130 років кленової діаспори

Ruthenians у диких преріях

– Стійкі селяни в кожухах, які змалечку біля ґрунту, землероби у 10 поколінні, з міцними жінками та щонайменше шістьма дітьми – це прекрасно, – заявив якось Кліффорд Сіфтон, міністр внутрішніх справ Канади на зламі ХІХ–ХХ століть.

– Ми хочемо поділитися з ними своїми землями, законами, культурою, – ніби доповнював його прем’єр-міністр країни Вільфред Лор’є. – Нехай вони стануть британськими підданими, нехай беруть участь у житті нашої країни!

Року 1870 Канада отримала найбільший шматок свого сучасного простору – Північно-Західні території та Землю Руперта. Протягом попередніх двох століть ці території належали Компанії Гудзонової затоки, яка торгувала хутром з індіанцями. Нова влада вирішила розвивати тут сільське господарство. Перетворити дикі прерії на родючі землі мали вихідці з інших країн.

Точкою відліку історії нашої діаспори в Канаді вважають 1891 рік. Тоді вихідці з Небилова на Прикарпатті, Іван Пилипів і Василь Ілиняк, прибули до Манітоби, де згодом заснували поселення. Протягом наступного десятиліття міграція стала масовою. У канадській англійський мові з’явилися слова galicians, ruthenians та bucovinians.

"Рай, де пироги ростуть на вербах"

<p>Рекламна об&rsquo;ява про Канаду в українській газеті</p> <p>&nbsp;</p>

"Вільна земля чекає на вас!", "Будьте власними господарями!", "160 акрів задарма!" – у той час летючки з такими гаслами розповсюджували на підавстрійських Галичині та Буковині.

Там проживали переважно малоземельні селяни. Аби сплатити податки, вони мусили ледь не щороку продавати частину свого майна. Агенти імміграційних компаній особисто агітували до переїзду. Очевидно, робили це не просто так. За кожного чоловіка, який погодився на мандрівку, агент отримував 5 доларів, за членів його родини – ще по 2 долари. Щоб приблизно перевести ці суми на сучасні, треба помножити їх на 30, міжвоєнні – на 15.

"Агенти представляють Канаду як рай, яко землю, медом і молоком текучу, де не треба нічого робити, де варені пироги ростуть на вербах і падають у калабані із сметаною", – писала газета "Буковина" 1901 року. Щоб не стати жертвою шахраїв, бувалі переселенці рекомендували перевіряти інформацію про бюро. А ще краще – самостійно зв’язуватися з агентами, які сидять у портових містах.

<p>Рекламна об&rsquo;ява про Канаду в українській газеті</p>

Бюро продавало квиток на корабель – shipcard, що у вимові українців трансформувалося на "шифкарту". Майбутній колоніст мав оформити паспорт у найближчому старостві. Вимоги до документів з часом змінювалися. Щоб владнати деякі формальності, доводилося давати хабар.

"Агент попросив показати військову книжку, – переповідав гуцул Василь Лозовчук, який вирушив за океан 1928-го. – Я налякався, бо літом маю йти на військові маневри на шість тижнів. Думаю собі: не пустять мене до Канади, поки не відбуду маневрів. Коли отримали папери від доктора, принесли їх до агента. Сказав, що все в порядку. Віддав мені військову книжку і сказав заплатити 15 злотих "за маневри".

Не для епілептиків

Спочатку треба було дістатися до порту, із якого відпливали трансатлантичні лайнери. Для галичан найзручніше було добиратися через Освенцим у Гамбурґ. Також можна було сісти на корабель в Антверпені, Роттердамі, Ліверпулі, Бремені та Гаврі. Потяг їхав туди три-п’ять днів. Основні порти прибуття – Галіфакс, Сент-Джон, Квебек та Монреаль. Тривалість подорожі залежала від класу судна та наявности зупинок – це могли бути і шість днів, і кілька тижнів.

У 1891–1900 роках дорога зі Львова до Монреалю – квитки на потяг та найдешевша шифкарта – коштувала в середньому 200 австрійських гульденів. Будівельник в Австро-Угорщині заробляв таку суму за пів року. Іван Пилипів згадував, що задля мандрівки мусив продати кілька коней, волів і землі. У міжвоєнні роки ціни стали доступнішими. Шифкарта тоді коштувала 132 долари.

Їхати углиб Канади зазвичай доводилося власним коштом. Року 1928 квиток на потяг Монреаль – Вінніпег коштував 20–25 доларів. Ці гроші можна було відбити за кілька днів некваліфікованої роботи на тамтешньомуу заводі. Яким Орловський із Бродівського повіту мав досвід роботи в Аргентині та Британії, товаришував з агентами корабельних компаній. Один із них запропонував угоду: якщо загітує до переселення 10 сімей, йому оплатять дорогу.

