Кудринці Правобережні та Кудринці Лівобережні

"Просто ти живеш не на тому березі ріки"

Потрапити до Кудринців я не мала шансів, бо автобус туди їздив раз на день. Хіба що вмовити якогось таксиста з Кам’янця-Подільського за гроші, яких я, звісно, не мала. Добре, що мене послухала Ірина Пустиннікова, краєзнавиця з Кам’янця, мандрівниця і така ж навіжена, як я. Вона вирішила забрати мене з культурологічного фестивалю, на який я приїхала з лекцією про Яна Щасного Гербуртарепортаж вийшов друком у номері журналі "Локальна історія" у травня 2024 року, десь під вечір і відвезти до Кудринців, прихопивши з собою маму та сина Грицька. 

Кудринці, що й досі не возз’єднались через криворукий адміністративний поділ і не стали знову одним селом, можна умовно назвати Кудринці-1 і Кудринці-2. Або Правобережні й Лівобережні. Чи Горішні та Долішні, як у давнину. Наприкінці XVIII століття це було спершу одне село, яке Збруч розділив на дві частини: одна розвивалась як містечко, а друга — як село. Нічого дивного в тому немає, бо є місто і є передмістя, але сама природа й задум власників Кудринців вирішили розділити це поселення. Кудринці підавстрійські та Кудринці підросійські перетворились на Кудринці підпольські та Кудринці підрадянські, а далі — Кудринці тернопільські (де живе 1582 людей) і Кудринці хмельницькі (де 835 жителів), правда, вже в межах однієї держави.

І хоч держава — не приватний власник, але обласні адміністрації поступатися своїми територіями не будуть. Маєте для комунікації широку кладку через Збруч, якою не проїдеш машиною і трактором. Але мотоциклом чи ровером — можна. Кажуть, ніби десь є брід, яким можна переїхати на той берег. Якщо повені, звісно, немає. Після так званого Золотого вересня тут збудували бетонний міст, але 1941 року самі ж його підірвали. Навіть не подумаєш, що з радянського боку були колючі дроти, бетонні укріплення, правда, не такі довгі, як Траянові вали, рештки яких можна ще знайти по довколишніх лісах. 

До речі, ліси, що вкривають пагорби, румуни називають "кодра", звідти, можливо, і назва. Місцеві божаться, що ще до Другої світової війни хтось тримав рукопис, де була записана давня назва поселення Кедрин Дон. Топоніміка здатна освіжити історичну пам’ять. Назви "Завалля" й "Окописька" свідчать, що люди тут жили з давніх-давен, і задля безпеки огороджували свої поселення валами з частоколом. Життя на межі робить людей недовірливими та пильними. Це відчуваєш, коли приїжджаєш у прикордонні містечка, навіть якщо вони вже давно не прикордонні.

Австрії перепала міська частина Кудринців — Горішня, яка ще 1518 року отримала магдебурзьке право, а Російській імперії — сільська. З боку Австрії, а згодом Польщі не було укріплень. Тепер Кудринці, наче колишній Берлін після зруйнування стіни, що позбувся її фізично, а не психологічно. Тривала радянська окупація, пропаганда, Голодомор, коли в Долішніх Кудринцях померло 34 людини, а з того берега не могли допомогти.

Тут подорожній повинен пам’ятати, як вітатися. У Долішніх Кудринцях треба казати "Добрий день!", а в Горішніх — "Слава Ісусу Христу!" Не те, що хтось буде обурюватись нетактовним вітанням, але це порушення етикету, а в селі етикет — святе. У своїх мандрах я навчилася завойовувати прихильність місцевих. Коли ти питаєш, де церква, тобі все докладно розкажуть, усміхнуться, навіть похваляться, яка в них церква гарна, а коли спитаєш, де сільрада, то підозріливо поцікавляться, а чого пані власне треба?  

