Німці-меноніти, гранти та фенол. Чим живе прифронтовий Нью-Йорк

Нью-Йорк (чи ж поки що Новгородське) розташований фактично на лінії розмежування. За день їзди від Києва, за пів години – від Донецька. Ми зранку навіть дещо приблукали, ледве не заїхавши куди не треба. Минали назви населених пунктів і самі населені пункти, які часто чуємо в новинах. Слов’янськ, Іловайськ, Зайцеве. Нерідко з хатами із забитими дошками, чи й залізничними шпалами, вікнами. Часто зі зрешеченими осколками парканами. Проїхати коротким шляхом із Бахмута до Торецька нам не вдається. Українські солдати розвертають нас на КПВВ «Майорське», фактично на околиці Горлівки.

Падає рясний лапатий сніг. Чепурить, чи ж навіть добряче припудрює, місто та природу перед нашим візитом. Це добре. Мало яка українська провінція в лютому без снігу буде гарною. Тим паче промислова.

Нафталін і карболка

Новгородське справді називалося Нью-Йорком до 1951 року. Тоді радянська влада, зважаючи на «холодну війну», позбавила містечко цієї екзотичної назви. Негоже, щоби місто в Дзержинському районі Сталінської области йменувалося Нью-Йорком.

Своє ознайомлення з ним ми починаємо якраз із фенольного заводу. Спочатку з мозаїчного панно в дусі соцреалізму. Потому з-за паркану дивимось на труби, ректифікаційні колони та інші хитромудрі конструкції та сплетіння.

Іронія першого речення цього репортажу в тому, що фенол як такий – токсичний та їдкий, здатен обпікати шкіру й добряче подразнює слизову. Також на заводі свого часу виробляли нафталін. А окрім того, компоненти вибухівки та карболку. Завод, власне, і постав у часи Першої світової, бо імперія тоді потребувала вибухових сумішей та речовин для дезінфекції.

Із прохідної, авжеж, виходить охоронець. Намагається бути ввічливим, тому просто дивиться на нас якийсь час і мовчить.

– А шо ви фотографуєте? – таки запитує.

Діалог із ним не вдався. А ми ще думали впроситись на екскурсію. Понюхати зблизька, який він, той нафталін. Натомість простуємо далі, повз дошку пошани. На ній – здебільшого усміхнені портрети передовиків виробництва. Чоловіків та жінок різного віку. Під нею – клумба з трояндовими кущами. Завод, до слова, належить холдингу Ріната Ахметова «Метінвест».

На жовтого кольору архітектурно привабливій будівлі адміністрації заводу – гранітна пам’ятна таблиця Григорієві Озерському. Він пропрацював тут 44 роки. Від 1928-го. Більшість цього часу – директором. Навпроти будівлі – порожній постамент. По обох боках від нього – білі бетонні вази. На кожній написано «Навіки разом» і «Навеки вместе», а нижче – цифра 300. Там і там. Мимоволі напрошується лозунг «Єдина країна – единая страна». І цифра 300, припускаю, то річниця Переяславської ради. Якби не знав, що тут у довгому пальті завмер колись у камені Ілліч, то подумав би, що на завод насупившись дивився мій земляк Богдан. Однак із Богданом ми таки сьогодні ще побачимось. Пізніше.

Німці-меноніти

Своїм раннім розвитком поселення завдячує колоністам, які з’явились тут наприкінці XIX століття. По смерті чоловіка генеральша Ігнатьєва (сама, кажуть, зі знатного роду Голіциних) продала ці землі німцям-менонітам, які жили на Хортиці. «І на Січі мудрий німець картопельку садить» – це Батько Тарас писав про них. А там вони опинилися ще за Катерини з її програмою заохочення заселяти землі Дикого поля. Це за її правління землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії, зникла вікова загроза. Відповідно, 1764-го було скасовано гетьманство, а 1775-го, аби від гріха подалі, ліквідували й саму Запорізьку Січ.

Меноніти – мирна протестантська релігійна спільнота. У Німеччині її свого часу заборонили. Меноніти були працьовитими, не брали до рук зброї, жили закритими спільнотами й мали до двох десятків дітей в одній сім’ї. Тож згодом постало питання про розселення. Це місце на березі Кривого Торця вони обрали тому, бо тут були робочі місця та залізниця. Кажуть, це коштувало їм майже мільйон золотих рублів. Однак, як розповідають, німці мали гроші, бо практикували складчину в так звані каси взаємодопомоги.

