Село, у якому літають янголи

Пшениця на стінах

– Якщо бачите великий будинок і пишний паркан – то це, найімовірніше, нащадки переселенців. Так уже повелося, що наші пнуться з усіх сил, щоб виглядало красиво та заможно, – жартує Надія Біловол, директорка школи у Верхньокам’янському. Вона зголосилася поводити нас селом.

В одній із таких "заможних" хат живе 83-річна Марія Махник. На стінах найбільшої кімнати висять фотографії різних років. Сім’я була велика: шестеро дітей, 21 онук і 16 правнуків. Тепер чоловік помер, нащадки роз’їхалися – від Лисичанська до Канади. Лишилися "баба, три кішки  корова", сміється господиня. Опалювати дорого, але і "холодитися" не хоче – вже намерзлася у своєму житті.

Вона теж із великої сім’ї – батьки мали п’ятеро дітей. Пригадує, виїжджали з рідного Лісковатого на саму Трійцю – потяг маїли зеленими гілками. Дорога тривала чотири дні. Мати з коровою їхали окремим вагоном. Батько розводив бджіл, взяв зі собою вулики. Один дорогою зламався, мед витік, бджоли розлетілись.

– Може, хоч вони додому повернулися... – замислюється жінка. – Як в наше село зайшли совєти, то нічого вже хорошого не було. Один мав город, не встиг привезти данину, воно пістолету до лоба – і все, немає людини. Поставили конюхом Степана Сиранця, кінь здох – у тюрму на вісім год. Хто був хазяйновитий – на Сибір, з хати – контору, з сараю – конюшню. Ми навіть не знали, куди нас везуть – може, теж на Сибір? Перший ешелон проводжали, як у тюрму.

Оповідаючи, пані Марія то по-дитячому плаче, то змінює голос і емоційно когось пародіює. У дорозі корму для худоби бракувало. Коли зупинялися посеред поля, хапали в рядно солому. Люди бачили, кричали. Але коли дізнавалися обставини, ділилися. Наступного ж дня після приїзду всі вийшли на будівництво – і старі, і малі. Протягом літа звели 12 хат із глини, перемішаної зі соломою. Тільки-но почали опалювати, пшениця посходила, стіни стали зеленими.

– Як приїхали, у мами кров з носа пішла, бо спека ту для нас незвична. І трава з колючками. Ми вдома босі ходили, бо трава м’якенька, хороша. А тут треба взуватися. Де ж пасти корів, всюди посіяли колгоспні колючі кущі? В усіх відібрали паспорти, щоб не розбігалися по містах на роботу. Мама працювала на свинарнику, там ховала за пазуху три качани на кашу. Так і вижили.

Спільна історія

Колишня директорка школи Алла Сухенко – місцева в кількох поколіннях. Влітку 1951 року вона бігала на околицю Верхньокам’янського дивитися, як на возах їдуть нові жителі. Одна жінка дуже дивувалася її імені – на Галичині Алл не було. А потім назвала так молодшу доньку.

– Спочатку приїжджі трималися закрито, – каже. – Але з часом ми почали дружити. Коли стала вчителювати, теж не відокремлювала тих дітей від цих. Ми – єдина школа в околиці, яка завжди, навіть в часи найжорсткішої русифікації, залишалася українськомовною. Батьки відстояли. У районних відділах освіти засідання завжди призначали на Різдво. Мене керівники щоразу єхидно перепитували: "Що там у вас, вже янголи літають?". Бо тільки тут діти ходили вертепами, а всюди — просто колядували.

Музейна кімната у школі діє давно. У радянські часи жодних згадок про "бандер", яких привезли ешелонами, там не було. Експозиція розповідала про героїчні подвиги часів війни, піонерські загони, колгосп. Тепер там є кімната, де зібрані побутові речі переселенців і місцевих. Наповнювали її сестри Надія Біловол і Алла Легуцька – доньки жінки, яку 70 років тому Алла Сухенко зустріла біля села.

– Оце весільна скриня моєї бабусі, яка їхала сюди з донькою та сином, – показує Алла Легуцька. – Ще вони взяли з собою двері, бо хату розбирати не дозволяли. Є родова колиска, кілька прасок. Яка праска "місцева", а яка із заходу, легко відрізнити. Тут залізо просто нагрівали на вогні, а на Бойківщині всередину засипали розжарене вугілля.

Ольга Кохан віддала в музей весільне фото своїх батьків. Мати на ньому – в бойківському вбранні та восковому віночку.

– Коли священник дізнався, що батько сирота, повернув гроші за вінчання, – переповідає жінка. – То за них і зробили ці фото.

Призначення та назви багатьох речей для місцевих треба пояснювати: надважка дерев’яна "шатківниця" – для різання капусти, білі вишиті "підзорники", які вішають на ліжко до підлоги, "жучком" шиті "подіщата" – маленькі подушки, "заголовки" – великі подушки, "подішки" – м’які перини. Тут є і вишиті хрестиком ікони – їх тримали в кожній хаті, навіть коли церква була під забороною.

Є у музейній кімнаті й унікальні експонати. Наприклад, три скрипки, які виготовив майстер-самоук Томаш Гладьо. Чи записники з віршами та фото поета Михайла Андруника. Він народився у Лісковатому, звідти пішов до армії, а після демобілізації вже мусив їхати до родини на Донбас. Працював на шахті в Горлівці, 14 років відбув на засланні в Мордовії за поширення антирадянських листівок. Після повернення одружився, мав трьох дітей. Його знайшли вдома мертвим, офіційна версія – самогубство. Але люди кажуть – вбили, бо Михайло хотів вільної України.

