Конотоп: місто відьми та битви

Червоно-чорний

Конотопський трамвай — це гордість, символ та візитівка міста. Він має багату історію, багато пасажирів і навіть… пам’ятник. Одразу ж на виході із залізничного вокзалу — трамвайна зупинка. Коли до неї підкочується транспорт, то справді дивуєшся: трамвайні вагони завішані невеличкими червоно-чорними прапорцями. Тут, у північно-східному кутку країни, за 70 кілометрів від російського кордону, це доволі несподівано. Згодом, заглиблюючись у місто, у вас зростатиме відчуття страху чи спокою. Залежно від наявних стереотипів. Ви бачитимете все більше червоно-чорних прапорів: в автомобілях та кабінетах, на ліхтарях та адміністративних будівлях.

Якщо ж ви матимете фотоапарат і знимкуватимете старі хати та віконниці, можливо, до вас також підійде зацікавлений конотопівець. Він розповість, що вся ця старовина й різьблення швидко зникають. "Пластик, пластик", — зітхає чоловік. Принагідно, зав’язавши розмову, він згадає кілька хат у місті, де ще є оздоблення давніми символами сонця — сваргами:

— Тим хатам і тим свастикам по 150 років! А росіяни кричать, що то ми такі нацисти, — усміхається чоловік. Він, разом із прикрашеними трамваями та старими різьбленнями, є однаково доброю декорацією і для ворожої пропаганди, і для її заперечення.

На вулицях часто говорять про далеку історію та про недалеких сусідів. Тим паче зараз, коли місто відзначає 362 річницю Конотопської битви. Подекуди можна натрапити на білборди, присвячені "Дню перемоги над Московією". На них пліч-о-пліч козак із шаблею та військовий із гвинтівкою.

Конотоп — доволі велике місто, тут живуть під дев’яносто тисяч людей. За населенням воно поступається лише обласному центру — Сумам. Попри масштаби, вночі тут добре видно зоряне небо. Можливо, саме для цього в центральному парку й повикручували лампочки з ліхтарів. До свята комунальники викосили, здається, усе місто. Це не надто доречно в 35-градусну спеку, але тепер повсюди приємний запах свіжоскошеної трави.

Час збирати каміння

А ще в місті багато каміння, об яке постійно перечіпляється погляд. За ним можна прокласти екскурсійний маршрут. Камінь у знак пам’яті постраждалим від Чорнобильської катастрофи. Камінь воїнам-інтернаціоналістам від спілки ветеранів Афганістану. Камінь на честь 60-річчя визволення Конотопа від нацистської окупації. Також на меморіалі Другої світової є панно з двома радянськими солдатами та словами з "Реквієму" Роберта Рождественського: "Хіба камені винні в тому, що десь під землею занадто довго сплять солдати?".

У 2009 році, до 350-річчя Конотопської битви, встановили великий пам’ятний камінь. Через кілька років він раптово зник. Однак пізніше його знайшли у Сквері афганців уже з іншою табличкою.

Згодом, 2015 року, встановили новий камінь на ймовірному місці розташування конотопської фортеці. Тій, у якій козаки тримали 70-денну облогу московських військ. Перед відкриттям камінь освятив патріарх Філарет, а автомотогонщик Сергій Малік провіз його 20 містами України. У кожному з них влаштовували заходи, де розповідали про Конотопську битву.

Спочатку працівники краєзнавчого музею ночами охороняли камінь від вандалів. Були навіть поодинокі сутички з місцевими прихильниками сусідньої держави. Згодом, коли музейники перестали стерегти його, сюди прийшов хтось із молотком. Він довго-довго бив по гербу, вирізаному на камені, тому тепер там дещо надщерблений тризуб.

З початком російсько-української війни Сергій Малік почав волонтерити й часто їздити на фронт.

— Росія постійно накачує всіх пропагандою. А в нашій історії є неймовірні речі, про які мало хто знає, — розповідає Сергій. — Я вирішив трохи підбадьорити наших бійців. Гляньте — ми можемо перемагати! Перемога під Конотопом була над тим самим ворогом. 