Одразу ж почалася розбудова. Тут постало кілька млинів. Завод сільськогосподарських машин, цегельні та черепичні заводи. Школи, аптеки, крамниці. Але тривало це все не так довго. Через пів століття по заселенню, 1941-го, вже нова влада, радянська, депортувала усіх німців до Казахстану. Повернулося їх сюди дуже мало.

Біля фенольного заводу, забрендована в чорне й помаранчеве, нас вабить своєю назвою заправка «Нью-Йорк».

– З вас пора вже гроші брати! – сміється кремезний дядько, котрий щойно запаркував тут свої «Жигулі» кольору какао і помітив нас із камерою. Говорить російською.

Відповідаємо йому, що ми туристи.

– Та які туристи?! Тут за десять кілометрів нафталіном смердить!

Принюхуємось. Але не відчуваємо.

– Та смердить цілодобово, – переконує чоловік. – Це зараз морозець і вітер не в той бік, а так тут і дихати немає чим. Колись це був великий завод. Асортимент продукції мав неймовірний. Він навіть у Францію відправляв якусь страшенно дорогу хрінь, без якої французькі парфуми не обходились. А зараз тут працює триста осіб. А решта – як влаштується: підприємці різноманітні, кудись їздять... Як і вся Україна... на заробітках.

Сам дядько – пенсіонер. І поки що продовжує для нас вступну екскурсію:

– Отам через дорогу – машзавод Петровського. Був. Випускав гірничошахтне обладнання. Працював у 10-му класі точності із 14-ти. І що? Зруйнували нах*р! А тут працювало тисячі три людей. Розвалили, порізали, вивезли, здали на металобрухт, – махнув рукою дядько, і ми знаємо, куди нам далі йти.

– А цю заправку, – каже, – власник так назвав ще в 1990-х. Тому що в нього у свідоцтві про народження було написано «Нью-Йорк». Ніякого стосунку до перейменування це не має. То наш Ленко (селищний голова) придумав собі щось і почав чудити. Неначе ми від цього станем краще жить! Ніяк, – розводить руками і повторює, – ніяк.

– У нас отам за селищем – екологічна катастрофа, – далі вводить дядько в курс тутешніх справ. – Велетенські відстійники. У них, було, разок поцілили. Незрозуміло хто. Але обіср*лась і та сторона, і ця. Не знали, чим гасити.

Йдеться про шламонакопичувачі фенольного заводу. Там сотні тисяч тонн твердих і рідких відходів виробництва. Навіть, попри так зване перемир’я, Україна довго не мала туди доступу. А якраз тепер відстійники обстежують і планують там ремонтні роботи.

– Через це сюди ніхто і не стріляє, – додає чоловік. – А в чотирнадцятому снаряди долітали до вокзалу.

Подарунок для Мері

Чому саме Нью-Йорк? На це запитання є дві ймовірні відповіді, які озвучив професор кафедри історії ДонНУ Олександр Дингес, німець з походження. Він говорить, що власник одного з парових млинів, німець Унгер, побував у Нью-Йорку – і під враженням назвав так само робітниче поселення, яке не мало на той час офіційної назви.

Друга версія датована 1889 роком, коли Якоб Нібур відкрив тут свій завод сільськогосподарського машинобудування. Його друга дружина – Мері – була американкою. І нібито у 1891 році чоловік подарував їй грамоту, яку підписав імператор, де було сказано, що віднині заводське поселення Нібура буде називатися Нью-Йорком. От ці дві версії і розлетілись у ЗМІ як туристично привабливі.

– Коли сюди приїхали меноніти, то селище вже називалось Нью-Йорк, – каже натомість місцевий мешканець Віктор Ковальов. Із ним ми спілкуємося телефоном, бо коронавірус, а він – у групі ризику. До 2012-го Віктор Петрович працював головним інженером на фенольному, а на пенсії почав займатись історією та краєзнавством. Долучився до роботи в селищному музеї. Займався там, зокрема, хронологією та працював з архівними документами. Приміщення музею, до слова, селищний голова віддав борцям. Музей невдовзі має з’явитися у новому місці.

– На карті Катеринославської губернії 1863 року є позначений тік Новий Юрк, – розповідає пан Віктор. Спочатку українською, а згодом переходить на «мову оригіналу». – Тік цей належав російському поміщикові Фурсову. Інший документ, – продовжує чоловік, – перелік населених пунктів 1860 року, у якому, за словами дослідника, чітко написано, що його синові Григорію належить сільце Нью-Йорк. А ще раніше, у документах 1830 року, зазначено, що Фурсову було надано сільце Олександрівське. Як Олександрівське стало Нью-Йорком за 30 років, поки що загадка. Той Фурсов будував кораблі, тож, можливо, і він був у Нью-Йорку. Чи, може, хтось і жартома назвав – а воно пішло-поїхало... – таке теж припускає пан Віктор. – Як у нас є хутори в Торецьку – Нахаловка чи Забавка, – каже. – А німці-меноніти приїхали сюди в 1889 році. І, як говорив мені один із їхніх потомків, німці ніколи не перейменовували населених пунктів, у які приходили.

