5 міфів про українську класику: як імперія і цензура перекроювали наш канон

Стереотип про українську літературу як суто селянську та етнографічну сформувався в другій половині ХІХ століття, коли імперський тиск змусив письменників звертатися переважно до сільської тематики, адресуватися до селянства, яке зберегло національну ідентичність, на відміну від частково зденаціоналізованого міста.

Проблема радше в тому, як нас навчали в школі, ніж у самій літературі. Ми маємо сформований канон класики, де наші першорядні автори цікаві і нам, і світові. Бароко аж ніяк не було "літературою для селян". У Шевченка про українське село далеко не всі поеми.

У другій половині ХІХ століття справді побутувала теорія "літератури для домашнього вжитку" — ідея про необхідність писати про український народ і для нього. Місто було частково зденаціоналізоване, тому село зберегло національну ідентичність. Але це гасло висунули з біди: стиснутися в кулачок, аби не розмило імперське море. І це вдалося — не розмило.

Уже при кінці ХІХ століття, в поколінні  Лесі Українки, наголошується необхідність повороту під спільне небо Європи.  Вона реінтерпретує світові сюжети, передусім християнські та античні — той спадок, на якому зросла європейська культура. У ХХ столітті розвивається інтелектуальний роман (Підмогильний, Домонтович, Кримський), здобуваємося на жанрову повноту.

Рустикальною в нас була переважно проза другої половини ХІХ століття, коли імперський тиск справді унеможливлював, чи принаймні ускладнював, розвиток урбаністики. Але "Хмари" Нечуя-Левицького — роман про Київ, а не про село. А вже про Хвильового, Яновського, експериментальну драматургію Куліша навіть дивно говорити — це очевидна урбаністична традиція.

Варто пригадати, що на початку ХХ століття якнайрадикальніше змінюється концепція адресата: не література для народу (донедавна ототожнюваного з селянством, "мужицтвом"), а література для нації, не щиросердне каганцювання, а вибаглива елітарність, не домашньовжитковість, а європеїзм. Як дотепно прокоментував поет Павло Филипович: "Колись Шевченко поставив слово "на сторожі рабів німих", і довгий час стояло воно. Прийшла інша доба, коли модерністи проголосили потребу стати тепер уже "на сторожі великої і безсмертної ідеї Краси..."

Ідея про "непрестижність" української мови порівняно з російською, англійською чи французькою — спадщина колоніального мислення, яке прирівнювало мови імперій до "мов культури", а решту — до периферійних, локальних діалектів. Така думка нині вже не побутує, окрім як у росіян. У росіян немає бароко — то яка ж це "Велика література"? 

Українська мова добре вироблена для різних жанрів, для передачі різних сенсів. Нею написано сотні добрих романів, дуже високого рівня поезію, драматургію. Мова не може бути "непрестижною" — може бути бідною й невиробленою. Але це не про українську.

Двомовність була рисою багатьох літератур. Проте навіть коли письменники могли заробляти гроші, пишучи російською, вони обирали писати українською, наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Михайло Старицький. А вже в другій половині ХІХ століття двомовність зійшла нанівець.

Через брак популяризації есеїстики Івана Франка, Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Юрія Шереха, Євгена Маланюка створюється враження, що українська література не має традиції інтелектуальної рефлексії та критичної думки на рівні європейської гуманітаристики.

З есеїстикою у нас справді гірше, ніж з іншими жанрами. В СРСР не могло бути есеїстики за визначенням, бо вона потребує свободи думки. Але чим ближче до сучасності, тим багатша українська есеїстика. Теоретичне осмислення проблем канону стало безсумнівною заслугою літературознавців 1920-х років. Саме тоді послідовними зусиллями представників київського неокласицизму відбулося принципове оновлення класичного канону, точніше, перехід від моноцентричної до поліцентричної його моделі.

Варто згадати, що у 1920-ті роки модернізатори канону намагалися поруч із Тарасом Шевченком утвердити двох першорядних канонічних письменників: Григорія Сковороду та Пантелеймона Куліша. Для Зерова і Хвильового Сковорода представляв українську культуру, в якій ще не розірвалися органічні зв'язки з європейською цілістю, яку ще не споневажено до статусу домашньовжиткової, а відтак провінційної. Заперечення провінціалізму — найболісніший мотив Хвильового-памфлетиста.

