Довгий останній шлях Івана Франка

Діалог з Богом

– Привела нас на отсе засіданнє подія сумна, може сумніша від подій, найприкріших для нас в остатніх часах війни, – такими словами літературознавець Василь Щурат розпочав позачергові збори Наукового товариства імені Шевченка 29 травня 1916 року. 

<p>Іван Франко у Притулку Січових стрільців у Львові</p>

Напередодні стало відомо про смерть письменника і багаторічного члена товариства Івана Франка. НТШ взялося за організацію і фінансування похорону товариша. Навряд ініціатори здогадувалися, скільки зусиль та емоцій їм доведеться витратити, аби полагодити це, на перший погляд, просте питання.

Прояви хвороби в Франка стали проявлятися ще 1908 року. Його мучили напади мігрені, шум у вухах, важка форма поліартриту покрутила руки. Нещасний впадав у гарячку і безсоння, що супроводжувалися страхітливими галюцинаціями. 

Коли почалася Світова війна, підстаркуватий письменник залишився наодинці: сини Тарас і Петро пішли добровольцями на фронт, донька Ганна перебралася до Києва, дружина Ольга лікувалася в психіатричному закладі. Від листопада 1915-го Франко мешкав у притулку для Українських січових стрільців. Приступи не припинялися. Про одне з видінь розповів медсестрі Софії Монджеєвській. На ранок після безсонної ночі стіни в його палаті розступилися й перед ним явився Бог. 

– Іване, подай свої руки! – мовив. – Чи віриш у мене?

– Вірив і вірю, Боже, – відповів. – Люди мене не зрозуміли!

– Ти маєш у своїх пальцях дроти. Іди до свого дому, я вийму тобі ті дроти з рук і дротики з пальців, і будеш здоров, вічно здоров і дужий. Ходи!

Франко просив Софію відпустити його. Очевидно, що та відмовила. Тоді він звернувся за допомогою до 15-річного племінника Василя. Письменник покинув притулок і пішки дістався до своєї вілли на Софіївці. 23 квітня 1916-го вони удвох відсвяткували Великдень – відвідали церкву та пообідали свяченим яйцем. 

Незавершена сповідь

Першу спробу посповідати письменника здійснив греко-католик Володимир Гургула. Діалог не задався – отець виявився русофілом. Франко попросив учительку Олену Грозикову привести до нього православного священника. Покликала молодого гарнізонного капелана. Той також не влаштував недужого. 

– Перед ким я мав свою душу отворяти? – пояснював. – Перед тим молодиком, напівкапралом, а напівсвящеником? Це крайній бруталь, як смів мене спитати, чи в Бога вірю. Коли я йому сказав, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав йому на двері. 

Протоігумен-василіянин Платонід Філяс запропонував ченцю Теодозію (Титу) Галущинському уділити тайну сповіді письменникові. Той вагався. «Надто я вважав себе недосвідченим і молодим, щоб міг вільно брати на себе таку важну й тяжку справу», – пише у спогадах. 

Розмова справді не клеїлася. Монах всіляко намагався звести її на релігійні теми, Франко відбувався загальними фразами. Після двох годин вирішили розійтися. Через кілька днів Галущинський знову навідався на Софіївку. І знову без успіху. 

– Прийдіть ще раз до мене, бо я люблю з вами говорити, – несподівано сказав господар на прощання. 

– Прийду, може й завтра. 

Наступного дня відвідати письменника не вдалося. А потім вже було пізно. Іван Франко помер 28 травня 1916 року о 16:00. 

Гірше, ніж єзуїти

Того самого вечора адвокат Карло Бандрівський і журналіст Федір Федорців прийшли до Свято-Успенської церкви на вулиці Руській. Просили настоятеля Василя Давидяка влаштувати для Івана Франка християнський чин похорону. Той відмовив, бо знав про незавершену останню сповідь. А головне – пам’ятав про репутацію атеїста, якої письменник встиг зажити своїми творами. 

<p>Карло Бандрівський (1855&ndash;1931), 1888 рік</p>

Довелося звертатися до вищого церковного керівництва. Прихильний до Франка митрополит Андрей Шептицький перебував в ув’язненні в Росії. Його заступав генеральний вікарій Андрій Білецький. Вмовляти отця прийшли священники Олександр Стефанович та Юліан Дзерович. Теодозій Галущинський виступив у ролі свідка. Білецький постановив: «Поручаяся поступити згідно з канонічними приписами». Така відповідь формально полишала трактування справи на самого отця Давидяка. Однак по факту це була негласна заборона. 