Ідеї повернення назви Віктор Петрович не підтримує. Вона, на його думку, суперечлива, конфліктна й не на часі.

– Бюджету немає зараз, – каже. – Наш голова сподівається на гранти. Але ж гранти теж не безкінечні. Інвестори сюди не прийдуть. Знов стріляють із важкої зброї з нашого боку. Зрозуміло б, якби у відповідь ДНР, а не так... Фенольний завод перетворили вже на один цех. ЄС ухвалив рішення до 2030 року прикрити всі шахти та перевести всі свої ТЕЦ на газ, з екологічних міркувань. Владі слід вирішити питання доріг, сміття і води. У нас води влітку нема! А що це перейменування... Якщо жінка потворна і, виходячи заміж, змінює прізвище, то гарною вона не стане. Ніхто сюди не прийде й не буде за нас працювати.

Кава в Нью-Йорку

Спроби повернути назву тривають уже не один рік. Нардепи минулого скликання, Павло Кишкар та Віктор Кривенко, вже намагалися внести відповідний законопроєкт. Та на голосування поставити його не вдалося.

Десь у той же час, 2018 року, у селищі з’явилася пекарня-кав’ярня «Нью-Йорк». Ідея належала дружині селищного голови Оксані Ленко. Вона пройшла курси з підприємництва та отримала грант на бізнес від ПРООН (Програма розвитку ООН). Останніми роками за підтримки міжнародних організацій в селищі обладнали поліційну станцію, встановили відеоспостереження та освітили вулиці.

Отже, ми кавуємо в Нью-Йорку. Кава та круасан із журавлиною тут коштують 22 гривні. Майбутні туристи, запам’ятайте цю суму! Ця пекарня – ще й мінімузей. Тут на фото – панорами та сцени з життя давнього симпатичного міста. Світлини знатних колоністів-менонітів. Також у рамці – місцева черепиця із написом «Нью-Йорк». На стіні – листи та контракти машинобудівника Нібура. Його портрет.

Поки п’ємо каву, шукаю у мережі пропозиції придбати нерухомість у майбутньому Нью-Йорку. Більш-менш пристойний будинок чи квартиру можна купити за 100 тисяч гривень. Населення селища – майже 8 тисяч осіб –  стрімко зменшується. 

Історико-культурний центр

Через міст від Кривого Торця і праворуч – вулиця Садова. Кажуть, свого часу її називали Ґарден-штрасе. На її початку свіжою фарбою і доглянутістю виокремлюється будівля. Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк». Цей напис саме готичним шрифтом, певно, символізує німецькість. Деякі місцеві називають центр хабом. Зусібіч він оточений руїнами й напів руїнами. Через дорогу – порожнє подвір’я току та млини, трохи далі – хлібопекарня у стилі радянський віледж синтвейв. Дуже гарна і своєрідна, якби майстерно підфарбувати. Правіше від входу – закрита будівельна крамниця. Навпроти – наполовину розвалена будівля з діркою у стіні та зяючими вікнами, але туди поки що не дивіться, там дзюрить якийсь чоловік. Побіля входу в хаб, під знаком «зупинка», зненацька... яма. Люк від зливової каналізації, абощо. Тож можна провалитися у криницю пам’яті й зануритись в історію просто тут (готовий закластись на шоколадку «Рошен», що з ямою буде покінчено по тому, як це прочитають відповідальні особи).

На стіні – гранітна таблиця з написом українською та німецькою: «Будівля кооперативного магазину німецької колонії Нью-Йорк. Будинок збудований Аароном Тіссеном приблизно у 1910 році».

Із нього якраз виходять дві пари журналістів із камерами. За ними – й голова селища, який замикає двері на навісний замок. Журналісти одразу звертаються до перехожих по синхрони на тему. Ті відмахуються. Ми ж спілкуємось із головою, 47-річним Миколою Ленком. Він розповідає, що, авжеж, радились із мешканцями і що без повного пакета документів та погодження з громадою, районною і обласною адміністраціями комітет не розглядає таких питань. Тож провели опитування, як того вимагає регламент.

