Перемишль: повернення

Деукраїнізація

У Перемишлі побутує легенда про події середини XV століття: начебто польське населення міста розібрало русинський православний собор Святого Іоанна Хрестителя, омило в Сяні камені, з яких він був зведений, та побудувало з них католицький собор. Новий храм височіє на місці, де колись стояв його православний попередник. Одна з основних сторінок історії Перемишля протягом останнього тисячоліття — це намагання русинсько-української громади міста зберегти свою ідентичність, попри культурну та політичну полонізацію.

Тричі у ХХ столітті Перемишль з околицями ставав частиною України. У листопаді 1918 року в місті на короткий час постала влада ЗУНР, а в 1939–1941 та 1944–1945 роках Надсяння входило до складу Дрогобицької області УРСР. Після Другої світової війни кордон кілька разів посувався в різні боки, аж поки не був зафіксований на нинішній межі. У 1947 році під час операції "Вісла" територію Надсяння було примусом вичищено від автохтонного українського населення. Самого міста Перемишль етнічні чистки не торкнулися, проте місцеві українці, опинившись фактично на острові, почали покидати рідний край. Хтось переїжджав до Радянської України, хтось — в інші регіони Польщі, багато людей — через західний кордон — опинилися в Німеччині, Канаді, США, Австралії та інших країнах.

Лише за одне повоєнне десятиліття українська громада Перемишля майже зникла, а з нею зникла місцева українська містянська традиція. Поодинокі родини, які залишилися в місті, приховували свою ідентичність. 

Золотий вік

Із сучасної оптики друга половина XIX — початок XX століття видаються Золотим віком української громади в Перемишлі. Українці, попри кілька століть полонізації, становили майже третину населення міста (інші дві — поляки та євреї), серед них були династії заможних містян, діячів Церкви та культури.

Українське життя в Перемишлі тоді було не менш бурхливим, ніж у сусідньому Львові. Важливою постаттю у XIX столітті став єпископ Іван Снігурський, зачинатель і меценат багатьох українських ініціатив у місті, зокрема дяко-вчительського інституту, бібліотеки та друкарні. Він був покровителем і свого племінника — священника, громадського діяча та композитора Михайла Вербицького. Саме в Перемишлі 10 березня 1865 року в театральній залі готелю "Під провидінням" вперше публічно залунала пісня "Ще не вмерла Україна". Це сталося на Шевченківському вечорі, бо люди вважали, що саме Тарас Шевченко був автором слів, до яких Вербицький написав музику.

Готель "Під провидінням" у XIX столітті був центром українського життя. На початку ХХ століття місцеві українці заговорили про потребу створити Народний дім. Землю під нього придбали в центрі Перемишля за підтримки адвоката Теофіла Кормоша, тогочасного лідера місцевої української громади. Будівлю відкрили 1904-го. Саме в Народному домі в листопаді 1918 року було проголошено про приєднання Перемишля та всього Надсяння до ЗУНР, однак українці утримували владу в місті лише тиждень. На два десятиліття місто з околицями стало частиною Другої Речі Посполитої.

Катастрофа

— Я їхала на північ у самій нічній сорочці — так, як мене витягли з дому, — розповідає Емілія Кіх, яка дитиною пережила операцію "Вісла" (у Перемишлі цю подію називають просто "Акція"). — Іншим давали кілька годин на збори, але мій брат був в УПА, тож нас вигнали одразу. Батько встиг прихопити хіба що лопату.

У першій половині ХХ століття українці в Перемишлі становили від третини до чверті населення. Водночас місто було оточено суцільним українським селом. У 1944–1946 роках приблизно 500 тисяч українців Закерзоння депортували до Радянської України, а навесні-влітку 1947-гоу під час операції "Вісла" до 150 тисяч із тих, хто залишався, також не з власної волі опинилися на "Повернених землях" Польщі — Сілезії, Помор’ї, Вармії та Мазурах, — звідки перед тим вигнали німецьке населення. Депортації стали справжньою катастрофою. Села були спустошені, людей везли через усю Польщу та розселяли так, аби в одному селі було не більше однієї-двох українських родин. Це мало сприяти остаточній полонізації українців. 

