Дитинство в бараках

Дорога, що загрожувала розлукою

"Життя у таборі ішло більш-менш нормально, — пригадує своє дитинство Ляриса Палідвор-Зєлик у книжці споминів "Тисяча доріг — тисяча стежин". — Я ходила до ґімназії, музичної школи, належала до Пласту, грала на фортепіано, співала в хорі, брала участь у театральних виставах, їздила на прогульки, грала відбиванку, ходила на забави й побачення – одним словом, мала fun так, як правдивий teenager. Ми не журилися, як наші батьки, про те, якими будуть наші перспективи на майбутнє, що буде завтра, що будемо їсти, і не дуже дбали, що не мали вибагливого, модного одягу — ніхто не мав".

Жінка народилася у Станіславовітепер – Івано-Франківськ. Проте з наступом більшовиків батьки були змушені втікати й опинилися у таборі Ді-Пі Leopold Kaserne в Байройті. 

Діти-біженці представляли різні соціальні верстви та регіони. Частина — це нащадки представників другої хвилі еміграції. Після поразки Української революції їхні родини оселилися в Чехословаччині чи Польщі. А тепер, коли більшовицька армія окупувала ці країни, помандрували далі на захід. Оксана Соколик описувала, як їхала з батьками із Братислави до Німеччини: "По дорозі нужда, бомбардування, втікачі, авта, вози, голодне й обдерте німецьке військо. Поміж ними багато калік, поранених. Ночували в стодолях, на дворі, на возі".

Інша частина — втікачі власне з українських земель. "Захопили валізи й наплечники, повкидали туди альбоми з фотографіями, документи та кілька книжок", — пише Лариса Залеська-Онишкевич у споминах "Бомби, границі і два праві черевички". На коротких зупинках кожен мав своє завдання. Батьки поповнювали запаси води та харчів, діти збирали каміння і гілки, щоб змайструвати польову піч. Траплялося, потяг несподівано рушав, родини розлучалися — хтось назавжди, хтось возз’єднувався уже в таборах для біженців.

Серед Ді-Пі також опинилися осткіндери — діти, яких під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини, і ті, які там народилися. Спочатку нацисти забирали дітей від 14 років. Пізніше ценз опустили до 10-ти. Насправді до робіт залучали й молодших. Врешті остання категорія — це діти, які народилися після війни вже в таборах. Там вони отримували свідоцтва про народження, хрещення, статус біженця з відповідним посвідченням і числовим номером.

Яйця взамін на шоколад

"Дощ. Тече зі стелі й нам просто на постіль. Грибки по стінах знов ожили та зазеленіли. Тісно, плаче дитина. Шкода молодих батьків з їх маленькою дитиною", — писав Улас Самчук у книжці "Плянета Ді-Пі". Попри побутові складнощі, це був період уже мирного життя, яке цінували і дорослі, і діти.

Харчування у таборах було одноманітним, переважно порошкові продукти. Не вистачало вітамінів і мікроелементів. Щоб запобігти рахіту, видавали Vigantol — препарат, що регулює обмін кальцію та фосфору. Наталя Кононенко, яка народилася в таборі Корнберґ, визнавала: "В мене криві пальці, криві ноги, крива спина і багато проблем зі здоров’ям, які почалися саме тоді. Я така дрібненька, бо не було нічого їсти взагалі, коли формувався мій організм".

Адміністрація табору на підставі медичної посвідки видавала спеціальні харчові картки, зокрема дитячі. Пайки отримували малюки в дитячих садках, учні шкіл і гімназій, студенти. Допомогові організації надавали дітям до 14 років додаткові харчі: на місяць — 1 англійський фунтце приблизно 450 грамів смальцю, ½ фунта225 грамів цукру, 200 грамів риб’ячого жиру, сухе молоко, яєчний порошок. На свята можна було дістати харчові пакети Care: консерви з шинкою SPEM, сухе молоко, какао, кекси, шоколадки та цукерки Life Savers.

Дітям до 18 років давали дефіцитний шоколад, а дорослим — цигарки й каву. Українці часто обмінювали їх у німецьких фермерів на домашні продукти: натуральне молоко, масло, яйця, овочі. Богдан Винар зазначав у мемуарах: "Мило і кава були для німкень дуже цінною річчю. Ми оплачували милом наше помешкання. Каву давали господиням, бо за bonnenkaffee можна було дістати все, навіть обіди". Особливо гостро відчували нестачу овочів і фруктів. Дехто навіть облаштовував городи. Траплялося, діти, бавлячись, нищили городину. Через таке їхнім батькам погрожували виселенням. Подібні скарги є у таборовій пресі.