У 1920-ті роки літературознавцям доводилося не лише ревізувати канон, але й "добудовувати" його — віднаходити непубліковані тексти, розбирати невпорядковані архіви. Цензури вже давно нема, все можемо прочитати.

Сприйняття Розстріляного Відродження переважно як політичної трагедії, а не як культурної катастрофи, що позбавила українську літературу цілого покоління модерністів світового рівня, спотворює масштаб втрати для європейського літературного процесу.

Наслідки цієї катастрофи важко переоцінити. Радянський канон вилучив із літературної історії п'ятьох першорядних прозаїків-модерністів — Володимира Винниченка, Миколу Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Майка Йогансена, Віктора Домонтовича. Навіть після реабілітації Миколи Куліша три його вершинні драми не передруковувалися десятиліттями. Хоча Павло Тичина та Максим Рильський були визнаними класиками, кілька поколінь читачів зовсім не знали їхніх найкращих віршів 1920-х років.

Література втратила не лише авторів, а й пам'ять про них. Щодо історії літератури ХХ століття, то тут у радянську епоху перестали працювати поняття стилю, художнього напряму, літературного угруповання. Соцреалізм мав "відмінити" модернізм. Історії літератури, написані у 1940-1950-ті роки, малювали абсурдну картину: до 1917 року розвивався критичний реалізм, а потім соцреалізм ураз постав у всій красі.

Імпресіонізм Михайла Коцюбинського, експресіонізм Василя Стефаника, неокласицизм Максима Рильського подавалися як помилки молодості. А в повоєнний час виховані в радянських університетах філологи вже не дуже й розумілися на модерністських стилях.

Важливу роль у збереженні справжнього канону відіграла еміграційна академічна спільнота. Зусиллями Юрія Шевельова, Григорія Костюка, Юрія Луцького фактично існував паралельний канон, де твори Хвильового, Підмогильного, Винниченка, Домонтовича, Зерова були доступними. Коли в другій половині 1980-х ці тексти нарешті дійшли до широкого читача в Україні, ієрархія вартостей змінилася майже миттєво.

Уявлення про те, що шкільна програма та список "обов'язкових до прочитання" авторів склалися на основі художньої якості, ігнорує системну роботу радянської ідеологічної машини з конструювання "правильного" канону та вилучення "неприйнятних" імен.

Формування канону в радянський період підпорядковувалося не естетичним, а ідеологічним критеріям. Це було радше мистецтво забувати, ніж мистецтво пам'ятати. Найбільше клопоту виникло з тим, що майже всі українські класики підпадали під категорію буржуазних націоналістів.

Показовою є історія з канонізацією Тараса Шевченка. Його антиросійська, антиімперська позиція була незаперечною, тому генія терміново потрібно було "адаптувати". Винайдено формулу "Шевченко — революційний демократ" і "учень російських революційних демократів", без якої невдовзі не міг обійтися жоден дослідник.

Натомість на роль буржуазного націоналіста призначили Пантелеймона Куліша. Парадокс полягав у тому, як доводив Юрій Шерех, що Куліш насправді був «ближчим» до радянських поглядів, ніж Шевченко. Але Шевченко був занадто популярним. Тож за логікою квадратово-формульного мислення йому знайшли супротивника.

Логіка цензурування видавалася універсально. У так званому "академічному" дванадцятитомнику Лесі Українки немає "Боярині", статті про Володимира Винниченка, а «купюри» в листах спотворюють текст аж до втрати логічності.

Коли в другій половині 1980-х зникли цензурні обмеження, стало можливим застосувати справді естетичні критерії. Гарольд Блум пов'язував естетичну вартість із канонічним змаганням — здатністю відповісти на питання: "краще ніж", "гірше ніж", "на тому ж рівні". Достатньо було поставити таке запитання, і радянські "класики" на кшталт Корнійчука, Галана, Головка зайняли дуже скромне місце в історії літератури.

На початку ХХІ століття канон нарешті починає звільнятися від ідеологічних впливів. Література поступово повертає собі втрачену пам'ять. Що менше вона виконує невластивих мистецтву патріотичних функцій, то більше шансів, що класичний канон стане справді списком вартісних художніх текстів, а не ідеологічних маркерів.