Вигнані назавжди, або нове життя в старому селі

“Взаємний обмін населенням”

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Це питання постало ще на Тегеранській конференції керівників Великої Британії, США та СРСР (28 листопада–1 грудня 1943 року). Її учасники дійшли згоди, що кордон між СРСР і Польщею пролягатиме по “лінії Керзона”, тобто як це було станом на вересень 1939-го. Щоб із таким поворотом ситуації погодився польський еміграційний уряд у Лондоні, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль запропонував віддати Польщі взамін Західної України й Західної Білорусі землі Німеччини: Східну Пруссію, Західне Помор’я з Гданськом, Верхню Сілезію.

Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями і поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення (ПКНВ) Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українським – з території Польщі до УРСР і польським – з території України до Польщі. У той час як польська влада була зацікавлена у стабільній мононаціональній державі, Кремль шляхом примусової депортації українців хотів покінчити з українським питанням у Польщі і ліквідувати найбільший осередок українського визвольного руху.

На реалізацію угоди 21 вересня 1944-го Політбюро ЦК КП(б)У затвердило інструкцію про проведення переселення українців із Польщі, яка конкретизувала фінансові, організаційні питання. Так, виїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переміщення мало бути добровільним. Де-юре переселенці мали право вибору: виїхати у міста, радгоспи і колгоспи (тим пропонували їхати на схід УРСР) або у місця ведення індивідуального господарства – у західні області. Однак де-факто вивозили запланованими маршрутами без урахування думки людей, яких напередодні виселення просто ставили перед фактом. Втім, якщо упродовж осені-зими 1944 року сторони ще намагалися проводити депортації як добровільні акції, то у 1945–1946 роках вони набули очевидного примусового характеру.

Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання залишити Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим і усним. Це й створювало широкі можливості для зловживань – людину могли внести до списку, а вона про це і не знала. В угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.

Переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат. Під час виїзду можна було взяти з собою особисті й домашні речі, продукти харчування й господарський інвентар вагою до двох тонн на родину. Майно, що лишалося, мали описати й оцінити, а його вартість у грошовому еквіваленті компенсувати. Переселенці мали отримати земельні ділянки, за розмірами однакові з тими, які вони залишили.

Спочатку планували розмістити українців переважно в західних областях, потім – у центрально-східних. Згідно з документами Управління у справах евакуації українців із Польщі, переселяли в Україну найбільше у Львівську, Тернопільську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Луганську, Донецьку, Полтавську, Херсонську, Одеську області. Всього, згідно із офіційною статистикою, у 1944–1946 роках до УРСР було депортовано понад 482 тисячі українців.

Від Давида до Альфреда

Частина депортованих українців із Закерзоння знайшла нову батьківщину у Старому Селі під Львовом – селі із давньою та багатою історією.

Перша писемна згадка про Старе Село походить з 1454 року, хоча історики вважають, що поселення тут існувало ще в князівські часи. Як дослідив краєзнавець Антоній Шнайдер, у XI столітті воно називалося Черепів і належало онукові Ярослава Мудрого князю Давиду Ігоровичу. Пізніше громада поділилася на три, і на місці давнього Черепова виникли села Давидів, Черепин та Старе Село.

У 1401 році південно-східну частину давнього міста король Владислав Ягайло дарував у володіння Завіші Чорному з Гарбової. Згодом ці землі дістаються його сину Янові, який переселив сюди сім’ї з інших своїх маєтків і назвав цю частину Черепова Гарбовим, хоча люди вже тоді іменували її Старим Селом. У 1454 році Ян Завіша призначив дотацію для місцевого костелу – документ про це і став першою писемною згадкою про Старе Село.

Пізніше село перейшло у власність Станіслава Тенчинського, чоловіка Барбари Завіші, а після його смерті – другому чоловіку Барбари, Яну Амону Тарновському, великому коронному гетьману. Він віддав ці володіння у посаг своїй доньці Софії, нареченій князя Костянтина (Василя) Острозького. Онука князя, Єфросина, одружилась з князем Олександром Заславським, який внаслідок цього шлюбу отримав титул князя Острозького.

