Втрати і здобутки Подусільної

#боротьба

Родич

Село Подусільна заховане на краю Львівської области, поряд із Тернопільською й Івано-Франківською. Дорога до нього бентежна — крива, розбита, з ямою на ямі. Зате осінні краєвиди навколо — ніби ілюстрації до українських народних казок. Між жовто-червоними матовими полями та лісами пасуться корови. Залиті ранковим сонцем луги та горби розмежовують звивисті потічки. А давні церкви й костели, які стрічаються дорогою, нагадують про історичну мультикультурність цих країв.

Подусільна — родинне село Василя Івахіва. Про це повідомляє знак на узбіччі перед в’їздом. Перші сільські вулиці зустрічають лелечими гніздами на електричних стовпах край дороги й купами зібраних гарбузів у садках. Метафора про малюнки у збірці українських казок видається ще вдалішою.

Якщо оцінювати візуально, то майже половина обійсть Подусільної закинута. Хати часто стоять із проваленими дахами, а подвір’я заросли бур’янами. Тутешня церква Святої Параскеви, закладена 1908-го, розташована на горбі край села. Сьогодні, на свято Покрови, до неї поволі сходяться люди. Як і годиться, жінки стають ліворуч, чоловіки — праворуч. А між ними — то на лаві з лівого боку, то з правого — бовтає ногами й пильно розглядає присутніх хлопчик років чотирьох. У храмі, по всьому периметру на стіні, від підлоги до висоти на рівні колін, збита штукатурка. Такий характерний слід радянської влади, коли сільські церкви використовували як склади для добрив. 

Священник закликає кілька десятків вірян молитися за наше військо й перемогу над окупантом. Після годинної служби всі поволі розходяться. На церковному подвір’ї залишається лише один чоловік. Саме на нього ми й чекали. Невисокого зросту, у шкіряній куртці, з-під якої видно сині взори вишитої сорочки. Чоловік подає руку й відрекомендовується — Володимир Михайлюк. У середині 1990-х він був сільським головою. 

Зблідлий тризуб

Пан Володимир — онук Дарії, рідної сестри Василя Івахіва. Сім’я мала восьмеро дітей. Молодою дівчиною вона часто стояла на розі хати й пильнувала за дорогою, коли до брата приходили на розмову незнайомці. Однак у підпільному русі жінка не була. "Або просто ніколи про це не розповідала", — додає пан Володимир.

Івахіви — не корінні жителі Подусільної. Приїхали сюди з села Прошова, що неподалікд Теребовлі на Тернопільщині, — якраз 1912 року, коли в Подусільній добудували церкву. Василеві на той момент було чотири. Він, ймовірно, як і той малий у церкві, бігав між лавками й майдав ногами. Івахіви прибули не самі, а разом зі ще кількома родинами. Оселилися хутором на краю села. 

Пан Володимир розповідає про вуйка, поки поволі спускаємося дорогою від церкви:

— Василь себе змалку загартовував. Бігав з рюкзаком, набитим камінням. Так з дитинства програмував себе на боротьбу. І присвятився їй повністю. Вже коли підійшли роки, то моя бабця вмовляла його, щоби шукав собі пару. А він казав: "Поки не здобуду України, не одружуся!". Так і не одружився.

У Подусільній вже не залишилося старожилів, які пам’ятають Василя Івахіва. Якщо біля церкви порозпитувати людей про упівського командира з їхнього села, то найчастіше відповідатимуть, що був добрим чоловіком, до якого тягнулися інші. Що не міг пройти повз дитину, щоб не заговорити до неї.

Івахів закінчив Рогатинську гімназію, був пластуном. Відслужив у польській армії, здобув звання поручника. Вже під час служби влився в ОУН. Після війська почав конспіративну роботу спочатку проти Польщі, а потім проти росіян. Попри кілька тюремних термінів через зв’язки з українськими націоналістами, 1939 року працював вчителем у школі села Бачів, що неподалік Подусільної.

Проходимо з паном Володимиром повз стару будівлю, у якій колись була читальня:

— Одна жінка пригадувала, що якогось разу Василь, як тільки повернувся з тюрми, то зразу зайшов до читальні. Там було багато людей, то вони всі моментально його окружили. Справді був Провідником. Міг запалити й організувати людей.

Трохи нижче від колишньої читальні, справа від дороги, зеленіє галявина. Там стоїть пам’ятний знак Василеві Івахіву. Вище — каплиця. Перед ними невелика сцена й кілька лавок. Пан Володимир каже, що в день уродин Івахіва тут часто відбувалися концерти. Судячи зі стану лавок, останній був дуже давно.

Спустившись до центральної дороги, чоловік показує на протилежний бік села. Там, на галявині, виразно помітно форму тризуба.

