Небилівська канадіана

Зі Старого краю до Нового світу

Наприкінці ХІХ ст. така подорож була справжнім викликом. Іван Пилипів, вмовивши товариша Василя Єлиняка, зважився на далеку мандрівку аж за океан. Спершу вони дісталися Освенцима, звідти — Гамбурга, де сіли на пароплав і через двадцять два дні погойдувань, 7 вересня 1881 року, прибули до Монреалю. Ця дата є знаковою для діаспори в Канаді, третьої країни світу з найбільшою кількістю українців. Адже Івана Пилипіва і Василя Єлиняка прийнято вважати першими українськими емігрантами в Канаду.

За кілька років по тому відчайдухи забрали своїх дружин і дітей та заагітували й інших виїхати. Підстава для цього була проста — бажання жити краще. Але чому саме Канада? У 1872 році канадський уряд Джона Макдональда ухвалив спеціальний закон, щоб заохотити заселення західних територій країни. Нововведення гарантувало кожному повнолітньому чоловікові, який в’їжджав до Канади, 64 гектари земельного наділу. Чутка про це дійшла й до селян Галичини та Буковини, яким тоді бракувало поля, щоб жити в достатку.

Австрійський письменник Мартін Поллак описав кумедні подробиці першої міграційної хвилі з України. Йшлося про те, що агенти, які з’явилися і нібито мали допомагати селянам у виїзді, часто спекулювали на їхній неосвіченості. У своїх рекламах агітатори приваблювали українців тим, що австрійський кронпринц Рудольф, який мав славу українолюба, нібито насправді не помер, а переїхав до Америки і, ставши там цісарем, щедро роздає землі й будинки.

Росія замість Канади

Через 128 років після того, як перші українські емігранти поїхали “дороблятися” в Канаду, на шкільному подвір’ї їхнього села тихо. За півтори години на нього повибігають діти й кидатимуться сніжками, а поки що так тихо, як може бути тихо взимку в обідню пору в українському селі. Більшість мешканців якого далеко поза домом. Дорогою повз школу кілька разів на день повільно проїжджають автівки. Під ногами поскрипує сніг, з рота йде пара, неквапом падає сніг. Білим вкриває і кількаметровий квадратний пам’ятник. На ньому – два портрети, а під ними великими літерами напис: “Іван Пилипів, Василь Ілиняк, 100-річчю еміграції перших українців в Канаду”. З-за школи вибігають двоє хлопців без курток і шапок. Це п’ятикласники — Іван і Андрій. На запитання кому встановили цей меморіал, урочисто відповідають, підглядаючи на виліплені на монументі роки. Про Пилипіва з Єлиняком їм розповідав на уроці історії їхній вчитель Руслан Михайлович.

У спогадах про перших емігрантів можна знайти сентиментальну історію про те, що Івана Пилипіва податися в подорож аж за океан могли підштовхнути розповіді сільського вчителя, які він слухав малим за партою небилівської школи. Той нібито розказував дітям про край обітований, у якому кришталево чисте повітря, в озерах повно риби, а в лісах — зайців, лосів і ведмедів. Можна тільки уявити, яку ідилію малював собі в голові сільський хлопчик.

Але про те, що розказують дітям у небилівській школі сьогодні, пана Руслана запитати не вдається. “Руслан Михайлович поїхав закордон, в Польщу”, — пояснює його відсутність директорка школи Надія Ярославівна. В учительській кімнаті пофарбовані в жовте стіни, у кутку виблискує коричневим кахлем п’єц. За дооовгим столом, змонтованим по колу, перед стосами з підручників і класних журналів сидить з десяток вчительок. Звичайна шкільна учительська. Проте без жодного чоловіка.

Із креденса Надія Ярославівна виймає пластикову коробку з монетами. На них — портретні зображення і написи англійською. Жінка розкладає монети на столі і продовжує розказувати: “Ми не можемо дочекатися у вчителі чоловіків. Навіть попри непогані зарплати”. Через статус гірського села небилівці мають 20 % надбавку до заробітної плати. Якщо вчитель є класним керівником і має значний стаж роботи, то отримує орієнтовно вісім тисяч гривень на місяць. Та для чоловіків у Небилові така зарплата — не гроші, каже директорка. Замість викладача предмета “Захист вітчизни”, який виїхав закордон, вона шукала людину три місяці. Нині в небилівській школі 58 учителів, з них лише п’ятеро чоловіків. “Серед них два пенсіонери, фізрук і соціальний педагог”, — каже Надія Ярославівна.

Про небилівських трудових мігрантів директорка Надія Ярославівна говорить прямо: “Жінки — в Італію, мужчини — в Чехію, але найбільше — в Росію. Їдуть туди на бурову і газотрасу, починаючи від Монголії і закінчуючи там, де вітер так здуває, що навіть прив’язуються”. За її словами, із 18 хлопців в умовному шкільному класі, 14 вступатимуть в Івано-Франківський університет нафти і газу. І, найімовірніше, поїдуть працювати до Росії. “Тут вчаться, а працювати їдуть в Росію. Тепер Росія нас не дуже хоче бачити, то наші люди роблять російське громадянство і мають два паспорти, бо український ніде не діли”. Про те, що після початку війни небилівці не припинили їхати до агресора, Надія Ярославівна мовить коротко: “Їдуть з величезним страхом”. У Росії багато років трудився і чоловік пані Надії.

Поїздки на заробітки до державу, яка розпочала 2014-го війну з Україною, явище аж ніяк не унікальне. У квітні 2018 року глава Міністерства закордонних справ України Павло Клімкін, перебуваючи з візитом у Торонто, сказав, що у Росії працюють близько трьох мільйонів співгромадян, себто кожен дванадцятий українець. А за даними РБК-Україна: 2017-го більше за Росію грошових переказів в Україну надійшло лише з Польщі.

