"Фабрика дітей Гіммлера". Як нацисти викрадали неповнолітніх з окупованих територій

Викрадені діти — забуті жертви

Ініціатором германізації дітей, у яких вбачали "арійські риси", був райхсфюрер СС Генріх Гіммлер. У середині 1930-х років він зініціював створення "будинків материнства" для незаміжніх німецьких жінок — "Лебенсборн" (у перекладі з німецької — "Джерело життя"). Саме тому "Лебенсборн" ще називають "фабрикою дітей Гіммлера".

Офіційно "Лебенсборн" відкрили 12 грудня 1935 року. Спочатку як мережу притулків, куди дівчата Німеччини могли здавати позашлюбних малюків. Від 1940 року функції організації розширили. Почали відкривати пункти у захоплених країнах Європи: у Норвегії — 10, у Польщі — три, у Данії — два, у Нідерландах, Франції та Люксембурзі — по одному.

Уже під час Другої світової війни одним із найважливіших завдань організації "Лебенсборн" стало викрадення дітей з окупованих територій та прилаштування в німецьких родинах Райху. Такі акції на захоплених територіях СРСР почали 1943 року. Малюків зазвичай насильно забирали у батьків (у разі спротиву рідних убивали) і відправляли до дитячих будинків. Діти, яких перевозили до Німеччини, мали відповідати критеріям "расової теорії". 

"Відбір" здійснювали в пунктах "Лебенсборну". На території СРСР, як засвідчують документи, таких не було. Радянських дітей вивозили до пункту в польському Лодзі. Уже там штат спеціалістів та лікарів визначали "расову цінність" дитини. Майбутній "арієць" мав володіти ознаками "нордичної раси": відповідну форму черепа, статуру, колір очей (переважно блакитний), світле волосся та міцне здоров’я. Тих, хто не проходив огляд, спрямовували до концтаборів або відразу вбивали.

Відібраних дітей відправляли до розподільчих притулків "Лебенсборн", де на них чекав наступний етап германізації. Малюкам замінювали документи і давали нові імена. Потім дітей навчали німецької мови. Зазвичай "германізація" тривала три-чотири місяці. Після цього дитину віддавали на усиновлення. Як правило, названі батьки не знали походження дітей, адже його тримали в таємниці. Після усиновлення інспектори та лікарі "Лебенсборну" регулярно навідувалися до батьків: стежили за умовами утримання та виховання дітей в нацистському дусі, за станом їхнього здоров’я.

Року 1946 історики підрахували, що в такий спосіб нацисти викрали та відправили до Німеччини щонайменше 250 тисяч дітей з різних країн Європи. По завершенню війни вдалося з’ясувати долю лише 30 тисяч із них. Частина дітей повернулася до рідних батьків, інші — лишилися у прийомних сім’ях. Нині в Німеччині діє громадська організація "Викрадені діти — забуті жертви", яку заснував учитель із Фрайбурга Крістофер Шварц. Члени організації вимагають визнати позбавлених ідентичності дітей жертвами війни та виплатити їм компенсації від німецької держави, як то було у випадку з "остарбайтерами".

"Боже, нарешті я знаю, хто я такий"

Скільки дітей вивезли нацисти з окупованої території СРСР чи з радянської України достеменно встановити не вдалося, а враховуючи зникнення основних документів "Лебенсборна", навряд чи вдасться. Історики здебільшого оперують цифрами від трьох до 50 тисяч дітей. Частина з них — це уродженці України. 

У 2013 році у пресі з’явилася історія мешканця Гамбурга Фолькера Гейнека. Чоловік усе життя вважав себе німцем. У похилому віці батьки розповіли, що всиновили його. Молодий Фолькер не надав цьому факту значної уваги, адже вважав своїх прийомних батьків — рідними. Але після їхньої смерті, перебираючи родинні папери, випадково знайшов довідку, в якій вказано, що його взяли з притулку "Лебенсборн". Осиротілому Фолькеру захотілося дізнатися правду про своє походження. 

Допоміг щасливий випадок. В архівах США серед незначної кількості документів, які стосувалися "Лебенсборна", журналістам вдалося знайти його дивом уціліле досьє. Там було зазначено, що справжнє прізвище Гейнеке — Літау, а звуть його не Фолькер, а Олександр, і родом він з кримського села Альнова, що в Україні. Цю знахідку Фолькер Гейнеке прокоментував емоційно: "Я дуже зрадів — Боже, нарешті я знаю, хто я такий!".

Однак усе було не так просто, як здавалося Фолькеру, на перший погляд. У Криму, куди він уперше приїхав 2002 року, не виявилося села Альнова. Скоріш за все німецький чиновник, який заповнював його досьє у 1943 році, помилився у назві населеного пункту. Це доволі поширена практика в документах тих часів. Фолькер завдяки дослідникам дізнався, що нацисти проводили акції в селах Аннівкадо 1945 року — Алевке і Айвоведо 1944 року — Ефендікой. 