Перший, дерев’яний, замок у Старому Селі збудував ще Ян Завіша у середині ХV століття. Проте уже 1498-го він був спалений під час татарського набігу. Побудовою нового замку зайнялися уже Острозькі. Фортецю було зведено у 1584–1589 роках. Історики припускають, що її спроєктував Амброзій Прихильний – автор Успенської церкви та Бернардинського костелу у Львові.

У 1642 році син Єфросини Острозької та Олександра Заславського Владислав Домінік Острозький-Заславський реконструював замок у Старому Селі, значно розширивши його площу – до двох гектарів. Фортецю оточили глибоким ровом і валами. Ворота були оснащені ланцюговим мостом, що піднімався над ровом. На найбільшій вежі був розміщений герб Владислава Домініка Острозького-Заславського з буквами WDXOYZWSLS.

Уже в 1648 році замок вщент зруйнувало козацьке військо Богдана Хмельницького. Однак вже наступного року князь Острозький-Заславський взявся за відбудову фортеці, яка завершилася 1654-го. Після цього старосільську фортецю не змогли взяти ні козаки під час нового походу на Львів у 1655-му, ані турки у 1672-му.

Наприкінці XVII століття Старе Село перейшло до Любомирських, а на початку XVIII століття новим власником села став Адам Миколай Сенявський. Він відремонтував замок, посилив його гарматами та пристосував під арсенал, який перед наступом шведів перевезли сюди зі Львова.

Сенявський був останнім господарем, який приділяв увагу середньовічній твердині. Чарторийські, які стали власниками Старого Села у 1730-х, тут майже не бували, і замок поступово почав занепадати. Не цікавив він і Потоцьких, до яких перейшов пізніше. Фортеця встигла послужити складами для збіжжя, винокурнею та броварнею (розлите в замкових стінах пиво мало чималий попит). Частину споруд розібрали на будівельні матеріали. У замку багато років ніхто не жив, і він стояв пусткою та руйнувався під плином часу.  Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські хатини. Їхні рештки розібрали лише кілька років тому.

Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ланцютський ординат, граф Альфред Антоні Потоцький. З приходом радянської влади у долі колишньої неприступної фортеці нічого кардинально не змінилося, хіба що процес її руйнування пришвидшився. Замок перетворили на районну овочеву базу. Спроби відновлення замку робили ще з 1970-х, але все впиралося у брак коштів. Наприкінці 1980-х Старосільський комплекс задумали реконструювати – розробили план, з південного боку поставили риштування, привезли цеглу, та на цьому все й закінчилося.

Крім замку, Старе Село може похвалитися й іншими перлинами – мурованим храмом Пресвятої Богородиці (колишній костел) та дерев’яною Іванівською церквою (1742). На польському цвинтарі поховано полковника Романа Вибрановського, який очолював у 1848 році Галицьку народну гвардію, а на українському є могила січового стрільця та його батька.

Історія села багата на цікаві факти – з середини квітня 1919-го до Старого Села переведено Другу чоту 1-го повітроплавального загону (загін прив’язаних аеростатів) УГА. Тут аеростат вів спостереження за противником. 8-го травня 1919 року під час спроби знищити український аеростат у Старому Селі був збитий вогнем із землі польський літак, пілот якого Фрацішек Ях потрапив у полон.

Попри польсько-українську війну 1918–1919 рр. міжвоєнний період в історії Старого Села відзначався цілком мирним співжиттям української та польської громад.

Втім місцеві поляки, як і українці Закерзоння, стали жертвами радянської депортаційної політики – їх упродовж 1944–1946 років було виселено до Польщі. Натомість після лихоліть Другої світової війни новітню історію села поруч із місцевими корінними мешканцями почали формувати і нові – депортовані зі Закерзоння українці, які тут поселилися.

Нові мешканці давнього села

Основну частину переселених із Закерзоння до Старого Села становили вихідці із Любачівського повіту (села Башня Горішня та Башня Долішня, Молодів, Синявка, Тимці, Вершиці, Олешичі, Криве), Перемиського повіту (села Буковина та Дрогоїв) та м. Ряшів (всього майже 900 осіб та понад 180 господарств). Їхня історія – шлях болю, страждань і втрат. Старші люди досі пам’ятають села, з яких були вигнані, звичаї, часи воєнного лихоліття і репресій. А ще – тяжку дорогу у товарних вагонах із рідних сіл у незнану дорогу. Бо ж часто навіть не знали, куди їх вивозять. І навіть як прибували до пункту призначення, не одразу знаходили для себе відповідне місце для проживання.

