев'яна дошка для саджання хліба в піч (і виймання з неї). Чи навпаки, щоб зупинити дощ, відвести градову хмару, викидали надвір хлібну лопату разом із ножем. А на Поліссі для того, щоб пішов дощ — у чесної вдови просто з печі треба було вкрасти горщик із борщем, і кинути його в криницю. Люди вірили, що криниця — це канал зв'язку підземної та небесної води, а борщ — жертвопринесення.

З часом такий звичай забувається, його актуальність втрачається і приспівка переходить у дитячий репертуар. Часто чимало дитячих ігор і пісень просякнуті міфологією.

Другий приклад того, яка давня наша традиційна фольклорна культура — це звичай, що існує на Поліссі дотепер. На свята Маланки та Василя поліщуки виставляють на стіл велику миску з їжею, за якою ховається господар. Він запитує у дітей: 

— Чи ви мене бачите?

А вони відповідають: 

— Ні, батьку, ми вас не бачимо!

— Так щоби на наступний рік ви мене не бачили!

Уперше на це звернув увагу український історик та етнограф Микола Костомаров у своїй роботі "Слов'янська міфологія". У давніх хроніках ми бачимо образ XIII століття, мис Аркона в Балтійському морі, на якому було капище балтійських слов'ян. У серпні, після жнив, на ньому збиралося багато людей, представники племен привозили хлібини з нового врожаю. З них укладали велику гору, за якою ховався жрець. Останній запитував у присутніх: 

– Чи бачите ви мене за цими хлібами?

– Ні, не бачимо! 

– То щоб і на наступний рік ви мене не бачили! 

Стає зрозуміло: змінюється місце, час, виконавці, але залишається концепт побажання. Це доводить, що календарна, весільна, поховальна обрядовість українців є давньою. 

Співоча терапія

Українська народна лірика — пласт культури, який ми часто недооцінюємо. Розглянемо, як вибудовується образ в українській пісні: 

"Смутний вечір, смутний ранок, 
Десь поїхав мій коханок.
Десь поїхав, та й бариться, 
Серце моє печалиться. 
А він їде, а я бачу, 
Він сміється, а я плачу. 
А він їде воликами, 
А я плачу сльозоньками.
А він їде рябенькими, 
А я плачу дробненькими".

Жодного слова про нерозділене кохання, але характерна образність української лірики присутня. Річ у тім, що пісні не можна розглядати поза контекстом тієї епохи, в яку вони були створені. Не дарма у бароковий час у братських, дяківських школах, колегіумах, Києво-Могилянській академії обов'язковим предметом була музика. А саме вона розвиває емоційний інтелект. 

У XVIII столітті в Глухові діяла знаменита школа, випускниками якої були композитори Артем Ведель і Максим Березовський. У той час навіть у сільських церквах співали на три-п'ять голосів. Ми знаємо про грузинський чоловічий багатоголосний спів, а українське багатоголосся? В Україні не співали пісні на один голос. Під час записів в експедиціях люди, бувало, відмовлялися співати, бо "Горяка нема кому тягнути". Тобто без верхнього голосу пісня не зазвучить. І це лише на три голоси, без підголосків. Доводилося їхати вмовляти людей заспівати.

Така пісенна культура нині втрачена. Тепер вона існує лише у відтворенні фольклорних колективів. Утім, це вже зовсім інша справа, бо ж фольклор — це для себе. Фольклорна культура твориться через бажання без тиску й примусу, тому, що це приносить задоволення. Як люди, наприклад, збираються разом колядувати та щедрувати. Тут присутній момент комунікації та об'єднання. 

Сьогодні психологи пояснюють: спів має сильний психотерапевтичний вплив і може допомагати людям. А раніше співоча культура була повсюдною. Фактично до 1970-х років село співало. Люди їхали вантажівками на роботу, і чутно було пісню на три голоси. З часом це змінювалося, спів перейшов спершу на радіо, потім на телебачення. Тепер ми слухаємо і дивимося, але вже не беремо участи. Фольклор, як продуктивна система, що створює нові тексти, починає зникати наприкінці 1940-х років. Останнє, що зафіксували фольклористи — це пісні з радянських і німецьких концтаборів та пісні УПА. Те, що ми виконуємо тепер — це вже спадщина.

Гумор — прикмета українця

Часто можна почути, що український фольклор — це лише сльози і плач. Однак український гумор — практично недосліджена тема. У 9-10 номерах "Київської старовини" за 1890 рік є недооцінене есе Івана Нечуя-Левицького про це. У публікації "Українські гумористи і жартівники" він пише, що м'який гумор — ознака українця.

<p>Іван Труш. Портрет Івана Нечуя-Левицького</p>

Гумор має виражену національну специфіку, тобто різниться в кожного народу. Український є набагато м'якшим, ніж польський. У наших сусідів він більш афористичний, доволі кусючий. Недаремно польський гумористичний журнал мав назву Szpilki. Український гумор більш ліричний. А поза тим, він є у всіх фольклорних жанрах: у казках, прозових і пісенних творах, у прислів'ях і приказках, у лайці, прокльонах. Тут варто пригадати "Зачаровану Десну" Олександра Довженка, лаяння і прокльони в якій неможливо читати без сміху. 

