Допомога недужим і європейські стандарти: як приватний бізнес повертає історичну справедливість

"Заклад для невиліковно хворих і виздоровлюючих…"

Сучасна вулиця Смаль-Стоцького неподалік залізничного вокзалу у Львові наприкінці XIX століття була околицею міста. А оскільки місто розросталось, то тамтешні території почали активно розкуповувати під забудову. Одним із покупців став Антоній Білінський1810–1895, польський шляхтич із Поділля, що мешкав у Львові вже 30 років. Він і збудував тут одну з найсучасніших на той час лічниць Європи.

— Народився Антоній у сімʼї воєнського підчашого Речі Посполитої з гербом Сасів, Юзефа Білінського, — розповідає історик Павло Артимишин. — Одружившись із Валерією Ротаріуш, отримав обійстя в селі Велика Клітна. Подружжя мало троє доньок, та жодна не дожила до повноліття. Точно відомо про наймолодшу Адель, яка в 16 років померла від невиліковної хвороби. Тож 1866-го подружжя вирішило переїхати до Львова, щоб не жити в маєтку, з яким їх повʼязували трагічні події.

Тоді у Львові тільки-но відійшов до вічности рідний Антоніїв брат Ігнацій Білінський. Він залишив двох синів, і Антоній та Валерія мали ними заопікуватися. Однак доля знову не була прихильною до подружжя. Один небіж мав розлади психіки, а другий помер 11-річним. Залишившись без кровних нащадків, Білінські зайнялися благодійністю. У 1889 році Антоній овдовів.

Мабуть, тоді йому спало на думку, що й по-іншому можна залишити спомин про свій рід. Року 1890 Антоній відписав частину землі на вулиці Городоцько-Польній під майбутній пансіонат, чи, як тепер кажуть, паліативний комплекс. У той час у Європі була мода на таку благодійність: будівництво та фінансову підтримку лічниць, зокрема й такої, яку задумав Білінський.

Через рік шляхтич офіційно заклав перший камінь установи. Того, що стосувалося фінансової частини, теж підходили серйозно. Білінський одразу записав 674 тисячі австрійських крон на будівництво і ще 34 тисячі щороку на утримання закладу. Року 1891 на знак подяки магістрат перейменував вулицю на честь фундаторів лічниці.

У 1893 році звели перший корпус. Щоб спроєктувати будівлю, меценат найняв поляка Юліана Гохберґера й українця Івана Левинського. До проєкту також долучалися архітектори Юзеф Яновський, Адольф Вайсс, Ігнатій Брунек, Міхал Лужецький. До завершення будівництва Білінський не дожив.

— Та коли будували лічницю, він щодня навідувався перевірити стан робіт, поспілкуватися з архітекторами. А коли перші лікувальні корпуси запрацювали, провідував пацієнтів.

Оскільки для медичного закладу використовували найкращі матеріали й залучали новітні технології, грошей Білінського не вистачило. Ще частину виділив магістрат. А 1898 року, з нагоди святкування 50-ліття сходження імператора Франца Йосифа на престол, заклад отримав значні фінансові дотації. Про це свідчить памʼятна таблиця, встановлена на адміністративному корпусі лічниці. Збереглась і таблиця з офіційною назвою, яку заповідав дати фундатор: "Заклад для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських".

Простір лічниці добре продумано. Вона мала адміністративний корпус, морг, два корпуси, де перебували пацієнти: жіночий і чоловічий. Хоч у закладі був гендерний дисбаланс — тут одночасно могли лікувати 29 жінок і 31 чоловіка, — річ не в сексизмі. У жіночому корпусі замість однієї палати спорудили каплицю. При повному навантаженні, якого насправді ніколи не було, заклад уміщав 60 пацієнтів.

— Найбільше людей перебувало у лічниці 1937 року: 52 особи. Усе-таки заклад приватний, і потрапити туди було непросто. Мали довести, що хворий не зможе самостійно дбати про своє здоровʼя. Для цього треба було надати документи від магістрату або старостату, якщо людина жила не у Львові. А також документи від лікаря і з Церкви, без якої тоді неможливо було полагодити подібні справи.

Усі корпуси мали санвузли всередині. Освітлення забезпечувала автономна гасова система, а обігрівали лічницю кахельними печами. На ліжках були соломʼяні матраци та пірʼяні подушки, тож пацієнти почувалися комфортно — особливо ті, які потрапляли до лічниці з села. Палати вміщали 4–8 осіб. Були й дво- та одномісні — для заможних. І хоч спершу заклад планували як лічницю для фінансово незахищених, та тільки-но кількість корпусів збільшилася, змінились і підходи до прийняття пацієнтів. Усе частіше до медзакладу зверталися люди, які могли оплатити лікування, тож і вимагали кращих умов.

