1951: за лаштунками територіального обміну

<p>Карта обміну територіями між Польською Республікою та Радянським Союзом</p>

"Очищення території" або "Akcja H-T 1951"

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що Червоноград 70  років тому був польським містечком Кристинополем, а гірські Лютовіска – селом Шевченковим. Скальпель тоталітаризму в 1951 році без жалю пройшовся землями бойківського Надсяння і Забужжя. Хоч останнє “хірургічне втручання” в території двох країн проводили в кращих традиціях сталінізму, воно й досі викликає низку запитань. Зокрема, чому радянський уряд переймався долею грецьких біженців у Польщі, проте належно не подбав про переселених в УРСР українців?

Формування державного кордону СРСР на українському відтинку закінчилося не відразу після Ялтинської конференції в січні 1945 року, коли лінію Керзона прийняли як польсько-радянський кордон, але цього разу вже з поправками на користь Польщі. Остаточну нову межу радянського кордону креслили внаслідок довготривалих переговорних процесів. Починаючи ще від 1944-го і до 1948 року, уряди СРСР і Польщі укладали міждержавні угоди. 

Як свідчать документи, із пропозицією "в інтересах народного господарства" двох країн до радянської сторони 1950 року звернувся уряд Польщі. Польська Республіка запропонувала поступитися СРСР на засадах взаємного обміну ділянкою державної території гмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів та Угнів у Люблінському воєводстві, де були значні поклади кам’яного вугілля і зручне для СРСР залізничне сполучення. Остаточні корективи між СРСР та ПР увійшли в історію як "обмін ділянками державних територій", а у Польщі – під криптонімом "Akcja H-T 1951". Ділянку, яку польський уряд запропонував для обміну, була західною околицею тодішньої Дрогобицької області – Нижньо-Устріцький та частини Хирівського та Стрілківського районів "із 97-ма діючими свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн".

15 лютого Москва і Варшава підписали договір про обмін ділянками державних територій. Так в межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівського-Волинського вугільного басейну.

"Вигнали нас з хати три рускі солдати" 

Переселення 1951 року радянська адміністрація проводила вже без будь-яких натяків на добровільність. Про жителів терену як таких навіть не згадали в самому договорі про обмін ділянками державних територій між СРСР та Польською Республікою.

<p>Хата для переселенців, покрита очеретом, в с. Червонознам'янка на Одещині</p>

"Вигнали нас з хати три рускі солдати", – напише пізніше на Одещині один із виселених бойків.

Оскільки підрозділи УПА були в той час практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як "антирадянські" та "класово ворожі елементи", люди не чинили значного опору. Упродовж 1944–1946 років через станцію Нижні Устріки вглиб радянської України вивезли десятки тисяч українців. Досвід пережитого сусідами з лівобережжя Сяну, вигнаних 1946-го за участи не лише польського, але й радянського війська, переконував у безперспективності протидії владі.

Отже, масових ексцесів непокори не було зафіксовано. Проте окремі випадки все ж свідчать, що не всі люди змирилися зі своєю долею. Напередодні виселення вогнем охопило кілька хат. Двох жінок із Поляни та одного жителя з Лип’я прикордонники розшукували з вівчарками в довколишніх лісах, а схопивши, під конвоєм, доправили до залізничної станції в Нижніх Устріках. Також є свідчення, як уповноважені особи підпалювали матраци з людьми поважного віку, які відмовлялися залишати хати. Кільканадцять осіб, переважно молодь, намагалися втекти під час руху потягу. Проте їх усіх також затримали й повернули на заплановане місце мешкання. Врешті, навряд чи радянські документи повідомляють правду про вбивство міліціонером простого хлопця, Івана Гавдана з Михнівця, на залізничній станції у Старому Самборі (офіційна версія – нещасний випадок).

Тільки цифри і факти

На думку польських істориків та краєзнавців, внаслідок обміну Польща поступилася покладами кам’яного вугілля і родючими чорноземами, а натомість отримала лише "вичерпані родовища нафти" в бідних горах.