– Ті, хто розуміє, для чого це робиться, схвально висловились, – каже він. – Ми провели дослідження, і виявилось, що ті, хто затято проти, – це етнічні росіяни, які приїхали сюди у 1970–1980-х роках. Вони історії не знають. А для людей, які тут жили завжди, Нью-Йорк понад 100 років був Нью-Йорком, і коли в 1951-му його перейменовували, то нікого не питали. Тож сьогодні наша головна задача – відновити історичну справедливість. Сподіваюсь, тут закінчиться війна і буде розвиток культурного життя. Тут багато будинків, які мають історико-культурне значення. Он, наприклад, млин Пітера Діка, – показує на коричневу кількаповерхову споруду через дорогу. – Його хотіли розібрати, але ми з громадськістю не дали. І зараз ця будівля законсервована, а ми готуємо проєкти, щоб її відновити.

Через воєнні дії місцевих виборів тут не проводили від 2010-го, тож голова на своїй посаді вже понад десять років.

– Скоро буде ОТГ, в яку увійде багато населених пунктів, зокрема і Новгородське, чи, як сподіваємось, Нью-Йорк, – говорить він. – І ми відстоюємо свою самоідентичність. Усе ж Нью-Йорк будуть більше знати, ніж якесь Новгородське. Люди не розуміють, що таке брендинг. Дуже багато міст, які хотіли б перейменуватися, не мають такої можливості. А в нас така можливість є, і це дійсно наша історична спадщина. Ми сподіваємось, що буде розвиток туризму, якісь зв’язки, міста-побратими. Наші громадські активісти вже надіслали листа в мерію Нью-Йорка. Сподіваємось на відповідь.

– Люди, які проти... – продовжує, можливо, майбутній мер Нью-Йорка, – вони ж не кажуть, чому не хочуть... Їм просто не подобається. Краще не стане? Може, і не стане, але ми принаймні докладаємо зусиль. Цю будівлю, – показує на хаб, – чекала та сама доля, що й цю, – киває на руїну навпроти. – Власниця хотіла її розібрати, бо потрібно було сплачувати податок на нерухомість – майже 4000 гривень. Але завдяки тому, що Нью-Йорк, сюди приїздила Оснат Лубрані (координаторка ООН в Україні з гуманітарних питань). Виділили кошти, трохи були приватні інвестиції. А якби не це, то була б іще одна руїна.

Пам’ятник Грушевському

У супроводі трьох молодих грайливих псів, попри порожні цехи, токи та цегляні руїни, доходимо до машинного заводу. Це і є нащадок того виробництва, яке свого часу заснував німець Якоб Нібур. Пізніше завод назвали іменем Петровського. На цегляному паркані побіля заводського годинника, який, як виявилось, працює, написи: білим – «Верните завод поселку», а нижче червоним – «Не руйнуйте завод». Та зараз нас більше цікавить старий винищувач із брудним та давно не фарбованим фюзеляжем. Це МІГ-15. Наймасовіший реактивний бойовий літак в історії авіації. Він тут злітає настільки стрімко, майже перпендикулярно до землі, неначе заходить у мертву петлю. Це пам’ятник «воинам, павшим за Родину», від «благодарных заводчан». Цікаво, з якої війни цей літак? З «холодної»? Менше з тим... Виходить охоронець у типовій чорній дутій куртці. Не забарився. Хліб свій їсть не дарма.

Граю на випередження:

– Добрий день! А це ж той машинний завод, що...

– Колись був, – перебиває мене охоронець. Говорить російською. – Був. Років 10–15 тому. Тут виробляли шахтне обладнання. А зараз тут його ремонтують.

Слово за словом доходимо й до головної теми. New York, New York, як співав Френк Сінатра.

– Від цього ніхр*на не поміняється, жити краще не стане, – ось що думає про все це дядько. – Побратимом Нью-Йорка ми не станемо. Грошей вливати ніхто не буде. Це все хіромантія. Розтрати тільки на зміну документів, а тут доріг не роблять, розруха. Хай тоді й Донецьк, – каже, – у Сталіно перейменовують. І Торецьк – у Дзержинськ. Раніше ж то ж так було? Правильно? – регоче.

– А кому це пам’ятник? – питаємо, киваючи на заводське подвір’я.

– Скажу вам – і ви завтра знесете, – робиться трохи суворим. – Грушевському, – жартує. І це, слід визнати, доволі непоганий жарт.

Замість зізнатися, що то ініціатор ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії), редактор «Правди» і радянський політичний топменеджер Григорій Петровський, чоловік, жестикулюючи у всіх напрямках, розповідає нам про колишню робочу славу та промислові потужності селища, що їх прийдешні покоління «благополучно пох*рили»:

– Отам завод був цегельний, отам ремонтували екскаватори з усієї України... А там он – садиба німецька... Отут-от теж був якийсь німецький завод, – показує навпроти. – Приїхав німець, дав грошей, щоб дах перекрили, а наші виродки все одно взяли і розібрали нахр*н!