— Пацієнтами опікувалися фахові лікарі, а про все інше дбали монахині згромадження Святого Павла, які жили на території лічниці. Першим директором закладу був відомий на Галичині лікар Юзеф Густинський, товариш Білінського. Говорити про якість лікування складно, але, окрім процедур, пацієнти багато гуляли садом і дихали свіжим повітрям. І тоді вважали, що це сприяє видужанню.

Лікарня пережила дві світові війни. У 1943 році, під час нацистської окупації Львова, вулицю Білінських перейменували на вулицю Шпеєрґасе. А 1944-го, після другого "визволення" Львова радянськими військами, вулиці повернули прізвище меценатів. Через шість років радянська влада вкотре її змінила — на Бєлінського.

— То був російський літературний критик, який у своїх записках дуже гнівно відгукувався про українських митців. Для обивателя наче нічого й не змінилося: була вулиця Білінських, стала Бєлінського, але змінилося все. Зокрема так затерли памʼять про сімʼю меценатів, які заснували заклад. Саму лічницю зліквідували 1946 року. Той район впав в око радянським функціонерам як підхожа територія для заводу телеграфної та телефонної апаратури, перевезеного із Саратова. Насправді завод був із Калуги, але в час Другої світової його евакуювали. Корпуси переобладнали під цехи. Після розпаду Союзу завод зареєстрували як українське державне підприємство, а 2008-го закрили. Будівлі здавали підприємцям в оренду. На 2012 рік там було зареєстровано майже 200 підприємств. Згодом лічниця Білінських почала занепадати.

Спадок Івана Левинського

<p>Іван Левинський, вересень 1914 року</p>

Лічниця Білінських — своєрідна візитівка архітектора Івана Левинського, власника архітектурно-будівельного бюро у Львові. Тоді він тільки починав споруджувати медичні комплекси. Архітектор намагався врахувати всі найсучасніші віяння: архітектурні, гігієнічні та медичні стандарти. Про це оповідає науковиця, авторка екскурсій, присвячених львівській забудові, Тетяна Казанцева.

— У клініці він спорудив систему ліфтів, за допомогою якої збирали брудну білизну. Це було новаторство, яке він згодом повторив у ще декількох своїх медичних обʼєктах. Також Левинський розробив для клініки систему вентиляції. Навіть розташування приміщень у лічниці було детально продумане. Скажімо, палати виходили вікнами на південь, а кабінети лікарів могли бути темнішими. Тоді вважали, що сонце сприяє видужанню.

Проєктуючи заклад, Левинський вивчав матеріали, консультувався з фахівцями, знав найсучасніші тренди. Водночас із ректором Політехніки Юліаном Захаревичем він будував Кастелівку — житлову дільницю Львова між вулицями Генерала Чупринки, Горбачевського та Сахарова. Захаревич багато мандрував і привозив чимало фахової літератури.

— Ці книжки ректор подарував Науково-технічній бібліотеці університету, що на вулиці Професорській. Дослідивши їх, можна знайти відповіді на запитання щодо проєктування та будівництва лічниці Білінських.

Ця споруда входить до маршруту авторської екскурсії Тетяни Казанцевої «Контрасти Привокзальної». Науковиця також досліджує поліхромію будівель, а лічниця — приклад такої архітектури.

— Левинський завжди казав, що стиль — то робота архітекторів. А він мав відповідати за гігієну та сучасність інженерної науки. Тож коли говоримо про лічницю на Смаль-Стоцького, згадуємо низку архітекторів, які доклалися до зовнішнього вигляду закладу. Але завжди варто наголошувати, що лічниця Білінських — перше дітище Левинського в медичній сфері.

На фасадах корпусів Левинський використав усі можливі матеріали своєї фабрики. Багатоколірну цеглу, литі теракотові елементи на карнизах, кольорову дахівку, яка збереглася, на жаль, лише частково. Це неймовірно цінна річ, кожен елемент якої був різнобарвним.

— Наприкінці XIX століття старалися уникати монотонності. Тоді тривала надмірна індустріалізація, і люди потерпали від одноманітності та сірості, потребували різноманіття. А стиль, у якому Левинський і команда архітекторів збудували лічницю, можна віднести до неороманського, історизму. Чи, якщо хочете, пітореску — мальовничої архітектури, що акумулює елементи з попередніх епох, але й має яскраві фасадні матеріали.

Окрім того, що цегляні фасади красиві, вони ще й гігієнічні. Їх не треба тинькувати, можна мити так часто, як потрібно. Саму лічницю досконало вписано у середовище. На той час Центрального вокзалу у Львові ще не було. Неподалік стояли два менші: Чернівецький та Карла-Людвіга, виконані в тій самій стилістиці, що й лічниця.

