Корюківка — простір можливостей

Кривавий кар’єризм

Почнімо з фактів. На початку німецько-радянської війни в Корюківці жило майже стільки ж людей, скільки й тепер, — себто приблизно 10 тисяч. Це було мономістечко великого цукрово-рафінадного заводу. У вересні 1941 року його окупували нацисти, призначили місцеву владу й поставили поліцію.  

З початком війни тамтешні комуністи почали організовувати партизанські групи, діяльності яких сприяла лісиста місцевість. Олексій Федоров зібрав усі загони під своє крило й узгоджував дії з Москвою. Партизани переважно займалися розвідкою, диверсіями та знищували колаборантів. Нацистські окупанти (німці та угорці) винищували євреїв, ромів і тих, кого підозрювали у співпраці з партизанами. За вбивство своїх людей вони відповідали масовим винищенням цивільних і спаленням сіл. 

У селі Тихоновичі жила родина Феодосія Ступака, голови колгоспу, який пішов у партизани. Окупанти вбили його дружину, а двох синів (12 і 13 років) ув’язнили в Корюківці. 27 лютого 1943 року партизани напали на Корюківку, звільнили в’язнів, узяли як трофеї два станкові кулемети, 119 гвинтівок і 2500 патронів, а також полонили 4 угорців і 1 німцядані Миколи Попудренка, який керував операцією. Феодосій Ступак загинув під час штурму в’язниці, але його синів визволили. У відповідь нацисти послали каральний загін під керівництвом тієї самої зондеркоманди, що розстрілювала людей у Бабиному Яру. 1, 3 та 9 березня нацисти вбили 6700 корюківців і спалили 1290 будинків. Каральний загін налічував 300–500 людей. У довколишніх лісах ховалося кілька тисяч партизан. Вони не втрутилися й не припинили масових вбивств цивільних.

Після війни в Корюківці відкрили нове монопідприємство — фабрику техпаперів. Місто заселили нові жителі, які звели собі будинки на кістках та згарищах.

Про простір можливостей аналізування Корюківської трагедії вдалося поспілкувався з Андрієм Науменком, старшим науковим співробітником Корюківського історичного музею. Ми зайшли в залу, присвячену Другій світовій. Її оформлено ще за радянських часів, але директорка музею, пані Людмила Бабич, зауважила, що вже готова концепція нової експозиції, яку не вдалося поки що реалізувати через війну. Ми сіли біля стенда з експонатами, знайденими під час ексгумації жертв Корюківської трагедії, — глиняними черепками, намистами, підборами й патронами.   

На запитання чому партизани наважились на атаку, якщо знали, що за це загрожує розправа над цивільними та чи можна вважати, що особистий мотив командира взводу Ступака став основною причиною рейду, пан Андрій відповів так: 

"У той час Федоров готував рейд на Волинь, а Попудренко теж прагнув стати лідером. У нього був невеликий загін із 300 людей, і йому потрібні були нові бійці, медикаменти, боєприпаси, обладнання. Щоб вибити все це в Москви, він захотів показати якусь успішну операцію і обрав для цього Корюківку".

Історик Олександр Лисенко вважає, що дії партизан мали іншу логіку. Мовляв, населення ще добре пам’ятало Голодомор і не рвалося воювати під серпом та молотом, тому партизани спеціально провокували каральні акції нацистів, щоб цивільні зненавиділи німців і активніше долучалися до партизанства. На думку Андрія Науменка, ця версія заслуговує на увагу, але він усе ж схиляється до безвідповідального кар’єризму Попудренка.

На ще одне контроверсійне запитання — чому партизани, яких було значно більше, не зупинили окупантів, — пан Андрій дав таку відповідь: 

"По-перше, основні сили партизан концентрувалися біля Єліного, а це за 40 кілометрів від Корюківки. Швидко перекинути сили було неможливо. Біля Корюківки стояли тільки малочисельні загони, які б не могли дати відсіч. По-друге, партизани готувалися до волинського рейду й не хотіли тратити людей чи боєприпаси й накликати своїм опором якісь серйозніші підрозділи. Рядові бійці у 1970-х розповідали, що рвалися в бій, але командири не давали дозволу". 

