Втрачена столиця – Хуст

Хуст і Томаш Масарик

Хуст зустрічає сирістю, туманом і допитливістю таксистів. Гості в невеликому містечку привертають до себе увагу незалежно від того, як поводяться і в що одягнені. Дізнавшись про мету приїзду, один із водіїв, авто якого припарковане неподалік погруддя Олександру Духновичу, що майже в центрі міста, хвалиться, мовляв, упродовж останніх років Хуст добряче причепурили: виклали бруківкою хідники, полагодили дороги, пофарбували фасади. Чоловік каже: “До того тут було жахіття, а це от нещодавно зробили цю красу”.

Щоправда, у пошуках краси доводиться збентежено розглядатися. Під чорно-сірими згромадженнями снігу на тротуарах і обабіч дороги пробивається товстезний шар бруду й торішнього листя. Разом із хаосом повсюдної реклами на будинках це справляє гнітюче враження. Хоча, можливо, це зумовлене найменш вигідною для споглядань міста прикрою лютневою погодою.

“До нас часто заходять угорці. Вони вважають цю територію своєю. Чехи так само”, – каже Борис Прокопів, директор Хустського краєзнавчого музею. Та відразу швидко додає: “Але ніякої ворожнечі в місті немає”. Схожі за формою, але такі ж за змістом слова почуємо в Хусті не раз – ніякої міжнаціональної ворожнечі чи неприязні. Хоча cамі побачимо, що так трапляється не завжди. Чоловік, коротко переповідаючи історію Карпатської України, часто підглядає у товстий зелений зошит, списаний акуратним почерком. У своїй розповіді директор особливо хвалить Томаша Масарика. Саме за його правління у Хусті найбільше розбудували інфраструктуру. Компліменти колишньому президентові Чехословаччини в Хусті також чуємо не востаннє.

Директор влаштовує експрес-тур музеєм. Використовуючи метод випередження, чоловік показує насамперед порожню залу, у якій просіла підлога. Після паводку, що трапився кілька років тому, приміщення потребує капітального ремонту: паркет буквально провалюється під ногами. Хоч із твердою долівкою, але не набагато краще виглядає і вся установа. Утім музей має цілком звичний вигляд і стан, як для такого закладу в середньостатистичному українському районному центрі. В умовах постійного браку фінансування музейники навряд чи можуть давати собі раду краще.

Кукурудзосаджалка, люльки, рахівниця, народний одяг і багато інших сумнівних скарбів демонструє Борис Прокопів аж поки підводить до залу “Карпатська Україна”. У ньому остаточно стає зрозуміло, чому школярів так важко зацікавити історією. За склом і на плакатах – стислий опис тих подій, а поряд – кілька портретів президента Августина Волошина.

“Школьная работа”

Президент Карпатської України Августин Волошин був греко-католицьким священиком і правив служби у храмі Святого Вознесіння. Сьогодні церква відреставрована, проте від часу Волошина нічого не збереглось. “Але священики, які правлять тут служби, завжди нагадують прихожанам про події Карпатської України і президента Волошина”, – розповідає Олена Алексик. Жінка викладає історію в 7–11 класах Хустської спеціалізованої школи № 1 імені Августина Волошина. В одному зі шкільних приміщень вона організувала музей. Бо саме в цій школі вісім десятків років тому засідав Сойм Карпатської України.

Пані Олена – невисока жінка середніх літ, йдучи вулицями свого міста й розповідаючи їхню історію, постійно змушена відволікатись, щоб привітатися чи перемовитись із перехожими.

“Волошин в Хусті неоднозначна фігура через суперечливе ставлення хустян до Карпатської України. Якщо питати про ті події, то може бути різна реакція. У нас багато угорців, а вони, звичайно, не сприймають повернення Закарпаття до Угорщини як акт агресії. А крім того, Хуст був маленьким, тихим містечком, аж поки не став столицею Карпатської України. Коли сюди перенесли уряд, то населення збільшилося з 17–18 тисяч до 30-ти, бо багато людей приїхало з Ужгорода і Мукачева. Разом із ними побільшало і проблем”, – пояснює пані Олена й вітається з жінкою на пішохідному переході.