— Коли ми приїхали на північ, поляки дуже насторожено до нас ставилися, бо перед тим туди приїжджали агітатори й розповідали, що до них їдуть "українські вбивці". Минув час, перш ніж вони побачили, що ми нормальні, роботящі люди, — згадує пані Емілія. — Нас поселили неподалік Калінінградської області, де уже жили варшав’якиЖителі Варшави, які переїхали туди зі зруйнованого повоєнного міста. Вони стали власниками колишніх німецьких господарств. Українців селили до них помічниками, але ми звикли бути самі собі господарями, тож хтось повертався до Перемишля, а хтось закладав власне господарство на новому місці. Проте всі жили з розумінням, що це не наша земля. 

Тепер Емілія Кіх живе у квартирі на лівому березі Сяну. Спочатку до Перемишля переїхали її батьки, а потім, вже на пенсії, і вона, щоб доглядати стареньку маму. Її велика родина нині розкидана Польщею та світом. У Перемишлі також живе родина її сина, знаного в місті радіолога.

Асиміляція і полонізація

Правило розселяти не більше однієї-двох українських родин в одному населеному пункті часто не спрацювувало — українців було занадто багато. 

— За деякими документами українців у моєму рідному Члухівському повіті було під 40 відсотків, — розповідає Ігор Горків, голова Перемишльського відділу Об’єднання українців у Польщі та директор Народного дому в Перемишлі. — Але люди, по-перше, боялися відкрито говорити про свої корені, а по-друге, мало хто сприймав нове місце як нову батьківщину. Завжди думали, що вони там тимчасово. Нещодавно розмовляв телефоном із тіткою, і вона сказала: "Ну, якщо ми вже тут, то вирішили провести свою людину в місцеву раду!" Уявляєте, вона народилася вже в Члухові, прожила там все своє життя, але все ж таки не сприймає того місця серйозно?!

Майже десять років знадобилося розкиданим Польщею українцям, щоб почати самоорганізовуватись на політичному рівні. Лише 1956-го комуністична влада дозволила створити кишенькове Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), під егідою якого можна було офіційно об’єднуватися в групи, починати різні ініціативи, проводити культурні заходи. У місцях компактного розселення українців запрацювали декілька українських шкіл. Свідомі українські родини досі відправляють дітей навчатися рідною мовою у Білий Бор, Легницю, Гурово Іловецьке чи Бартошиці (у Перемишлі українська школа наново з’явилася лише 1991 року).

— Мої мама та батько познайомилися на пошті, де працювали, — розповідає Ігор Горків. — Мама мала нетипове для поляків ім’я — Ніна, а батько прізвище — Горків. При знайомстві мама спитала, звідки він родом, а потім уточнила: "Ні, звідки насправді?". "З півдня", — відповів батько. "Якщо з півдня, то я сплету тобі вінок з рути та барвінку", — розмова велася польською, і так — через українські слова "рута" та "барвінок" — вона дала йому певний знак. Вони досі згадують той випадок.

Важливу роль у збереженні української ідентичности відігравала й досі відіграє Греко-католицька церква. Спочатку храмів було небагато, за відкриття кожного з них вели довгу та запеклу боротьбу. У той час люди їздили на Службу за декілька десятків кілометрів. 

— Мої батьки їздили раз на місяць, часом раз на два тижні на літургію в село Барково. У неділю ходили автобуси, які від села до села забирали людей, тому поїздка тривала годину-півтори, — згадує Ігор Горків. — Та церква функціонувала в римо-католицькому костелі. Бувало, що на Великдень приїжджає наш священник, а костел закритий, а тут п’ятсот людей чекають на літургію. Лише коли Україна стала незалежною, у Члухові створили першу греко-католицьку парафію — в актовій залі колишнього замку хрестоносців. А вже згодом тут побудували окрему церкву.

— За комуністичної Польщі був зовнішній тиск щодо асиміляції, який сприяв тому, що українці, аби зберегти ідентичність, гуртувалися, — розповідає Катерина Комар-Мацинська, членкиня управи Перемишльського відділу Об’єднання українців у Польщі. — Вони відчували, що є громадянами другої категорії, тому створювали закриті спільноти. Тобто це була така класична сепарація, у якійсь формі вона в певних громадах існує і досі. Це теж питання, як закриті традиційні українські громади будуть спілкуватися з українськими мігрантами або тими, хто тепер у Польщі зі статусом біженця. Складно сказати, чи польські українці прийматимуть їх до своїх громад і чи будуть переосмислювати свою ідентичність. Але я, попри все, доброї думки. Тому що знаю багато випадків хорошої співпраці українців різного походження. Однією з них є наш Народний дім у Перемишлі.