— То наш Богдан Федьків організував. Він був дуже активний і патріотичний чоловік, — пояснює пан Володимир. — Ось ці верби, що ростуть попри дорогу, — він насадив. Як ще було в нас трошки більше людей, десь за часів Ющенка, зібрав чоловіків: прокопали в траві форму і пофарбували білим. Тризуб має десь сорок на сорок метрів. Богдан помер весною цього року, мав десь до 90 років. Фарбу дощами вже позмивало. Я з колєгою минулого року хотіли відновити тризуб, думали, що приєднаються молоді, але нікого не було. Шкода мені через то дуже.

Торік у Подусільній через надто малу кількість дітей закрили школу. Чоловік махнув рукою в напрямку закинутих будинків:

— Ще років 15 тому я пробував говорити з районною владою про те, що Подусільна буде занепадати. І що треба з цим шось робити, створювати якісь робочі місця. Не знаю, чи то би якесь підприємство мало бути, чи ще щось. Спочатку треба було визнати проблему і вже потім думати, як її вирішувати. Але ніхто мене тоді слухати не хотів, а зараз вже пізно щось робити. Люди пороз’їжджалися по містах і закордонах.

Значно раніше роз’їхалися родичі Івахівих:

— Брати і сестри поїхали хто куди. Частина — аж в Америку. Поки були живі, то присилали нам пакунки, переписувалися. А молоді вже у мішаних сім’ях, віддалилися. Є ще родичі в Бурштині. Ще живий племінник Василя — Олег Івахів. Вже десь під 90 років має. Як приїжджає зі своїми, то ступають до мене. Цього року перед Великоднем були.

Дарія, бабуся пана Володимира й рідна сестра Василя Івахіва, померла 1993-го, на 88 році життя.

У надійних руках

Місце, де в Подусільній стояла хата Івахівих, називають Рівна. Хоча дорога до нього погана й сама місцина горбиста. На колишньому подвір’ї командира УПА сьогодні мешкає молода сім’я із Запоріжжя. Тетяна і Віталій Фусти переїхали сюди 2015 року. Хотіли відвезти подалі від війни п’ятирічного сина і доньку, яка от-от мала народитися.

На стіні хати, збудованої вже у 1960-х, гранітна таблиця із портретом Василя Івахіва. Внизу біля неї — синьо-жовтий і червоно-чорний прапори. Старий будинок не зберігся. Поряд Фусти будують новий.

Першою з хати виходить жінка. Тетяна в довгому синьо-сірому светрі й кольорових кроксах. Широко усміхається, багато жартує і гучно сміється. За нею — чоловік у темно-зеленому светрі, спортивних штанах і чорних кроксах. Стриманий, бородатий, з волоссям, зібраним у хвіст. Фусти ідеально відповідають образу прогресивної пари містян, які вирішили переселитися в село й щиро цьому раді.

Тетяна каже:

— Ми не шукали спеціально місце саме тут. Просто в інтернеті, на одному із сервісів, натрапили на оголошення про продаж будинку і подвір’я. Нам підійшло за ціною. Вже пізніше дізналися, що тут жив Василь Івахів. І що в юні роки був пластуном. Ми стараємося пізнавати його саме через це. Мої діти у "Пласті". Часто відвожу їх для вишколів до Рогатина. Мені там дуже подобається.

Віталій працює програмістом. Це дає змогу заробляти на життя дистанційно. Чоловік каже, що в Подусільній їм усе подобається, окрім дороги:

— Я колись любив ходити горами. То ці навички стали тут у пригоді: брав великий рюкзак і йшов до магазину. Коли купили машину — стало легше. Але все одно по поганій дорозі вісім кілометрів до школи чи дев’ятнадцять до Рогатина — це дискомфортно. Якби місцева влада зробила дорогу, було би значно простіше.

Фусти — єдина сім’я переселенців у Подусільній. Тетяна розповідає, що в селі вони чудово прижилися. І жартує, що якщо було би по-іншому, то нам би не сказала. У Запоріжжі жінка не сприймала суспільно-політичних настроїв. Тож каже, що додатковою мотивацією до переїзду було ще й небажання почуватися ізгоями.

Тетяна веде в новобудову показати місце, де плете маскувальні сітки для військових. Приміщення на другому поверсі залите післяобіднім світлом. У цих променях, з волоссям, зібраним набік, усміхнена жінка схожа на українську дівчину з казок. Тетяна схиляється над сіткою і каже, що журналісти приїжджали до них лише раз — 2015 року, коли відкривали пам’ятну таблицю Івахіву. Родичі відомого упівця також не навідуються.

— Є тут племінник цього чоловіка, Володимир. То якось зізнався мені, що не знав, як ставитися до того, що ми приїхали на це місце жити. Але коли познайомився з нами ближче, то сказав, що тепер воно в надійних руках.