“Екс” під Бібркою, або Четверо друзів Головінського

Цінний вантаж 

Вранці 30 липня 1930 року на залізничній станції Бібрка панував звичний для цієї пори гамір. Якраз зупинилося два потяги – зі Львова та Станіславова (теперішній – Івано-Франківськ). Візники-євреї кинулися до колій і гучно пропонували свої послуги. Пасажири вистрибували з вагонів, сідали до карет та бричок і рушали в бік міста – за 5 км звідси. 

Тільки один візник нікуди не поспішав. Йосифа Майданського мало цікавили пасажири. Він приїхав на станцію, аби забрати цінний вантаж, призначений для тутешньої пошти – місячну платню для урядовців і грошові перекази. 

Потяги від’їхали, перони спорожніли. Приблизно об 11:30 поштова бричка рушила до Бібрки, компанію візникові склав поліціянт Йосиф Молевський.

Кінь повільно тягнув бричку під гору, щоб потім набрати швидкість і вже не скидати її до міста. Місцеві називали цей відрізок шляху Дубиною. Ліворуч було широке поле, праворуч – невеликий лісок. Із-за пагорба назустріч вийшло троє чоловіків, вбраних по-міському. За кілька метрів від вершини один із них різким рухом вхопив коня за вуздечку. 

– Ręce do góry! – скомандував інший. В руках усіх трьох з’явилися револьвери. 

Молевський потягнувся за зброєю. Пролунали постріли. Закривавлений поліціянт упав на землю. Майданський кинувся втікати. Вслід також посипалися кулі. Візник полетів у канаву. 

Нападники перекинули набік бричку разом із конем. Швидко, вправними рухами відкрили дерев’яні скрині, перекинули їхній вміст до наплічників і зникли в лісових хащах. 

Погоня, стрілянина, труп

Молевського підібрав автомобіліст, який випадково проїжджав повз. Він відвіз пораненого до шпиталю в Бібрці. Лікарі нарахували на його тілі сліди від 11 набоїв. Два з яких влучили в голову. Шансів на порятунок не було.

Майданському пощастило більше – жодна куля в нього не потрапила. Він перечекав, доки грабіжники заберуться геть, а тоді побіг до міста. Незабаром на місце події поспішав поліційний автобус. 

До пошукової операції залучили 27 правоохоронців. Зі Львова на допомогу прибули досвідчені агенти з собакою. 

Під час прочісування лісу кінь одного з поліцаїв сполошився. Тут же з-за дерев посипалися кулі. Під час короткої перестрілки вдалося поранити грабіжника. Скошений двома кулями, він впав на землю, а тоді скерував револьвера собі в голову. Смерть настала миттєво. 

Решта нападників зуміли втекти. Поліційний пес 11 км йшов по сліду – марно. 

Загиблим виявився 22-річний Григорій Пісецький, випускник української гімназії у Львові. У нього знайшли частину викрадених грошей. Небіжчик був одягнутий у сорочку “Пласту” – скаутської організації галицьких українців. А на грудях мав значок Української Військової  Організації – підпільного об’єднання, що терором і саботажем боролося за незалежність України. 

Преса вимагає розправи

Звістка про те, що нападник належав до УВО, спричинила справжню бурю у польській пресі. Оглядачі вимагали влаштувати розправу над грабіжниками. Вони переконували, що на такий злочин треба відповідати не за принципом “зуб за зуб”, а тільки – “десять за одного”. 

“Потрібно ґрунтовно перевірити атмосферу, у якій народжуються і зростають кандидати до УВО, – наголошував часопис Gazeta Poranna. – Потрібно усунути і знищити передумови, у яких постає цей симтоматичний культ злочину, спрямованого проти державного майна і зрештою проти всього, що польське”. 

“Не треба легковажити фактом, що Пісецький був вихованцем української гімназії, – вторив Dziennik Lwowski. – Можна зробити висновок, що українська гімназія готує “кандидатів до криміналу”. 