Вдома — українці, а в місті — поляки

— У дитинстві світ навколо був цілковито польським, — розповідає Романа Золотник. Вона народилася 1959-го в Перемишлі та прожила там усе життя. Її мама навчалася в місцевому училищі, тому депортація, на відміну від інших членів родини, жінки не торкнулася. — Вдома ми розмовляли українською, інколи ходили в гості до старих українських родин. Але та стара міська традиція швидко зникла. Хтось уїжджав, інколи навіть не попередивши, хтось після "Акції" приховував своє українське походження.

І хоча в Перемишлі залишався певний відсоток українців, українська мова з вулиць повністю зникла аж до початку 1990-х. 

— Пам’ятаю, як малою йшла додому після Служби, священник стояв на порозі церкви і щось голосно гукнув до мене українською, — розповідає Романа Золотник, — я ледь не провалилася під землю: перелякалася, що хтось зі знайомих це почує та дізнається, що я українка.

Ціле десятиліття після операції "Вісла" Греко-католицька церква була єдиним центром українського життя в Перемишлі. Року 1956 в місті з’явився осередок Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), він орендував декілька приміщень колишнього Народного дому, який тоді слугував офісною будівлею. Приблизно в той час до міста із вигнання почали повертатися українці.

Повернення

Історія повернення українців на Надсяння дуже схожа на історію повернення на рідні землі кримських татар. Спочатку — масштабна, швидка та майже суцільна депортація, розселення на чужих землях, поневіряння, спроби самоорганізації, довга боротьба проти асиміляції, неорганізоване повернення окремих людей та родин, проблеми з купівлею нерухомости та пропискою, а потім, після падіння комуністичного режиму, нескінченна боротьба за те, щоб повернути собі бодай частину тих прав і свобод, які громада мала до депортації.

Деякі українці почали повертатися на Надсяння вже через декілька років після операції "Вісла". Ті родини, що вирішили оселитися у своїх колишніх селах, опинилися в суцільному польському середовищі та, зрештою, майже остаточно полонізувалися. Людям, які переселилися до Перемишля та околиць, вдалося створити національну громаду. 

— Ті, хто повертався, були більш згуртованими та сміливими, якщо порівнювати з місцевими українцями, — розповідає Романа Золотник. — Вони не боялися розмовляти на публіці українською, вже тоді говорили про відкриття української школи.

Територія Закерзоння, якої торкнулася операція "Вісла", становить майже 20 тисяч квадратних кілометрів. Вона охоплює такі історичні українські землі, як Лемківщина, Західна Бойківщина, Надсяння, Любачівщина, Холмщина та Підляшшя. Однак центром повернення став саме Перемишль.

— Ми з чоловіком жили в Ґданську, — розповідає Катерина Комар-Мацинська, — навіть взяли кредит на квартиру. У швейцарських франках, тоді це було досить популярно в Польщі, там був нижчий процент. Але франк почав зростати, і наші виплати підвищилися. Тоді ми зрозуміли, що треба щось вирішувати. У Перемишлі вже жив мій брат, ми з чоловіком їздили до нього в гості й зрозуміли, що тут приємно і треба переїжджати. Переїздові дуже посприяли мої батьки.

Чимало українців залишилися там, куди їх депортували, — "на Мазурах", "на Помор’ї", "на Кашубах", "у Сілезії". Натомість до Перемишля повертаються вже їхні діти та онуки, які ніколи тут не жили і начебто не мали би відчувати ностальгії за цими місцями. 

— Думаю, свою роль зіграв міт про Перемишль, його серед іншого підсилювали статті, опубліковані в єдиній на той час українській газеті в Польщі "Наше слово", яка почала виходити 1956 року у Варшаві, — розповідає Катерина Комар-Мацинська. — Тоді в Перемишлі з’явився осередок УСКТ. Там проводили різні заходи, створили танцювальні й музичні колективи, хори, гуртки — і газета про це писала. Люди розуміли, що в їхніх старих селах уже немає української громади, тому для переїзду обирали Перемишль, щоби бути ближче до своїх.