Окрім Конотопа, Сергій зініціював відкриття пам’ятних знаків ще в п’яти містах України. Тепер готує свій наступний проєкт. У 2016 році він проїхав мотоциклом навколо Європи. До кількох крайніх точок континенту привіз по невеликому каменю із села Ділове, що на Закарпатті. Воно відоме як один із можливих географічних центрів Європи. Залишивши закарпатські сувеніри на мисі Нордкап, півострові Бретань, мисі Рока, у місті Таріфа та на півдні Сицилії, Сергій натомість узяв звідти по місцевій брилі. Цьогоріч він планує скомпонувати їх у пам’ятний знак у центральноєвропейському закарпатському селі.

Битва

На місці конотопської фортеці тепер типова для українського райцентру забудова. Розбиті тротуари, кількаповерхові будинки з обов’язковими салоном краси, аптекою та «ювеліркою». Єдине нагадування — камінь із надщербленим тризубом. Навколо нього — ретельно вимощена бруківка. Цьому місцю не вистачає осмислення та означення в міському просторі. Тут пасувало встановити хоча би кілька вуличних стендів з інформацією.

На цих стендах випадковий перехожий міг би прочитати, що історія Конотопської битви почалася з облоги міської фортеці наприкінці квітня 1659 року. Коли московські війська оточили її, там було понад чотири тисячі козаків із Ніжинського та Чернігівського полків. Обороною міста керував Григорій Гуляницький. Він постійно писав листи до гетьмана Виговського із проханням поспішати з допомогою.

Спершу козаки навіть робили вилазки, але їх ловили. Кілька разів московське військо відправляло молебні й безуспішно йшло на штурм. Місто не мало добрих укріплень, але мало вигідне природне розташування, із багнистими берегами річки Конотопки.

Невдовзі в Конотопі почали закінчуватися продукти. Гуляницький і далі писав Виговському: "Воду в нас віднято, пороху та куль уже не маємо, коні всі пали". За свідченнями конотопців, які пережили облогу, з’їли не лише коней, а й усіх тварин. Закінчувалися запаси хліба, і люди пухли з голоду. Були дні, коли ззовні по місту вели неперервний обстріл із 30 гармат. Паралельно з цим московське військо повільно, але впевнено рило підкопи під фортецю.

У середині червня, коли облога тривала вже два місяці, Гуляницький із козаками вирішили, що триматимуть оборону до 29 червня. Після цього здадуть місто. Через тиждень біля села Крупичполе — це за 50 кілометрів на захід — зійшлися козаки й татари. Тут Виговський та кримський хан Мухамед-Ґірей IV домовилися прийняти спільну присягу й вирушили до Конотопа.

Головна битва відбувалася неподалік міста. Виговський переконливо переміг. Московською армією керував досвідчений командир Олексій Трубецькой. Частиною його війська був Царський полк, тобто елітна тогочасна кіннота. Кількох воєначальників узяли в полон. Загалом у цій битві загинули майже п’ять тисяч московських солдатів. Хоча часто можна натрапити на значно перебільшені цифри. Втрати козаків і татар були дещо меншими — орієнтовно три тисячі вояків.

Трубецькой зі своїм військом відступили до Путивля і там чекали на подальший наступ. Але татари були змушені повертатися до Криму, оскільки туди прийшли запорозькі козаки Івана Сірка й розорювали їхні кочовища. Важливою перемогою під Конотопом не вдалося скористатися. На українських землях тривав період Руїни та занепаду.

Словом, довідкові стенди тут, на місці колишньої фортеці, не завадили б. Принаймні доти, доки не розроблять екскурсію із віртуальними укріпленнями в реальному масштабі, із голограмами нападників та оборонців, зі звуками обстрілів. З усім, що можна буде зашити в шолом віртуальної реальности.

Татарський син українського народу

Від ранку у краєзнавчому музеї імені Лазаревського метушня та приготування до конференції, що присвячена черговій річниці Конотопської битви. Більшість відвідувачів у вишиванках, усі збираються в одному із залів. Тут немає постійної експозиції — час до часу виставляють роботи місцевих художників. Тепер на стінах – пейзажі та портрети. Жіночі, у національних костюмах, дещо схожі між собою, наче їх усіх малювали з Моніки Белуччі.

До мікрофона почергово запрошують істориків, педагогів, краєзнавців. Ось виходить натхненна жінка й починає декламувати вірш українського поета-емігранта Петра Карпенка-Криниці:

Страшніше за пекло Гоморри й Содому,

За Дантове пекло — свавілля Москви.