Августин Волошин жив поряд із храмом Святого Вознесіння. Тепер тут жіночий монастир сестер Василіянок. На стіні висить пам’ятна таблиця із зображенням президента. Проте пам’ятника Волошину в Хусті немає.

У цей час чути, як десь угорі починає вибивати годинник. Звук настільки сильний, що пані Олени майже не чути. Ратуші в Хусті немає, а великий круглий циферблат просто вмонтували у вежу римо-католицького костелу святої Анни. Бамкання триває понад 6 хвилин. Тим часом пані Олена намагається пояснити, що годинник ходить за середньоєвропейським часом, який у Закарпатті називають місцевим. Дзиґар на церкві показує десяту, тим часом як на ручному – одинадцята. Державні структури працюють за київським, а у побуті хустяни орієнтуються за своїм часом. “Це більше природний поділ, бо коли, наприклад, у Луганську вже темно, то в нас лише сутеніє. Тому місцевий час – це не ознака більшої європейськості, а лише зручність через такий географічний поділ”.

Перша школа, де вчителює пані Олена, – це колишня чеська гімназія. Її будували з 1932 по 1934-й. У спортивному залі з того часу збереглася шведська стінка і дерев’яні лави. Масивні й щільні, вони можуть прослужити ще не один десяток років. Приміщення зали залите світлом. Великі вікна, височенна стеля і жовтий колір стін роблять її особливо затишною. Тим паче сьогодні, коли тут ще й тихо, бо учнів немає через карантин. А на початку 1939-го тут лунали гарячі дискусії парламентарів. Саме через площу гімназійного спортзалу його обрали для засідань Сойму Карпатської України. Більшого приміщення в Хусті просто не було. Поскладали повздовж крісла, під протилежною від входу стіною зробили підвищення і трибуну, а саму стіну затягнули жовто-блакитними полотнами. При тім навчання у гімназії не припиняли.

Пані Олена показує зошити, які знайшли під час реконструкції спортзалу. В одному з них школярка Олена Сливка, 22 лютого 1939 року, кривеньким почерком вивела “Шкільна праця”. Але невдовзі, витіснивши українську владу, до Хуста зайшли угорські війська, Олена не могла регулярно відвідувати заняття, і коли через два місяці відновилося навчання, то 27 квітня дівчинка вже написала “Школьная работа”. Адже угорці принесли українцям до закарпатського краю і російську мову навчання.

Аналогічний історичний зріз помітний і у знайдених словниках, які діти вели на уроках німецької мови. У першій частині зошита писали такі слова, як “минуло”, “годинник”, “геть”. Між ними де-не-де прокрадаються закарпатські діалекти. Натомість при угорцях українських гімназійних вчителів звільнили. Тож надалі в дитячому словнику – “что”, “какой” тощо. Хоч росіяни об’явилися тут тільки в 1944-му, пояснити мовну політику угорців можна тим, що мадярська влада мала чималі взаємні симпатії до закарпатських москвофілів.

“Поступливий народ”

Однією з причин любові хустян до Томаша Масарика є “чеський”, або “празький”, квартальчик. Пестлива форма тут через невеликі розміри кварталу. Починається він ротондою і аркою одразу через дорогу від школи пані Олени. Цей “чеський” квартал дуже вирізняється з усіх навколишніх вулиць, проте геть закинутий і брудний. Хоча жити тут все одно престижно. Найкращим свідченням є ціни на квартири. За помешкання на другому поверсі хочуть 45 тисяч доларів. На другому – на десять більше.

На одному з ґанків ретельно напуцовує взуття пані Мальвіна. Поважного віку жінка готується йти на ринок. Без поспіху вона зосереджено шурує щіткою по чорних високих чоботах. І залюбки розповідає про квітник, який насадила поряд із будинком. Це маленька ділянка біля сходів в дім, відділена від тротуару невисоким плотом. Чехи робили дорогу відразу під будинками, а відділили собі місце під квіти чи газон мешканці уже у 1990-х.

Щоб скласти пару пані Мальвіні для походу на базар, з сусіднього помешкання з’являється Анатолій. Як на свої 73 чоловік виглядає жваво і рухливо. Квартал звели для чеської еліти, та найдовше жила у ньому радянська. Анатолія можна вважати її яскравим представником. Мама – з Вінниці, батько-військовий – із Сумщини. Народився чоловік у Сумах, а на Закарпаття приїхав у 1952-му, коли йому було шість. На місцевому маслозаводі Анатолій допрацювався до посади начальника цеху. “Колись було добре масло, не те, що зараз”, – розповідає чоловік. Розмовляє він російською, а у манері спілкування відчувається рішучість і безкомпромісність. “Я – комуніст, тому до церкви не ходжу”, – заявляє майже одразу.

