Майдан: музей in situ

Своєчасна ідея

Будинок профспілок, один із осередків революції, спалено 19 лютого 2014 року. Його відновили, і тепер тут у двох невеличких кімнатах працює інфоцентр "Музею Майдану". Стерильний ремонт прогнав дух радянської установи, майданівську стихію та сліди пожежі. Тут ми зустрілися з директором Ігорем Пошивайлом. 

Пан Ігор брав участь у Революції Гідности з перших днів, коли ще працював у Музеї Івана Гончара. Він добре пам’ятає Помаранчеву революцію і згадує ейфорію, яка виникла після першого велелюдного віча 1 грудня 2013 року, та надії на радикальні і швидкі якісні зміни. 

 — Я намагався знайти своє місце в протестному просторі, — каже пан Ігор. — Тоді колеи дискутували про роль музеїв, бо багато з нас ходили на віча, будували барикади й допомагали з харчуванням. Але яка роль наших інституцій?

Українські музеї тоді саме активно перетворювалися з пасивних пострадянських експозицій на активні людиноцентричні установи. Американська музейниця Лінда Норріс 1 грудня 2013 року написала в своєму блозі The Uncatalogued Museum про те, що зробила б, якби була директоркою київського музею. Пані Норріс пропонувала впустити протестувальників, нагодувати, прихистити їх і оперативно організувати експедиції, які б усе документували, фіксували та збирали. Цей допис дуже вразив пана Ігоря, і він написав для "Української правди" суголосну статтю "Музеї України і Євромайдан: учимося бути з народом". Під її впливом і сформувалася невелика група ентузіастів, яка в січні 2014 року створила волонтерську ініціативу "Музей Майдану" з системною стратегією. 

 — Ми визначили відповідальних за різні напрями. Хтось відповідав за музеєфікацію великогабаритних речей. Хтось — за невеликі предмети, хтось — за залучення волонтерів. Ми проводили майстер-класи для студентів, щоб вони могли збирати усні історії разом із нами, документувати події не лише в Києві, а й у регіонах, — розповідає пан Ігор.

Музейників цікавили не тільки барикади й самооборона, а й інші аспекти Майдану: Відкритий університет, польова кухня, пошта, медики, Мистецька сотня, бібліотека та інші громадські ініціативи. Фахівці розклеювали листівки з переліком артефактів, які прагнули зібрати, закликали учасників протестів не лише творити, а й зберігати історію разом, але майданівцям бракувало розуміння важливості музеєфікації.

— Ми казали людям: давайте якось збережемо ваш намет чи ваш шолом, давайте запишемо вашу персональну історію, — але мало хто вважав, що ту історичну подію варто зараз музеєфікувати. Люди аргументували це тим, що Майдан іще не закінчився, а музей у них асоціювався з чимось нецікавим, консервативним.

Тоді пан Ігор пішов до коменданта Андрія Парубія з офіційним листом від Музею Івана Гончара із проханням посприяти збиранню та збереженню історії Майдану, а той відповів, що не може вплинути на всіх протестувальників, але про всяк випадок схвалив резолюцію. 

Матеріали систематично збирало 5–7 музейників і членів Самооборони Майдану, іноді долучалися студенти, які загорялися ідеєю, але потім зникали у вирі революції. 

Участь і музеєфікація

На вулиці Грушевського 19 січня 2014 року Майдан остаточно радикалізувався, полетіли перші коктейлі Молотова, спалено перший міліційний автобус. Тепер ця вулиця також перекрита, але вже через війну. На острівці пішохідного переходу викладено стовпчик із бруківки, на ньому — портрет Михайла Жизневського, якого тут застрелили. 

Під час подій на Грушевського волонтерський "Музей Майдану" вже функціонував, пан Ігор та його колеги були у вирі подій. Я запитав, як він сприймав їх — як музейник чи радше як учасник революції. Він відповів, що і так, і так:

 — По-перше, дуже захоплювала радикалізація, бо ситуація заходила у глухий кут. Там важко було щось музеєфікувати, хотілося підійти якомога ближче, передати ту саму бруківку чи коктейль Молотова, біля стадіону ми будували барикади, я прагнув зафіксувати все це внутрішньо, зберегти емоцію, пам’ять не так про деталі перебігу подій, як про солідарність, єдність і відсутність страху, готовність іти до кінця.

Пан Ігор зізнається, що мав двоїсті відчуття, бо документування подій вимагало незаангажованости й холодної науковости, які тоді мати було просто неможливо. 

