"Тут живе сім’я загиблого від рук ОУН"

Під серпом і молотом

Велике охайне поліське село. Через те, що в Першу світову стояло на лінії фронту, було стерте дотла. Але відновилося і навіть вціліло у Другу світову. Навесні 1944 року в Тоболи вдруге прийшла радянська влада. Зважаючи на те, що в навколишніх лісах і селах активно діяло національне підпілля, а селяни чинили опір колективізації, життя на цих теренах радянізовували особливо натхненно. 

Тут 1947-го постав перший у Камінь-Каширському районі колгосп, названий на честь Сталіна. До 1951 року Тоболи належали до сільради з центром у селі Грива. Після приходу "других совєтів" Грива стала символом опору радянській владі. Спершу село перейменували на Конищуківку, на честь командира партизанського загону Конищука, а потім й зовсім ліквідували. Більшість селян виселили до Дніпропетровської области. Декому дозволили жити в сусідньому селі. А на місці Гриви розмістили районну скотобазу. Від села лишився тільки цвинтар у лісі. 

Історія Гриви стала показовою для всіх навколишніх сіл. Люди були нажахані й боялися, що їх чекає така сама доля. Так опір на цих теренах загасили і взялися пропагувати все радянське. Селяни поринули в життя, у якому найбільшими ворогами ставали "оунівци", "бандеровци", "бульбаши".

Рештки колгоспу імені Сталіна досі можна бачити на околицях Тоболів: на стінах старих будівель — колоски з гаслом "Хліб — наше багатство", а на колишній АЗС російською закликають економити "кажен грам". 

До кінця 1980-х на деяких хатах у Тоболах можна було побачити зірки: так означували оселі учасників Другої світової війни, афганців і кількох убитих у 1943—1944 роках людей. Останніх влада називала "загиблими від рук ОУН". Але вже наприкінці радянської ери стилістика й ідеологічне наповнення таких меморіальних відзнак змінилися. Окрім зірок, з'явилися таблички з написами: "Тут живе сім'я учасника війни", "Тут живе сім'я воїна-інтернаціоналіста", "Тут живе сім'я загиблого від рук ОУН".

Новий дизайн втілив у життя молодий майстер, що працював у колгоспному художньому цеху. Чи слова про ОУН були його ідеєю, чи чиєюсь вказівкою, — сьогодні в селі не допитатися. Майстер художнього цеху давно живе за межами України, більше про нього місцеві розказувати не хочуть.

Так чи інакше хат із написами про ОУН у селі три. Коли стало відомо, що ми цікавимося історіями цих табличок, за дзвінком із сільради із двох хатів таблиці познімали. Одні господарі зробили це трохи раніше. Мимоволі. Родичі нібито вбитих оунівцями розпочинають свої розповіді про минуле словами:

— Ну, казали, що…

"Шапка міняється"

— Хех, шо? Шапка міняється, да? — чоловік у картузі так по-сільському, зі знанням справи іронічно посміхається і йде до хати, щоб винести нам табличку, яку перед тим зняв зі стіни з кимось із сусідів.

Почепить для кадру, а потім знову зніме.

То — Віталій Купріянчик, він живе в цій хаті від народження. Тепер — сам. До напису на ній у нього своє філософське ставлення: "Не я це вішав, не мені й знімати".

Табличку на цій хаті повісили на честь Михалка Купріянчика, який був першим чоловіком його матері. У 1943 році Михалко пішов до лісу й додому вже не повернувся.  

— Десь вони по ліси ходили, ті оуновци: тут же хутора були. І він на них наткнувся там. А чи він був в ястребках, чи як, то я не знаю. Знаю, що вбили його в лісі, бо так розказувала мати. Але про нього й не говорили ніколи, мови ніякеї не було, — розповідає чоловік.

Віталієві на вигляд років 60, він народився у другому шлюбі його мами Зінаїди. Ні він, ні його двоюрідна сестра Віра Охота, яка живе поряд, не знають деталей про обставини загибелі Михалка. Так само не знають, де він похований і чи взагалі десь є його могила. Ніхто ніколи не називав родичам й імен його вбивць, навіть припущень не чули.

Чи сумнівався колись Віталій у написаному на його хаті? Він перекидає у руках шматок фанери, який ще недавно висів на стіні, хвилину-другу думає і зрештою каже:

— То ж бачте, шо написано: ОУН — значить оунівци, — за кілька секунд таки додає: — А може, й свої.