“Тут до цього часу живуть румуни, чехи, угорці, німці, словаки і росіяни – і всі живуть мирно. І коли мені говорять, що при комуняках в Cоюзі було погано, то я відповідаю, що було добре, бо існувала, наприклад, російська школа, а зараз немає”, – каже Анатолій. Чоловік залюбки погоджується показати будинок. Пані Мальвіна, уже взувшись в начищені чоботи, лишається його чекати в себе на ґанку. Дорогою до квартири, що на другому поверсі, чоловік продовжує: “Мене не дуже і дьоргнеш за те, що я комуніст. Я навіть на день перемоги ходив з червоною стрічкою. В мене діди воювали, тато також, проливали кров. Тому я маю право хоч на один день одягнути цю стрічку”.

В Анатолієвій квартирі – дві кімнати. Найменше приміщення – кухня, яку він переробив з коридора та балкона. Від чехів залишилася хіба що грубка, яку чоловік приберіг як артефакт, бо опалює житло газовим котлом.

Спочатку пан Анатолій жив у квартирі з батьками, братом і дружиною. Але мама, тато і брат померли у 1980-х, дружина з дітьми виїхали на батьківщину, до Краснодара. Коли навідує їх, вони завжди просять його залишитися. Але він відмовляється, бо вважає Хуст своїм домом.

“У мене є компанія старих друзів: два росіянина, українець і мадяр. І коли ми починаємо дебатувати і говорити про Крим, то я кажу – хлопці, а ви що до Криму маєте? Ну я хоч із Сум, це ближче, а ви? І взагалі, зараз страшний час. Я коли закінчував школу у 60-му, то незручно було на випускному руку однокласниці на плече покласти. А зараз плюють, матюкаються і курять…”. У спальні пана Анатолія чимала бібліотека російської класики, а за склом у серванті – світлини з Геннадієм Зюгановим.

Уже надворі, беручи пані Мальвіну під руку, чоловік додає: “Тут не питають про те, чому ти говориш російською. Не те, що в Галичині, де ходять з факелами, вбивають і принижують. Тут тихо. Народ в нас поступливий, їм не до Майданів”. На питання, які телеканали він дивиться, чоловік відказує, що російські. А особливо любить шоу: “Вечер с Владимиром Соловьёвым” і “Время покажет”.

Занедбане історичне фентезі

Крапку в існуванні Карпатської України поставили не чорнилом, а кров’ю. Нею став бій на Красному полі. Тоді 15 березня 1939 року проти багатотисячної регулярної угорської армії виступило кілька сотень бійців із підрозділів “Карпатської Січі”. Зважаючи на нерівність сил, різницю у вишколі й озброєнні, програш січовиків був справою часу. Точних рахунків загиблих досі немає, але найчастіше згадують про понад 200 вбитих українців.

Бій, імовірно, найкраще було видно із Хустського замку. Оточений з усіх боків містом, завдяки підсвітці уночі він виглядає чарівно – невагомо застигнувши в темному небі, немов в історичному романі-фентезі. Біля підніжжя замкової гори тече річка Хустець. Перебравшись через неї по мості й підійшовши до гори, опиняєшся перед роздоріжжям. Тут дуже б пасував великий камінь, як у казках. А на ньому напис: “Праворуч підеш – на кладовищі спочинеш, ліворуч повернеш – над Хустом пролинеш”. На кладовищі поховані загиблі під час Першої та Другої світових воєн угорські солдати. Та вся замкова гора схожа на один великий цвинтар. Бо якщо на роздоріжжі повернути наліво, то, підіймаючись на замок, потрапиш на інше кладовище. Одна з його частин – це безіменні українські могили тих січовиків, які загинули у вирішальному бою проти угорської армії навесні 1939-го. Про це свідчить пам’ятник. Постамент уже кілька разів розбивали й обливали зеленою фарбою. Востаннє – у березні 2017 року. Дехто міг би бачити в цих злочинах сліди мадярських націоналістів, а у фарбі шукати красивих аналогій з одним із кольорів угорського прапору. Проте в місті про вандалів говорити не хочуть, а поліція жодного разу нікого не затримувала.