Директорка врешті бере зі столу коробку з монетами. Кільканадцять важкуватих “срібняків”, на яких напис навколо вибитого погруддя Василя Єлиняка — FIRST UKRAINIAN PIONEER CHIPMAN ALBERTA. Каже, що це родичі Єлиняка торік привезли, замовивши карбування спеціально для українців у Небилові. Канадські українці щороку навідуються до предківського села. Найбільше їх приїхало 2011-го, на святкування 120-ї річниці першої еміграції. Втім до пам’ятника Пилипіву і Єлиняку, говорить жінка, не в усіх однозначне ставлення: “Кажуть, чого ви поклали пам’ятник тим дезертирам? І річниці святкуєте як свято дезертирів. Я ж кажу — вони перші продемонстрували людям, що можна вижити в будь-якій ситуації”.

Ті самі Пилипіви

У галицьких селах, звідки в першу і другу еміграційні хвилі виїхало багато людей, ще досі звичною темою для розмов під час святкових застіль є історії про родичів у Північній Америці. Листи від цьоці або стрийка з Канади чи З’єднаних Стейтів глибоко засіли в регіональному фольклорі. А пакунки для українських родичів давно стали приводом для дотепів й анекдотів. Пані Надія згадує сусідку, яка жила з продажу канадських хустин, що надсилала їй заокеанська тітка. “Ставали там на ноги і нам помагали”, — таке сприйняття родичів доволі часто спричиняло настирливе очікування допомоги від них. Ба більше, мовляв, успішні емігранти мусять допомагати тим, хто залишився в Україні. Тому закордонних гостей намагаються зустріти якнайпривітніше і щонайгостинніше.

У пані Мирослави Рошко дівоче прізвище – Пилипів. Перший емігрант Іван Пилипів був братом її діда. У кабінеті сільського голови Небилова жінка розкладає на столі світлини та листівки із підписами кульковою ручкою на звороті. На зображеннях: могили на канадському кладовищі з прізвищами Pylypov, Melnyk, Feniak, спільні фото широко усміхнених людей у вишиванках, панорама села Альберта — нової батьківщини найперших українців у Канаді. Пані Мирослава замотана в чорну хустину, довгу балонову куртку такого ж кольору. В руці тримає білий пакет, з якого і вийняла фотографії. Наприкінці 1990-х у неї гостювали дев’ять канадійців. Саме вона водила їх до старої грушки з родинного саду Єлиняків. Жінка згадує, що ті довго кружляли навколо дерева, весь час фотографуючи його.

Тоді пані Мирослава приймала канадійців в себе три дні. Запросила гостей на небилівське весілля, потім спеціально кликала сусідок, щоб вони підсобили в готуванні наїдків. “Думала собі, що буду забезпечена до кінця життя, а вони лишили дві пари чоловічих кросівок”, — говорить жінка.

Тим часом пан Роман Федорчик, голова села, у якому і досі найпоширенішими прізвищами є Пилипів і Єлиняк, роздивляється світлини. Опісля каже, що у Небилові на заробітках близько 20 % жінок і 60—70 % чоловіків. Залишаються пенсіонери, підприємці, себто власники місцевих крамниць, а також працівники чотирьох пилорам, що є у селі.

У дарунок — долар

Небилів замітає снігом, і вже коли вечір ловить за очі, людей на вулицях немає зовсім. У домі Ольги Винник пахне дровами і вдоволено мружиться біля п’єцу, на спеціально для нього поставленому пуфі, старий рудий кіт. Його ж 86-річна господиня мружиться не від тепла печі, а від пригадування деталей зустрічі зі своїм дядьком Василем, племінником першого емігранта Івана Пилипіва. Ту подію, яка відбулася понад півстоліття тому, пані Ольга добре пам’ятає: “Як приїхав той Василь сюди, то ми старалися його файно гостити. Був в нас два дні. І якось він каже мені: “Ольго, а те, чим ти нас пригощаєш, то з всього села принесли?” Я кажу: “Ні, лишень старалася для людей так файно.” А він тоді: “Але ж ви марнотратники! То хто так за один раз багато кладе на стіл?!”.

А через кільканадцять років уже пані Ольга поїхала до родичів. У 1976 році, зваживши на такі родинні зв’язки, її взяли до складу офіційної делегації у Канаду і США. Серед 21 учасника були Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, письменник Іван Драч, інші поети й артисти. За три тижні північноамериканського турне Ольга Винник побачила Монреаль, Едмонтон, Торонто, Вінніпег, Нью-Йорк, Вашингтон і Чикаґо. Повернувшись, мусила переповідати про поїздку багато-багато разів. І зважаючи на радянську пропаганду й непевність епохи Щербицького, в кожну свою розповідь додавала деталь про те, що і американці бідують, а на вулицях багато жебраків і злочинців.

Та найважливіше, каже жінка,це те, що побачилася тоді зі своєю троюрідною сестрою канадійкою: “Файно мене приймала, якогось барахла надавала, але я не брала. Давала хустки, але не дуже можна брати було, та й я не хотіла, бо нащо то було так ганьбитися, ніби в нас нічого немає. Дала мені ще кілька доларів”. Один із тих доларів, які отримала колись від сестри, пані Ольга зберегла. І нещодавно подарувала внукові на весілля — символічно, для примноження. Чи носить він зі собою подарований бабою долар, внука запитати не вдається. “Він поїхав закордон, в Польщу”, — каже пані Ольга і гладить рудого кота.