5 причин чому варто прочитати книжку "Коли спалахне війна?" Пйотра М. Маєвського

Це дуже сучасна книжка, попри те, що вона описує події 1938 року. Як дійшло до Мюнхенської угоди, яка фактично ліквідувала незалежність Чехословаччини — країни, що утворилася після Першої світової війни. Читаючи цю книжку, в мене не раз виникали алюзії на події в Україні пізньої осені та початку зими 2021 року. Книжка Пйотра Маєвського суголосна тим настроям, які були у нас тоді. Можна замінити головних героїв з 1938 року — президента Едварда Бенеша, Адольфа Гітлера, Невілла Чемберлена, Едуара Даладьє, Беніто Муссоліні на очільників держав у 2021 році, і побачити парадоксальну суголосність.

Книжка написана блискучим і водночас доступним стилем, який дозволяє говорити про складні питання міжнародної дипломатії, політики, державних інтересів, поділу на так звані великі і малі держави. Цей поділ є і в сучасному світі. Не треба бути істориком за фахом, не треба детально знати ці події, можна взяти книжку Пйотра Маєвського, і отримати відповіді, які подані у доступній репортерсько-художній манері. Блискучий переклад Андрія Павлишина дозволив зберегти унікальний авторський стиль, який мені видається вартим наслідування для складних тем українськими істориками.

Якщо говорити про гібридну війну Росії проти України, яка була до повномасштабного вторгнення, то певною мірою вона нагадує німецьку кампанію проти Чехословаччини. Чехословаччина не була б Чехословаччиною, якби чехи не домовилися зі словаками, хоча кожна з цих націй все ж таки дивилася по-своєму на проблему єдності. Але було понад 3 мільйона німців, які не намагалися асимілюватися у новій державі. І Німеччина дуже майстерно з цього користалася, адже прикриваючись гаслами, захистом німецькомовної меншини, вона проводила власну політику, вербувала агентів, створювала політичні і парамілітарні організації, які синхронно вистрілили в 1938 році. Після початку кризи, німецька пропаганда майстерно використовувала тези про сотні, а за кілька днів — тисячі біженців, які тікають від чехословацького свавілля на територію Рейху. Вона говорила про сотні загиблих, хоча ситуація була часом кумедною, коли в німецькомовних регіонах чехами були поліцейські, поштарі та кілька  державних чиновників, решта — це була німецькомовна більшість і страждали там здебільшого чехи.

Є такий жартівливий сюжет, коли президент Чехословаччини Томаш Масарик якось навідався до міста Опава, німецькою Troppau. Бургомістер міста вітав його німецькою мовою "Пане президенте, вітаю вас в німецькому місті Троппау!". Масарика це зачепило, він все ж таки президент Чехословаччини, і більше ніколи в Опаву не приїздив. Цей приклад показує, що все ж таки чехословацькій владі складно було інтегрувати багатомільйонну німецьку спільноту до ідеї чехословацької національної держави, де головною складовою була чехословацька нація. Вони штучно створювали конструкт, який не хотіли розділяти, бо інакше кожна частина  опинилася б у меншості у протистоянні з Німеччиною та Угорщиною, яка не могла змиритися з територіальними втратами після Першої світової війни.  

Якщо пригадати події в Україні у листопаді-грудні 2021 року, ультиматум з боку Росії цілком суголосний з ультиматумом Гітлера щодо Чехословаччини. Особливо після вдалого, безкровного і цілком блискавичного аншлюсу Австрії, так як і Путін після швидкого і безпроблемного приєднання Криму у 2014 році, прослідковується дуже чітка паралель намагання використати мюнхенську схему, тобто домовитися через голову жертви. Коли подивитися на те, як проводилися перемовини між делегацією США і Росії у Швейцарії, як відбувалися візити канцлера Німеччини Олафа Шольца, президента Франції Емманюеля Макрона до Москви з намаганням переконати Путіна не робити ніяких різких дій, які б розпочали гарячу фазу військового конфлікту. Так само в 1938 році Чемберлен двічі літав перед Мюнхеном до Гітлера. Він намагався переконати Гітлера в тому, що не варто робити різких рухів, адже мир є найважливішим. Так само ми можемо подивитися на намагання і Чемберлена, і Даладьє в Мюнхені діяти в інтересах виключно миру, як вони це розуміли, не враховуючи і не зважаючи на інтереси Чехословаччини.