А журналіст видання Słowo Polske ніби між іншим повідомляв: серед речей загиблого Пісецького знайшли кокаїн і порнографічні картки. Він припускав, що грабіжник страждав від венеричної хвороби. 

Українські часописи відбивалися як могли. “Діло” писало, що “реакція польської преси в жалюгідний спосіб засвідчила ступінь її зрілості, рівень політичного розуму керманичів польської громадської опінії. Можна би сумніватися, чи маємо справу з політичним світоглядом, чи тільки з нервами. На наш погляд, тут змішано обидва пункти. Часами воно гармонізує, але часами – доводить до абсурдів”.

Спекотний вересень 

У передостанній день літа 1930-го у Львові відбулася прес-конференція керівника відділу національностей при МВС Польської Республіки Генрика Сухенека-Сухецького. На неї запросили журналістів польських і українських видань. 

– Сьогодні зі штабом УВО покінчено раз і назавжди, – заявив чиновник. – Досі центральна влада спокійно спостерігала за роботою УВО й очікувала, що з того вийде. Але все має свій край. За дорученням маршала Юзефа Пілсудського я разом з віцеміністром Броніславом Перацьким прибув до Львова, щоб зупинити свавілля. 

Він розповів, що напередодні та вночі поліція арештувала два десятки осіб. Прізвищ не називав, але обмовився, що це – “риби найвищого ґатунку”. При обшуках знайшли незаперечні докази їхньої причетности до підпільної організації. 

Візит високопосадовців був зумовлений не тільки бібрським інцидентом. Ще на початку літа в різних місцевостях Галичини трапилося кілька пожеж. Десь горіла скирта, десь – хлів із худобою. Спершу це видавалося нещасними випадками, спричинені спекою чи необережним поводженням із вогнем. Але коли кількість пожеж почала обчислюватися десятками, стало зрозуміло – йдеться про спланований саботаж. 

Відповідальність взяла на себе УВО. У її друкованому органі “Сурма” було перелічено мотиви таких дій: “Організованим способом ширити неспокій в краю, паніку між польським населенням, ломити експансивного духа польського кресового елемента, сіяти в нім зневіру в успішність його охорони державними властями, наприкінці викликанням неспокою та анархії посилювати за кордоном переконання про непевність границь польської держави та її внутрішню неконсолідованість, маніфестувати протипольські настрої українського населення”. 

Тож вересень 1930-го видався справді спекотним у всіх значеннях. Окупаційна влада відправила на провінцію каральні загони з поліції та війська. Вони влаштовували погроми в українських установах, безжально лупцювали сільських активістів. Ця акція дістала назву “пацифікація” – таке собі умиротворення бунтарів. 

“Пласт” офіційно заборонили. На той момент організація налічувала понад 5 тисяч членів. 

Тривали арешти українців. Щономера газети публікували прізвища десятків осіб, затриманих у різних куточках краю. Нарешті наприкінці вересня з’явилося повідомлення: поліція спіймала організатора пограбування під Бібркою! 

Його звали Юліан Головінський. 

Гроза і друг бойовиків

Це ім’я було добре відоме українським підпільникам. Мав змогу почути про нього і широкий загал обивателів. 

Юліан Головінський походив із Надсяння – крайніх західних українських земель. Під час Першої світової війни воював на італійському фронті. Потім очолював VI бригаду Галицької армії. 

Після поразки визвольних змагань та входження Галичини до складу Польщі він був серед творців УВО. Планували, що кошти на діяльність організації надходитимуть від української діаспори. Головінський вважав, що це – ненадійний і довготривалий шлях. А гроші були потрібні тут і тепер. 

Виходом він бачив екси – скорочено від латинського expropriatio, “позбавляти власности”. Так називали грабіжницькі напади на державні установи. Найкраще для цього підходили поштові будівлі та транспортні засоби. Там часто зберігали великі суми готівки, а охорони майже не було. 