Емоції дещо наростають, та зненацька під’їжджають хлопці на білій «Ниві». У робах, характерно запилюжених вугіллям, і з якимсь патрубком. Дядькові вже не до історії. Крутять його в руках. Певно, треба лагодити.

Надія

– Перед тим, як людям показувати це місто... треба навести порядок, – каже російською жінка років 60, яка відкидає лопатою сніг від «Центра семейного досуга  “Телец”», що неподалік заводських руїн та решти руїн центру. – Треба було зберегти ті будівлі, які дійсно залишились від німців. Коли це місто було Нью-Йорком, тут же було що показати! – продовжує. – А зараз і на цвинтар німецький соромно йти, бо він заріс.

Жінка, до слова, колись працювала на тому-таки машинному, у ливарному цеху.

Невдовзі побіля нього зустрічаємось із місцевою активісткою Надією Гордіюк. Пані Надія погодилась на розмову в перерві між двома своїми роботами. Працює вона вчителькою-логопединею у дитячому садку, а також в інтернаті для дітей із порушеннями розвитку. А ще вона координаторка спільноти «Український Нью-Йорк» і дуже активна щодо цієї теми у фейсбуці.

– Спільнота, – розповідає, – була створена 2017-го, після громадського обговорення щодо повернення історичної назви. Але саме на цьому громадському обговоренні ми зрозуміли, що не всі жителі селища знають свою історію. У 2019 році ми повторили громадське обговорення, зібрали підписи громадян. Коли в нас проводили референдум за ДНР 2014-го, то велика кількість голосувала тут за ДНР і Росію. І я помітила, що основна частина тих, хто протестує проти назви Нью-Йорк, – це ті, хто тоді долучався до проведення референдуму. Пишуть мені, що ми «проводимо американізацію».

Пані Надія домовилася про зустріч не тільки з нами. Над’їжджають іще журналісти. Вона на камери розповідає їм про завод Нібура, про млин Петера Діка. Ті терпеливо тупочуть. Їм до сюжету на три хвилини просто треба короткий і влучний синхрон.

Зрештою пані Надія відстрілялася, і ми з нею прогулюємось Ґарден-штрасе. Видно, що журналісти останнім часом її добряче втомили. А тут ще й ми напросились на екскурсію.

– Он то – труба млина Герцена, – розповідає нам жінка. – Отут був готель «Росія» – його розібрали на цеглу. А в ньому були і ювелірні магазини, і книжкові. Отут стояв будинок Янцена, де зараз церква. А в радянські часи тут була вечірня школа. Ось тут діяла жіноча школа.

А ось на це пані Надія вже не звертає уваги: подвір’я, закрите маскувальними сітками, із прапором морської піхоти посередині. Наші хлопці. Слава Україні!

Потому ми поїхали на старий цвинтар на Петровській, як її звуть, горі. Він дещо занедбаний, дійсно заріс чагарниками. Нас тут зустрічає пам’ятник загиблим визволителям Новгородського.

– Але ж у 1943-му звільняли таки Нью-Йорк, – уточнює пані Надія.

Монумент підфарбований, чагарники навколо нього вирубані. Далі стоїть сірий камінний обеліск. Надгробок Марії Янцен. Стежка до нього протоптана. Вочевидь, журналісти якраз тут були.

Трохи далі, біля купи гілля, кілька шматків таких же обелісків лежать на землі. Змітаю свіжий пухляк із каменя. Тут також прізвище Janzen. На іншому шматку каменя зображений якір. Кажуть, можливо, то символ торгівлі. Бо про моряків тут не чули. Ще трохи далі – купа гілля. За нею – купа сміття.

З гори відкривається панорама на селище. Погляд перехоплюють колони та труби фенольного заводу. Копри далеких шахт. Гігантські терикони. Усе це промислова зимова пастораль. Он-там-он далі – вже окупована Горлівка. Так звана, як то прийнято казати, ДНР.

Selig sind die Toten, die in dem Herren sterben

Надія знайомить нас з Іваном Руденком, головою асоціації ОСББ «Нью-Йорк».