У своїй праці Іван Нечуй-Левицький не лише досліджує гумор українців, а й  звертає особливу увагу на його виконавців. Письменник описує широкий зріз населення: від київських і богуславських чиновників до священників. Одні апелювали словами, інші жестами, треті використовували гумор ситуацій, простежується інтерактивність. Таким чином маємо алюзію на літературні твори Нечуя. 

Сам письменник добре знав гумор священників Богуславщини — його родина була повна духовенства. Тож Іван виріс і сформувався в такому оточенні. У власних творах він писав, як розігрували та жартували між собою священники. Наприклад, коли в одного з них народилася дитина, приїхало все духовенство Богуславського осередку. Іван Нечуй-Левицький починає опис того, як вони жартують одне до одного. І не лише чоловіки, а і їхні дружини. Окрім того, він детально змальовує техніку жартів одного з правобережних шляхтичів. 

Письменник не був науковцем, але володів винятковими уважністю та чіткістю. Умів відстежити, проаналізувати певні явища і зробити висновки. Від 1890-го і аж донині ніхто не написав нічого подібного. 

Вічні питання

Завдяки дослідникам ми маємо величезний фольклорний матеріал — зібраний, але ще не виданий. З 50 томів української народної творчости, задуманих директором Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Максимом Рильським, вийшли друком тільки 25. 

Особливо "дісталося" козацьким та гайдамацьким пісням. У 1970-х третій секретар ЦК Компартії Валентин Маланчук особисто доклався до того, щоби розігнати дирекцію і керівництво інституту. Тоді ж був розсипаний уже набраний до друку тираж козацьких та гайдамацьких пісень та скасована дисертація на цю тему. Варто згадати, як у наш час за правління Дмитра Табачника, козацькі та гайдамацькі пісні викинули зі шкільної програми, щоб вони не впливали на формування світогляду у дітей.

1860-го в Санкт-Петербурзі в журналі "Основа" з'являються есе на фольклористичну тему. Цей період вважають ще донауковим, тож публіцистика, яка стосувалася фольклорної картини світу, набувала художньої форми роздуму над українською традиційною культурою. Наприклад, есей "Великдень у подолян" українського письменника Анатолія Свидницького. У вигляді рецензії на книжку про великодні ігри автор описує календарний рік так, як бачив його на своїй батьківщині, на Поділлі. Він із власного досвіду розповідає про кожне свято. Так на сторінках "Основи" зароджувалася есеїстика. З одного боку, то були цінні спостереження, з іншого — авторський погляд і художнє відтворення того, що дослідники бачили на власні очі.

У праці Івана Франка "Моя вітцівська хата" йдеться про дім, кузню й смерть його батька на Великдень. Автор розповідає, як на Великдень мати пекла паски. У хаті була лопата, яку виймали спеціально для цього один раз у рік. Вірили, що паска може підказати, що тебе чекає далі. Одного разу, паска запала. Це було саме тоді, коли помер батько Франка. Знову читаємо філософське осмислення власного досвіду, але він вписаний у контекст традиційної культури. 

Найголовніше в модерній есеїстиці, яка стосується фольклорної культури — це те, що там немає прямої відповіді. Прочитане змушує нас аналізувати і шукати відповіді: так чи ні, добре чи погано. Наприклад, есеї української письменниці Галини Пагутяк, що стосуються календарних свят і обрядів. Авторка подає історію свята і його регіональні особливості, майстерно закручуючи це у сюжет. Такі тексти наштовхують на роздуми, а від читача вимагають історичних і літературних знань.

Переглянувши часопис "Київська старовина" за 1890 рік, у 8–11 номерах можна віднайти кілька епохальних публікацій. Одна з них — Тадея Рильського, про світогляд українського народу. Цей текст майстерно написаний, хоч автор і не був письменником, а ліберальним польським поміщиком, хлопоманом. Він переймався фольклорною культурою, і вважав, що жити серед народу і не знати його мови та традицій — соромно. Пізніше люди таких поглядів ідентифікували себе українцями. Серед них етнографи Володимир Антонович і Борис Познанський, Павло Чубинський та ще ціла когорта інтелектуалів: Косачі, Старицькі та інші. Всі вони починали зі захоплення народною творчістю, це було для них підґрунтям.

У напружені моменти ми звертаємося саме до фольклорної культури. Бо традиція — це те, як ми хочемо себе бачити в минулому. У ній є відповідь на вічне біблійне питання — хто ми? Для того щоб відповісти на нього, мусимо чітко розуміти, звідки ми прийшли. Тоді нам стане ясно, куди йдемо. Тож у відповідальні для країни, держави, нації моменти, ми звертаємося до цієї бази, важливих для нас світоглядних моделей, які пояснюють хто ми.

Наприклад, козацький міф став підставою для державности України. Неважливо, яким був цей міф, як він формувався — він уже є натхненником, базою для творення нашого національного образу. Останніми роками відбувається певне переосмислення та дослідження прийнятих раніше "канонів". 

Варто згадати дискусію 1870 року між Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Останній вважав, що українська мова повинна розвиватися, бо козацький міф не буде базовим. За його логікою, східні терени України приймуть таке формулювання, а західні — ні. Тож разом з Іваном Пулюєм він береться за переклад Біблії. А Костомаров мислив навпаки: українська мова не мусить розвиватися, оскільки є російська. Але от козацький міф — це те, що об’єднає всі терени України. Минуло 150 років, і бачимо, що обоє по-своєму мали рацію.