"Невдовзі 11 родин чеських попродало свої маєтки і разом з Якимом в році 1894 прибули до міста Винніпегу. Тут треба згадати, що всі ті чехи були дуже вдячні пану Орловському за те, що заохотив їх до виїзду до Канади», – переповідав Якимові спомини журнал "Канадійський фармер".

Одразу після прибуття мігранти проходили фінальний медогляд. Не пускали епілептиків, людей із вадами зору та слуху, психічними хворобами, відставанням у розвитку та серйозними каліцтвами. Винятки робили рідко. Обов’язковим було щеплення від віспи. Хто не мав відповідної довідки, міг щепитися під час подорожі або сидіти два тижні на карантині.

У дорогу – гроші та часник

<p>Брошура Канадської залізниці</p>

На початках від переселенців вимагали мати з собою не менше 25 доларів. Мігранти другої хвилі віддавали "гроші на показ" – себто на зберігання перевізникам. Їх повертали вже в Канаді. Така процедура захищала від шахраїв, які роїлися у транзитних пунктах. "Переселенцям порада – не брати із собою великі суми. Ліпше переслати гроші поштою перед від’їздом на своє ж ім’я, а потім отримати їх у будь-якій поштовій конторі в Канаді", – рекомендував журналіст Лев Биковський у "Замітках для переселенців", опублікованих 1925 року в Чехословаччині.

Він також подав список речей, які слід взяти в довгу подорож. Для чоловіків: комплект одягу, пару чобіт, тепле пальто, ковдру, теплу фланелеву сорочку, спідню білизну, дешеві хустки, рушник для витирання, подушку, міцну торбину і скриню. Додатково по приїзді купити ще один комплект одягу, фланелевих сорочок, пару черевиків та спідню білизну. Для жінок: теплу сукню, пару черевиків, теплий плащ або корсетку, шерстяну шаль та рукавички, шапку, яка б захищала від вітру, хустинки для носа, перев’язувальний матеріал, рушники, подушки, торбину та скриню. По прибутті в Канаду купити теплі сукні, кілька легких суконь, нічну білизну та хустинки.

Ліміт безоплатного багажу – 15 кубічних футів, це приблизно п’ять валіз середнього розміру. Під час транзиту й на борту пасажирів годували. Василь Лозовичук радив взяти на борт сушений хліб із часником і горілку – допомагає від морської хвороби. Про непростий шлях співали:

Пречистая Діво мати,
Не дай же нам погибати,
Бідним русинам!
Через море переплисти,
А ту в Канаді осісти
Допоможи нам!

Одяг від односельця

По прибутті на нову землю починався пошук житла. Найкращий варіант – знайти фермера, у якого можна жити та працювати. Найгірший – оселитися в імміграційному домі, що діяли в портових містах та біля залізничних станцій. Там зазвичай було брудно й тісно. Також шукали прихистку в земляків, які приїхали раніше.

Василь Гавриш із Калинівщини (Тернопільщина) прибув до Вінніпега 1911 року. В імміграційному домі витримав тільки ніч. На ранок пішов шукати свого односельця Івана Турчина, про якого чув від знайомих. Той пустив Василя додому, зводив до церкви, купив новий одяг і допоміг влаштуватися на будівництво залізниці. Василь писав у мемуарах "Моя Канада і Я":

"Як ми вернулися з церкви, дружина Івана зварила дуже добрий обід. Ми сіли до стола, і я таки добре собі під’їв, бо по дорозі не давали нам наших страв. Іванова дружина зварила такі страви, як я їв вдома. Я зачинав свою першу працю таки від лопати, як мені сказав Турчин. А як праця закінчилася, я негайно пішов до нього і звернув йому гроші, які він заплатив був за мій одяг. Він, щоправда, не хотів брати всіх грошей".

У місті винаймали частину великого помешкання. Року 1924 оренда кімнати з утриманням – харчуванням і пранням білизни – коштувала до 15 доларів на тиждень. Без утримання – майже вдвічі дешевше.

Мрії про "гомстед" 

Лев Биковський радив прибути до Канади на початку квітня, щоб знайти роботу та призвичаїтися до нового краю у теплих умовах. Більшість новоприбулих мріяли отримати від уряду 160 акрів землі для ферми – homestead. Для цього було потрібно: сплатити 10 доларів адміністративного збору за ділянку й почати її обробляти. Фермер мав зробити землю придатною для сільського господарства, жити тут принаймні шість місяців протягом трьох років, за цей час побудувати помешкання. Якщо чверть землі була оброблена й засіяна, колоніст отримував право власности.

Року 1918 в Канаді почало діяти окреме міграційне міністерство. Тепер із пошуками роботи на фермах допомагали спеціальні агенти. Відділ колонізації платив їм по долару за кожного працевлаштованого підопічного. Робота була непростою, про що дізнаємось із співанки:

Хто приїде до Канади,
Мусить бідувати,
Як не шуфлев при роботі,
То ліси рубати.