Члени УВО не вважали такі акції кримінальними злочинами. Логіка була така: польські окупанти незаконно обкладають податками своїх громадян-українців. Отже, немає нічого поганого в тому, щоб забрати ці кошти для благородної мети. Людськими жертвами також не гребували. Підстрелити поліціянта чи службовця – означало позбутися ворога. Впасти жертвою самому – отже, героїчно загинути під час виконання священної справи. 

Головінський згуртував навколо себе півтора десятка чоловіків з різних куточків Галичини. Більшість із них не була знайома між собою і бачилася тільки під час нападів. Конспірація – понад усе. Усім, хто вступав до угруповання, строго забороняли виявляти будь-яку активність в українському громадському житті. Не можна було ходити до театру чи церкви, передплачувати газети й писати листи. Навіть залицятися дозволялося тільки до польських чи єврейських дівчат. 

Щодо порушників дисципліни Головінський не цурався ані міцного слівця, ані рукоприкладства. Не один підопічний дістав від нього по “цифербляті”. Якось Павло Меркун, бойовий товариш командира, спізнився на завдання на 15 хвилин. Не допомогло ані високе становище в організації, ані давня дружба: бідолаха був змушений пішки пройти від Львова до Станіславова і назад – понад 250 кілометрів. 

“Вище середнього зросту, середньої комплекції, блондин, без заросту, – описував Володимир Мартинець, дослідник історії УВО, якому “пощастило” познайомитися з Головінським у тюремній камері. – Худе лице, ясно-сірі, скоріше сталеві очі, вузькі, стиснуті уста вказували на завзятість. На перший погляд робив враження флегматика. На ділі це була запальна вдача, але дуже опанована. Що цікаво: бойовики не тільки боялися сотника Головінського, але й любили його. Бо він, який не знав поблажливості й легковаження обов’язків, був також батьком і приятелем підлеглих йому людей”. 

Тріумф і занепад “Летючої бригади” 

Усім акціям під проводом Головінського передувала ретельна підготовка. Учасники ексу повинні були заздалегідь побувати на місці нападу і двічі пройти шлях відступу – вдень і вночі. Наперед треба було подбати про алібі. 

Кожен мав при собі два револьвери з достатньою кількістю набоїв: малий – для швидких дій під час грабунку – і великий – якби довелося відстрілюватися від погоні. Одяг – зручний, черевики – міцні. Обов’язкові атрибути: швейцарський годинник, карта, компас. Із харчів брали в’ялену ковбасу, плитку шоколаду і пляшку коньяку. Лимон – щоб тамувати спрагу, сіль – щоб затирати сліди від поліційних собак. Жодних документів і паперів, які могли б видати особу бойовика чи його національність. 

Такий підхід дав змогу групі Головінського діяти швидко й ефективно, не залишати по собі жодних слідів. За це її назвали “Летюча бригада”. За неповні 1,5 року хлопцям вдалося роздобути для УВО більше коштів, ніж дали би збірки серед діаспори за ціле десятиліття. 

Найгучнішим став напад на центральну пошту у Львові 28 березня 1925 року. П’ятеро бойовиків зайшли на подвір’я будівлі. Пригрозили працівникам револьверами, забрали понад 90 тисяч злотих і втекли через наскрізний прохід будинку навпроти. Пікантности ситуації додавав факт, що все це сталося за 500 м від вул. Лонцького, де була розташована поліційна казарма.

Але з часом конспіруватися ставало все важче. Один необережний крок перекреслив усю діяльність “Летючої бригади”. Бойовик Ярослав Барановський не витримав тривалої ізоляції і пішов до церкви. Там його одразу скрутила поліція. Під час допитів він видав місце найближчого збору товаришів. 

У 1926 і 1928 роках відбулися судові процеси над кількома десятками членів УВО. Серед обвинувачених був і Головінський. Завдяки злагодженій роботі адвокатів йому вдалося уникнути покарання. Переказували, не останню роль у цьому відіграв факт, що голова трибуналу напередодні оголошення вироків ненароком “виграв в карти” 2 тисячі доларів. 