Павло Биба про переселення українців з Польщі:

А поляки тоди нас, давай палити всі села туди-сюди і давай, давай виганяти всьо на Україну. І тоди рускі, вже наступ було то ми так всьо то. Бідні люди возилися тим, кіньми, то машин не було, всьо кіньми возили до тої станції. А я біля тої станції був. Так сиділи на тій станції всі, поки той поїзда не дали, то було й по дві неділи сиділи. Три тижні сиділи. І так робили там всякі шопи, буди і так сиділи. І загрузили нас. Загрузили, і завезли нас, везли, везли і на Кульпарківську вулицю у Львові. Каже: “Вилазьте тут-во, всьо тут є місце, де поляки повиїждали вже”. А наші всі: “Та шо, та ми маєм ше корови, коні туди-сюди”. І не хотіли. То ми там ше весь день стояли, потім шукали-шукали де місце є, найшли то Старе Село, і наш сюди привезли. А по тому коні, корови, то там мали яку свиню чи шо, завезли в Борщовичі. То по тому ті люди ходили всі до Борщович і всьо переганяли пішки. Коні, корови, то всьо, хто гуси мав, кому ше дали, якщо поляки не забрали, о, хто ще мав і тоди перевозили всьо сюди.

Дарія Стадник про переселення із рідного села Молодів Любачівського повіту:

А ми за цей час якраз переселилися в сорок п’ятому році сюди, на Україну, але спочатку ми пішли в Тернопільщину. Нас завезли в Тернопільщину, там село Верхняківці, то по-моєму Чортківський район був, і розумієте, як нас, пам’ятаю, шо мені дуже то запам’яталося, шо як ми приїхали – були страшні сніги, страшні холода. Ну і нас мали там поселити, розумієте, але то було українське село. Там не було зовсім місця. І так шо, так якби людям в нагрузку нас давали по три сім’ї. Ну така невеличка кімнатушка, розумієте, і там ми от так побули. Моя мама тоді пішла, розумієте, в це, в село сусіднє, а так як вона вміла шити – вона там пішла так якби просто найняла собі квартиру ну і так людям тим колишнім вона там шось почала шити. Але це не було дуже довго, то може тривало то, як ми там перейшли, ну дві неділі, бо мама каже: “Ну де можна вивозити, три сім’ї на купі”. І кожен де міг – десь так пристосовувався. Але ше мені запам’яталося, я Вам скажу, дуже, шо як нас везли. В яких вагонах. В вагонах товарних. З одної сторони – худобу. А з другої сторони – нас, дітей, жінок, стариків всяких. Розумієте, то було, був такий ужас, і то десь везли дуже довго в той тернопільський… в Тернопільщину. Ну а після того так, хто куди. А потім як ми попали в Старе Село. Ми в Старе Село попали через те, шо вони як. Нас виганяли з села такими партіями. І одні поїхали швидше, другі – пізніше. А ми таяк пізніше. Мама сама, з двома дітьми. Розумієте, вона так думала, шо може і залишиться. Хто хоче з свої домівки їхати, коли обжився, вже прожив. Ну і тоді, но але вже вкінці сказали так – беріть собі шо-небудь трошки – на підводу шо погрузили – і так до того вагона. І так ми то поїхали. Ну і після того мама з лікарні як вийшла і почала шукати свою рідню. Так як те село Футори теж вивозили, але скоріше. Ну і виявилось, що теж вони в Тернопільщині. Ну але ж то ніхто не знав де кого повезли. Ну якимсь чудом, не знаю, шо вона довідалась, де її брати, де її мама, ну і приїхав брат один і забрав нас то в Борщівський знов район, в Тернопільщину. Він нас забрав і ми трохи були там. Ну і ми там побули певне то зиму, то напевне в сорок сьомому році, прийшов наш батько. Беремо-від’їжджаємо і їдем сюди.

Інт.: А пам’ятаєте точну дату, коли вас виселляли?

В сорок п’ятому році, а приїхали ми сюди, ну якого дня не пам’ятаю, но приїхали ми четвертого, бо то якраз є Уведенії, велике свято, то я пам’ятаю, що ми на Уведенії приїхали в те село Журино

Інт.: На Тернопільщині?

