Зняті з вітру

Дерево грає

Івківці — невеличке село на Черкащині з сотнею жителів. Воно відоме тим, що тут народився Максим Залізняк. У першій половині ХХ століття в Івківцях діяло 27 вітряків. У 1967 році до села провели електрику, млини перестали бути затребуваними, і їх залишилося три. До наших днів зберігся лише один.

Млин Оксентія Одинця 1906 року побудови зустрічав своє сторіччя занедбаним. Від конструкції залишився тільки побитий каркас — ще трохи, і вітряк остаточно б розвалився. У 2006 році історик Назар Лавріненко вирішив його відновити. За два роки разом із селянами йому вдалося повністю відреставрувати млин.

— Ми реставрували його без задньої думки, просто щоб був. Тому що всі мешканці Івківців біля нього виросли, — згадує Лавріненко.

Івківцям вдалося отримати мікроґрант на відбудову від Фундації Стефана Баторія. Спочатку відновили стіни та долівку, потім — механізм і жорна. 

— На відкриття зібралося усе село, навіть приїхали кореспонденти з ТСН. Три роки він працював, а зараз треба збалансувати крила і замінити деякі дошки, — розповідає Назар.

Відновити вітряк було непросто. Зокрема довелося згадувати давню технологію виготовлення дерев’яних шестерень — трибів.

— Кожна деталь зроблена зі спеціального виду дерева. Малий триб спочатку створили з акації. Це ніби тверде дерево — але його розірвало. Потім старі люди, які ще пам’ятали технології, підказали, що верх і низ треба вирізати з верби, а поперечні прути — з окоренка граба, зрубаного взимку, щоб був максимально твердим. Так тверде дерево грає у м’якій вербі. Ми дотрималися цієї інструкції — і все чудово працює.

Назар Лавріненко згадує сільську легенду про появу млина:

— Більшість вітряків в Івківцях належали Мироненкам. Біля одного з них стояли запасні жорна — великі й дуже важкі. Одного ранку Мироненки побачили, що жорна хтось украв, залишивши на землі слід величезної стопи. Найбільшою людиною на селі був Оксентій Одинець, тому на нього відразу впала підозра. Але Мироненків так здивував той факт, що Оксентій подужав підняти і понести жорна, що вони йому їх подарували.

Неподалік млина живе Олександр Одинець, правнук Оксентія. Ми пішли до нього з надією почути родинні перекази про вітряк або про колективізацію, яку пережив прадід, але нащадок був небагатослівним.

— Більшість чоловіків з моєї родини забрала Друга світова, а жінкам було не до млина. Я у дитинстві ходив туди курить. Оце і все, більше вам нічого не можу сказать.

Олександр — живе свідчення перерваної традиції. Втім 2006 року він активно долучився до відновлення млина.

Молоти — як майнити

У Європі вертикальні вітрові млини з’явилися у XII столітті. Пік їхнього поширення припав на середину XIX сторіччя. Вони були хорошою альтернативою найпоширенішим водним млинам на теренах із повільними рівнинними річками та суворими зимами. З появою парових двигунів, а особливо електрики, вони почали виходити з ужитку.

В Україні історія вітрового млинарства розгорталася з деяким запізненням. Технологія поширилася на наших теренах у XVIIІ столітті, прийшовши із Німеччини та Голландії через Польщу. Домінували два типи вітряків: німецькі (вітровий потік обертає весь млин) та голландські (млин нерухомий, а обертається тільки дах із пропелером).

Млини стояли по всій Україні. Коли я запитую Назара Лавріненка про те, у яких регіонах було найбільше вітряків, він віджартовується: це те саме, що зараз спитати, де більше майнять біткоїни — у Львові чи Запоріжжі. Стара топографічна карта Шуберта вся всіяна млинами.

— Якщо є річки, то там більше водних млинів. Де нема води — все було у вітряках. На Поліссі та на Слобожанщині домінували дерев’яні "голландці", у нас — "німці". На півдні, де проблеми з лісом, як правило, ставили муровані млини.

Одинцівський млин з Івківців — німецький. За всіма канонами він стоїть на дубовій палі, вкопаній у сіль. Мінерал вбирає із землі вологу, тому дуб постійно зволожений — він стає мореним і дуже міцним. 

Усередині вежі велика шестерня передає крутний момент на малий триб, який обертає жорна. Триби виготовлені з дерева. Самі жорна — французькі, із кременя. За словами пана Назара, такі цінували найбільше, бо не стиралися у пісок, а отже, борошно давали чисте.

Зародження української млинології

У давньому українському селі мельники перебували на вершині соціальної піраміди, а саме млинарство приносило надприбутки.

— У наш час зерно не настільки цінне, як колись. Селекція, механізація і добрива дають високі врожаї, а сто років тому це все робилося архаїчним способом — волами, кіньми й людськими руками. У сучасному колоску завдяки селекції 50–60 зернинок, а століття тому було 7–8. Пшеницю цінували як золото. За свої послуги мельники забирали четверту частину зерна. Вони не мали потреби сіяти й обробляти землю. Хліб сам до них ішов, — розповідає Назар Лавріненко.