– Іван Іванович, – представляє вона, поки він до нас їде, – працює керівником нашого відділення МНС. Вчився у Львові. У нього трошки інший менталітет щодо господарювання. І батько в нього такий, хоч і до Львова не виїжджав. Іван – молодець. Це справжня Донеччина. Не Донбас, а Донеччина. Створив асоціацію ОСББ. Починав із кількох будинків для себе, на Фенольній, а потім люди побачили, наскільки це добре, і почали приєднуватись. Мій будинок (у ньому живе й голова) теж перейшов в ОСББ, хоч його раніше й обслуговувала компанія майбутнього мера Нью-Йорка, – сміється. – В нас у під’їздах світла не було, підвал валився. Вже пів Торецька в його асоціацію перейшло. Він у нас молодець. Він із нами вирубував тут усе, а ті лиш гранти рахують. Вони користуються тим, що розташовані на перехресті всіх доріг. Всі місії через них їдуть. От і історією зацікавились...

Іван Іванович, який невдовзі під’їжджає на «Ланосі», знайомить нас із Любов’ю Василівною Ткаченко. Вона походить з німців-менонітів. Жила і тут, і в сусідній Леонідівці. Дівоче прізвище її матері – Краузе. Пані Любов 1947 року народження, і пам’ять у неї вже трохи не та. Не те щоб на міста, місця, імена, події та дати, а на взаємозв’язок між ними. Спогади її рвані та плутані. Зачепитись за них важко. Шкода. Таке треба цінувати, поки є. Їй було лиш три роки, коли вони із мамою повернулися в Новгородське. Як її матері вдалося не потрапити під депортацію, пані Люба не пам’ятає. Згадує, що бабусю вони називали «ґрос-мутер», що вчилася на Садовій і якийсь час її дідусеві належав магазин, у якому зараз хаб. 

Разом ми їдемо в сусіднє село Леонідівку, де є ще пара німецьких могил. Тут цвинтар теж дещо занедбаний. Іван Іванович, із блютуз-гарнітурою у вусі, веде нас трохи вглиб. Тут кам’яний обеліск. Під ним похована Joanna, а прізвище уже, на жаль, нелегко прочитати. Може, Wieller. Під другим обеліском почиває Anna Janzen (1839–1898). На тильному боці напис: Selig sind die Toten, die in dem Herren sterben. Це рядок із «Німецького реквієму» Йоганнеса Брамса, як з’ясовую потім. «Блаженні мертві, що у Господі вмирають». Урізана цитата з Одкровення від Йоана.

– Історію повернемо, – каже пані Надія, поки йдемо до автівок.

– Якби ще наш Дзержинськ повернути. Бо Торецьк – це ж чортзна-що! – додає Любов Василівна.

– Це нехороше для України ім’я, – пояснює їй коротко пан Іван. Говорить російською.

На цвинтарі натрапляємо на таку ж стару черепицю, як у кафе, проте без написів. Іван Іванович, помітивши нашу цікавість, охоче згодився подарувати один екземпляр Олексієві, нашому фотографові. У його гаражі такої ціла колекція. Прощаємось із жінками. Їдемо до пана Івана в гараж.

Начальник державної пожежно-рятувальної частини Новгородського Іван Руденко історією цікавився й раніше, але ще більше почав цікавитись із початком війни. Свою асоціацію ОСББ «Нью-Йорк» він назвав так ще в 2017 році. Її успіх пояснює просто:

– Раніше платили гроші, а ніхр*на не робилось. Достатньо було один будинок зробити нормально – щоб звітність і за гроші, і за те, що робиться. Люди побачили, що їх не «кидають», і почався ефект доміно.

У Новгородському всі багатоквартирні будинки – ОСББ. Також в асоціації – частина будинків Торецька.

Ми в його гаражі. Тут кілька старих репродукцій картин. Плакати з Джимі Гендріксом та Куртом Кобейном. Стереосистема. Самовар. Інструменти. Мотокоса. Ніби й безлад, але все на своїх місцях. Душевний чоловічий гараж. На дверях – погони та нашивки за кар’єру рятувальника. Тепер Іван Іванович – підполковник.

Показує нам плитку, черепицю, цеглу з написами «Нью-Йорк» та прізвищами Унгера і Діка. Це XIX століття. Ще з єрами та ятями. Дарує Олексієві одну на вибір. Оце так сувенір!

Будівлю пожежної частини, у якій він працює, також спорудили німці, 1902 року. Раніше там була школа. І його батько там навчався. Іван Іванович хоче передати всю колекцію своїх знахідок у музей, який мають зробити в хабі. Подарунок від асоціації ОСББ «Нью-Йорк».

Їдемо ще й у батьківський дім Івана. Його батько, теж Іван Іванович, показує нам своє свідоцтво про народження. Там місцем його з’яви на світ зазначений Нью-Йорк.

– От воно, братці, – показує. – 1 травня того самого 51-го року. Перейменовували Нью-Йорк на Новгородське в жовтні.