Цього разу не було потреби вітатися, бо Ірина знала дорогу, ми тільки проминули церкву, автобусну зупинку йі зупинилися перед кладкою, якою Грицько почав гасати, випробовуючи її на міцність. Якби я приїхала сама, то могла би краще роздивитися лівий берег й оглянути алебастровий завод. І ще є дуже цікава автобусна зупинка, як сказала мені Ірина, у стилі супрематизму. 

А от якими Кудринці були за часів Речі Посполитої, і як люди добирались на ярмарки, — ніхто вже не пам’ятає. Думаю, кладка мусила бути, бо повінь могла перебити весь гешефт. Правда, контрабанда була найліпшим гешефтом. Тутешні пачкарі, як називали контрабандистів, могли незле доробитись, але ризик був великий, особливо для новачків. Досвідчені пачкарі зі зв’язками по обидва боки Збруча і то могли опинитись у тюрмі, або навіть потонути у Збручі, бо броди охороняли ретельніше. 

Пісковик на мармурі

Ще один парадокс Кудринців — на горі з мармуру стоїть замок з пісковику. Це можна трактувати символічно: цінне — внизу, нецінне — вгорі. Збудували його Гербурти. В Україні є тільки два менш-більш збережені замки Гербуртів: Добромильський і Кудринецький. 

Фортеця над Збручем аж просилася, аби її побудувати, бо попри гору пролягав Волоський шлях, і на правому березі купці чи вояки зупинялися перепочити, чекаючи на переправу. У лісах було повно печер, сховків і для місцевих втікачів від татар, і для всіляких розбишак, що нападали на озброєні купецькі валки. Безпечніше було подорожувати вночі, а не вдень. Зорі вказували мандрівникам шлях, а Збруч із його характерним вигином наче обіймав замкову гору. Хтось виходив на неї, щоб орлиним оком подивитись на Кам’янець — великий, заможний, безпечний, столицю Поділля. 

Ірина розуміла мене без слів, знаючи, що Гербурти моє давнє зацікавлення і навіть пристрасть, і що я хочу відчути це місце, помедитувати. Залишилась внизу, а я пішла пологим схилом протоптаною стежкою до того, що важко назвати замком. Світлини і близько не передають жалюгідного стану фортеці, що мала 70 м завдовжки і 25 метрів завширшки. Входи до підземелля, де мали зберігати арсенал та припаси на випадок облоги, давно засипані. Нема і сліду від замкової криниці.

Коли Наполеон Орда малював Кудринецький замок, від нього вже мало що лишилося. Не замок прикрашав місце, а місце —замок. Тільки опинившись у напівзруйнованій вежі з п’ятьма кутами, я відчула кровну спорідненість подільського замку з галицьким, і в оточенні стін мене огорнуло почуття безпеки. Небо на горі завжди здавалося мені ближчим.

Ніде не пишуть, хто з Гербуртів будував замок у Кудринцях. Одні вважають, що нібито Миколай Гербурт1544–1602, воєвода руський. Деякі — що будівничим був Ян Щасний Гербурт1567–161, староста вишенський і мостиський, найвидатніший з-поміж Гербуртів. Але що він забув на Поділлі? У 1615 році Ян Щасний був геть розорений і сидів у Добромилі. Так, подільські й галицькі Гербурти були кревними, але подарунків одне одному не робили.

Кудринці приватні

У XVI столітті Кудринці були великим населеним пунктом, який належав кам’янецькому воєводі Миколі Гербуртубл. 1544–1602. У 1518 році польський король Сиґізмунд І Старий надав Кудринцям статус містечка й дозволив двічі на рік проводити ярмарки та щотижневі базари. Не можна сказати, що господарка приносила великі прибутки, а якщо малі прибутки, то такі й податки. Коли війна руйнувала маєтності, то можна було кілька років не платити податків. 

Не можу достеменно стверджувати, що Ян Гербурт1568–1626, син кам’янецького воєводи Миколая Гербурта, побудував цей замок, але він був старостою скальськимтепер селище Скала-Подільська, а Кудринці входили до староства. Яновою матір’ю була Анна Лянцкоронська.