Мій друже, що вмієш цінить непокору,

Коли ти шепочеш молитви слова, —

Як вечора тінь запада яснозора,

Чи рано встаєш, пам’ятай же, що ворог,

Найбільший твій ворог — Москва!

На останніх рядках жінка вже кричить. Вона так емоційно декламує, що слухачі мимоволі відкладають свої телефони. Самотній вентилятор роздмухує її волосся. Крізь прочинені вікна до залу стривожено заглядають випадкові перехожі.

На столі, за яким сидять доповідачі, стоять два прапори — український та кримськотатарський. Коли говорять про Конотопську битву і проводять паралелі між минулим та сучасним, то говорять не лише про Москву, як постійного ворога. Важливим також є те, що козаки в цій битві воювали пліч-о-пліч із кримськими татарами.

Науковий співробітник краєзнавчого музею Шаміль Акічев називає себе татарським сином українського народу. Він родом з-під Челябінська і є представником волзько-уральських татар. Переїхавши до Конотопа, Шаміль понад 20 років працював у школі. А коли починалися канікули — їхав до архівів. Там він збирав матеріали для своєї книги про історію Конотопа та навколишніх сіл. Татарина Шаміля Мулламовича українські колеги та учні, для зручності, перейменували в Олександра Міхалича.

Сьогодні, 9 липня, у місті купа подій. Окрім згаданої наукової конференції, у Політехнічному технікумі покажуть фільм "Імені Виговського". Із Києва приїхала знімальна група разом із кобзарем та очільником гурту "Хорея Козацька" Тарасом Компаніченком. Він також працював над стрічкою про Конотопську битву. Пан Шаміль поспішає на показ і тому екскурсію всіма залами музею втискає рівно в дев’ять хвилин. Ми просто-таки пробігаємо зал за залом, зупиняючись біля деяких експонатів.

Так речення, яке краєзнавець починає із кабана Яшки, який помер від тютюнокуріння, бо йому кидали недокурки, а він їх їв, та вовчиці, яку мисливці вбили в березні, тому назвали Мартою, закінчує вже деталями візиту Тараса Григоровича до Конотопа. Втім до одного із залів я повернуся завтра. Він присвячений іншому відомому символу міста — "Конотопській відьмі".

"Конотопська відьма"

 Про "Конотопську відьму" в місті говорять ліниво та неохоче. Для прикладу — пан Шаміль зазначає, що навколо неї існує «погана енергетика». Тому й досі їй немає пам’ятника.

 — Це хороший бренд, — кажу. — Про відьму знають усі, це треба розвивати.

— Це небезпечний бренд! — зауважує Шаміль. — Дехто заходить у наш музейний зал, присвячений цьому питанню. І, знаєте, жінки — вони вразливі, їх "веде". У цьому залі постійні проблеми з апаратурою.

Татарський син українського народу наголошує, що є мусульманином. І розповідає про християнські ікони, які повісили в залі, щоби врівноважити погану енергетику.

— Одну з ікон, Миколаєві Чудотворцю, наша працівниця знайшла на смітнику. Ми її полагодили, повісили, а вона — плаче! — розповідає краєзнавець. — Миколай Чудотворець плаче, розумієте. Так йому важко витримувати енергетику сил зла.

Для подальших розмов про "Конотопську відьму" Шаміль відправляє мене до Валентини Іванівни. Він рекомендує її як фахівчиню, яка знає багато історій та переказів про "відьму". Вона ж збирала експонати та сформувала зал, присвячений твору Григорія Квітки-Основ’яненка.

Я зустрічаю її, коли вона виносить із музею величезне рядно, напхане сіном. Пані Валентина розповідає, що вже 20 років займається мітологією та краєзнавством. Вона має яскраве руде волосся та пронизливий погляд. На запитання про те, які в Конотопі є місця, легенди, перекази, що пов’язані з цим твором, пані Валентина здивовано піднімає брови.

 — Ну, які місця? — каже вона з докором, засуджуючи мене за очевидно дурне питання. — Події описані в "Конотопській відьмі" відбувалися 5–6 тисяч років до нашої ери. Ну які локації можна знайти? Ну, ви просто…

— Ну, я просто… — намагаюся зрозуміти, що відбувається і пробую прикритися класиком. — Просто Квітка-Основ’яненко, він…

— Хоча, може я і помиляюся, — перебиває пані Валентина та замислюється. — Це могло бути й раніше.