Веселий, жвавий чоловік з акуратною сивою бородою. Попрацював, каже, і шофером, і зварювальником на фенольному, і в шахті 24 роки.

– Пенсією задоволений, – розповідає. – На все потрібне вистачає, та й усе.

Розказує і про те, що його батьків на Донбас свого часу загнав Голодомор. Матір – із Чернігова, а батька – з Дніпропетровська.

– У мене ще було дві сестри. Але пропали безвісти. Може, їх і похамали... – каже. – Мати пішки сюди прийшла. А були ж загороджувальні загони. Вдень не випускали їх із сіл. То вона вночі... Влаштувалась тут на цегельний завод. Врятувалась Донбасом. І батько пішки прийшов. А в нього брат був на цегельному заводі. Там батько з мамою і познайомилися...

Господарі пропонують чаю. У них доволі просте, але симпатичне подвір’я. Із басейном, банею, майстернями, садком і квітниками.

– Працюємо, – додає молодший Іван Іванович. – Всі ниють, що погано. А воно нормально. Навіть добре! Влітку тут узагалі краса! Усе зелене! Все з батею самі робили. Ще би не стріляли…

Тут і я отримую сувенір. Прозорий блакитний шматок силікату натрію, рідкого скла, із Костянтинівського склоробного заводу. Його в цих краях використовують як декор для клумб.

Вчителька мови з Донбасу

Надвечір зустрічаємось у другому із двох кафе Нью-Йорка із Христиною. Вона виступала перед депутатами на результативному засіданні комітету. Дівчина представляє ГО «Ініціативна молодь донецького Нью-Йорка» і працює у місцевій школі. Молода вчителька української мови з Донбасу – це вже, погодьтеся, звучить романтично. Та ще й із прізвищем Шевченко. Я, філолог, ледь не сплакнув.

– Спочатку, – зізнається Христина, – я хвилювалась. Але депутати були позитивно налаштовані. Роман Лозинський мав вступну промову. Сказав, що очікує побачити Нью-Йорк кращим, ніж він є тепер. Ми попередньо надали для них відео, де пояснили, чому це для нас важливо. Це було аматорське відео, але відверте та чесне.

– Для мене головне, щоб молодь не деградувала, – каже Христина. – У нас піти нікуди. Тематичні вечори, дискотеки – такого немає. Молодь сидить по зупинках і смалить. І не тільки сигарети. Ми три місяці були в окупації, і для мене болючий спогад, коли ДНР прийшла до нас... У нас була лікарня для психічно хворих людей, їх відпустили, і вони стояли на блокпостах. І коли нас вже звільнили, йшов безхатько з бочкою, у котрій на блокпосту палили вогонь, із порваним пакетом... І не знає, куди йому діватися. Надії нема, голова опущена... І я розумію, що наші діти теж до цього йдуть. Якщо не будуть займатися самоосвітою, не будуть розуміти, як це все взагалі сталося... Нам нашу націю треба виховувати. Школа з цим не впорається. Ви ж знаєте, як підлітки ставляться до вчителів!? Вони ж уже дорослі. Ми створили молодіжну організацію, у якій показуємо, що ми нарівні. Влаштовуємо свята українською мовою. У сєпарському селищі, уявляєте?! Івана Купала. Думали, ніхто не прийде, а до нас прийшло 400 людей. Влаштовуємо прибирання. На цвинтарях трохи прибрали. Привели до ладу пам’ятники. Зробили те, на що вистачило ресурсу дітей. Зараз молодь хоче відбудувати парк. Пишуть проєкти задля облаштування футбольного поля зі штучним покриттям. Коли сюди прийшла Росія, то і пропаганда Кремля, і люди, які сюди приїжджали, говорили, що це «ісконно руская зємля». Аби вони такого не казали, нам треба казати, що це була європейська земля. Тут були козаки, потім німці. Це перше, чому ми хотіли змінити назву. По-друге, це перспектива. Новгородське нікому не цікаве, а Нью-Йорк – це резонанс. Ми сподіваємося привернути увагу міжнародних організацій. Зараз із нами співпрацює тільки ООН. Сподіваємось на розбудову інфраструктури, інвестиції. Ми співпрацюємо з Німеччиною, їм цікава спадщина, Європа вже відреагувала, що є такий український Нью-Йорк: дуже багато пропозицій про допомогу. Кажуть «пишіть проєкти, гранти – і ми будемо допомагати». Це поки що лише слова, і ми розуміємо, що гул стихне і будуть конкретні дії. До слова, і це кафе відкрили завдяки грантовим коштам.