Зробивши ДНК-тест, Фолькер Гейнеке відвідав у Криму вісім родин Літау, але збігів не виявилося. Тоді він припустив, що прізвище теж написали з помилкою. Спробував шукати серед схожих: Літо, Літава. Але марно. У 2013 році Фолькеру Гейнеке надійшов документ з російського архіву про червоноармійця Івана Літова, який отримав смертельне поранення під Сталінградомнині — Волгоград, Російська Федерація у 1943 році. Фолькер висловив думку, що, можливо, це і був його біологічний батько.

Невдачі в пошуку рідних не розчарували Фолькера Гейнеке: "Я шукаю своїх рідних уже двадцять років і вірю, що знайду, — наголосив він у розмові з журналістом Георгієм Зотовим. — Я знаю колишнього вихованця "Лебенсборна" — він зумів знайти склеп свого батька в Югославії. Я не падаю духом. Буду шукати могили батька та мами, доки сам ще живий".

Бердичівські фольксдойче

Дослідники припускають, що викрадення дітей нацистами в Україні не були такими масовими, як, наприклад, у Польщі та Чехії. На окупованих українських землях германізації передусім піддавали етнічних німців — фольксдойчеТермін позначає представників німецького етносу до завершення Другої світової війни, які проживали поза межами етнічної батьківщини.. Це були нащадки німецьких колоністів, що активно селилися тут наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Германізація в Україні насамперед відбувалася у моноетнічних середовищах — колоніях (округах) "Гегевальд" ("Hegewald") та "Фьорстерштадт" ("Försterstadt") у межах Генерального округу "Житомир" Райхскомісаріату "Україна". Германізації також піддавали діти фольксдойче в інших місцях компактного проживання етнічних німців. Саме створені колонії для фольксдойче були однією із причин того, що викрадення українських дітей не набуло масового характеру.

<p>Генріх Гіммлер (1900 &mdash; 1945)</p>

Німецький історик Карл Штумпп зауважив про фольксдойче, які проживали в Бердичеві в іншому етнічному масиві: "Їх в обов’язковому порядку необхідно помістити в німецьке середовище, або ж вони втратять себе як німці". Адже бердичівські фольксдойче переважно розмовляли українською і жили в умовах крайньої бідності. У багатьох випадках повністю українізувались або ж русифікувались. Карл Штумпп з початку нацистської окупації очолив спеціальну зондеркоманду, названу його іменем, проводив демографічні дослідження в Україні. Висновки зондеркоманди Карла Штумппа значною мірою стали теоретичною основою реалізації нацистських колонізаційних проєктів на початку війни з СРСР.

Головним ідеологом нацистської колонізації окупованих територій Сходу, зокрема України, став райхсфюрер СС Генріх Гіммлер. Він вважав, що "завданням є не германізувати Схід в старому сенсі цього слова, тобто прищеплювати населенню німецьку мову і німецький закон, а домогтися, щоб на Сході жили тільки люди дійсно німецької крові". Для Гіммлера 1942 року поблизу Житомира побудували ставку "Гегевальд". Також у межах Генерального округу "Житомир" були розміщені ставки Гітлера "Вервольф" (біля Вінниці) та Германа Геринга "Штайнбрух" (на північ від Вінниці).

Генріх Гіммлер, одержимий нацистськими колонізаційними проєктами, уже восени 1942 року ініціював створення недалеко від своєї ставки однойменної колонії (округу). До колонії "Гегевальд" включили 31 населений пункт (колишні українські села) площею понад 500 км². Лише внаслідок першої акції переселення до колонії упродовж 10 жовтня — 5 листопада 1942 року перемістили 6 362 фольксдойче, серед яких 2 412 дітей. Навесні 1943 року чисельність населення "Гегевальду" зросла до понад 10 тисяч осіб. 

Водночас із осені 1942 року по лінії Черняхів — Коростень почали формування другої німецької колонії "Фьорстерштадт". До її складу включили 30 населених пунктів. Отже, перед нацистами в Україні гостро не поставало питання викрадення "расово повноцінних" дітей. Онімечування дітей відбувалася передусім у колоніях або ж в інших місцях компактного розміщення етнічних німців. Адже сюди переміщували фольксдойче, фактично, з усієї території України, іноді — з-за кордону.

"Пробудження старої спадковості крові"

Особливу увагу окупаційна влада надавала політиці у сфері освіти. Для виховання молодих фольксдойче у німецькому дусі нова адміністрація ухвалила постанову "Про обов’язкове навчання в народних школах дітей німецької національності, що мешкають в окупованих східних областях". На території окупованої України німецькі школи в основному функціонували в генеральних округах "Дніпропетровськ", "Миколаїв", "Житомир" та в Криму. Їхнім головним завданням було виховання молоді таким чином, щоб "якнайшвидше пробудити в ній стару спадковість крові", тобто відчуття приналежності до німецької нації.

У деяких регіонах шкільне навчання дітей фольксдойче підкріплювали ідеологічною та військовою підготовкою у таборах націонал-соціалістичної партії. Дітям вмикали радіопередачі, у яких розповідали про злочини радянської влади проти етнічних німців у СРСР. Наставниками в таборах були унтер-офіцери Вермахту та досвідчені керівники "Гітлерюгенду" з фронтовим досвідом. 