Досвідчені рекомендували найматися до канадських фермерів щонайменше на рік, аби перед зимою не зостатися без житла та роботи. Теодор Бирко перебрався до Вінніпега 1898 року. П’ять днів байдикував в іммігрантському домі. Туди прийшов чех, який шукав чоловіків на річну роботу – працювати в полі та доглядати худобу. Пропонував платню 1,25 долара щодня, а також проживання та харчування. Теодор погодився.

"Коли зближалася весна, господар питає, чи я хотів би в нього бути ще один рік, – оповідав на сторінках "Канадійського фармера". – Я кажу, що не хочу. Він вже дає і 200, і 250 долярів, але я таки не хочу. Мені кортить побачити більше Канади, ніж тут в околиці. Може в іншім місті зможу заробити більше, я ж молодий і здоровий". Після року на чужій фермі та недовгої роботи на залізниці він отримав "гомстед" біля міста Етелберт у Манітобі.

На будівництві та заводах у місті заробляли набагато більше. Платили там погодинно. Року 1925 муляри, каменярі, столяри, теслярі отримували приблизно долар за годину, некваліфіковані робітники могли розраховувати на 65 центів. Проте галичани часто погоджувалися на нижчі ставки. Від цього страждали місцеві. У 1899 році у Вінніпезі через це відмовилися виходити на роботу сотні будівельників і водопровідників, переважно англійців.

Дозвілля у читальні та ресторані

На новій батьківщині галичани намагалися триматися разом – так легше винаймати житло, шукати роботу й адаптуватися. Теодору Биркові вдалось не лише добре розжитися, а й знайти хорошого друга – Василя. Разом вони подорожували, зимували на фермі, обробляли дику землю, одночасно взяли "гомстеди". Ще й одружилися в один день.

"Польський священник приїхав до Етельберта з Вінніпега. Звінчав він мене, а при тій нагоді також і мого Василя. І стали ми вже фармерами", – розповідав Теодор для журналу "Канадійський фармер".

Важче було порозумітися з представниками інших народів. Батьки забрали Володимира Карпеця з Львівщини в Саскачеван ще в дитинстві. Описував: "В нашому поселенні було лише кілька українців, та й вони вибралися. Німці почали з мене сміятися, кажучи, що залишився один "русник" на пам’ятку. Того мені було трохи забагато". Підрісши, він переїхав у Ґріндрод в Британській Колумбії, де жило більше "своїх". Сам збудував церкву для громади.

Українці організовувались у спілки й товариства – не лише щоб вирішувати фінансові питання, а й щоб відпочивати. У Вінніпезі 1903 року Кирило Геник організував читальню імені Тараса Шевченка. Його називали "Царем Канади". У Ванкувері місцем зустрічей став ресторан Максима Майданика. Там можна було не тільки скуштувати пирогів із борщем, а й подискутувати, хто кращий – Петлюра чи Петрушевич.

"Проводили свій час на довільних розмовах, забавах, на яких танцювали та співали пісень, в яких тужили за своїм рідним краєм. Інколи через алкоголь такі забави закінчувалися бійками. Це швидко підхоплювала преса, щоб дискредитували галицьких мігрантів", – описував Петро Кравчук у книзі "Українці в історії Вінніпега".

Кохання у бюро

Хто приїжджав на чужину сам, намагався якнайшвидше знайти собі пару. Вже знайомі нам товариші Теодор і Василь своїх наречених до весілля майже не знали: "Каже до нас сусід, що пора шукати дівчат і женіться. Та й розказав нам, де гарні дівчата на відання. Думаю я собі – та нехай буде так. Доки я буду сам бурлакувати? Самому на фармі якось ніяково. Той самий сусід завів мене до людей, де була 17-літня дівчина. Не була вона дуже сильна, але якось буде – каже той чоловік. Пішов я туди, подивився на неї та сподобалася вона мені. Питає її батько: "А що, Марино, підеш за цього хлопця?" Вона відповідає, що піде".

Теодор з Мариною розжилися великою фермою та народили 10 дітей. Старість зустріли в тихому місті Ґрімзбі на березі озера Онтаріо.

Василь Гавриш перебрався з Вінніпега до Едмонтона. Відкрив власне імміграційне бюро. Але залицятися до дівчат боявся – вважав, що заробляє надто мало грошей, щоб створити сім’ю. Якось до нього зайшла Марія Горбань, яка тільки-но прибула зі Львова та влаштувалася на кравецьку фабрику. Дівчина дала рідним на батьківщині адресу бюро, щоб отримувати листи. Василь покликав її в кіно.

Одного разу Марія отримала листа, який повідомляв про смерть батька і скрутне становище матері. Василь зробив грошовий переказ до Львова. Пара почала зустрічатися, незабаром побралися. Після весілля Марія почала завідувати поштовими послугами в бюро чоловіка, допомагала українському театру в Едмонтоні. Справи поліпшились. Обидвоє стали справжніми канадцями.