– Ми пройшли сім кіл пекла – від сільської ради до комітетів, – згадує Христина громадські слухання, про які ішлося на початку тексту. – Молодь з нашої організації озвучила присутнім трьом сотням бабусь, чому для нас це важливо. Вони, звичайно, мат-перемат, але чому вони проти, пояснити не можуть.

Розповідає, що багато людей виїхало з початком війни.

– Поїхали до Росії – розчарувалися. Повернулися сюди – тут робити нема чого. Поїхали в Україну.

Сама вона виїжджати поки що не збирається. Хоч учителюється нелегко.

– Якби я була вчителем географії чи фізкультури, то ще таке. А коли ти вчитель української мови, виховні заходи всі проукраїнські, то потім на батьківських зборах питають мене: «Почему вы нашим детям говорите об Украине?». А про що я їм маю розповідати?! Ви в якій країні живете? Я мусила пояснити батькам, що в моєму розумінні є країна і держава. Країну ми не обираємо. Країна – це природа, Дніпро, Одеса, Карпати. Ми все маємо, ми на все багаті. А вас, кажу, держава не влаштовує, зарплати. Але хто ж обирає державу? Хто продає голоси за гречку і за тисячу гривень? Цим ви налаштовуєте і дітей, аби вони не любили ні країни, ні держави. А вони мають безкоштовну освіту, діти молодших класів харчуються безкоштовно, а ви ще державу в чомусь звинувачуєте! Важко, бо в нас і деякі вчителі погано розмовляють українською мовою.

Загалом із розмов за день помітно, що активісти із владою дещо ворогують. Через кафе за грант для дружини голови, і через те, що, як принаймні мені розповіли, Микола Ленко оформив і хаб на ГО свого брата «Благодійний фонд». Але, як каже Христина, заради спільної мети тут усі готові об’єднатися.

Мир душі твоїй, Богдане!

По каві ми з Христиною прогулюємося парком.

– Колись це був гарний парк, – розповідає вона. – Отам фонтан був. Світломузика. Там – стадіон. Отут поставили альтанку закоханих, – показує. Альтанка біднувата. – Селищна рада намагається задіяти РАЦС, аби тут розписували пари. Але молоді не сподобалась ні ця ідея, ні альтанка.

За нею – дитячий садок. З вікна на нас визирають діти. Засніженими алеями натрапляємо на бюст Богдана. Христина розповідає, що його там поставили свого часу, щоби зберегти від розорення скіфський курган. Я не сказав би, що Богдана тут шанують. Під постаментом виростає кущ. Сам постамент потріскався, як і гетьманові бюст та обличчя. Його можна впізнати хіба що по вусах, насуплених бровах і шапці, вже без традиційних для портрета двох пір’їн. Під постаментом – кілька цеглин. Припускаю, що гетьману ними трохи дісталося.

Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.

Потріскався, осипався. Думаю, цієї зими він, найімовірніше, вже не переживе.

Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу.

Боротьба і футбол

Аби вповні дослідити теперішній туристичний потенціал Нью-Йорка, їдемо в сусіднє Залізне, що адміністративно належить до Новгородського і, певно, більше за нього. Там зупинку біля школи розмалювали персонажами із «Сімпсонів». Тут у класі – Ліса, Барт, директор Скінер. На дошці написано «Перетворимо український Нью-Йорк разом». А біля дошки в рамці тієї ж стилістики намалювали портрет спонсора робіт Муси Магомедова. Директора Авдіївського коксохіму. Чинного нардепа, який обрався від Опозиційного блоку. Далекого тепер 2011-го він був людиною року в номінації «Промисловець». Таке-от.

На зупинці чекають друзів дев’ятикласник Антон із сестрою Ясею на плечах і восьмикласник Рустам. Він у розмові з нами переходить на українську. Антон російською розповідає, чим займається молодь:

– На магазинах посидіти, по майданчиках полазити. Ну ніби ще є боротьба, і футболом займаються на горі, – додає, коли я дивуюсь, що це усе.

– Прикольно, – каже про перейменування на Нью-Йорк.

Що ж... Вечоріє. Сонце на сході заходить раніше, ніж у нас. Залишаємо Новгородське вже в сутінках. Та на закинутому кафе при трасі й не тільки там ще можна розгледіти написи чорним балоном «Ленко вор». 

– Внесення у залу заплановано наступного пленарного тижня. Тобто в перший тиждень березня, – запевняє мене народний депутат Роман Лозинський. Заступник голови комітету, який рекомендував Раді повернути назву Нью-Йорк. – Є повна підтримка комітету. І я думаю, що буде підтримка в залі. 

Потому законопроєкт мають підписати Голова Верховної Ради і Президент. Здається, це важливо. Можливо, ця назва – це, зрештою, все, що вони тепер мають.