Фактично перед Мюнхеном чехословацьке керівництво було поставлено перед фактом — ви мусите віддати цю територію Німеччині, бо ми не будемо на вашій стороні. І це попри те, що була союзницька угода між Францією і Чехословаччиною, яка гарантувала Чехословаччині підтримку в разі нападу. У разі початку військового конфлікту і Радянський Союз мав би також прийти на допомогу Чехословаччині, хоч це було неможливим з точки зору геополітики 1938 року. А якби й допоміг, то будь-яка радянська допомога, як добре показує в останньому розділі Пьотр Маєвський, призводить до встановлення комуністичної диктатури. У 1945 році Бенеш був змушений погодитися на іншу конфігурацію Чехословаччини і допустити комуністів на чолі з Клементом Готвальдом до вищих щаблів влади. Потім комуністи вчинили державний переворот і прийшли до абсолютної влади. Так Чехословаччина потрапила на понад 40 років у міцну орбіту Москви, виконуючи ту функцію, яку вона мала виконати — передової території для країн Варшавського блоку.

Між Гітлером і Путіним чимало схожого. Якщо пригадати події 2014 року, зокрема промову президента Росії про "повернення Криму в рідну гавань", у цьому виступі журналісти та історики зауважили чимало спільного з промовами Адольфа Гітлера. Використовувалася та ж аргументація, та сама логіка, той же риторичний набір формул для того, щоб переконати свою аудиторію у слушності, і що головне, безальтернативності їхніх дій. Кожен диктатор вважає себе безпомилковим, він завжди чинить правильно в інтересах власної нації. Але відмінність буде лише в тому, що Гітлер не накопичив за своє життя багатомільярдних статків. Він був більш ідейною людиною, на відміну від цинічних і цілком спрямованих на грошовий прибуток сучасних диктаторів. Все ж таки диктатори першої половини ХХ століття були ідейними.

Книжка Пйотра Маєвського виразно унаочнює, що поступки агресору, поступки ідеям диктатора — це найгірший сценарій з можливих поза активними воєнними діями. Як показує історичний приклад, жодні поступки не призводять до того, що агресор зупиниться.

Аналогічними були і дії Радянського Союзу у 1939-му по відношенню до Польщі, яка в 1938-му спробувала, користуючись ситуацією, забрати ту частину, яку вони вважали споконвічними етнічними польськими землями, що опинилися в Чехословаччині. Пакт Молотова-Ріббентропа, поділ на сфери впливу території Польщі, Зимова війна з Фінляндією 1939-1940 років — все починалося з того, що спочатку висували претензії: дайте нам якусь територію і ми від вас відчепимося, але ніхто ж не зупинявся, а у 1940 році Сталін вже висунув претензії до Румунії.

У 1939 році поведінка Гітлера теж була цілком суголосною, ніхто не знав, де він зупиниться. Спочатку була Польська кампанія, де використовували ті самі ж  лекала, що і в 1938 році, коли німецька пропаганда говорила про чеську загрозу німцям, у 1939-му вона говорила про польську загрозу німцям і вимагала територіальних поступок для того, щоб мати кордон між тими частинками Пруссії, які були роз'єднані пасмом польської території.

Психоаналіз не є новим інструментом для істориків у світі. Такий прийом використовують для посилення чи виопуклення якихось явищ. Це дуже добре видно на прикладі біографій. Коли ми торкаємося чогось особистого, чогось персонального, ми краще починаємо розуміти мотивацію і дії цих людей.

Можна говорити про емоційність і екзальтованість Гітлера, які походять з його дитинства, з  родинної ситуації, в якій він опинився, з його бідкання у Відні, коли він намагався зробити мистецьку кар'єру, але попри те намагався слідкувати й за політичним життям тогочасної Австро-Угорщини. Значний вплив мав і його військовий, окопний досвід часів Першої світової війни, на чому він добре розумівся і обговорював в особистих розмовах з прем’єр-міністром Франції Едуаром Даладьє у Мюнхені. Особистий досвід, який суголосний досвіду співрозмовника, а ще й майстерно використаний у слушний момент, зробить більше ніж тисячі логічних аргументів. Гітлер вмів і вдало цим користувався.