Восени 1942 року почали створювати фахові школи. Навчання тривало два роки. У заклади приймали фізично здорових, "політично зрілих" юнаків німецького походження, бажано селян. Однією з головних умов вступу було посвідчення про "чистокровне" німецьке походження. Навчання, проживання та харчування у школах було безплатним. З таких дітей планували виховувати працівників сільського господарства — прибічників націонал-соціалізму.

<p>Газета "Der volksdeutsche Erzieher", серпень, 1943 рік</p>

Восени 1942 року на дніпровському острові Хортиця поблизу Запоріжжя нацисти відкрили школу за програмою вищої освіти "Ланґемарк". До неї з території Райхскомісаріату "Україна" набирали найздібніших юнаків-фольксдойче віком від 17 до 24 років. На Хортиці навчання мало тривати два роки, після чого студентів планували переводити у школу до Бледау поблизу Кенігсберга для завершення повного курсу вищої освіти. Окрім України таку практику нацисти застосували у Голландії, Фландрії, Норвегії.

Також створювали дитячі садки для дітей-фольксдойче, персонал складався із дівчат (жінок) німецького походження, які пройшли спеціальні курси.

Щоб прищепити молодому поколінню "нацистські цінності", у Житомирі у 1943 році виходив друком щомісячний ідеологічний журнал "Педагог-вихователь для фольксдойче" ("Der volksdeutsche Erzieher").

Окремі джерельні відомості дозволяють стверджувати про факти викрадення нацистами "цінних з расової точки зору" місцевих не німецьких дітей. Їх переселяли до спеціальних шкіл (таборів). Такі випадки в Україні були поодинокими. Наприкінці 1942 року завідуючий організаційно-інструкторським відділом ЦК КП(б)У Андрій Зленко констатував: "У Житомирі організована спеціальна школа для неповнолітніх дітей, яких насильно німці завербували у Харкові та інших містах України". Тут дітей навчали німецької мови та військової справи, а мішені для стрільби на полігоні були одягнені у червоноармійську форму.

Статус фольксдойче як можливість вижити

В умовах нацистської окупації належність до фольксдойче використовували як одну із моделей виживання. Тому частина місцевих жителів, які мали родинні стосунки з етнічними німцями, намагалися отримати цей статус. Батьки вірили, що це відкриє кращі перспективи для дітей, тож сприяти понімеченню.

Це явище можна проілюструвати на прикладі Анатолія Буссе, який народився 1931 року у Бердичеві в сім’ї українки Лідії та німця Еммануїла Буссе, якого репресувала радянська влада у 1937 році. Від першого шлюбу у нього вже було двоє синів. У липні 1943-го, коли у Бердичеві поширилися чутки, що нацисти "будуть забирати й вивозити хлопчиків від 8 років", Лідія Буссе заради порятунку сина  Анатолія, зареєструвалася як фольксдойче. Завдяки цьому Анатолій Буссе розпочав навчання у "спеціальній німецькій школі". Відомо, що один з його рідних братів по батьку, Олександр Буссе, щоб уникнути відправки на роботу до Райху також зареєструвався як фольксдойче. Інший брат, Євгеній Буссе перебував у лавах радянської Червоної армії.

Джерельні відомості дають можливість частково відтворити повоєнну долю таких дітей. Анатолій Буссе після завершення війни продовжив навчання в одній із середніх шкіл Бердичева. Відомо, що серед місць його роботи був бердичівський машинобудівний завод "Прогрес".

Такі діти надалі не могли повною мірою зануритися в радянське суспільство, адже за ними закріплювали ярлик дітей "ворогів народу". Вони також воліли мовчати про своє минуле. Мати Анатолія Буссе, Лідія Буссе 29 березня 1946 року була заарештована радянськими органами та притягнута до кримінальної відповідальності за те, що добровільно зареєструвалася як фольксдойче, чим "стала на шлях зради Батьківщини". Її засудили до п’яти років заслання. Жінку реабілітували 1990 року посмертно.

Можна припустити, що в роки Другої світової війни на території України до процесів понімечення нацисти долучили від 90 до 100 тисяч дітей віком від 6 до 18 років. Такий висновок можна зробити, спираючись на довоєнний радянський перепис населення 1939 року, який зафіксував чисельність німецької етнічної меншини в Україні у понад 392 тисячі осіб (сюди потрібно додати й етнічних німців західноукраїнського регіону, не врахованих у переписі). Приблизно така ж кількість могла бути у період нацистської окупації. 

На чисельність німецького населення вплинули сталінські репресії 1939—1941 років, включення в період нацистської окупації до складу фольксдойче осіб, які мали родинні зв’язки з німцями, та не були враховані у переписі населення УРСР 1939-го. Виходячи із цієї цифри, робимо висновок, що близько 25% від цієї кількості осіб становили діти віком від 6 до 18 років, тобто приблизно 90—100 тис. осіб.