Немає точної статистики, скільки українців нині живе у Перемишлі. Останній перепис зафіксував у місті принаймні 2500 польських громадян, які вказали українську національність як першу, із 60 тисяч населення. Багато українців живе і в навколишніх селах. Ще більше людей мають подвійну українсько-польську ідентичність або усвідомлюють свої українські корені, проте вважають себе поляками.

— У Члухові завжди було таке відчуття, що ми не звідти і що, можливо, краще переїхати до Перемишля, — розповідає Ігор Горків. — Але я думав, що в Перемишлі немає такої великої громади, якої я хотів би. Через це міркував, чи не поїхати до Львова. Проте коли я почав їздити до України, там загалом не розуміли, що я українець, казали, що поляк. У 2002 році я приїхав до Перемишля на інтеграційний семінар для учнів українських шкіл, там була така невеличка група людей, яка казала, що справжнім українцем в Польщі можна бути тільки в Перемишлі, а не на півночі. А те, що ми побудували там церкви, то лише закріпили результати операції "Вісла". Тоді я подумав, що треба Перемишль оминати, бо тут люди думають, що вони є кращими українцями, ніж ми. Лише згодом я познайомився з тими, хто показав мені інше обличчя міста. Я зрозумів, що тут є громада. Одружився з дівчиною з Перемишля і ми залишилися тут жити. Важко це пояснити, але мене тягло сюди.

Після падіння комуністичного режиму в Польщі українська громада Перемишля заговорила про повернення їй відібраного в 1946 році катедрального собору Івана Хрестителя. Понад 40 років греко-католики орендували приміщення в інших церквах. У 1991 році до Перемишля мав прибути Папа Римський Іван Павло II, зокрема для того, щоб повернути українській громаді церкву. У костелі Святої Терези, на яку перетворився колишній греко-католицький собор, після війни оселилися ченці ордену Кармелітів босих з ліквідованого у Львові монастиря. Разом із мирянами вони заблокували вхід до храму та не пустили Папи Римського. Тоді Іван Павло II відправив Службу в гарнізонному храмі та офіційно передав його відновленій УГКЦ. 

Тоді ж, 1991-го, у Перемишлі нарешті відкрили українську школу та українську групу в дитячому садочку, це стало важливим чинником розвитку української громади на Надсянні. УСКТ, яке контролювали комуністи, 1990 року перетворилося на нинішнє Об’єднання українців у Польщі. 

Українська Коляда

Увечері 26 грудня головною вулицею села Кругель Великий, що межує з Перемишлем, ходить Коляда.

"Ой підемо, пане-брате,
Від хати до хати
Нашим панам-господарям
Заколядувати".

Спів починається ще на вулиці, до нього долучаються скрипка та хор — і колядники заходять до будинку, потім — до іншого. У Кругелі Великому компактно проживає багато українських родин. Хтось із них народився в Перемишлі, але більшість — приїжджі. У їхніх сучасних будинках висять вишиті рушники, ікони, портрети Тараса Шевченка, стоять антикварні меблі. Багато хто старанно зберігає свою українську ідентичність не тільки всередині себе, а й у матеріальному прояві.

— Дивіться, конкуренти! — каже хтось із колядників, побачивши в темряві ще одну групу. — А ні, ці з гармонню, то поляки.

Десь за годину на вулиці з’являється ще одна українська Коляда.

Перемишльські "орлята"

Події листопада-грудня 1918 року досі є важливими для локальної самоідентичности української та польської громад Перемишля. Українці згадують фатальну помилку Теофіла Кормоша, який віддав наказ не підривати мосту через Сян. Він нібито повірив обіцянкам поляків не нападати. А ті напали. Через міст польські війська почали наступ на Львів і, можливо, саме це призвело до поразки ЗУНР у війні.

Поляки ж створили міт про "перемишльських орлят" — десятьох гімназистів, які загинули в битві біля Нижанкович 13 грудня 1918 року. Тоді польські війська остаточно відкинули українські сили від Перемишля та просунулися аж до Добромиля.

Увечері 13 грудня 2023 року центром Перемишля пройшов марш пам’яті "орлят". Майже сотня людей під польськими прапорами, зі смолоскипами та підпаленими фаєрами після молитви у францисканському монастирі пройшли ходою центром міста, скандуючи лозунг: "Перемишль завжди польський!" У марші взяли участь представники влади, загони скаутів, футбольні фанати, кілька десятків людей у цивільному та хлопці з поголеними головами. 