<p>Повідомлення урядової преси про обмін територіями</p>

Однак для того, щоб робити висновки про здобутки і втрати на державному рівні, варто проаналізувати ще й конкретні факти та цифри. Дослідник Мирослав Іваник  порівняв збільшення видобутку нафти в Польщі та видобутку вугілля в радянській Україні в перші роки після обміну територіями. За його оцінками, "територіальний бартер" в економічному контексті в 1950-х роках приніс Польщі більший зиск, аніж Союзу РСР. Адже якщо видобуток вугілля в УРСР від 1952 року зріс лише на 1 %, то видобуток нафти у ПР збільшився аж на 14 відсотків. Отже, говорити, що Польща не отримала нічого, окрім вирівнювання прикордонного пасма, було б несправедливо.

Із Забужжя, частини Люблінського воєводства – терену, який підлягав обміну з Союзом РСР, – усього було виселено приблизно 16 тисяч осіб. Із них на західні (понімецькі) землі відразу вирушило майже 7,5 тисячі, усього – 1917 родин. У Бескиди після тижневої залізничної подорожі приїхало менше 4 тисяч осіб (1097 родин). Попри те, що виселених бойків було понад 32 тисячі, а із Забужжя приїхало лише 4 тисячі, польські автори пишуть про брак житла для переселенців у горах. Причину називають таку: Польща на отриманій ділянці погодилася дати притулок ще й політичним біженцям із Греції.

<p>Родина Ковалів, виселенців із села Літовищі (нині &ndash; село Бещадського повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща), у Дудчанах на Херсонщині, 1951</p>

Грецькі біженці в бойківських садибах

На думку польських істориків, зобов’язання розташувати греків радянська сторона погодила з польською ще під час переговорів. Хоч цієї домовлености не зафіксовано в документах (принаймні, в оприлюднених донині), такий розвиток подій можна вважати цілком можливим. Оскільки вартість майна, залишеного на радянському терені (нафтопромисли, лісопильні, адміністративні й господарські споруди), була вищою, ніж вартість майна на терені, який передавали поляки. Відтак радянська сторона в кінцевому рахунку не вимагала доплати, через це, ймовірно, що Москва могла домовлятися з Варшавою про певні додаткові зобов’язання. Вже наступного року після підписання остаточного протоколу про обмін територій до колишніх бойківських садиб Коростенка, Лісковатого та Стебника прибули греки. Їх забезпечили роботою (працювали на підприємствах Устріків), а в церквах, які залишили бойки, навіть влаштували театри.

Піклуючись про біженців з-за кордону, радянський уряд не виявив подібної турботи про своїх громадян – навіть про тих, які покинули своє місце мешкання з його ж, цього уряду, волі. Тож бойків – майже 6 тисяч родин – посеред спекотного літа кинули з гір у необжитий степ, де вони спали просто неба, будували курені, потім тулилися по чужих кутках, напівзруйнованих і недобудованих спорудах – і це в той час, коли на Забужжі після переселення поляків пусткою стояло більшість залишених садиб!

Клеймо "переселенця"

Влада відправляла людей винятково туди, де бракувало робочих рук – насамперед до колгоспів. Починаючи від літа 1951-го, вони вже були не звичайними радянськими колгоспниками, а "переселенцями", місце мешкання і праці яких мало бути саме таким, як вказано в переселенському квитку. У той час Червоноград (колишній Кристинопіль) заселяли робітниками зі сходу України. Через рік після обміну до забузьких сіл переселили бойків прикордонних сіл Турківщини та Сколівщини, тобто провели повторне зачищення лінії кордону поблизу Сяну.

Тільки 1956 року в Польщі була створена комісія, яка вивчала ситуацію, пов’язану з останнім переселенням. Того ж року в Бескиди почали прибувати українці, виселені в рамках операції "Вісла"(кілька десятків родин оселилися в околицях Устріків-Долішніх), а також з півдня УРСР прибували етнічні поляки та змішані українсько-польські родини. Доля населення цих околиць суттєво змінилася на краще з 1958-го, відколи почала діяти спеціальна урядова програма, спрямована на підтримку жителів Бескидів. Водночас переселені на південь УРСР бойки мали обмеження на переміщення навіть на початку 1960-х.