Бракувало дитячого одягу та взуття. Міжнародні та українські допомогові організації пересилали діпістам вживані речі. Організували кооператив "Жіноча праця". Він мав кравецькі майстерні, де створювали одяг для немовлят і не тільки. Матері перешивали старий одяг і шили костюми для дитячих виступів під час різних святкувань. Часто для цього використовували військову форму, парашутний матеріал. Із ковдр шили теплий одяг. "Ходила в перешитих мамою військових штанях", — згадувала Леся Богуславець у книзі "Судженого й конем не об’їдеш". Пластові однострої також виготовляли з американської військової форми. На релігійні свята та урочисті події одягали вишитий одяг. Для кольорових візерунків використовували нитки з прапорців, які змочували в оцті, щоб не облазили.

Незабудки для Юрка

Серед українських дітей-біженців були напівсироти, сироти, інваліди, позашлюбні діти. Офіційно вони не підлягали репатріації. Але цього принципу дотримувалися не завжди. Частина сиріт проживала в дитбудинках. Міжнародна організація у справах біженців разом із таборовими управами складали списки сиріт, розшукували їхніх батьків чи родичів, сприяли усиновленню чи переселенню. Деяким давали опікунів.

Діти розуміли, що серед них є ті, хто не має батьків і рідних. Вони намагалися допомагати, підтримувати словом і добрими вчинками. Лариса Залеська пригадувала: "У класі було три Юрки. На день Святого Юра усі дівчата з класу завжди збирали незабудки й дарували їх лише одному, тому що він не мав батьків, тільки старшу сестру і тітку". Леся Богуславець писала про подругу: "Я співчувала Марійці, ділилася з нею їжею і допомагала. Вона була сирота, жила з тіткою, тітчиним маленьким сином і тітчиною матір’ю".

Діти-інваліди потребували спеціального догляду та умов проживання, які важко забезпечити в таборі. Родини з такими дітьми практично не мали шансу виїхати в інші країни — ті виділяли квоти лише для працездатних людей. Дослідниця Рут Балінт наводить приклад родини Бойко, яка мала трьох дітей і отримала пропозицію емігрувати до США. Наймолодша дочка Леся описана в документах як "психічно відстала". Батько Нестор під час співбесіди з працівником організації відмовлявся залишити дитину. Та згодом сім’я погодилася віддати Лесю до притулку в Бельгії. Почуття відповідальности перед двома старшими дітьми змусило батьків розлучитися з наймолодшою. Через кілька місяців батько помер, так і не дочекавшись переселення.

Зберегти Україну

У таборах створювали систему освітніх закладів: дитячі садки, школи, гімназії та навіть заклади вищої освіти. Особливу роль там відігравали представники української інтелігенції. Музичну школу в Карлсфельді очолював піаніст Роман Савицький, у таборі Інґольштадт балерина Валентина Переяславець заснувала дитячу балетну школу. Схожий заклад під проводом Дарії Нижанківської-Снігурович діяв у таборі Ляндек. Піаністкою там працювала Ольга Куліш, дочка Миколи Куліша. Когорта талановитих українців мала надзвичайний вплив на маленьких діпістів. "Легкий доступ до культурних діячів, культурних програм і публікацій був головним впливовим чинником розвитку молодих людей", — зазначає дослідниця української драми Лариса Залеська-Онишкевич. Саме під час перебування в таборі вона разом із пластунами відвідала Ольгу Косач-Кривинюк, сестру Лесі Українки. Цей візит викликав у неї інтерес до творчости письменниці і вплинув на подальший вибір професії.

Батьки вважали своїм обов’язком виховувати дітей в українському дусі. У дитячих садках організовували святкування на День святого Миколая, Різдво, Шевченківські дні, День матері тощо. Під час виступів діти отримували подарунки та заохочення, а глядачі – моральне задоволення. Видавали дитячі газети та журнали. "Ми вийшли на еміграцію, щоб тут зберегти ту Україну, якій немає місця на рідних землях", — зазначено у першому номері журналу "Орлик", що виходив в Берхтесґадені.

Василь Софронів-Левицький, автор споминів "Республіка за дротами", описує, як на Різдво подарував своєму синові Ярку кілька книжок. На титульній сторінці "Історії України" написав:

Куди б Тебе не повела
Щаслива чи лиха година,
Ти завжди тям, не забувай,
Що край твій рідний — Україна.

Року 1945 у Карлсфельді було відновлено Союз Українського Пласту. Рута Витанович-Галібей згадувала: "Після воєнних страхіть, серед тяжких буднів і турбот наших батьків про майбутнє, пластування давало нам можливість бути такими, як інші молоді люди. Наші юнацькі літа в післявоєнній Німеччині не були безжурними, але ті 3–4 роки пластування залишили сонячні спогади". Юнацтво також вступало до Спілки української молоді.