Розвертається і прямує у бік сільської крамниці. Більше нема про що говорити.

Його матір, просту сільську жінку, радянська влада постійно вшановувала нарівні з родинами загиблих солдатів Другої світової чи афганців. Тому сім'я гордилася зіркою на своїй хаті. А тепер їм складно прийняти, що це все була фікція.

"Кинула її в грубу"

Вісімдесятирічна Люба Мазурик — невістка колишнього секретаря Гривенської сільради Григорія Мазурика. На її хаті сліду від таблички майже не лишилося: зафарбували. Але вона добре знає, де та була.

У 1930-ті роки, аж до приходу радянської влади, у хаті Мазуриків була школа. У війну — солдатський шпиталь. В одній із кімнат свого будинку Григорій Мазурик зареєстрував баптистську церкву. Він був чоловіком грамотним, протестантом, сільським пресвітером, двічі їздив до Америки на заробітки і збирався вивезти і свою родину, але не встиг, бо 1939-го прийшли совєти та закрили кордони.

У 1944 році радянські "визволителі" взяли Григорія Мазурика за секретаря у сільраду Гриви.

— То було якраз у вівсяни жниваТобто в липні. Вночі постукали в хату: "Збирайся!". Він усе одразу зрозумів, вдягнувся, обцілував жінку й дітей, попрощався і мовчки пішов. Казали: перед тим дали йому приказ із района, щоб пописав усі сім'ї бандеровцив. Ото тому за ним і прийшли хлопці з лісу. А він мусив, то война: шо хто каже, те слухаєшся, — розповідає пані Люба.

За її словами, свекор ніколи не плекав симпатій до комуністичної влади. Родина була баптистська і в радянські часи зазнавала переслідувань через віру. Мовляв, пішов у секретарі, бо був чи не найбільш письменним у Тоболах.

За три дні після того, як Григорія забрали, у лісі за селом знайшли два тіла. Одним із загиблих виявився новий секретар гривенської сільради — Григорій Мазурик. Другим — його сусід Павло Мізюк. Кажуть, що лежали голі, зі слідами катувань. Рідним тоді повідомили, що чоловіків убили оунівці.

У її родині історію про те, якими понівеченими знайшли тіла свекра та його швагра, переказують одні одним пошепки. Сама вона чула її від чоловіка Павла, якому на той час було шість літ, та від свекрухи.

— У нас на хаті теж була спочатку зірка, потім оту табличку принесли і повісили. Коли хату красили — ми зняли її, закинули на гору. Цього літа я перебирала там весь мотлох, то знайшла. Кинула її в грубу та й спалила, — каже пані Люба.

Хата Маньки Голубки

З вікна Любиної кімнати добре видно хату Маньки Голубки. Тобто Марії Мізюк — дочки того самого Павла Мізюка, якого разом із Григорієм знайшли в лісі.  

— Свекра забрали з цеї хати, а мого швагра — з теї, — киває Люба у вікно. Марія була її тіткою, тому Люба зве Павла швагром. 

Нині хата швагра стоїть пусткою. Марія Мізюк пішла в засвіти. Дітей не мала, замужем не була. Її брати повмирали ще раніше, а перед тим роз'їхалися — і в селі нікого не залишилося.

Село охрестило її батька Голубком, "бо вельми швидко бігав". Так Марія-Манька також отримала вуличне "Голубка". Ще донедавна на її хаті висів шматок фанери з написом "Тут живе сім'я загиблого від рук ОУН". Тепер там вицвіла пляма.

У 1944 році Павло Мізюк працював дорожником. Як кажуть у селі, "ладив мости, які тоді розбивали" й виконував усі дорожні роботи в селах Гривенської сільради.

За ним прийшли того ж вечора, що й за Григорієм. Як стверджує Люба, ті самі "хлопці з лісу". Якщо в Мазурика без батька лишилося п'ятеро дітей, то в Мізюка — дев’ятеро. Павло в комуністах не був ніколи, а от його сини, розповідають у селі, — так.

"А чого сказали забрати?"

Убивства Григорія Мазурика та Павла Мізюка  були резонансними, бо страшнішого в той час село не бачило. Їм, переконують, схоже, дуже жорстоко мстили за роботу на радянську владу.

— Але вони були прості дядьки, сімейні такі. Що такого могли в них випитувати, щоб так катувати, я й не знаю, — дивується Люба Мазурик.