Музейники намагалися записувати історії людей, які передавали їм експонати. Пан Ігор згадує про металеве горня від хлопця, котрий побажав залишитись анонімом, бо працював в урядовому кварталі. Він щодня йшов через кордон силовиків на роботу, а відтак приєднувався до протестів. Пан Ігор записав цю історію на одному з хлопцевих чергувань біля вогнища на заблокованому Самобороною мості закоханих у Маріїнському парку. 

Оце живе збирання експонатів пан Ігор називає in situ. В археології цим терміном характеризують артефакти, знайдені на своєму місці, які дослідник не перемістив. Точне розташування предмета несе додаткову інформацію про його походження і долю. Так само тут: документування події під час самої події і після неї дають зовсім різні результати.  

Пан Ігор став свідком усіх етапів і доленосних подій Майдану. На собі відчував дух, настрої та емоції революції.

 — Працюючи тепер у "Музеї Майдану" й намагаючись створювати наративи про Революцію Гідности, я краще розумію, як це зробити, бо був частинкою тих процесів, — підсумовує він. 

Майдан не завжди лишався мирним протестом. Тому силовики іноді захоплювали й руйнували локації на кшталт Українського дому, де був шпиталь, кухня, їдальня, Відкритий університет, Студентська асамблея штаб Автомайдану, бібліотека і Мистецька сотня. Тоді постраждало багато артефактів. Пан Ігор врятував звідти два дерев’яні щити, які розписали художниці.

Загалом збирати артефакти, особливо після закінчення революції, було доволі проблематично. Деякі речі довелося вибивати в комунальників, інші — у слідчих, а ще інші — в активістів, які збирали власні колекції. Іноді громадській ініціативі "Музею Майдану" пропонували продати експонати, бо ними цікавились іноземці. Приватні колекціонери хотіли використати світовий захват революцією, але він швидко минув, а утримувати ті речі було проблематично, тому їх поступово передавали державному вже тоді музеєві. 

Інституції вдалося отримати каркас і речі з новорічної ялинки ("Йолки"), яку влада регіоналів так і не встигла змонтувати на Майдані, а протестувальники прикрасили своїми банерами та прапорами. Вдалося зберегти мармурову скульптуру французького митця Роті, яку той встановив на Майдані. Звідти її забрали комунальники й невідомо для чого пофарбували в білий колір. Також у колекції музею є десятиметрові полотна (8 із 10), які художники натягли на каркасах спалених наметів і дали людям розмалювати. 

Пан Ігор побивається, що музейникам не вдалося випросити постріляного водомета, спаленого БТРа і міліційного автобуса: 

— Я говорив навіть із міністром Аваковим про ці об’єкти, але відповідь була така, що зараз тривають слідчі дії й об’єкти передадуть, коли збудують музей, — пояснює він. 

Ще директор жалкує, що не вдалося зберегти унікальні графіті "Ікони Революції" на Грушевського. Одне з оригінальних піаніно Майдану також кудись зникло: у музеї зберігають іншу його версія.

Я запитав про експонати з протиборчого табору, і пан Ігор відповів, що їх, на жаль, мало:

— Є деякі шоломи, речі, авдіозаписи правохоронців і антимайданівців. Я дуже шкодую за беркутівською "творчістю". У відповідь на креативність Майдану вони теж намагалися робити свої «топографічні» дощечки, малюнки, написи, слогани і плакати. На жаль, вони не збереглися.

У колекції музею є й експонати з регіональних Майданів — донецького, луганського, хмельницького та інших. 

Виклики комеморації

Минуло 11 років після жорстоких розстрілів. На колишній вулиці Інститутській і далі є стихійний меморіал. Гранітні плитки з портретами полеглих майданівців, бруківка, лампадки, сотні синьо-жовтих стрічок. Нагорі, біля верхнього виходу зі станції метро "Хрещатик", — міжконфесійна капличка, обвітрений дерев’яний хрест і дзвін пам’яті, а навпроти — виритий котлован на місці майбутнього музею, по периметру помаркований жовтими знаками. 

— Направду, створюючи музейну ініціативу тоді, в січні 2014-го, ми не знали, чим закінчиться революція, а відтак навіть не мріяли, що наша ініціатива отримає статус державної інституції, а ми матимемо колись свою музейну будівлю, сталу команду й меморіал, — ділиться спогадами пан Ігор. 

Держава мусила піти на ці кроки під тиском суспільства. У 2016 році було створено установу, а 2017-го виділено 3 гектари найдорожчої землі у країні на побудову музейної будівлі. Проведено міжнародний архітектурний конкурс із закордонним журі, за результатами якого виграв проєкт берлінських архітекторів Яна Кляйгуса та Йоганнеса Кресснера.