Дім для всіх

Народний дім офіційно повернувся у власність української громади міста в 2011 році, тоді ж почали його поступово реконструйовувати. Цьому передувало багато років пошуків, перемовин і сварок. Місцеві депутати та виконавча влада зволікали з остаточним розв’язанням цього питання. Зрештою, проблему передавання Народного дому вирішили на найвищому рівні у Варшаві. На відеороликах, знятих у 2011–2012 роках, можна побачити жахливий стан, у якому будівля дісталася українській громаді: руйнації, графіті, сміття.

У грудні 2023 року будівля вже сповнена життя та енергії. Сюди постійно заходять люди, старі та малі, під’їжджають машини з робітниками та будівельними матеріалами, після третьої дня більшість вікон світиться. На першому поверсі працює бібліотека та безкоштовний коворкінг для всіх охочих, а також кухня для благодійних ініціатив. Тут відбуваються і різноманітні курси та заняття. На другому поверсі працює Консульство України, діють дитячі гуртки, є концертна зала. Третій поверх, який десятиліттями був занедбаний, нещодавно відремонтували. Увесь минулий рік у Народному домі також відбувались щомісячні творчі резиденції для українських митців.

Попереду — закінчення ремонту на четвертому, мансардному, поверсі, а також реконструкція головного приміщення Народного дому — театральної зали. За місяць, який прожив у Народному домі, я побував на кількох концертах, кінофестивалі, майстер-класах, зустрічах і просто застіллях. Як і 120 років тому, будівля є центром українського культурного життя у Перемишлі, а також осередком допомоги тим, хто цього потребує.

Щоденно до Перемишля прибувають п’ять-шість потягів з України. Місто стало головним транспортним хабом, що поєднує Україну та Польщу, а ще гуманітарним і культурним. Якщо на початку 1990-х у місті з’являлися переважно торговці та некваліфіковані працівники з України, то 2022-го місцеві жителі побачили зовсім інших українців — через місто пройшло два мільйони біженців різного віку, різних статей та з різними доходами. У липні 2022 року Володимир Зеленський присвоїв Перемишлю відзнаку "Місто-рятівник". Більшість гуманітарних організацій уже вийшли з Перемишля, проте Об’єднання українців у Польщі надалі допомагає воєнним біженцям — на вокзалі, у двох прихистках і в Народному домі.

— Коли ми почали відновлювати Народний дім, — розповідає Ігор Горків, — то спитали старших жителів Перемишля, чи варто відкрити дім для всіх містян чи тільки для української громади. І мене здивувало, що люди, які пережили депортацію та чимало утисків від поляків, наполягали на тому, щоб відкрити для всіх. Вони не тримають зла. Тому тепер наш слоган тримовний: "Дім для всіх — Dom dla Wszystkich — Home for All".

— Перемишль — це місто польсько-українського діалогу, — каже Катерина Комар-Мацинська. — Відчуваю, це місто має яскраву енергію, тут дуже багато всього відбувається. Люди, які мають потенціал, хочуть тут залишитися і творити.

— Ми маємо створити такі умови, щоб стати місцем і для людей, які не можуть сказати однозначно: українці вони чи поляки, — пояснює Ігор Горків. Це місце має бути мостом, який поєднує, а не роз’єднує. Наприклад, якось один поляк запропонував провести у нас зустріч про те, як це бути гомосексуалістом у польській провінції. Ніде більше в місті він такої зустрічі не міг провести. Тут було безпечно, на зустріч прийшли дуже різні люди. 

Ігор Горків згадує, як кілька років тому до них прийшла старша жінка, яка хотіла подивитися на концертну залу.

— Вона спитала, куди поділися старі крісла, ми тоді вже почали встановлювати нові. Ми знайшли одне старе крісло, вона сіла в нього і розплакалася. Сказала, що пам’ятає, як у дитинстві мама привела її до Народного дому, вона сиділа в такому кріслі та бовтала ногами. І тепер знову, через багато десятиліть, сидить у такому ж кріслі. Це дуже важливо для нас зберігати історію та поєднувати її із сьогоденням і майбутнім.