— Їх знайшла Голубчина сестра Зоська, якраз у ліс пішла. Лежали тіла під грушею. Пасма шкіри на грудях висіли, пальці відрізані, носи — і все, що можна було відрізати. Так казали. Жара, а вони лежали три дні. Вже черви їх поїли. Наклали на віз снопів і привезли так, навіть до хати не завозили, а зразу на кладбіще. Мій батько був пресвітером, то пішов хоронити: лавку поставили, їх — на тую лавку. Згадував: як линув водою — черви повилазили. Отак їх обох і поховали. А щоб хто коли сказав, хто міг їх убити, то ніколи. І слєдствія, мабуть, не було. Такого ніхто не помнив, — переказує жінка.

У Тоболах протестантів ховають на окремому цвинтарі в лісі: сільський православний священник десь тоді ж, у воєнні роки, заборонив це робити на сільському кладовищі. Однак двох загиблих таки поховали в Тоболах. Чому? 

Люба Мазурик пояснює це тим, що тіла були в такому стані, що за село їх вже везти не стали. Мовляв, не доїхали б. На цьому ж цвинтарі ховали й радянських солдатів. 

Натомість на лісовому кладовищі "штундів", як кажуть тут, є дві могили, у яких нібито спочивають бандерівці. За словами старожилів, їхні тіла знайшли місцеві в лісі й вирішили поховати подалі від сторонніх очей.

Убивства Мазурика та Мізюка в Тоболах трактують як помсту за роботу на Гривенську сільраду. Але село досі дуже неохоче говорить на тему діяльности національного підпілля, і про бандерівців поспілкуватися тут вдається далеко не з кожним. Втім у Тоболах і нині живе чоловік, який 1944-го їздив забирати тіла убитого секретаря та майстра-дорожника. Того дня 5-річний Максим Міщук пішов з матір'ю до панського фільварку, що за кілька років мав стати колгоспним. Пішли вони за конем, якого в них забрали на якісь роботи.

— Тут всі наробили руху, що тіла в ліси знайшли. Матір мою попросили поїхати підводою і забрати. А вона взяла мене з собою. У ліси коло них вже були люди: вони лохачиЛохину якраз брали і тиї тіла побачили. Приїхала ще одна підвода, з білим конем. І одне тіло — на одну, друге — на другу, та й повезли вже не до хати, а прямо ховати. Хтось каже, що голі були, а я не помню такого: одіті або прикриті вже. Тоді казали, що то їх бандеровци вбили, — згадує чоловік побачене в дитинстві.

Які саме, за що — він, як і всі в Тоболах, ніколи не чув. Але дивується декомунізації:

— А чого сказали таблички з хатів забрати?

***

У Тоболах досі достеменно не знають, хто і за що вбив Михалка, Григорія та Павла. У цих історіях не було ані імен убивць, ані кримінальних справ, ані показових судів, які часто влаштовували над повстанцями. 

Щонайменше 50 років поспіль родини вбитих дуже шанувала влада. Їх кликали на мітинги на рівні з родинами тих, хто вчинив подвиг і воював у Другій світовій чи загинув у бою. Таблиці на хатах увесь цей час свідчили про особливий статус його мешканців. Тепер їм важко вірити, що цей статус — радянський міт, а табличкам місце або в грубці, або в музеї. 

Історикиня та представниця Українського інституту національної пам'яті на Волині Леся Бондарук не один рік відстежує, як цей регіон позбувається заборонених символів радянського режиму. Наявність таких табличок на стінах хатів, наголошує, — очевидне порушення законів про декомунізацію в Україні. Якщо ж ці написи та символи не демонтують, то кожен може з цього приводу звернутися до поліції, а поліція повинна реагувати.

— Те, що така табличка досі зберігається на хаті, свідчить, що радянська влада добре працювала над мізками місцевого населення. Такі позначки ставили передусім із пропагандивною метою. Невідомо, чи людина, яка загинула, була співробітником НКВС і саме тому її ліквідували оунівці, чи її просто вбили енкавеесівці, щоб записати це на рахунок оунівців. У ті часи чекісти часто переодягалися у повстанців і скоювали злочини, щоб потім їх звинуватити в цьому. Це важка суспільна колективна травма і психічна хвороба, яка, на жаль, передається і молодшим, — каже історикиня.