Те, що залишилося між рядками договору

Прояснюють і доповнюють залаштункову картину радянсько-польських переговорів про територіальний обмін висновки миколаївського історика Тетяни Пронь. Рішення радянського уряду, як твердить дослідниця, зумовлені зовнішніми викликами: початком холодної війни, політичною кризою у Польщі та напругою радянсько-югославських відносин. Зважаючи на роль Польщі в системі безпеки, радянський уряд прагнув заручитися повною політичною підтримкою Польщі. Саме для цього у Кремлі з шухляди витягнули течку 1946 року із проханнями польської сторони поступитися територією у Дрогобицькій області, щоб побудувати Солинську ГЕС і водосховище на річці Сян. Так керівництво СРСР і демонструвало поступку полякам, і погоджувалося віддати територію тільки на умовах обміну за принципом "кілометр на кілометр". Наївно було би за таких обставин припускати, що переговорники зважали на думку населення.

Підписання угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 року і передачу Польській Республіці 480 кв. км. Західної Бойківщини дало польській владі  змогу втілити в життя найамбітніший свій намір – збудувати на Сяні одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій. Саме Солинську ГЕС вважають найбільшим господарським досягненням південно-східної Польщі повоєнного періоду. Перший проєкт побудови греблі на Сяні був готовий ще 1920 року. Його розробив професор Львівської політехніки Кароль Пом’яновський. Досліджувати Солину почали тільки наприкінці 1920-х років, а ще через 10 років закінчили проєкт побудови водозбірника. Однак початок Другої світової перекреслив задумане. Згодом на Сяні постав кордон, а це унеможливлювало будь-яке будівництво. Перенесення лінії кордону далі на схід відкривало для польської сторони, як бачимо, не тільки доступ до нафтових джерел, але й можливість збудувати греблю і ГЕС. Тому вже за рік після обміну територіями Солина перетворилася на будівельний майданчик. На будівництво тільки ГЕС витратили 200 тисяч тонн цементу. Греблю заввишки 82 метри звели 1969 року.

Бойків лівобережних сіл – Солина, Райське, Городок, Завоз, Луги, Вовковия – примусово виселили 1946 року в УРСР (на підставі угоди про обмін населенням між УРСР і Польщею), а в 1947 році під час операції "Вісла" – на понімецькі землі. Жителів сіл на правому березі – Соколього, Хревті, Телешниці Сянної – під Миколаїв та Одесу. Відтак терен став таким малолюдним, що на 1 мільйон метрів поверхні, призначеної під затоплення, припадало менше 1 двору. 

Сьогодні околиці Солини процвітають. Водосховище продукує кіловати енергії, забезпечує питною водою найближчі містечка, стало найбільшим туристичним об’єктом у Бескидах, предметом марень і захоплень мандрівників. Тільки без обміну територіями 1951-го тут би просто протікав срібнолентий Сян і цього всього не було б.

Останні роки Солину як привабливий відпочинковий маршрут уже пропонують й українські туристичні оператори. Рекламні проспекти рясніють світлинами вітрильників над широким водним плесом. Краєвиди направду незгірш швейцарських. Чиста водойма, гірське повітря, розвинена інфраструктура – що ще потрібно для відпочинку? Під час оглядової екскурсії навіть найдопитливіший турист не здогадається, що Солинська гребля – улюблене місце для самогубців, а саме озеро б’є рекорди з потопельників. І навряд чи під час прогулянки на яхті екскурсовод розповість українському туристові, що 70 років тому в цій долині вирувало життя. Що тут жили українці, тут були їхні села, церкви, придорожні каплички, хрести. І навіть цвинтарі, які перед затопленням чомусь не перенесли...