На Тернопільщину.

Марія Джавро про переселення українців з Польщі:

То було в сорок п’ятім році, було в маю. Нас переселили. Але ми сиділи довго цілий тиждень на стації під голим небом. То такво було.

Інт.: А на якій станції?

Тутво в Старім Селі. Тут вигрузли, то ешелон приїхав і тут всіх вигрузли цілий ешелон. А мій тато і мама лишилися з коровми і з кіньми в селі там ше. І то мав зараз ешелон їхати за ними з коровами з кіньми. А приїхав за два тижні, і заїхав на Борщовичі і там звідтам мусіли гнати то всьо сюда в Старе Село. То я, ми приїхали, також з нами приїхала така цьотка, мамина сестра, і я, і сестра. Міхала не було. А Митро лишився також з мамою. А то тато їхав з нами сюда, але їх, тата мого, чогось вернули з Рави, там якісь документи шось було неправильно, а не було кого вислати – тата вернули. Тато був трошка такий грамотний. І то, і отак, і тоди привели ті корови аж за дві, за два тижні, пішки гнали то всьо, змучились, всьо голодне.

Інт.: А як Вас відправляли сюда, Ви зразу мали направлення, шо Ви їдете на Старе Село чи в Борщовичі?

Ні, просто все село.

Інт.: А як Ви потім давали знати батькам, що Ви є в Старому Селі?

А вони видно там знали. Там видно знали, де пустили то. Чуєте і той. Ми приїхали, рано привезли, той ешелон прийшов рано-рано, в маю то було. І нам не давали хати, ми там жили. Там нас жило по п’ять фамілій в купі. Там Кічовські жили, то Кічовські, Дахнівка, Боблик, і Яндрусьо і ми. То ми всі там. Та ми мали вуші отакі-во. То-то не думайте, то ж дорога, то ж всьо не миється, де купається, нічо. І потім нас, аж нам дали хату аж в серпню. Полях виїжджав аж в серпню, той поляк. Але такі бідніші – то скорше десь повиїждали. То там їх хати забрали і мали так трошка люди. Але нам не давали. Тут такий Максимець не мав хати, ми не мали, нам ше не дали. І таких багатіших господарок вони не мали нам дати. Бо поляки не були багаті так дуже.

Інт.: То вас поселили на польську хату?

Так, на польську, аякже.

Інт.: То була бідніша ніж в Вас там вдома, так?

Ну то була хата така глиняна, маленька така. Було дві кімнаті, всередині така пекарнина. Стара хата була. Тіко він мав стодолу велику, бо він мав багато поля. Він ше хати не вспів поставити. То нам розібрали ту стодолу до колгоспу. А кусочок лишили, бо ми просили, шоби нам, ми не маєм хати, нам треба хату ставити, шоби вони нам лишили. І то нам лишили трошка тої хати, тої стодоли. Там є комора і майстерня.

Марія Тростянчин про села Башня Горішня (Гірна) та Башня Долішня (Дільна) на Любачівщині та переселення звідти людей до України:

То було так би два села такі – одна Башня Дільна і Башня Гірна. Але то рахувалася одна сільрада, одна ґміна і так якби поділена на двоє. Але велике. І потім вже як почали вивозити нас от там поляки ночами ходили, били, виганяли, знпю, до нас прийшли до хати, тата били: “Їдьте на Україну”. А мама каже: “Діти, кричіть, бо тата б’ють”. Ну але потім ми якось… Як то був зложений вже той договір межи Польським комітетом національного визволення і Україною про вивезення, ну і вже почали складати, вивозити на станцію. Там було село таке Солотвина і ми там возили всі свої речі і виїждали по трошку. Мама з татом, з батьком… Ми вивезли речі, і ми поїхали самі з мамою. А батько лишився з худобою, з тим всім, з машинами, шо такі мали до молотчення, і приїхав пізніше. Але поляки палили села, всьо, то мусіли виїжджати. Повідомили, то був приказ польський, і зробили там, писали евакуаційні листи, збиралися в одній хаті, каждий, всі приходили, і записували, скілько мають збіжжя, скілько землі, скілько дітей, скілько всього і робили такі евакуаційні листи і по тих евакуаційних листах ми виїждали. І потім ми тут дістали хату, як приїхали. Ше жили місяць на станції, і так скидали то всьо на станції і там жили, мама сама була, беременна з сестрою, бо вже в травні народилася, а ми навесні приїхали, ну і потім нам, ми найшли, якраз поляки звідси виїжджали і ми зайняли ту хату. Потім ми то перебудували всьо.