Млини в народних переказах пов’язані з надприродною силою: люди не могли інакше пояснити собі законів фізики. Керувати вітряками було непросто.

— Усе залежало від вітру. Селяни зносили мішки із зерном і шикували їх у чергу. Як тільки здіймався вітерець і верхівки дерев починали легко хилитатися, млин починав працювати. Сильний вітер небезпечний для вітряка. Ніякі гальма його не втримають. У 1957 році Одинцівському млину вітер зірвав дах із крилами й покотив в яри, бо мельник не встиг вчасно зняти його з вітру, — розповідає Лавріненко.

Вітряки "знімали з вітру" і "ставили на вітер" обертанням. Залежно від конструкції крутили або весь млин, або тільки дах із крилами. Кінцівки крил не забивали дошками, а залишали з голим каркасом: якщо вітер був слабким — потужність лопатей можна було наростити вставками, а якщо сильним — дошки забирали і зменшували швидкість.

Першого удару по вітровому млинарству в Україні завдала радянська колективізація і так зване розкуркулення. Вітряки націоналізували, а бунтівних мельників репресували.

Івківцям належить особлива роль у збереженні пам’яті про традицію. Року 2009 Назар Лавріненко, тоді доцент Черкаського університету, запропонував провести конференцію, присвячену млинарству. З його слів, тоді ця тема була в Україні недослідженою. На захід приїхало 60 науковців зі всієї країни, а також млинологи з Нідерландів, Німеччини, Данії і Греції. Учасники конференції вирішили заснувати Українську млинологічну асоціацію й ініціювали випуск спеціалізованого журналу. Так ідея з відновлення одного сільського вітряка вилилася у науково-дослідний напрям.

Біля Одинцівського млина витоптана трава, він магнітом притягує туристів. Назар Лавріненко відкрив в Івківцях етнопарк "Зерноленд", його відвідувачі мають змогу зануритися в атмосферу давнього наддніпрянського хліборобства. 

Умова — змолоти борошно 

Щоб дістатися з Івківців до Вереміївки, треба проїхати 130 кілометрів, хоча відстань між селами — кілометрів 30 по прямій. Між двома точками розлилося Кременчуцьке водосховище, споруджене у 1959–1961 роках. Справжня Вереміївка, 15-тисячне містечко, пішла під воду разом із 52 іншими поселеннями. Сучасне село, значно менше, звели на березі водойми.

Володимирові Недяку було п’ять років, коли його сім’я після затоплення Вереміївки подалася на Кубань. Хлопець з дитинства любив старовину. Семирічним він разом із друзями в покинутому панському маєтку ХІХ століття знайшов глечик із царськими монетами. Коли Володимир повернувся до Вереміївки, то почав збирати те, що намивало до берегів Кременчуцьке водосховище.

У 1972 році десятикласник Недяк відкрив у Вереміївці приватний сільський музей. Пізніше поїхав вчитися до Києва, побудував там успішну кар’єру, і 2004 року заклав у рідному селі історико-етнографічний музей "Козацькі землі України". Колекція пана Володимира налічує понад 30 тисяч артефактів: скіфські баби, кромлехкам’яне коло, що має 5 тисяч років, 4 тисячі вишиваних рушників, 26 дерев’яних човнів, 28 старовинних возів, ікони й вітряки.

За словами Володимира Недяка, у старій Вереміївці було понад 160 вітрових млинів. У нову ж Вереміївку підняли 48 вітряків.

— Я ще застав їх, але до наших днів дожив один. На початку 2000-х я викупив його в колишнього колгоспу, оформив технічний паспорт і переніс до себе. Цей вітряк – восьмикрилий, 1898 року, — розповідає колекціонер.

Вереміївський вітряк став третім у колекції пана Володимира. До того він викупив шестикрилий млин у Кліщівці й забрав руїни ще одного з Гострої Могили.

— Кліщівський вітряк 1892 року. Там усе оригінальне, тільки зовнішня обшивка була зігнила. Я її поміняв — але це і так потрібно робити раз на тридцять років. Вітряк із Гострої Могили був серйозно пошкоджений, тож голова села віддав його просто так.

У селі Степове пану Володимирові вдалося знайти майстрів, які зналися на тонкощах технології.

— Це був бондар Іван і три його сини. Мені поталанило, що я їх знайшов. Вони відновили вітряки за всіма технологіями, дерев’яні триби проварили в олії. Я поставив умову, щоб вони змололи на вітряках борошно. І їм це вдалося.

Притулок для 13 вітряків

У вереміївському музеї зберігають ще два млини, які чекають свого відновлення. Вітряк із села Ліщівка напіврозібраний. Пан Володимир п’ять років чекав рішення громади, щоб забрати його. Селяни думали, що він піде на якийсь ресторан. А насправді не дуже ним і переймалися. 