Каральний загін теж діяв дещо дивно. Їм дали завдання знищити всю Корюківку, але постраждала ще й Олексіївка, яка на той час була окремим селищем. А деякі віддалені райони міста, що мали окремі назви, не постраждали, бо, за словами пана Андрія, карателі вирішили, що це інші населені пункти. 

"Дядічка, не стреляй"

У Корюківці ще є живі свідки трагедії. Одна з них — Галина Попова. Вона народилася 1937 року, але виглядає молодшою, тому спеціально принесла заламіноване свідоцтво про народження. Документи й кілька сімейних фотографій — це все, що матір змогла врятувати від вогню. Батька мобілізували 1941 року, він одразу потрапив у полон і замерз у таборі військовополонених у Перемишлі. Шестирічна Галина залишилася з мамою, бабусею по татові, старшим братом і двома молодшими сестрами. Її мама Уляна Попова була комсомолкою, тому під німецькою окупацією сусід постійно писав на неї доноси, але в поліції працював друг сім’ї, який нищив ті заяви. 

Окупанти виловлювали євреїв, яким іще вдавалося переховуватися по довколишніх селах. Пані Галина згадує, як одна єврейка казала її мамі: "Улю, оце нами вчиняють, а вами будуть замішувать".  

До партизанського нальоту родина Попових жила більш-менш спокійно.  

«Ми жили на той дарогє, аткуда партизани їхали. Вони летять на підводах, стреляють, нас бабуся хватає, відкриває ляду у підвал, бо хто знає, звідки та пуля прилетить, після того прийшла мама і сказала: "Це даром нам не минеться"…».

Люди тікали з Корюківки, але Уляна Попова вирішила не їхати: мовляв, хто прихистить жінку з чотирма дітьми, хто їх нагодує? Її батьки, тобто дідусь і бабуся пані Галини, жили в центрі Корюківки й також не захотіли тікати, бо були непричетними до партизанщини. 

«Мама винесла матрас і ковдри за сарай, нас там з бабусею палажила і накрила. Туда прийшла ще мамина падруга з двома маленькими дітьми. Карюківка уже горіла, люди повипускали скот, тварини побачили, що тут люди, і тиснулися до нас. Я це бачу перед очима навіть зараз. Навпроти у будинках залишалися двоє чоловіків. На наших очах їх убив поліцай і підійшов до нас. Здоровий такий дядько, але не німець, бо нам сказав: “Ідітє в дом”. А мама відповіла йому: "Стреляй тут на місці, а в хату я не піду". Я вчепилася тоді у маму. Брат виліз з-під ковдри підійшов до поліцая і сказав: "Дядічка, не стреляй, я ще жить хочу!..."» 

За словами пані Галини, у голові того поліцая щось перемкнулося, і він порадив їм іти геть, показуючи на двох есесівців, що наближалися. Уляна Попова зібрала дітей і пішла повз палаючі будинки. Раптом відкрилася ляда погреба, і сусід їх заховав. О п’ятій вечора німці зібралися й поїхали, але Попови про це не знали й сиділи в задушливому погребі всю ніч. Коли одна дитина зомліла від браку кисню, Уляна Попова не витримала й відкрила ляду. 

"Може, того, що я в темноті просиділа, але мені так запам’яталися великі зорі, які я побачила… — згадує той момент пані Галина. І додає: …з того часу я боюсь вогню, коли бачу хоча би сірник, мною трусить…"

Попови вибралися з погреба й поїхали по спаленій Корюківці до колишнього колгоспу. 