Після розгрому “Летючої бригади” її командир перебрався до містечка Чесанова (теперішня Польща) і одружився. Придбав автобус, який здійснював регулярні рейси до Львова. Не раз сам виконував обов’язки кондуктора. Навіть подружився з начальником поліційної станції. 

Виглядало, що Головінський відійшов від справ і облаштував собі життя пересічного обивателя. Як виявилося, досвідчений терорист так тільки присипляв увагу влади. 

Фатальна помилка “Коха”

3 лютого 1929 року у Відні відбувся установчий конгрес Організації Українських Націоналістів. Вона мала злучити всі українські підпільні об’єднання, серед них і УВО. Першочергове завдання – “перевести рух з військово-терористичних на революційно-політичні позиції”. 

Головінського іменували крайовим провідником ОУН. Він одразу поринув у роботу нової організації. Знову були потрібні кошти. Вирішено діяти перевіреними методами – влаштувати серію ексів. Першим мав стати напад на поштову бричку під Бібркою. 

Як зазвичай, Головінський продумав усе до найменших дрібниць. Він залучив чотирьох досвідчених бойовиків. Їхні псевда: “Ренс”, “Кришталь”, “Кох” і “Грицько”. План був такий: на місце нападу прибувають напередодні різними шляхами – зі Львова та Станіславова. Один бойовик із-за дерев оглядає дорогу й піднятою рукою сигналізує, що бричка наближається. Інші троє зупиняють коня, погрожують візникові та поліціянтові пістолетами та забирають гроші. За пів години треба відійти якнайдалі від місця нападу, а вночі дістатися до Рогатина – за 40 км, де для них підготовлена квартира. На ранок потягом усі повертаються до Львова. 

За два дні до нападу “Грицько” надіслав телеграму, що захворів. Довелося терміново шукати заміну. Вибрали новачка Гриця Пісецького. Він перебував на пластовому таборі поблизу. Не мав при собі змінного одягу, тому пішов на завдання просто в скаутській сорочці – жахливе порушення конспірації. 

Від настанов командира відступили і під час пограбування. “Кох” подав сигнал і замість приєднатися до нападників сховався в лісі. Коли ті забрали гроші, почали шукати товариша. Кількахвилинна затримка вартувала життя Пісецького. 

Дирекція пошти і телеграфу повідомила, що грабіжники забрали майже 26 тисяч злотих. УВО стверджувала, що влада навмисно применшувала здобутки підпільників. Насправді під Бібркою вдалося роздобути удвічі більше коштів. 

Поліції вдалося напасти на слід бойовиків уже через кілька днів. До інспекції у Львові звернулася якась Гонората Риза, що мешкала на вул. Зв’язковій. Вона розповіла: вранці син її сусідів, слухач політехніки Юрій Дачишин прийшов додому в обшарпаному одязі, без взуття і шкарпеток. Знаючи з газет про нещодавнє пограбування, вона вирішила про всяк випадок донести цей факт до відома влади. За вказаною адресою негайно вирушив загін. Однак ні Дачишина, ні його батьків на місці не виявили. 

Смерть під час слідчого експерименту

Юліана Головінського арештували 20 вересня 1930 року на вул. Костюшка, коли той виходив з офісу УНДО – найпопулярнішої серед легальних українських партій. Бойовик вів перемовини з її керівниками. Він планував посісти прохідне місце в партійному списку на найближчих виборах до Сейму. Далі слідувала б гучна заява з парламентської трибуни й арешт або втеча за межі країни. Планам не судилося здійснитись.

Преса була в передчутті гучного судового процесу. Однак несподівано надійшло повідомлення: через 10 днів після арешту Юліан Головінський загинув. 

Поліція так описувала те, що трапилося: 

Головінського відвезли до Бібрки, де влаштували “конфронтацію” зі свідками нападу. Близько 19:00 підозрюваного вели до залізничної станції. Коли проходили повз місце, де сталося пограбування, арештант вдарив конвоїра кулаком і спробував втекти. Швидко бігти заважав довгий плащ. Доки намагався скинути його, поліцаї почали стріляти. Всього випустили вісім куль. Провідник помер на місці. 