— Впевнено можу сказати, що всередині на стінах були розписи. Без них годі уявити громадську будівлю. Самі ж стіни заввишки 6 метрів проєктували не лише для кращої вентиляції, а й для того, щоб ніяка інфекція не затримувалася в повітрі. Зважаючи на неороманський стиль медичного комплексу, ліпнини на стінах чи стелі не було. Підлогу вимостили керамічною плиткою або терацо — сумішшю цементу та камʼяної крихти. Таку підлогу у Львові почали робити з 1880-х, і цей матеріал вважали підхожим для лікарень. Наприклад, його використано під час будівництва лікарні на Кульпарківській, — зазначає Тетяна Казанцева.

І додає, що після цього проєкту Левинський почувався так впевнено, що взявся споруджувати єврейський шпитальна вулиці Рапопорта. Нині це пологовий будинок. Усе, що архітектор застосував у лічниці Білінського, він повністю втілив у новоствореній лікарні.

Якість будівництва в Левинського неймовірна. Більшість його проєктів досі неушкоджені, за умови, що їх не руйнують. Архітектор ґрунтовно досліджував місцевість, щоб підходила під будівництво.

— Із власного досвіду можу сказати, що на його будівлях досі немає тріщин. Левинський — майстер пристосування до умов. Він умів будувати як ніхто. Тому й лічниця Білінських, попри час і неналежне використання, збереглась у доброму стані. На щастя, вона сьогодні отримала друге життя. Її нові опікуни ззовні повернули будівлі майже первісний стан.

Повернення до витоків

Тетяна Міхнова, CEO та співзасновниця Медичного центру святої Параскеви, мріяла бути актрисою доти, доки у 8 класі відвідала анатомічний музей Київського медінституту. До вибору професії доклався й батько — хірург-уролог. Тетяна бачила, як часто його викликають до лікарні. Знала, що він міг працювати в хірургії по 12 годин поспіль, рятуючи життя. Закінчивши школу, пішла здобувати фах акушерки-гінекологині. Та після 10 років у медицині вирішила впливати на галузь глобальніше.

— Ситуація, яка панувала в медичній сфері, не надто мене тішила. Адже коли ти береш гроші "під столом", то ламаєшся як фахівець. Тож я пішла працювати у швейцарську фармакологічну компанію. За чотири роки роботи зрозуміла, як працюють продажі, як комунікувати з лікарями, організовувати навчання та конференції. Тоді в мене й виникла ідея створити приватну клініку. Заручившись підтримкою інвесторів, 2000 року вдалося відкрити заклад, який сьогодні називається Healthy&Happy.

Згодом мене запросили до проєкту "Добробуту" — іншого медичного закладу у Києві. Тоді він був збитковим і мав негаразди з господарською діяльністю. Налагодивши процеси там, я взялася за проєкт "МедіСвіт". А 2010-го мене запросили на посаду CEO до Медичного центру у Львові.

Поліклінічно-діагностичний заклад на вулиці Софії Яблонської назвали на честь святої Параскеви. Адже неподалік, на вулиці Богдана Хмельницького, була церква Святої Параскеви Пʼятниці, споруджена у XIII столітті. Одначе ніхто не питав у духівництва дозволу взяти таку назву. Тож Тетяна Міхнова вирішила почати з благословення. Одержавши його, було відкрито перший Медичний центр святої Параскеви у Львові.

— Найважче було дібрати медичний персонал. Мені важливо, щоб цінності кандидатів відповідали цінностям нашого проєкту. У самій медицині вже закладено певні принципи: милосердя, духовний розвиток, покликання допомагати. Ми проводили фаховий іспит і ціннісне інтервʼю з усіма кандидатами. Нікого не брали "по блату", за гроші. Це був фурор. Хоч на нас намагалися тиснути, ми відмовляли навіть протеже чиновників. Нам важливо, щоб наші фахівці передовсім були скеровані на допомогу та розвиток, а не на заробляння грошей. Кошти — це результат за добре виконану роботу.

За декілька місяців роботи заклад уже приймав 100 пацієнтів на день. Діагностичного центру стало замало, тож команда почала розвивати формат "Параскева поруч" — невеликі клініки у спальних районах міста, аби полегшити доступність до медицини. А коли база пацієнтів розрослася до понад 400 тисяч, вирішили створити медичний заклад із замкнутим циклом послуг: від діагностики до оперативного втручання та стаціонарного лікування.