– Тепер це наша спільна історія, – каже Алла Сухенко. – Я вже й не пригадаю, хто з моєї родини пішов заміж за переселенця, а хто взяв собі місцеву.

– А онуків де хрестили? – цікавлюся.

– Звісно, у нашій церкві. У греко-католицькій...

У Бога нема "утримався"

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава! – відгукується через паркан невисокий сивий чоловік.

Отець Микола Крецул народився на Львівщині. Він — один із тих, хто створював греко-католицьку парафію у донбаських селах, а восени 1992 року ввійшов у нову церкву у Верхньоторецькому. Через 4 роки перевіз сюди родину. Живе неподалік церкви. На цій же вулиці, тільки ближче до центру села, кілька років тому поставили капличку з фігурою Богородиці.

 – Як пережили весну 2014 року? – питаю, бо знаю: навіть у "бандерівських" селах тоді було небезпечно відкрито говорити про підтримку України.

– Бачив зраду. Бачив продажність, – говорить повільно і тихо, уважно заглядаючи в очі. – Найбільш прикро, що на "референдум" пішли і ті, хто ходив до церкви, і багато переселенців. Багато хто відкрився по-іншому. Якби треба було ховати нас, то хтось би заховав, а хтось би і здав, мабуть. Такий був час. Тепер ті люди такі "українці" – гімн, рука на серці! Ну, хай спокутують... Важливо залишатися людиною, особливо в таких ціннісних речах. У Бога нема "утримався"...

Священник каже, що йому відверто не погрожували. Але знайомі попереджали: до них вже придивляються. Якийсь час треба було переховувати документи та церковні речі.

Під час адміністративної реформи 2017 року шість сіл, у яких проживають переселенці, мали увійти до міської громади Сіверська. Люди наполягли – і утворили власну територіальну громаду. Вона стала найменшою в Донецькій області. Ці села в околиці традиційно називають "куркульськими" – тут завжди можна купити найкращої якості продукти власного виробництва.

Борщ для своїх

Марія Махник визирає у вікно свого будинку. Там росте звичний для Донбасу абрикос. Скоро він вижене цвіт, а потім почне сипатися під ноги яскравими запашними кульками. Але жінка досі пригадує ожину, яку малою збирала в лісі біля Лісковатого. Одного разу, коли вже мала трьох дітей, лишила їх матері й таки поїхала туди, до польського кордону.

– Весна була. Я так раділа цим білим цвіточкам, як пуговиці вздовж дороги! Ось, кажу, моя батьківщина! На дерево вилізла, хоч подивилася у бік нашого Лісковатого.

Кілька років тому відвідала рідне для її предків село Надія Біловол. Написала про ту поїздку невеликий твір. Робила це не так для себе, як для дітей. Вони росли на Донбасі і тривалий час майже нічого не знали про важку долю родини. Бо про таке воліли не згадувати.

"Зупиняємось біля школи, – йдеться там. – Часто мама розповідала про неї. Тут вона шестирічною дівчиною навчалася у першому класі, звідси її возили виступати до Устрійок. Тут же у 1947 році, коли "добровільно" організували колгосп, тримали в підвалі мою бабусю Розалію Стиранець. Бабуся підписали заяву не зразу – шкода було і майна, і худоби. Були бо заможними: 50 га поля і коні, корови, домашня птиця. Господарчі будівлі, реманент. Була і велика дружня родина. На захід від школи – житлові будинки. Ось поляки будують кришу на новому гаражі. Питаємо дозволу набрати води у потічку. У відповідь: "Пані, вода недобра". Як же цій пані пояснити, що хочу набрати води з потічка і привезти сестричці в Україну, на Донбас? Під водою зелена трава, навіть якісь квіточки. Занурюю пляшку, набираю. Вода чиста, прозора".

Та пляшечка з водою тепер зберігається у шкільному музеї. Коли сестри дістають її із шухлядки, у їхніх очах виблискують сльози.

Проходимо повз дерев’яні торговельні будки. Пані Біловол пояснює: саме тут 2014-го відбувався "референдум" – в сільраду прихильники "русского мира" не зайшли. Хоча спротив міг коштувати комусь життя.

– Геройствувати не стали б – у всіх тут родини, діти. У Сіверську директор училища відмовився відкривати приміщення, то так його катували, у багажнику возили, на розстріл водили кілька разів. У селі навіть не рахували цих голосів – мовляв, 100-відсоткова підтримка. Чого, кого? Може, і ми там записані, що ходили.

Коли з’явилися перші озброєні люди, школярі кинулися вітати їх із синьо-жовтими прапорцями. Потім вчителі збирали з вулиць наляканих дітей – виявилося, це прийшли зовсім інші "захисники". Вже влітку через село їхали українські військові. Для багатьох жителів Верхньокам’янського тоді почався довгий період волонтерства.

– Коли ми почули, що вони там стоять, наварили великі каструлі борщу, напекли пиріжків, – пригадує жінка. – І через поле соняшників тягнемо – жінки, діти. Вони кричать: "Стійте, стріляти будемо!". А ми плачемо: не треба, свої ми, свої! Українці!...