Стало відомо, що семінаристи хочуть приватно піти на похорон, щоб там співати. Керівництво церкви заявило: кого помітять на прощанні, негайно виключать з семінарії. Друзі небіжчика вирішили використати останній козир – ментальні прояви хвороби. Бандрівський взяв довідку в лікаря: «На бажанє Всечесн. о. Олександра Стефановича, Совітника метроп. Консестор. у Львові, має честь підписаний предложити свідоцтво лікарське про психічне збуреня ума і деменції сьв. п. др. Івана Франка до урядового ужитку».

<p>Василь Щурат (1871&ndash;1948)</p>

– Отець Тит – недосвідчений чоловік, попсував справу з Франком, – говорив Василь Щурат на зустрічі з Платонідом Філясом. – Відтак накрутив, що парохії і Білецький, йдучи за його свідченнями, відмовили похорону. А судова і лікарська опінія засвідчили, що Франко вже віддавна не відповідав за свої вчинки. Отже, нехай отець Тит відкрутить, що накрутив. 

– Отець Тит – не дитина, а парохія і Білецький мають свій розум, – відповідав Платонід Філяс. – Наша позиція є така, що Франкові похорону не належиться дозволити. 

– Ви цю справу трактуєте гірше, ніж єзуїти – по-середньовічному, – обурено кинув Щурат насамкінець. – По 20 літах буде Франкові така шана віддаватись, як Шевченкові, і будуть єпископи на його концерт ходити, як ходять тепер на Шевченка. 

В останній момент провести письменника в останню путь погодився Володимир Гургула. Той самий, перед яким Франко відмовився сповідатися через політичні розбіжності. 

Гробівець в оренду

«Гарний день дала мати-природа на останню земну мандрівку своєму великому синові, який звеличав її красу в безсмертних піснях», – повідомляла газета «Діло». 

<p>Іван Франко у труні у робочому кабінеті</p>

«Лежить в найгарнішій кімнаті своєї вілли, що тоне серед маєвої зелені, купаючись в проміннях сонця, – описував публіцист Михайло Лозинський. – На лиці, яке безпосередньо по смерті носило ще сліди болю, спокій і погідність вічного сну. В головах прегарний портрет роботи Панкевича – Іван Франко в силі віку за письменницьким столом. Гарне лице поета неначе дивиться з стіни на себе самого в домовині та на все, що діється кругом». 

Вже опівдні 31 травня 1916 року люди почали наповнювати дім письменника. З найближчих зумів бути присутній тільки син Петро. Панахиду відспівав хор українських товариств під диригуванням Василя Барвінського. Після промови адвоката Костя Левицького жалобна процесія рушила на Личаківський цвинтар. Металеву труну віз катафалк, запряжений четвіркою коней. Від цвинтарної брами до гробівця її на плечах несли січові стрільці. 

Через воєнний час оперативно знайти місце для поховання не вдалося. Довелося орендувати гробівець польської родини Мотичинських. Щойно через п’ять років – 28 травня 1921-го – останки письменника перенесли в окрему могилу при головній алеї. Акція була непублічна. Наступного дня влаштували урочисте вшанування і освячення могили. 

«Вже задовго перед призначеною годиною публіка почала збиратися на Личаківському цвинтарі, – писала газета «Українська трибуна». – Довгі шереги українських шкільників і ріжних орґанізацій заповняли всі улиці ведучі до цвинтаря, трамваї переповненні. Коло гробівниці Поета тисячі людей. Чудова літня погода, ярке сонце, цвітучі дерева акації, доповінювали святочний настрій. Порядок на святі взірцевий, який енерґічно підтримувався бадьорими пластунами і пластунками». 

Панахиду відправив Юліан Дуткевич, головним промовцем став художник Іван Труш. Представники півсотні українських організацій поклали вінки. Перший – від Української Галицької Армії, сплетений з терену та маків. Хор «Бандурист» виконав гімни «Вічний революціонер» і «Ще не вмерла Україна». Люди покидали цвинтар, співаючи Франкове «Не пора». Тоді ж оголосили про збір коштів на будову надмогильного пам’ятника. Його відкрили через 12 років.