Інт.: А що з собою Ви брали в дорогу?

Ну брали зерно, там всякі крупи, такево, шо могли взяти. І одяг, постіль та й дітей. Шо могли взяти. Там може яких два мішки пшениці і муки.

Інт.: А Ви як їхали Ви знали куди Ви попадете, в яке село.

Ні, ніхто не знав. То нас в товарняк посадили, в товарний поїзд, і ми їхали. То мама казала, шо мене чуть не загубили. Бо поїзд рухав, товарняк, знаєте, двері відкриті були, а я скотилася, половини мене не було. Каже, мене схватила. А то вночі були, задрімали всі. А батько приїхав вже потім десь через два місяці з худобою.

Інт.: То Ви спочатку до Львова приїхали на станцію, так?

Ні, нас прямо привезли сюди і скинули в Старому Селі. І ті поїхали до Борщович. Потім вже з тою худобою, з кіньми з тим всім батько гнав пішки сюда, через Білку Верхню.

Інт.: А Ви зразу знали, на яку хату йдете, чи люди якось самі собі шукали?

Ні, каждий, всі розбрелися, і шукали собі хатів вільних, бо поляки тоді вже були виселені, трохи виїждали.

Марія Тростянчин про польський терор у селі Синявка на Любачівщині:

Село було таке – Синявка. Підпалили вночі, забрали всю худобу, і дівчат, які гнали ту худобу до Любачева. А село горіло. То ми якби ходили, бо то було через наше село гнали ту худобу, то ми дивилися як. Навіть наша родичка була там, і десь попросила в одного поляка, і він її впустив, бо каже: “Я маю тут родину”, і вона пішла до нас, і нам розказувала то, я пам’ятаю. Та й бачили як гнали. І вона лишилися в нас. А там підпалили село, ту Синявку, а мужчин повибивали всіх. Хто втік до ліса – то ще спасся, а нє – то розстріляли всіх.

Микола Кулик про виселення зі села Молодів до України:

Прийшли, сказали – двадцять чотири години, будьте здорові, збирайтеся і всьо. А така господарка, як була в діда, можете собі зрозуміти, шо ми могли взяти з собою. Батька не було, тільки мати. Батько на фронті був. А нас четверо. І четверо – дві тітки і баба з дідом. От нас привезли в Старе Село, відкрили вагон товарний, і виселили, посадили. Ну, правда дали відносно документів, які були там дані, нам дали евакуаційні листи. Ну і тут дали нам хати.

Інт.: А скільки часу Ви їхали в тих товарняках?

Ну як сказати. В цей час знаєте як поїзд їхав. Такі паровози були на вугіллі. А хто і деревом їх палили там. Ну може так чотири години, більше нє, тому шо скільки то з Рави-Руської сюди може кілометрів сто п’ятдесят, більше нє.

Інт.: То Ви з Рави-Руської через Львів і сюди потрапили?

Так, і сюда зразу прямо поїзд пішов. Станція є в нас. І зразу вигрузили нас і всьо.

Ольга Бурко про депортацію із Закерзоння до Старого Села:

То десь об’явили шо всьо, шо будуть переселяти, переселяли, переселяли та й всьо, шо будуть переселяли. І казали, і казали, казали, то десь довго не було. Люди плакали, ну але шо, потім прийшло, переселяли, по посписували там, хто яку хату мав, посписували, посписували та й переселяли. Наша Синявка си зібрала, там за кіко зібрали і завезли і положили на станцію, до Башні, бо в нас в Синявці не було станції на поїзд. В Башні, там де моя мама були. І їхали. А ми ше думали, може ми ше сі лишим, може ми ше сі лишим. А ше ту Башню не вивозили. Ми поїхали до маминою сестри на то друге село. Поїхали до маминою сестри, ми там ше сі лишили. Наші синявчани всі поїхали на Ямпіль, а ми там ше сі лишили. Ми ше там були, наші синявчани поїхали, ми ше там сі лишили. Ми ше там були дві неділі в цьотки. А з Сухоліса забрали всьо, поїхали до цьотки, там худобу тримали, всьо. І наші потім ті всі. І вже потім з Башні всі їхали, всі з Башні. Прийшов другий транспорт, загрузили на вагони і поїхали. А ми ше сі лишили тато і я, а наші, ше наші, ше Башня поїхала, взяли, а ми сі лишили, бо хто худобу взяв, а хто не взяв худоби. Синявка. Такво – в одній половині люди нагрузили, а в другій половині вагона – худобу. Ну і так той ешелон поїхав. А ми як їхали потім, ми з Башньом їхали, то худобу так загрузили, а нашу худобу вже не загрузили і ми сі лишили тато і я, і цьотка. Ми сі лишили там на Солотвині з худобов. А наші мама і Маренця, і брат, і другий брат – поїхали. Поїхали, поїхали. Бо наша Синявка поїхала на Старе Село, а ми їхали з башнянами. Вони поїхали на Старе Село. А ми з татом ше сі лишили з худобов, і кінь був, і худоба була. Ми сі лишили, і ми там ше, наші мама сі загрузили і поїхали з дітьми, а нам лишили но, бо то поїзд вже їхав всьо, ми зі діставляєм з татом – ми не має нічо. Зараз вечір мають прийти вагони – нас забрати. Мама нам не лишила – троха хліба, і ше там шось і худобу, і цьотка сі лишилась з худобов. Поїхали ше дві неділи ми чекали на Солотвині із худобов, поки ше той другий ешелон не пішов, би нас забрали. Ми там сиділи чекали, ми там мали бульбу, ми поїхали ше собі на своє село, на Сухоліс, бралис-мо москаля, їхалис-мо на Сухоліс, там си набрали сіна корові, і ше си бульби взяли з ковпака, бо то на весну було, і поїхали гет до Башні. Там коло Башні було так якби там москалі стояли. І ми там то ше мали і так я все корову доїла, молоко парила і бульбу варила. Ми так дві неділи ше з татом там перебули, прийшов ешелон, нас загрузили, худобу і всьо. І ми на Старе Село не завезли, завезли на Борщовичі. А там на Борщовичах вже були люди наші, там був мій стрик на Борщовичах, бо він з Башні був, і ми зараз прийшов вечір, ми приїхали, той стрик нас взяв додому, ми там були в стрика, ночували. Рано я і тато худобу в Борщовичах, і ми звідтам взяли худобу і на піхоту звідтам прийшли до Старого Села. Ну ми виїхали так якби в сорок п’ятім році та так якби на весну, а який був місяць, може був березень , то не пам’ятаю вже. Ну на весну вже було, весна була.

Іван Богун про депортацію із Закерзоння до Старого Села:

Кобила була, корову поляки забрали перед нашим від’їздом звідтам з Польщі. Ну ми звідтам зараз виїхали. Ну та всі виїхали, ціла Башня. В нас состав був на Борщовичі направлений. Один поїзд з нашого села від’їхав з Башні на Борщовичі десь в лютім-місяці. Не пам’ятаю то я. Вірніше не знаю. А ми виїхали другим ешелоном, бо першим – то виїхали такі, хто дуже боявся поляків. Там було всяке, хто був з УПА зв’язаний. Ми тоже з УПА зв’язані. Мого батька брат був в УПА тоди, Не знаю, може то поляки за то забрали корови. В нас було п’ять малих дітей. Я мав одинадцять років, сестра мала сім, ну і ті малі були. Забрали ту останню корову, забрали в нас. Нас фактично не виганяли з хати, але зробили такі обставини, треба було виїжджати. Вже по тому той наш перший состав поїхав, то сусіди поїхали, наші баба, то її син був в УПА, вони поїхали скорше зі сусідами. Чого то вони їхали? Оставили нас самих і на Борщовиці вони поїхали в тім поїзді. Ну так видно хтось сказав чи шо, шо поїхали. А ми осталися ше. Потом начали приходити переселочний комітет, записували всіх. Записувались хто хоче то. Ну наші там мужики їздили вже на Борщовичі подивились, яка обстановка, які хати то всьо. І почали записуватись. Другий состав вже йшов великий, навіть не забрали на той состав всьо. Тоже на Борщовиці були нас направили, а сільськогосподарський інвентар і худоба остались, бо всьо не влізло. Тілько домашнє майно. То всьо йшло дуже великий состав. Бо перший був невеликий, я так зрозумів. Я того не бачив. То було в зимі, як люди виїжджали. І нас, коли приїхали до Львова, то ми їхали через Раву-Руську, Горинець – Рава-Руська, ще місто, де мости були. Ми то скоро під рано. Ми відправились звідтам з Башені, так сонце сходило, і на вечір ми вже були в Борщовичах. Я їхав з тим другим составом. А перший коли їхав, то всьо домашнє майно, всі сім’ї, діти, всьо. І вони приїхали на Клепарів. І на Клепарові поміняли, бо, кажуть, на Борщовицях нема місця, є в Старім Селі, поляки виїхали. І поїзд скерували на Старе Село. То моя мама приїхала з дітьми сюда в Старе Село, а я вже з тою кобилою, і там зі сусідкою приїхав в Борщовичі. Але тут вже зв’язки були. Ми приїхали до Борщович перед вечором, зара наші всі сусіди прийшли, ті що були там. Помогли нам розгрузитися, зсували ту худобу то всьо. І кажуть: “Ваші є в Старім Селі всі”. Зара на другий день мама приїхала там зі сусідом, якось зладнали віз, там ше паро сусідів зложилося в той віз, і ми з Борщовиць їхали через Бібрку, Миклашів, сюда через Підбірці і приїхали в Старе Село. В Старім Селі місця не було. Мужики то кинулися, розхватали, де були порожні хати. А тут ше поляки були, не всі виїхали. Ну хто встиг – то були мужчини, ті, котрі були при войську, вони робили на заліжній дорозі, от сусід один-другий, то вони захватили зразу хати собі, а нас, мама сидит на станції з малими дітьми, нема де діти. Прийшов голова сільради і каже: “Треба розселити з дітьми десь”. І нас поселили на лісництво тут. А лісництво було, лісничого не було, нікого. Після війни, сорок п’ятий рік був. І ми на тім лісництві жили десь квітень, травень, червень, десь липень, до серпня місяця по моєму. Потом три поляки, от тутво, де ми живемо, ті поляки виїжджають в Польщу. Він вже той поляк до нас приходив, все говорили, такий Казік був, Залєжний, і вони кажуть: “Занімайте нашу хату”.

Катерина Макара про переселення своєї сім’ї із с. Тимці на Любачівщині до Старого Села:

І потім почалася та евакуація в Україну, все. Тато все: “Ой, поїдем на Україну, поїдем на Україну”. А я все кажу: “Тату, а як та Україна виглядає, шо то таке є, Україна?”. Ми ж при Польщі жили. А тато все сміється: “От там є такий високий пліт, а за ним і є Україна”. Тоді то було під секретом хто записувався на виїзд, на евакуацію. І поїхали ми в Любачів, в наш повіт, і ми там записалися. Не можна було брати нічого. Ну шось там, десь якісь там двадцять-тридцять кілограм зерна, ото всьо. Ну і то, що на нас. Ми поїхали в Башню, там транспорт відправлявся в Україну, і ми там два тижні так спали, як ті цигани. Всьо було: і воші, і всьо на світі. І потім нас привезли в Львівську область, в Борщовичі, тепер Пустомитівський район, і ми там жили до, у сорок п’ятому році, з весни 15 квітня ми приїхали сюди, сорок п’ятого року, а в вересні ми приїхали в Старе Село. Бо тат обув, ну як кажуть, грамотний, освічений, і йому там запропонували роботу в бурякпункті, цукрові буряки приймали, і він там був бухгалтером, і вуйко, так би швагер татів, завідуючим. І вони нас тягнули в Старе Село. І з сорок п’ятого року, вже з вересня місяця ми живемо так в Старому Селі.

Марія Подольчак про переселення зі с. Башня Гірна до Старого Села:

В сорок п’ятому році нас перевезли сюди. То ми приїхали з мамою сюди в Старе Село, а тата з господаркою, то ще колись господарки були, корови, коні, завезли аж на Борщовичі, там висадали, потім перевзилися так.

Інт.: І коли Ви сюди приїхали, тут ще ті поляки були?