УВО мала свою версію. “Сурма” стверджувала, що безборонного Головінського прив’язали до дерева й так розстріляли. Доказом слугували рани на лобі та грудях – це було б неможливо, якби стріляли під час погоні. 

Влада не була певна, що матиме достатньо доказів, аби запроторити бойовика за ґрати. Одного разу “пташок вже вислизнув з клітки”. Він навідріз відмовився співпрацювати зі слідством і видавати спільників. Окрім того поліціянти прагнули помститися за смерть колеги. Невипадково інцидент трапився в тому самому місці, де кілька місяців тому застрелили Молевського. Невипадково випустили цілу обойму куль – як раніше вчинили його спільники. 

“Для нас його смерть є закликом до чину, – йшлося в некролозі, опублікованому на першій шпальті “Сурми”. – Вона є доказом того, що наша організація не використовує несвідомости запальних молодиків, а в першу чергу наражує на смерть своїх провідників. А що тобі, команданте, не віддали ми належних почестей – прости! Але відтепер кожний стріл, який буде з підпілля вбивати наїзників, буде стрілом останньої почесної сальви. Тому освіти нас з-за могили твоєю могутньою волею. Ми, члени УВО – до твоїх приказів”. 

Юліана Головінського поховали на цвинтарі у Великих Глібовичах поблизу місця смерті. Окрім священника були присутні його дружина, дві доньки та брат.

“Робив це за наказом УВО”

8 листопада того ж року поліція нарешті затримала Юрія Дачишина. Він зізнався, що був членом УВО під псевдонімом “Кришталь” і брав участь у пограбуванні поштової брички під Бібркою. Також назвав спільників – доктора права Зиновія Книша на псевдо “Роберт” і “Ренс”, та іншого, якого знав тільки за псевдо “Макс”. Поліційні інформатори швидко вирахували, що йдеться про Миколу Максим’юка, відомого також як “Кох”. 

Свідки, які бачили грабіжників на Дубині в день нападу, впізнали всіх трьох. 

“Запевняю, що зізнання усіх обвинувачених повністю відповідають протоколам їхніх допитів, – стверджував у звіті підкомісар поліції Еміліан Чеховський. – Усі вони давали свої свідчення вільно і без жодного примусу. Я не застосовував щодо них жодних репресій і такими репресіями їм не погрожував. Ніяких слідів побиття та інших ознак репресій у жодного з них я не зауважив”. 

Восени 1931 року відбувся судовий процес над 14 членами УВО. Серед них були “Кришталь”, “Ренс” і “Кох”. 

– До УВО не належу, нападу не організовував і не виконував, – запевняв під присягою Книш. – До вини не почуваюся. 

Максим’юк відмовився відповідати на питання судді та прокурора. 

Натомість Дачишин нічому не перечив. 

– До УВО належу, – говорив. – В організації був звичайним рядовиком. Відколи належу і в якому рефераті працював, того сказати не можу. 

– Чи брали ви участь у нападі під Бібркою? – запитував суддя. 

– Так, робив це за наказом УВО. 

Вироки: Дачишин – страта, пізніше замінено на 20 років тюрми, Максим’юк – 15 років, Книш – 8 років. Ніхто не відбув терміни до кінця. Перші двоє вийшли на волю 1939-го, коли Польську державу ліквідували нацистські та радянські війська. Книш звільнився ще раніше – по амністії. Після війни він жив у Канаді. Там видав кілька десятків книг з історії українського націоналістичного руху. Працю “Дух, що тіло рве до бою…” присвятив Юліанові Головінському. 

Поліції вдалося на короткий час “перекрити повітря” українським націоналістам. Але в підпіллі підростала нова зміна. Вже наступного року бойовики влаштували свій найгучніший екс – на пошту в Городку. А ще через рік крайовий провід ОУН очолив Степан Бандера.