<p>Президент Едвард Бенеш у саду своєї вілли в місті Сезімово Усті</p>

Якщо візьмемо не головного героя, а рідко згадуваного в цій книжці Вінстона Черчилля, його примхи і особливості щоденного побуту багато розповідають нам про нього і допомагають зрозуміти його вчинки. А він був залучений чи не у більшість світових подій першої половини XX століття. 

Пйотр Маєвський також описує психотип президента Едварда Бенеша. Він неймовірний трудоголік, який увесь свій час віддавав роботі, і небезпідставно вважався одним із творців тої Чехословаччини, яка з’явилася після Першої світової війни. Така деталь, як те, що він не засинав без снодійного — показує його перевтому. Спав, нічого не відчуваючи, і не маючи снів, тобто очищаючи повністю мозок, аби активно діяти. Міг працювати по 20 годин на добу, намагався жонглювати чи не усіма політичними процесами країни, яку він очолював.

Герої, про яких пише Маєвський, не знали що буде у 1939-му. Наша перевага в тому, що ми знаємо, що було після. Автор робить несподіваний висновок, який полягає в тому що Бенеш вирішив не воювати, а обрати ганьбу, як би зараз про це казали. Але ганьба полягала не в тому, щоб здатися на милість ворога. Відмова від військових дій полягала в тому, що Чехословаччина — маленька нація, якщо вона почне воювати, то може перестати існувати. Він вірив у те, що з часом, коли складуться кращі обставини, вдасться відродити Чехословацьку державу. Його діяльність на еміграції була присвячена тому, щоб вільний світ, який воював уже проти нацистської Німеччини, знав, що є Чехословаччина, яка мусить бути відновлена після завершення Другої світової війни.  

Ця книжка показує, що певною мірою національні конфлікти другої половини ХІХ — першої чверті ХХІ століття мають одну і ту ж схему, і, на жаль, одну ваду: якщо сторона, яка починає конфлікт не користується певними демократичними принципами в своєму існуванні, коли там є тоталітарна і репресивна влада, ми отримуємо повторення давніших конфліктів. Історія дає безліч прикладів, де радянський і російський слід буде цілком суголосний із німецьким, про який  блискуче пише Пйотр Маєвський у своїй книжці.

На перший погляд, про Мюнхенську змову написано багато, але не було жодної української книжки, присвяченій цій темі. Попри те, що частина тодішньої Чехословаччини — є сьогодні у складі України. Пйотр Маєвський, попри доступність матеріалу, залишається істориком і дослідником, він наводить чимало фактів на основі документів та першоджерел. Автор показує і стан світової історіографії, і як світ дивився і дивиться на проблему Мюнхена. Ми отримуємо подієву, практично потижневу історію 1938-го року, часу "великої політики".

Українцям варто прочитати цю книгу, аби побачити, що наша історія не є чимось унікальним. Такі прецеденти вже були з іншими героями та іншими націями. Ми часто любимо, як і кожна країна, наполягати на власній винятковості, але ми не виняткові з точки зору протистояння диктатурі та тоталітаризму. Те, що Захід вилікував німецький тоталітаризм в другій половині ХХ століття, — це один з великих результатів Другої світової війни, але ніде правди діти, нічого не зробили з радянським, а тепер російським тоталітаризмом і імперіалізмом. 

Варто теж підкреслити парадоксальну річ, що Чехословаччина була чи не зразковою демократією Європи між Першою і Другою світовими війнами, але дійшла до того, що перестала існувати як держава. Ми не були ніколи зразковою, але все ж таки демократією пострадянського світу в Європі. Є кращі випадки демократії — це балтійські країни, які давно є членами НАТО і ЄС. Але наша навіть не досконала демократія дозволяє нам мати оптимізм і дивитися в майбутнє, що можливо все ж таки нам вдасться збудувати стабільнішу і кращу державу. 

Мені здається, що український читач повинен спокійно прочитати цю книжку, аби побачити, що наша ситуація є можливо кращою, ніж чехословацька, адже ми не втратили державу, ми боремося за власну незалежність, і ми боремося з гідністю і честю.