Ше були, а зараз той ешалон, поляків вивозили. То ми приїхали, нас вигрузили, а той – поляки, бо то було польське село майже. А той ешелон, тато то ше на станції сиділи по моєму місяць там, в Башні, заки вони прийшли сюди. А мама з тими дітьми, а нас було семеро, де могли – там сіли, та й так було. Потім заки тато приїхав, потім мама не мала де йти, ми пішли в таку хату стареньку, і, десь я знаю, чи може як де бомба падала, така ше була дзюра в хаті, і ми так в тій хаті сиділи.

Інт.: То була якась польська хата?

Польська хата така. Потім наш тато приїхали з тим всім, і ми перейшли на другу хату.

Стефанія Сигінішин про про виселення своєї сім’ї про переселення своєї сім’ї із с. Тимці на Любачівщині до Старого Села:

І от так нас нагло виганяли, шо як вивезли нас, дали нам термін один день, одну добу, і казали: “Вибирайся”. То дали нам фіру, і то, шо ми на фіру взяли – то ми й привезли. Шо можна було брати на ту фіру? Необхідне! Документи, паро лашків, і десь трошка хліба, і десь таких-во продуктів. Завезли нас десь за три кілометри від села в друге село, бо в тому другому селі ішов поїзд попри їхнє село, і нас мали там ладувати. То не казали “грузити”, на казали “ладувати”. В тому селі мали ладувати нас. Ми там три ночі, три дні і три ночі, сиділи в чужих хатах по коморах. В коморі спали, на дворі спали, бо перину си забрали, подушки забрали, і ми отак спали. Воші си кинули там нам. То було страшне. Потім прийшли вагони, погрузили нас як худобу, і ми приїхали сюди на Борщовичі. Нас розгрузили під голе небо на станції. Ні хати, ні зупинки ніякої, ні даху. Ну нічого не було. Ми так сиділи три дні. А хлопи пішли, от батьки наші, пішли місця шукати, хати шукати свобідні. Бо поляки звідтам виїхали з України нашої туда, а нас – сюда. І ми шукали польських хатів. Ну найшли дуже таку стареньку хату – ліпленку. Поріг – зігнилий. Підлога – ліплена. Одне віконечко маленьке. Двері до одної кімнати вліво, і направо – до стайні. Так що через той коридор і корова ходила, і люди. То в таких умовах ми мали жити. А потім освободилася іще одна хата коло церкви – на Білці. Бо ми знайшла на Білці – село Білка там в Новояричівськім районі. Найшли там інакшу хату і ми переселились – там вже були дві кімнати. І зараз через пліт – церква. Ми мали потім вже ліпше. Але сидіти нема чого, бо треба з чогось жити. Тато пішов шукати роботу. Шукав скрізь. Ніде не знайшов ближче, аж тут в Старім Селі. Де Білка, де Старе Село. В Старім Селі він зупинився, робив завідуючим на бурякопункті. А я пішла до школи.

***

Депортація українців із етнічних земель до України стала однією із найтрагічніших подій для української історії у XX столітті. Можна лише уявити, що одномоментно у центрі Європи із постійного місця проживання було вигнано майже 500 тисяч осіб і виселено звідси назавжди. Усі життєві історії переселенців схожі. Якоїсь миті їх змусили покинути свої домівки. В один момент цілі родини втратили оселі, господарство, а почасти – і сім’ї. В один момент вони сіли у товарний потяг та поїхали у невідому далеч. І кожен мусів розпочинати своє життя спочатку. На новому місці. Серед нових людей. Кожна з цих історій просякнута болем та сумом за втраченою малою Батьківщиною, куди вони тепер можуть приїхати хіба що як гості. До чужих людей. Та водночас ці люди знайшли в собі сили перебороти усі життєві виклики. Вони вистояли. Стали невід’ємною частиною Старого Села. Її громадою. Тут виховали дітей, внуків, правнуків, які вже формують майбутнє для незалежної України. І дуже важливо, щоб нащадки депортованих українців пам’ятали свою історію і були носіями ідентичності.

Когось із депортованих уже нема з нами, а хтось і далі бере активну участь у житті односільчан. А ми ж маємо про них пам’ятати та ставитись із пошаною. Бо вони – вижили, а отже – і перемогли.