— Ми довго шукали місце, де могли б утілити такий проєкт. У 2014 році отримали ділянку в межах Львова, та через війну на сході України і проблеми з мережами, які треба було прокласти до майбутнього медичного центру, плани довелося відкласти. До них повернулися 2016-го. Нам показали приміщення колишнього заводу на вулиці Смаль-Стоцького. Їхній стан був жахливим: дах протікав, громадилися купи сміття, територія захаращена чагарниками і поваленими деревами. Тож я відмовилася, адже робити тут клініку було небезпечно. Згодом ми переглянули цей обʼєкт і, дізнавшись про його історичне призначення, змінили думку. Допоміг нам і тоді головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. Він підтримав ідею і розповів про план розвитку району. Роботи над документацією і проєктом разом із компанією AVR Development та консультантами з німецького архітектурного бюро Андре Янка й Потсдамської клініки "Ван Бергман" почали того ж року. А у жовтні 2020-го заклали капсулу й почали будівництво.

Очільниця медцентру зізнається, що обсяг робіт лякав. Адже треба було не лише впорядкувати корпуси лічниці Білінського, а й збудувати нове приміщення. Бо старих, зокрема для хірургічного відділення, не можна було використовувати.

— Через два з половиною роки почалося повномасштабне вторгнення. Ми на три тижні зупинили процес. Коли відновили, на нас дивилися, як на божевільних. Мовляв, іде війна — навіщо ви будуєте? Але ж у цьому суть. Під час війни медичні заклади дуже потрібні.

Роботи в корпусах лічниці Білінських було чимало. Довелося спершу висушити їх, вичистити, вивезти сміття. Зняти старі шари вапна та фарби, замінити вікна і двері, дах. Використовували черепицю, а її під час війни було непросто знайти. Інтерʼєр оздоблювали фахівці з бюро Hochu Rayu.

— Ми максимально зберегли первісний вигляд адміністративного корпусу. Тут зараз адміністрація, навчальний центр, конференц-зал, кол-центр, буде медичний хаб для лікарів з індивідуальною ліцензією. На третьому поверсі мрію зробити симуляційний навчальний центр, у якому за допомогою спеціальних приладів лікарі зможуть здобувати практику.

У другому корпусі буде облаштовано поліклініку, а також декілька кімнат для лікарів. Третій перетворять на готель для рідних і пацієнтів, які не потребують ушпиталення. А от новий корпус клініки відрізняється від будь-якої лікарні в Україні, бо ж приміщення збудовано за європейськими стандартами.

— Щоби спроєктувати його, ми взяли за основу діагностично-споріднені групи пацієнтів і довкола цього розбудовували план шпиталю. Описали, які медичні втручання та маніпуляції необхідні в кожній із груп. Розрахували умови інфекційної безпеки; місця, де має бути специфічне обладнання; норми щодо кількості палат тощо. Створювали "короткі шляхи" для медперсоналу. Адже врахована ергономіка впливає на надання допомоги пацієнтам.

Медичний центр святої Параскеви на Смаль-Стоцького функціонує як повноцінна лікарня з терапевтичним відділенням. Тут є мамологічний, лапараскопічний, діагностичний і ендоскопічний центри, стаціонар ортопедії, загальна хірургія, нейрохірургія хребта. Потік пацієнтів — 500 осіб на день, а стаціонарно в лікарні можуть перебувати до 60 пацієнтів. Загалом у Медцентрі святої Параскеви у Львові працює 700 осіб, серед яких — 200 лікарів.

— Окрім нашої основної роботи, ми також працюємо над розвитком культури приватної медицини, навчанням медиків. А ще намагаємося боротися з корупцією у сфері. За весь час діяльності "Параскеви" ми не давали хабарів, не працювали з відкатами. У нас "білі", одні з найвищих зарплат у місті. Маємо й низку соціальних проєктів, як-от відновлення памʼяті про лічницю Білінського та ревіталізація архітектурної спадщини. Плануємо відновити гробівець родини фундаторів на Личакові. Надаємо безкоштовні послуги військовим, яких скеровує Військово-медичний клінічний центр Західного регіону. Співпрацюємо з фондом "Діти героїв" — надаємо послуги дітям, батьки яких загинули, захищаючи Україну.

Тетяна Міхнова живе в Києві, але упродовж 15 років, адже саме стільки часу минуло з відкриття першого закладу "Параскеви", три дні на тиждень проводить у Львові. Це непросто, але її надихають робота та команда, рух уперед.

— Поруч зі мною люди, які по-справжньому люблять свою роботу. Я відчуваю велику відповідальність за наших пацієнтів і колектив, тому роблю все для того, щоби забезпечувати колегам можливість розвиватися професійно. Ми — бізнес із цінностями, які не тільки декларуємо, а й щоденно втілюємо кожен на своєму рівні.