Руїни Хустського замку зблизька справляють суперечливе враження. Залишки фортеці захоплюють монументальністю. Це ніби тут знімали сцену бою Раміреса з Курганом у фільмі “Горець”. Та водночас замкові рани глибшають від людського недбальства. Руїни заросли кущами, а на стежках між ними – сміття.

7 %

Золтан Енеді працює вчителем трудового навчання у Хустській загальноосвітній школі з угорською мовою навчання. У середині 1990-х, коли був місцевим депутатом, став одним з ініціаторів створення угорського навчального закладу. Тепер чоловік працює також і заступником директора Хустського центру позашкільної освіти. На його столі – три квітки, зроблені з кольорового паперу, а у сусідніх кімнатах – сотні дитячих виробів: від простих ляльок-мотанок до складних моделей вітрильників. Чоловік – етнічний угорець.

Нині в Хусті 7 % населення – мадяри. Пан Золтан каже: “Люди забувають угорську мову. В Хусті особливо багато мішаних сімей. Від того угорці швидко асимільовуються. Значно швидше, ніж в інших закарпатських регіонах, де мадярського населення більше”.

Чоловік наводить приклад своєї сім’ї. У Золтана дружина — українка: “У мене двоє дорослих синів. З них вже угорців не буде. Вони говорять “кухонною” мовою, тобто знають лише елементарні слова. Коли я зранку йшов на роботу, то вони були ще сонні, а ввечері коли приходив — були вже сонні. Простіше, якщо жінка є угоркою, бо мама більше спілкується з дітьми, ніж тато”.

Чоловік мовить, що і українці, і угорці завжди жили в Хусті, як вдома. І навіть у 30-х роках минулого століття зовсім не сварилися – просто так склалися обставини у “великій політичній грі”. І через мить додає: “Так, зараз в Угорщині є патріотично-шовіністичні сили, які кричать про велику Угорщину, з колишніми територіальними межами. Але мудрі люди розуміють, що великої Угорщини вже не буде”.

У сусідню кімнату пан Золтан спеціально веде, щоб показати свою книжкову шафу. Більшість книг у ній – на історичні теми. Найпершими з полиць він виймає “Країну Моксель” Володимира Білінського та “Браму Європи” Сергія Плохія. І продовжує ділитися тим, що прочитав у книжках: “У Закарпатті не було настільки сильного українського патріотичного духа, як у Галичині. Такий настрій був у Тернополі, Рівному, Львові, Івано-Франківську і, можливо, трохи у Хмельницьку. Тому і ЗУНР довше протрималася ніж УНР. Натомість у Закарпатті були впливовими русофіли і у них з новою угорською владою були взаємні симпатії. Тому і мову у школах запровадили російську”.

***

Найдавніший храм у Хусті, костел Святої Єлизавети, має готичний шпиль і давній мур навколо. За ним ховається красиве подвір’я і викладені каменем стежки, статечно визирають старі сосни. У 1526 році місцевий священик одним із перших підтримав Реформацію у Німеччині. Відтоді в соборі відправляють служби протестанти. Сьогодні реформатів у Хусті близько двохсот, але богослужіння відбуваються регулярно. Служби ведуть і українською, і угорською мовами.

Недільного зимового вечора у храмі – урочисто. Під скромними білими стінами, на одній з яких – фрески ХIV століття, сидить майже сотня людей. Перед прихожанами – одразу сім священиків. На спільну екуменічну молитву зібралися представники всіх конфесій міста. Немає лише нікого з Російської Православної Церкви. Молодий священик, господар храму, починає службу з подяки усім присутнім за спільну молитву. Спочатку угорською, потім українською мовами. У людей умиротворені обличчя. Починає грати орган. Музика звучить трохи фальшиво, але, зливаючись із загальним співом, створює атмосферу тихої радості. Із таким настроєм за годину всі розійдуться у темний вечір. Дорогою домів під ногами у хустян буде брудний сніг і торішнє листя. Зате над головами красуватиметься місяць і, невагомо застигнувши, немов в історичному романі-фентезі, – освітлений замок.