Кабінет Міністрів уперше передав повноваження замовника будівництва музеєві (а не будівельним компаніям, як це практикували раніше), щоб все відбувалось цілковито прозоро й мінімізувати корупційні ризики.

За планом цього масштабного проєкту у музеї має бути не тільки експозиція з майданівською "Йолкою", а й простір для комеморативних державних заходів та багаторівневої громадської взаємодії. Проєктні роботи вже розпочали, будівництво мало стартувати наприкінці 2023 року, але все заморозили через війну. 

Меморіал мають облаштувати на місці стихійного на Алеї Героїв Небесної Сотні. Пан Ігор так описує його концепцію: 

 — Авторки проєкту прагнули не законсервувати колишню Інститутську як місце злочину, а створити живий простір пам’яті, важливий не тільки для учасників Майдану та родин загиблих героїв, а й передусім для молоді, яка має продовжити їхню справу… Простір, який вшановує життя і надихає вдячністю героям за свободу.

Однак фрагмент колишньої вулиці Інститутської досі під слідством. Річ у тім, що судові процеси щодо вбивства майданівців і поранень активістів досі не закінчено. Тому, на думку прокурорів, місце злочину має лишатись автентичним, без перебудов, — на випадок, якщо знадобляться додаткові експертизи.

 — Музей від початку співпрацював із правоохоронними органами, — коментує директор, — розуміючи, що нам потрібно справедливо покарати винних. З іншого боку, ми маємо гідно увічнити пам’ять загиблих. 

Пан Ігор бідкається, бо матеріали для побудови меморіалу закуплено, серед іншого й дерева, які треба посадити. Наглядові органи проводять постійні перевірки через невикористані матеріали, а прокуратура й суди не можуть сказати, коли з’явиться зелене світло для створення меморіалу. У Литві судові процеси щодо розстрілів під час штурму Вільнюської телевежі розпочалися за чверть століття, оскільки злочини вбивства не мають терміну давности. 

Попри воєнний параліч будівництва музею й підвішеність меморіалу, "Музей Революції Гідности" активно працює. На 10-ту річницю Майдану його працівники влаштували масштабну експозицію в Українському домі, а також виставку в Музеї історії міста Києва. Виставка, присвячена героям Небесної Сотні, розповідає про земні шляхи полеглих майданівців.

Концентричні кола

Сьогодні "Музей Майдану" активно поповнює свою фондову збірку: працівники їздять з експедиціями на деокуповані території, колишні майданівці надсилають із фронту свої речі. З перших днів повномасштабної війни заклад став співзасновником ініціативи "Штаб порятунку спадщини", що допомагає зберегти культурні цінності українців, які є окремою мішенню путінського режиму.

— Ми позиціонуємо цю війну як продовження боротьби українців за свободу, — пояснює пан Ігор, — розповідаємо про спротив цивільного населення рашистській окупації. Допомагаємо іншим закладам культури, документуємо пошкоджені об’єкти, збираємо свідчення та артефакти війни, фіксуємо написи росіян, зокрема їхні рефлексії, на кшталт "Ми 8 років терпіли, це вам за Майдан!".

На думку пана Ігоря, Революція Гідности — це не тільки окремий протест, а й елемент тяглости визвольної боротьби, процес дорослішання українського громадянського суспільства, зародження волонтерського руху, героїзм воїнів і мужність всього цивільного населення.

Національний музей Революції Гідности має дуже промовистий логотип: квадрат, довкола якого розходяться чотири концентричні кола. На інтернет-сторінці музею вміщено пояснення концепції: по-перше, йдеться про епіцентр подій, оновлення суспільства й держави, по-друге, це форма площі з монументом Незалежности на Майдані, по-третє, знак нагадує мішень (беззахисних протестувальників), а по-четверте — кола, що розходяться на воді від краплі. Крапля в океані — важливий майданівський символ.

Згадуючи революційні події, я думаю про ще одне прочитання знака. Невеликий квадратик урядового кварталу, який посилає свою волю концентричними колами, або широкі концентричні кола суспільства, які взяли невеличкий квадратик урядового кварталу в облогу. У першому випадку вектор тиску — відцентровий, у другому — доцентровий. Майдан став суспільним барометром, який через зависокий відцентровий тиск перемкнув суспільство на доцентровий. Так працює український запобіжник узурпації влади, втілення 5 статті Конституції. 

Такий механізм незбагненний для диктаторських країн на кшталт Росії, тому не дивно, що навіть через 10 років, прийшовши нас окупувати, їхні рядові солдати на наших стінах пишуть щось про Майдан.