П’ятий вітряк — найстарший, 1785 року, із села Чайківка на Житомирщині, чотирикрилий. Колекціонер зазначає, що демонтування і транспортування потребувало великих грошей. У Чайківці панові Недяку вдалося застати мельника, який працював у цьому млині.

— Я відвідав мельника за п’ять днів до його смерті, голова села мене туди завів, і я встиг розпитати про вітряк усе, що він знав.

Чайківський вітряк повністю розібраний. До того ж колекціонер домовився про перевезення ще восьми млинів. Справа вимагає великих коштів і фахової роботи, тому поки що пан Володимир не поспішає забирати їх до Вереміївки.

— Я живу з думкою, що поки я їх не перевезу і не відреставрую, не маю права померти… Треба об’їхати і подивитися, чи живі вони, бо їх могли й на дрова розібрати.

Одна з проблем — знайти фахових майстрів. Якось реставратори нашвидкуруч зробили для млина дерев’яний вал із м’якої тополі, бо наполягали на тому, що цими вітряками ніхто нічого не молотиме. Коли пан Володимир попросив переробити, того ж вечора бригада втекла, вкравши пральну машину й душову.

Жителі Вереміївки, яких пан Володимир люб’язно означує "вереміяками", не розуміють замилування колекціонера старовиною. Вони називають його "бароном Мюнхгаузеном". Іноді панові Недяку завдають всілякої шкоди: то вкрадуть залізні центрифуги млина, щоб здати на брухт, то викличуть комісію з охорони пам’яток зі звинуваченням, що розпорядник нищить вітряками кургани — хоч він сам їх і насипав.

У київському офісі Володимир Недяк показав мені генеральний план музею "Козацькі землі України". Задум масштабний — у Вереміївці має постати великий скансен із реальних об’єктів. Млини мають молоти, у церквах мають молитися, а в хатах можна буде жити. 

Пан Володимир згадує, як дружина дорікала йому, що він збирає надмірно велику колекцію. Мовляв, навіщо аж 26 човнів, якщо вистачить і кількох. 

— А я відповідав як справжній українець — кинешся, а воно є! 

Вітряк епохи підкорення космосу

Коли ми гостювали в Івківцях, то спитали в Назара Лавріненка про вітряк у Бобриці. Дослідник розповів, що писав наукову статтю про такі млини, а під час виступу на конференції пожартував: "Коли Радянський Союз починав підкорювати космос, на Канівщині розробили новий тип вітрового млина". 

Млин Д-15 задумали на початку 1950-х. Володимир та Трохим Стрельці спроєктували високий шатровий вітряк із чотирма крилами. Конструкція була спрощеною: вимагала мінімуму матеріалів, які можна було знайти в колгоспах, натомість аеродинамічні властивості були доволі продуктивними. Млин працював зі слабшим вітром і молов більше зерна, ніж старі моделі.

Стрельці за свою роботу на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства отримали золоту медаль. На Наддніпрянщині збудували 13 таких вітряків. До наших днів вціліли чотири млини Д-15, хоч вони дуже пошкоджені. Один з них і стоїть у селі Бобриця під Каневом.

У Вікіпедії про бобровицький млин написано: "Має найгірший стан серед існуючих побратимів, відсутні ключові елементи вітродвигуна, приміщення використовується місцевими для вживання алкогольних напоїв".

Ми доїхали до Бобриці понад вечір. З пагорба, де розміщений вітряк, гарно видно вогні Канева. Млин і справді перебуває в жалюгідному стані: залишився каркас без обшивки й даху, всередині — написи з матюччям і купи пляшок з-під пива. На місці залишилися великі жорна, які понищитии найважче. 

Поставити на вітер

У Голландії на 1850 рік було стільки ж вітряків, як на Черкащині на початку ХХ століття — 10 тисяч. Тепер у Нідерландах їх є майже тисяча. Вітрові млини — одна з візуальних візитівок країни.

Відповідаючи на запитання про збереження вітряків в Україні, Назар Лавріненко розводить руками. З одного боку, було б добре зберегти вцілілі млини на їхніх історичних місцях. З іншого — там їм вкорочують віку.

— У Горобіївці біля Канева стояв чудовий вітряк. Це був найкраще збережений екземпляр на Черкащині. Одного дня мені дзвонять і кажуть, що млин згорів. Я питаю — як? А вони, мовляв, обставили млин кукурудзинням, щоб сохло, дітки гралися і підпалили його… От як правильно вчинити? Перенести всі млини, поки вони не погоріли?

Володимир Недяк відповів собі на це запитання давно: він переносить млини до музею, прагне їх відновити і поставити на вітер.

Якоюсь мірою збереження вітряків в Україні — своєрідне донкіхотство, боротьба з історією і суспільною байдужістю. Втім на тлі активного зацікавлення власною ідентичністю, зумовленого війною, можливо, цим млинам іще вдасться зловити попутний вітер.