Далі вона розповідає, що український народ є найдавнішим у світі. Що українські історики не можуть написати притомної історії своєї держави. Що галичани є нащадками галилеян. Що вона ходить до конотопських екстрасенсів. Далі її виносить до планети Нібіру, і я намагаюся повернути її на Землю до предмета нашої розмови та "Конотопської відьми":

 — Я читав, що поштовхом до написання цього твору для Квітки-Основ’яненка було оповідання Миколи Гоголя "Пропала грамота". Там згадано конотопський базар…

— Квітка-Основ’яненко був представником шостої раси, — знову перебиває мене працівниця музею. — Гоголь, до речі, теж — шоста раса. Взагалі-то, звичайна людина не здатна прочитати тих речей, які були закладені в цей текст. На це здатні лише діти-індиго.

Я відводжу погляд від пані Валентини до ікони Миколая Чудотворця, яка висить поряд. Мені здається, що він плаче. І я, здається, розумію чому.

Яблуня від яблуні 

Кілька днів із динаміків, розвішаних на центральних міських стовпах, лунають народні та козацькі пісні. Спершу вони навіть підбадьорюють, навіюють святкову атмосферу. Войовничі ритми мимоволі перелаштовують повільну ходу на завзяте крокування містом. Це прицільна патріотично-пісенна інтервенція в міський спокій вихідного дня. Підлітки з портативними колонками, із яких сиплеться попса та реп, не здатні з нею конкурувати.

Попри насичену святкову програму в Конотопі, головна подія відбувається неподалік — у селі Шаповалівка. Щороку тут влаштовують фестиваль. Хоча цю ініціативу подекуди і критикують: мовляв, битва була не в Шаповалівці, а ближче до сусіднього села Соснівки.

На змонтовану сцену почергово виходять народні колективи та співають пісень. Перед сценою порожньо, усі слухачі ховаються від спеки в затінку дерев. Трохи далі танцюють діти у вишиванках, шароварах та віночках. Поруч торгують дерев’яними ложками, наливками, кулішем, рушниками й іншими товарами народного промислу. Втім, цьогоріч торгівля йде мляво, скаржаться одне одному продавці.

Чоловік у військовій формі обурюється та чіпляється до старших жінок зі словами: "Капєц, українки, а не знаєте, що Бандера — то національний герой. А Петлюра! А Скоропадський!". Ті стенають плечима і змахують на нього руками, наче хочуть розігнати спекотне повітря.

З-поміж усіх око одразу вихоплює жінку в пишному вбранні. Вона зайняла вигідне місце в тіні, розтягнувши поміж двох дерев банер із написом «Кролевецький борщ». Окрім борщу на її столі — яблучна наливка, яку вона нахвалює. До кожного свій підхід:

— Беріть, розгладжує всі зморшки! — каже вона жінкам.

— Ви попробуйте — усе піднімається, усе стоїть, — підморгує до чоловіків.

Продавчиню звати Тетяна Сокур. Вона вперше приїхала на фестиваль у Шаповалівці. Таке святкування вважає важливим та потрібним нагадуванням:

— Я належу ще до того покоління, якому у школі про цю битву нічого не розповідали, — каже пані Тетяна. — Хоч ми й не скористалися з цієї перемоги належним чином, але про неї треба говорити. Це сприяє патріотичному вихованню. Пройшло стільки років, та пам’ять не зникла, вона живе завдяки і ось таким заходам.

На запитання, що саме робить кролевецький борщ кролевецьким, пані Тетяна хитро мружиться. Уся справа в яблуках. У Кролевці, що в кількох десятках кілометрів на північ звідси, росте дивна яблуня. Жінка живе неподалік цього дерева:

— Цій яблуні більше ста років. Її особливість у тому, що під вагою плодів гілки хиляться до землі, приростають і звідти виростає нове дерево. Там просто джунглі. Так ось, у моєму борщі є ті яблука.

Колись цей рецепт вона дізналася від прабабусі. Тепер навчила свою внучку варити кролевецький борщ. Кожне з поколінь береже цю сімейну гастрономічну традицію та передає наступному. Їхнє генеалогічне дерево розростається, ніби яблуня, яка знову і знову хилиться гілками до землі і продовжує себе новими пагонами. Зокрема і для того, щоби зберегти пам’ять про минуле. Ну і, звісно ж, щоби приготувати смачний борщ із яблуками, перед споживанням якого усе ж варто перехилити яблучної наливки.