Старостою скальським Ян Гербурт став у 1603 році. Замолоду він перебував при дворі Сиґізмунда ІІІ Вази, мав право на почет із шести коней. Татарські напади змусили старосту серйозно замислитись над побудовою фортеці над Збручем і її звели на мармуровій горі. Такі невеликі замки на шляху до головного здатні послабити ворога й дати змогу підготуватись до вирішальної битви. 

Зрештою, 1612 року Ян передав староство синові Миколаю і власне його правильніше назвати будівничим. Про нього мало що можна сказати. Миколай закінчив своє життя, як і батько, каштеляном Кам’янця-Подільського. Мав дві доньки, тож ця гілка згасла, як і рід Гербуртів. Однак усі знають Кудринецький замок як замок Гербуртів. До речі, похований Миколай, син Яна, у домініканському костелі Божого тіла у Львові. Помер він 1639 року. Замок 1615-го вже міг відбити турків, правда, не встояв проти Максима Кривоноса 1648-го, а останній раз його взяли турки у 1694 році. Був розграбований, поруйнований, але відродився і поступово ставав придатним для життя. В усі часи замкову гору оберігали від забудови. Він — наче корона на її вершині.

Кудринці були приватною власністю і, як усі містечка та села, їх продавали-купували. Там ніхто з власників не жив, навіть коротко, до середини XVIII століття. Один із володарів навіть добудував житлові приміщення на два поверхи, щоби було де зупинитись. І облаштував музей. То був Стефан Гуменецький, який хотів мати там резиденцію. 

Традицію з 1786 року продовжили графи Козібродські, створивши тут щось на кшталт музею, і дещо з того, наприклад, червоне оксамитове крісло, можна побачити тепер у Тернопільському краєзнавчому музеї. 

А потім, коли власником Кудринців став Іван Дашкевич1813–1898, усе змінилося. Він був родом з Буковини, православний. Мав освіту і вже з 16 років пішов на державну службу. Потім повернувся до батька й торгував волами. Згодом на Поділлі знайшов багату дружину Кароліну Казян й осів у Кудринцях. Спершу був дворецьким Козібродських, відтак викуповував довколишні маєтки, викупив і Кудринці. 

Про нього кажуть, що був досить скромним у побуті, ощадний, не цікавився політикою і швидко віднадив панство, яке приїжджало розважитися в замку над Збручем. Загалом досить рідкісний випадок: коли людина розбагатівши, вирішує витратити свої статки на церкву і благодійність. Дашкевич став фундатором василіянських монастирів, зокрема жіночого в Кудринцях і за два роки до смерти вже переписував маєтки на монастирі. Помер у Михайлівці, де мав резиденцію. 

Василіянки отримали Кудринці разом із замком, який уже нікого не цікавив і швидко руйнувався. Тож невтомний живописець українських замків Наполеон Орда малював уже руїни. У Кудринцях збереглася будівля монастиря, там комуністи зробили контору, а в 1990-х коротко працювала швейна фабрика. 

Нині уже й не побачиш різниці між обома Кудринцями, села потрохи вимирають. Туристам вистачає подивитися із замку на вигин Збруча, тихої спокійної річки, і печери, яких так багато на Тернопіллі. Села різняться тільки конфесійно. Але насправді ментальність різна, і голосують вони теж по-різному, хоч, зрештою, воно на одне виходить уже 30 років. Втім у колишніх підросійських Кудринцях є гіпсовий завод, а в підавстрійських нема вже навіть швейної фабрики. Типовий набір крамниць, порожні будівлі, покинуті напризволяще хати.

На полотнах доби романтизму зображали руїни (як, зрештою, і в декоративних садах того часу штучно створювали руїни). Це мало символізувати рани душі. Руїнам Кудринецького замку нічим не зарадиш, вони вже не служать обороні, а нагадують про трагедію розділеного Збручем народу, який за звичкою ще може перегукуватися через воду, ставши на правому та лівому берегах.