"Там стільки людей лежало пастреляних… Ми уже туди дашли, кали займався день. Стояли санки, кінь застреляний, чоловік і жінка застреляні, хлопчик, може років п’ятнадцять, з протягнутими ручками, мабуть, біг кудась…"

Вони дійшли до села Милейки. На третій день Уляна Попова наважилася навідатися до будинку своїх батьків. Знайшла згарище і два закіптюжені черепи. 

"Коли я іду через центральну площу, — зітхає пані Галина, — то кожного разу ходжу по їхніх кістках".

Попови повернулися в Корюківку і спершу жили у вцілілих будинках, погребах і землянках. Але поступово життя налагодилося.  

У 2022 році пані Галина довго не могла повірити, що в Корюківку знову прийшла війна, та ще й від Росії. Її внук нещодавно пішов на фронт добровольцем, отримав поранення назЗапорізькому напрямку і зараз лікується.

Молодша сестра пані Галини живе в Ярославлі, але з її родиною контакт обірвався. Кілька років тому пані Галина надіслала їм буклети про Корюківську трагедію, а внучки сестри заявили, що тітка вигадує, трагедія була в Хатині, а не в Корюківці, бо їм так в університеті розказали.    

Наймолодша сестра пані Галини мешкала в Маріуполі. У 2022 році вона пережила ще одну каральну акцію і тепер живе в Польщі. 

Коли в Корюківку приїжджав Франк-Вальтер Штайнмаєр, він захотів поспілкуватися з живими свідками трагедії. Цю місію доручили Галині Поповій. Президент Німеччини спитав її, чи не хоче вона виїхати, а пані Галина відповіла: "Я — патріотка. Пережила ту війну, переживу і цю". 

Одинадцять стовпів диму

Володимир Костюк на три роки старший за пані Галину. Йому 89, але він приїхав на зустріч велосипедом. Запитавши його про дитинство, почув таке: "У мого покоління не було дитинства. Кожного дня когось вбивали — то нашиє етіх предатєлєй ноччю разстрелювали у хатах, то поліцаї налітали". 

Під час війни батько Володимира Костюка воював на Курській дузі, а в Корюківці залишився він сам, його старший брат, мама й бабуся. Вони жили на околиці, відразу біля церкви, яку за часів СРСР переоблаштували на кінотеатр, а окупанти знову відновили як храм. 

Коли 1 березня після обіду каральні загони підступили до цієї частини містечка, всі Костюки, окрім старої немічної бабусі, вирішили сховатися в церкві.

«Я чую гул машин, брат взяв мене на плечі, щоб я в окошко падивився. Дивлюся, грузовик під’їхав. І тут заходить салдат. Уніформа у нього була не німецька, може, то був мадяр. Сапоги хромовиє, чищениє, лайкові перчатки. Він нєрвнічав і кричав "нах гаузе!" Тут зайшов батюшка і дівчинка мала, впали на колєні і просять його "не разстрелюйте!" Солдат не знав по-руськи, а батюшка — по-німецьки, дак солдат жестами обяснив, щоб усі сиділи тихо й замкнулися у церкві. Батюшка так і зробив. Брат мене знову підсадив вгору, я нащитав 18 машин».

На ранок прибіг сусід і сказав, що треба тікати, бо дуже багато розстріляних. Костюки пішли в Наумівку.

«Був сніг, я запомнив його на всю жизнь. Не було вітру, і сніг ішов дуже-дуже крупний: хлоп’я як квасолина. Да Наумовки 10 кілометров. Поки ми дійшли, розпагодилось і було видно Карюковку. Мама нащитала 11 сталбов дима і сказала "Це наша смерть була, пішли дальше"…».

Малий Володимир був одягнений у важке й незручне батькове пальто, але коли тікав від смерти, то не зважав на це. У Наумівці було важко знайти прихисток, однак Костюки мали трохи самогону, і це їм швидко допомогло. 5 березня вони поверталися додому, щоб забрати вцілілі речі.

"Я дивлюсь, а це як футбольне полє — видно все, нема хат. Єдінствєнне, що аставалось, — це пєч бєлєнькая, а все інше згаревшеє. Ми пішли подивитися, чи жива бабушка. З хати осталось попелище. А у бабушки у подвалі пол мішка солі було, а це на то время – багатство. Брат підняв обгаревшу ляду, і витащив соль. І коли вилазив, то знайшов пуговичку від бабушкіного халата, мама побачила і давай плакать".

Сусідня хата вціліла. Володимир із братом Віктором заглянули всередину й побачили мертвого сусіда, але мамі нічого не сказали, щоб вона знову не заплакала. Дорогою їм траплялися й інші обгорілі та понівечені трупи. Десь за місяць у малого Володимира з’явився нервовий тик, який з часом минув, але іноді повертається.

Віктор Костюк долучився до партизан, тому сім’я вирішила піти в Тихоновичі, які тоді були під їхнім контролем. Але невдовзі те село почали атакувати нацисти. Володимир із мамою ледве добралися до Шишківки, де партизани мали свої землянки й дали дитині погратися незарядженим обрізом. 

Наступного дня із завдання повернувся Віктор, сказав рідним, що вони в оточенні, і запропонував разом підірватися, щоб не потрапити в полон й уникнути тортур. Мама переконала його цього не робити. 

Костюкам вдалося прорватися та дійти до сусіднього села. Дорога забрала тиждень, бо пересувалися вони лише ночами. 

У 1945 році Костюки почали відбудовувати хату.

"Мені було тоді 11, — згадує пан Володимир. — Мама взяла ночви і влажувала туда кості людськіє, потом достала одні й каже — це дєтськіє. Це, мабуть, той батюшка з дєвочкою. Наша хата була сразу біля церкви… Мама поховала дві ночви костєй".   

Майже через 80 років Володимир Костюк знову спостерігав з вікна за колоною окупантів.

"Я нікогда б не подумав, що мені прийдеться страдать от тих так називаємих братьєв. Вони менше воюють з армією, чим народу унічтожають. Це страшниє люді". 

Виборювання пам’яті

Про цивільних жертв каральних акцій почали активно говорити аж у 1960-х. Головним символом обрали білоруську Хатинь (149 жертв), де збудували великий меморіал. Корюківка (6700 жертв) і далі залишалася в тіні. За словами Андрія Науменка, можливо, білоруси активніше лобіювали свою історію. Та й роль партизан у випадку Корюківки аж ніяк не позитивна. Історик також згадує про чутки, що буцімто сам Федоров забороняв ставити меморіал у Корюківці поки він живий, бо в нього були непрості стосунки з Попудренком. 

Так чи так, а Корюківська трагедія довгий час залишалася місцевою історією. Двоюрідна сестра Володимира Костюка Галина перед каральною операцією нацистів втекла до партизан і вижила, а після війни стала збирати свідчення і вимагати у влади гідного пошанування жертв трагедії. Вона ж стала першою директоркою Корюківського історичного музею.

У центрі містечка до 1943 року стояв двоповерховий ресторан. Саме там нацисти закатували та спалили майже 500 жертв. Після війни на його місці облаштували площу й поставили обеліск, потім пам’ятник із солдатом, а 1977 року — скульптуру у формі куба, що символізує цивільних жертв. Під площею досі покояться останки закатованих.

За Корюківкою, на березі річки Бречиці, у 1980-х вирішили побудувати великий меморіал і перепоховати там усіх жертв. Спочатку його спорудження перервала Чорнобильська аварія. У 2011 році до цієї ідеї повернулись, але коли дійшло до реалізації, почалась війна і проєкт заморозили. 

У 2022 році Корюківкою знову колонами проїхалися окупанти — цього разу російські. Вони не встигли запровадити свого режиму, але через них містечко потрапило в ізоляцію й забракло хліба. Містяни самоорганізувалися і запустили волонтерську пекарню. 

На війні простір можливостей завжди дуже широкий, але його різко звужують непродумані дії та доля випадку. У 1943 році Корюківка стала жертвою, а 2022-го  їй пощастило.